Слобожанські храми ХVII століття і архітектор Іван Зарудний (В. П. Титар, О. В.Титар).

Три відомих храми - Спасо-Преображенський собор у м. Ізюмі, Покровський собор у Харкові та Миколаївська церква на крейдяній скелі у Святогорському монастирі, на думку багатьох авторів, будував той самий майстер, або бригада майстрів,  але ні ім’я майстра, а ні склад бригади будівничих, якими він керував, нам не відомі.

Одне безумовно, що будувались всі три споруди високими професіоналами, які здійснювали точні інженерні розрахунки, забезпечували надійність конструкції, що стає запорукою майбутнього збереження цих пам’яток в майже не зміненому вигляді.

Крім того, у зовнішній оздобі і внутрішньому оформленні цих трьох храмів багато спільного, яке виключає випадковий збіг, бо ці храми суттєво відрізняються від загальних архітектурних рис та прийомів у будівництві храмів того часу.

Фактично розглянувши і проаналізувавши архітектурні особливості трьох храмів, можна дійти певного висновку про ідентичність загальної композиції і прийомів побудови, про належність цих сакральних будов одному авторові.

Архітектором цих трьох храмів була високопрофесійна людина, якій можна було довірити величезні замовлення і розрахувати на успіх у виконанні будівництва протягом невеликого терміну, освічена, знайома з європейськими і власними традиціями. Проаналізуємо архітектурні особливості слобожанських храмів та історію їх створення.

 

Миколаївська церква Святогорського монастиря

 

На Святогорському монастирі, крайньому на півдні форпості Слобожанщини, лежав великий моральний обов’язок - задоволення релігійних потреб тих православних людей, які присвятили своє життя боротьбі проти кочових татар і тому повинні були проводити свої дні в степах, далеко від своїх парафіяльних церков, більшістю це були сторожа і станичники, які постійно їздили степами і спостерігали за татарами. Таким чином, монастир мав своєрідну парафію, котра перевищувала за своїм просторовим розміщенням територію якоїсь маленької держави Європи.

Святогорський монастир гостинно відчиняв свої двері перед усіма, кому потрібна була його моральна і матеріальна підтримка і допомога. І моральний вплив його був настільки великий, що навіть "воровські черкеси", тобто козаки, що займалися степовим розбоєм, з’являлися туди каятися, сповідатися і залучатися Св. Таїнств Христових. Разом з тим монастир являв собою своєрідний притулок для поранених, старезних, понівечених і "полоняників", тобто вихідців з кримської неволі [1].

У листопаді 1679 г. татарам вдалося пограбувати  і розорити спочатку м. Чугуїв, а потім Святогорський монастир, захопивши в полон архімандрита Іоіля Озерянського з братчиками. Під Харковом татари були розбиті Харківським полковником Григорієм Донець-Захаржевським (1669-1693).

На 1680 рік, одразу після смерті славного запорізького кошового отамана Івана Сірка, який наводив страх на турок та татар, припадає один з найспустотливіших набігів на Слобідську Україну кримської орди, на чолі якої  стояв сам хан, висланий Туреччиною для відволікання українських сил від Києва, на який турки саме збиралися вчинити напад. Під час набігу ворог не шкодував навіть храмів Божих і монастирів: забирав церковне майно, обдирав ікони, в’їздив до церкви на конях, захоплював до полону священників та монахів.

Татари були біля стін Святогорського монастиря в червні 1680 р., але не зайняли його - пішли далі.

Під час перебування архімандрита Іоіля Озерянського в полоні керував монастирем "строитель, ієромонах Іоаким", який зумів не тільки відбудувати муровані стіни монастиря, але й розпочав будівництво Миколаївської церкви на Крейдяній скелі [2].

Коли в листопаді 1682 р. архімандрит Іоіль повернувся з полону і знову продовжив керування монастирем, церква Св. Миколи була вже збудована.

Миколаївський храм вражає гармонічними пропорціями і, незважаючи на невеликі розміри, - монументальністю архітектурного вигляду. Миколаївський храм "нібито  корабель, що  плавав у просторі неба і зупинився тут на цих білих вершинах. Навкруги балкончики, галерейки. Немовби вся ця маса піднімалася нагору, щоб досягти небесної височини, і, неспроможна, зупинилася на півшляху, зберігши в самих контурах своє прагнення до цієї недосяжної мети" [3].

