© Олена Сафонова (Харків)

Храми на честь святого благовірного князя Олександра Невського в Росії почали будувати ще в ХVІІ ст., проте зведення їх особливо поширилось лише в ХІХ ст., коли святий стає небесним покровителем одразу трьох імператорів Олександрів. За традицією, святий Олександр Невський вважається захисником вітчизни, покровителем воїнів, поборником православної віри.

Харків'янам, дослідникам більше відома Свято-Олександро-Невська церква, що розташована по вул. Академіка Павлова, 46. Цю церкву при богоугодних закладах було збудовано 1907 року. З того часу вона відома як Олександро-Невська церква на Сабуровій дачі. Церкву відновлено, і вона є нині діючою.

Церква ж, про яку йдеться у статті, зведена значно раніше, і до нашого часу не збереглася. Знаходилася вона на площі, розташованій між Олександрівським та Верхньоказармовським провулками у передмісті Харкова, Заїківці.1 

Площу і вулицю, що примикала до неї, назвали на честь церкви – Олександро-Невською (зараз площа і вулиця з тією ж назвою у районі залізничної станції Левада).

Історія Олександро-Невської церкви на Заїківці мало вивчена. Документи, що зберігаються в Державному архіві Харківської області, надають можливість частково відтворити цю історію.

Насамперед, це документи фонду Харківська духовна консисторія. Вони розповідають про будівництво храму, його засновників та священнослужителів. З клірових відомостей дізнаємося, що церкву закладено 30 липня 1878 року. Будівництво здійснено стараннями і піклуванням диякона Миколая Сокольського (пізніше протоієрея) та міщан Степана Зиміна та Ємельяна Бондарєва.2

Незважаючи на те, що церкву закладено 1878 року, будівництво просувалось надто повільно. Лише з призначенням диякона Успенського кафедрального собору Миколая Сокольського помічником голови комітету з будівництва церкви, ситуація докорінно змінилась. На початок його діяльності в складі комітету, борг останнього становив 12 500 карбованців. У короткий термін Сокольському вдалося зібрати 6500 карбованців та на таку ж суму церковних речей.3 Восени 1881 року основні будівельні роботи було завершено. Парафіяни високо оцінили труди подвижника і тільки його бачили  настоятелем новозбудованого храму, на чому й наголошували у своєму клопотанні до єпископа Харківського і Охтирського Іустина. 26 листопада  1881 р. Миколая Сокольського було призначено “на священническое место к новоустроенной церкви, с наименованием исправляющего должность настоятеля”.4 29 листопада церкву освячено преосвященним Іустином, єпископом Харківським «в память славных деяний государя императора Александра ІІ».5

Отець Миколай повністю виправдав сподіванння своїх парафіян. 1884 року було завершено спорудження дзвіниці. Того ж року його піклуванням відкрито двокласну церковно-парафіяльну чоловічу школу, якою він не тільки завідував, а й безплатно працював в ній законовчителем. Школа утримувалася, виключно, на пожертвувані кошти, зібрані священиком. У 1893 – 1899 рр. будівлю школи значно розширено, а 1902 року піклуванням Миколая Сокольського відкрито другу, жіночу школу. 1912 року, вже по смерті протоієрея М. Сокольського, в заснованих ним школах навчалося 555 хлопчиків і 533 дівчинки.6

Перебуваючи на чолі парафії, протоієрей Миколай Сокольський доклав чимало зусиль аби бути справжнім пастирем своєї пастви. Миколай Сергійович походив із родини священика Олександрівського повіту Володимирської губернії. Закінчив Володимирську духовну семінарію, 18 років прослужив простим дияконом, з них 5 років – дияконом Успенського кафедрального собору у Харкові. Мав семеро дітей, молодший з синів, Олександр, став продовжувачем справи батька.7

Кілька років по смерті протоієрея вдячні парафіяни встановили пам'ятник із написом: “Созидатель харьковской Александро-Невской церкви,  строитель местных школ и благотворитель прихода, протоиерей о. Николай Сергеевич Сокольский. Родился 1 ноября 1840 г., скончался 8 октября 1907 года. Мир праху твоему, ревностный, достоуважаемый и высокочтимый пастырь”.

У 1912 – 1914 рр. було здійснено реконструкцію Олександро-Невської церкви за проектом єпархіального архітектора В.М. Покровського (перший проект належав єпархіальному архітектору Ф.І. Данилову і спершу церква дуже нагадувала храм Іоанна Богослова, що майже одночасно зводився на Іванівці за його ж проектом). У кліровій відомості церкви настоятелем храму значиться Олексій Жадановський, а священиком – Олександр Сокольський, син протоієрея, про якого, зокрема, йдеться: “состоит заведующим учебно-воспитательной и экономической частью Александро-Невской школы”.8

Після більшовицького перевороту храм спіткала та ж доля, що і сотні інших по країні. Хоча відомий декрет Раднаркому РСФРР від 23 січня 1918 року і декларував відокремлення церкви від держави, представники радянської влади постійно втручалися в церковне життя, утримували його під жорстким контролем.