Побудова, а звідси і подальше сакральне значення Миколаївського храму в Святогір’ї, оточені легендами про виникнення цієї споруди за одну ніч (довго церква будувалась у крейдяній скелі над річкою, а коли прийшов час, то будівничі разом відрубали "зайві" стіни і вранці з’явився новий храм, мов величезний корабель, перед здивованими очима подорожніх). Як навіть у "піднесенні повної чаші одночасно перебувають земля і небо, божества і смертні. Ці четверо пов’язані в своїй первісній єдності взаємною приналежністю" [4], так ще більшою мірою побудова цього храму в своєму сутнісному значенні відтворювала народні уявлення, релігійні вірування, надії на перемогу над невірними, що злилися у єдиному символічно-синкретичному творенні. За народними віруваннями, святий Микола Чудотворець є покровителем мореплавців, мандрівників.

Як відмічає О. Воропай [5]: "У віруваннях чорноморських моряків є два Миколи: морський і мокрий. Обидва Миколи завжди присутні проміж моряками, але вони невидимі, їх бачити не можна. Обидва Миколи мають таку владу на морях, що коли не звертатися до них з обітницями, то буде певна гибель. Обітниці полягають у тому, що оздобити образ Чудотворця, дотримуватися свят святого Миколи, а й то побудувати на його честь церкву".

"На Харківщині записана розповсюджена легенда про "святого Миколая", яка оповідає, що "Святий Микола - Чудотворець на небі не сидить, а тут, на землі, людям помагає" [5], тож виступає найближчим заступником віруючої людини від усякого стихійного, непередбачуваного лиха, вважається, що "він приставлений Богом до керма церковного вже поза межами тимчасовості, рука його кермування Церквою всесвіту почувається уже завжди і скрізь у часи найбільшої небезпеки, найбільшого підйому хвиль моря житейського" [6]. Свято Чудотворця Миколая, яке святкується 9 травня, на честь "перенесення мощів св. Миколая зі сходу на захід", що сприймається і як ознака єдності східної і західної церкви, об’єднує усіх віруючих навколо імені святого, що "взяв у свої руки керму до єднання усіх церков" [6].

Національні риси розуміння цього святого як наближеного до щоденних турбот людини захисника-оборонця сприяли популярності і значимості Святогорського храму як переднього форпосту у відчуженому світі "магометан".

Загадкового в історії Миколаївського храму Святогорського монастиря дійсно багато.

По-перше, дивує відсутність будь-яких історичних відомостей про будівництво храму. Єдине свідоцтво, зафіксоване в роботах ХІХ ст. з історії Святогорського монастиря: "Глибока давнина років сховала від нас ім’я засновника цього храму". В одному із актів монастирських говориться так: "церковь сия находится в западной стороне монастиря, вне ограды монастырской, в меловой скале, а самый храм с куполом устроен кирпичным" [7].

По-друге, фантастичне перетворення верхньої частини скелі (після обвалу і швидкого відновлення Миколаївського храму) не могло не вразити свідомість прочан, що прибули до монастиря. А оскільки чіткого пояснення тому, що відбулося, не сталося, релігійна свідомість і уява не могли не відбити цього історичного факту у формі легенди чи приказки про "чудодійну" появу храму за одну ніч.

Побудований в традиціях дерев’яної народної архітектури, Миколаївський храм зазнав значних змін, неодноразово перебудовувався, але в цілому зберіг задум невідомого майстра. Відмітна риса храму - композиційна єдність з самою скелею і мальовничим ландшафтом. Храм начебто виростає із плоті скелі, завершуючи своїми трьома главами природний рисунок крейдяної скелі.