У Держархіві Харківської області у фонді Харківський окружний виконавчий комітет рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів зберігається архівна справа “Листування з релігійною громадою Олександро-Невської церкви”. В цих документах зафіксовано процес запланованого більшовиками розколу православної церкви: таємну і відкриту боротьбу з прибічниками патріарха Тихона, віруючими староцерковного напрямку, та підтримку релігійних громад “Живої церкви” – обновленців. Аби позбавитися парафіян, що зберегли свою відданість патріаршій церкві Олександро-Невського храму, Харківська губернська ліквідаційна комісія неодноразово намагалася розірвати договір про користування культовою будівлею, обгрунтовуючи свої дії, наприклад, тим, що у приміщенні церкви не проводиться ремонт або ж на статуті релігійної громади бракує підписів її членів. Особливо натиск на тихонівців посилився на початку 1924 року, про що свідчать документи. 22 квітня 1924 р. на засіданні малої президії ВУЦВК було затверджено Постанову губліквідкому стосовно відібрання храму у громади Олександро-Невської церкви.9 Релігійна громада зверталася до влади, в тому числі і до центральної – ВЦВК –  з проханням розібратися в справедливості такого рішення. В одному із своїх звернень вона називає дії Харківського  ліквідкому “насилием, совершаемым над верованием народа” і констатує: “и таковые действия совершаются представителями власти, которые должны быть примером в неукоснительном исполнении декретов, издаваемых Совнаркомом...Между тем по указанию «Живой церкви» отбираются храмы и общине навязываются духовные руководители, ничего общего с общиной не имеющие... ”.10 Парафіяни намагалися і самотужки відстояти свої права, чинити опір: закривалися у церкві, навішували замки на храмові двері, про що йдеться у доповідних записках губвиконкому начальникові міської міліції.

Втім, влада вдалася до відкритого переслідування представників старої православної церкви. Зазначена архівна справа містить протокол обшуку квартири священика Олександро-Невської церкви Федора Зосимовича Домницького, де він зазначається як “тихонівець” і організатор таємного зібрання, а також протокол його допиту.11

Документи свідчать, що ще в листопаді 1924 року громада церкви відчайдушно чинила опір обновленцям, які намагалися отримати ключі від церкви. Проте, Харківське єпархіальне управління, як і влада, підтримало новоцерковників.12

Перебіг подій другої половини 1920-х років відновити за документами архівної справи складно, адже вони майже відсутні. Можна сказати , що храм поступово біднів, бракувало коштів на ремонт і облаштування. 1926 року з церкви було знято дзвін і передано з  нез'ясованих причин до с. Дячківки. Останній документ у справі датується 1928 роком. Ймовірно, що храм було закрито у 1929 – на початку 1930-х років, оскільки, як відомо, саме в цей період кампанія із закриття і руйнування церков набула широкого розмаху. Подібні ж відомості про харківські храми простежуються і в архівних документах.

Архівні документи 1960-х років містять відомості про те, що в довоєнний період у приміщенні Олександро-Невської церкви було розміщено лабораторії хімічного технікуму.

Священнослужителі храму розділили його долю. Ф.З. Домницького, який після закриття Олександро-Невської церкви служив при Казанській церкві, за постановою трійки УНКВС, як і групу інших священиків, що проходили у справі, звинувачено в участі у церковно-монархічній організації і розстріляно 25 травня 1938 року.13

Трагічно склалося і життя сина протоієрея Миколая Сокольського, Олександра. У Держархіві Харківської області у фонді Кримінальні справи репресованих громадян м. Харків та Харківської області зберігається справа щодо обвинувачення О.М. Сокольського. 31 січня 1942 року його заарештовано Лозівським районним відділом УНКВС по Харківській області. Олександру Сокольському було висунуто звинувачення за ст. 54-10, Ч.2 КК СРСР у тому, що він “в процессе служения церкви выступал с резко антисоветскими проповедями, клеветал на руководителей партии и Советской власти… ”, а також співпрацював з окупаційною владою.14 З матеріалів справи стає відомим, що ще 1929 року, коли він служив священиком  в с. Качалівці, куди він переїхав з Харкова 1921 року, Сокольського було заарештовано органами ДПУ за антирадянську діяльність і засуджено на 8 років перебування у виправно-трудових таборах.15 Останній протокол допиту священика датовано 1 квітня 1942 року, а 24 квітня Олександр  Сокольський у віці 68 років помер у Куп'янській районній лікарні.

Про діяльність Олександро-Невської церкви під час окупації докладних відомостей не знайдено, проте згадка, що храм був відкритий 1942 року, і діяв в окупаційний період, є в архівних документах.

Після визволення Харкова у серпні 1943 року відновило свою діяльність Харківське єпархіальне управління. Радянською владою був взятий курс на, так би мовити, поступове відновлення церковного життя.

10 листопада 1944 року зареєстровано релігійну громаду Олександро-Невської церкви.

В архівному фонді Виконавчий комітет Харківської обласної ради народних депутатів зберігається справа “Звіти Харківської єпархіальної управи про хід збору грошей у фонд оборони та списки церков м. Харкова на 1 травня 1944 року”. У списку духівництва та діючих церков м. Харків настоятелем храму значиться отець Микола Рубинський. За даними на 20 листопада 1944 року з Олександро-Невської церкви до фонду оборони було відраховано 1940 крб.16

У 1950-х, особливо  на початку 1960-х років державна політика у сфері релігії знов стає більш жорсткою, спрямовується на “знешкодження” впливу релігії на суспільне, приватне життя. Почалася нова хвиля руйнування храмів.

У вищезазначеному архівному фонді зберігається реєстраційна справа релігійної громади Олександро-Невської церкви, якою завершується її історія. Ця справа містить фотографії храму, які, скоріше за все, зроблені напередодні його знищення. В акті комісії, утвореної за зверненнями голови виконкому Червонозаводської райради та директора Харківського хіміко-механічного технікуму до голови Харківського облвиконкому щодо розгляду питання про знищення церкви від 18 серпня 1959 року, зокрема, зазначалось: «Церковь Александра Невского не представляет ни исторического, ни архитектурного памятника...Единственный памятник, имеющий непосредственное отношение к сооружению церкви, – могила ее основателя, протоиерея Сокольского – находится в совершенно запущенном состоянии и представляет из себя земляной холмик с крестом из заржавелых газовых труб. Занимая центральное положение в усадьбе техникума и превосходя высотой все окружающие ее здания техникума,  церковь доминирует над комплексом учебных сооружений, что нельзя не признать нелепостью и с градостроительной точки зрения. Согласно утвержденному Харьковским Совнархозом плану развития техникума, в 1960 году техникум должен построить учебно-производственный комплекс, необходимый для подготовки специалистов предприятий химической промышленности Украинской республики. Это строительство возможно осуществить при условии расширения усадьбы техникума за счет арендуемого церковью земельного участка».17

Розпорядженням  Харківського облвиконкому від 29 січня 1960 року було поставлено крапку в історії храму. У розпорядженні зазначалось: “... у зв'язку з реконструкцією міста Харкова вилучити з користування релігійної громади приміщення Олександро-Невської церкви (пл. Олександра Невського) і розібрати це приміщення. Земельну ділянку, на якій знаходиться церква, передати в розпорядження Харківського хіміко-механічного технікуму для його потреб”.18

Історія Олександро-Невської церкви – одна з багаточисельних сторінок історії нашого міста, нашого краю. Проте, вона спонукає замислитися над тим, що історія взагалі – це не ілюстрована книга, з якої можна вирвати  сторінки, що не до вподоби. Руйнування пам'яток свого минулого – хибний шлях, це руйнування самих себе. Людина без пам'яті не спроможна повноцінно сприймати навколошній світ, як і світ не здатний її сприйняти.

6 грудня (23 листопада за ст.ст ) православна церква вшановує пам'ять святого благовірного князя Олександра Невського. Саме цими днями виповнюється 130 років від дня освячення Олександро-Невського храму в Харкові.

Відновлення за ідентичним проектом або зведення нового храму недалеко від історичного місця розташування (нині тут розташовно корпуси технікуму Національного фармацевтичного університету) могло б продовжити літопис Олександро-Невської церкви на Заїківці.

__________________________________

1. Харьков: справочник по названиям: 7000 улиц, площадей, скверов, районов.../Сост.: Е.Н. Дмитриева,  Е.В. Дьякова, Н.М. Харченко; под ред. С.М. Куделко. – Харьков, 2011. – с.10.

2. Державний архів Харківської області (ДАХО), ф.40, оп.110, спр.1798, арк.105 зв.

3. Там само, оп.62, спр.188, арк.1.

4. Там само, ф.40, спр.1798, арк.105 зв.5. Там само, спр.1842, арк.1.

6. Там само, спр.1817, арк.130; спр.1842, арк.2 зв.

7. Там само, спр.1798, арк.106-108.8. Там само, спр.1842, арк.3, 8 зв.

9. Там само, ф.Р-845, оп.2, спр.831, арк.14.

10. Там само, арк. 25.

11. Там само, арк. 45-48 зв.

12. Там само, арк. 55.

13. Там само, ф.Р-6452, оп.4, спр.2805, арк.159.

14. Там само, оп.1, спр.6164, арк.48.

15. Там само, арк.7.

16. Там само, ф.Р-3858, оп.17, спр. 133, арк.8.

17. Там само, спр.2, арк.13-14.

18. Там само, арк.8.