Храм унікальний за конструктивною схемою, бо гармонійно включає частину древньої печерної церкви Успіння Божої матері, її вівтарну частину і східну главу, які збереглися у крейдяному моноліті і висічені монахами ще на початку XVII століття. Виконана у формі українського народного стилю, церква складається з трьох частин, завершується трьома восьмериками. Талановитий майстер зумів майстерно прибудувати до старого вівтаря іншу частину храму. Первісна кладка і затірка велися з імітацією під фактуру крейдяної породи. Два маленьких віконця, розташованих асиметрично відносно більш пізнього оформлення головного фасаду, не випадково мають форму бійниць. У XVII - на початку XVIII ст. Миколаївська церква слугувала не тільки храмом, але і укріпленням, фортецею, де тримали оборону сторожа і монахи. Над об’ємом церкви вибудовані уздовж лінії схід - захід три глави, центральна з яких викладена з цегли у формі трьохярусного восьмерика. Мотиви народної дерев’яної архітектури втілено в побудові ярусів, коли на восьмерик (баню) великого об’єму ставиться восьмерик меншого об’єму, чим досягається особлива стрункість споруди. Такий прийом одержав в архітектурі назву "залом". Центральна глава має напівциркульні отвори вікон, прикрашені пілястрами, наличниками, лиштвою. Майстри при зведені східної главки і західної глави (дзвіниця) використали природні крейдяні відроги.

Над вівтарем храму підіймається пірамідальної форми декоративна головка, з невеликим барабаном і грушоподібною маківкою. З західного боку, над крейдяним виступом, було збудовано дерев'яну дзвіницю. Але швидше за все і західна частина храму до повторного обвалення була цегельною [2]. Храм нібито виходить з об’єму скелі, тому має тільки північний і західний фасади. Храм було оточено дерев'яною галереєю - опоясуванням (гульбищем).

Після другого відкриття Святогорського монастиря Миколаївська церква в 1851 р. частково перебудовується. Замість старої дзвіниці був зроблений західний боковий вівтар церкви з цегли і зверху надбудована нова дерев'яна дзвіниця у вигляді восьмерика з великими арковими отворами.

На головному (північному) фасаді був частково зрубаний декор, закладені малі вікна й улаштовані прямокутні віконні отвори великих розмірів. Разом з тим, церква не втратила, у цілому, свого вигляду. Фасади були розчленовані поясками, кути стін підкреслено пілястрами. Цоколь та карниз прикрашені зубчатим орнаментом, ідентичним "зубчатці" карнизів центральної бані. Над дверним отвором виконано декоративний елемент "сонце". До центральної частини храму був прибудований південний боковий вівтар. Уздовж головного фасаду церкви над площадкою була улаштована галерея.

В інтер'єрі три арки вівтарної перепони відокремлюють вівтар від іншого об’єму церкви. При цьому трохи багатішим став декор інтер'єру, з'явилися тяги зі складним малюнком.

Під час війни в 1941-1945 р. Миколаївська церква значно постраждала. Ремонтно-реставраційні роботи Миколаївської церкви проводилися з 1984 р. Були відновлені: перекриття південного бокового вівтаря церкви, віконні і дверні блоки, реставрована цегельна кладка фасадів. Зроблено ремонтно-реставраційні роботи глав церкви з відновленням утраченої дзвіниці (західної глави). Відновлені завершення церкви (у вигляді цибулин з хрестами) були позолочені сухозлітним золотом, а також відреставровано архітектуру інтер'єра церкви.

До початку реставрації Миколаївської церкви були проведені дослідницькі роботи. Порівняльний аналіз цегельного декору на фасадах церкви показав, що первісний цегельний цоколь Миколаївської церкви зовсім аналогічний цегельному цоколю Спасо-Преображенського собору в м. Ізюмі. При цьому, дуже важливим представляється висновок, що при будівництві цегельної частини церкви застосовано великорозмірну цеглу 30х15х8 см, яка датується XVII століттям [2].

Цей факт, поряд з іншими висновками щодо подібності архітектурних форм, дає підстави віднести Миколаївську церкву до Харківсько-Ізюмської (Слобожанської) школи будівництва кам'яних церков. Більш того, дуже правдоподібним є припущення, що авторами Миколаївської церкви і Преображенського собору були ті самі майстри.

 

Спасо-Преображенський собор

 

Для протистояння набігам татар на Муравському шляху біля броду було у тому ж 1680 році засновано харківським полковником Григорієм Донець-Захаржевським місто Ізюм. Щоб сприяти справі заселення міста поселенцями з черкаських Слобідських полків Григорій Донець-Захаржевський отримав право самостійно керувати новим містом без московського воєводи. У 1682 р. Донець дістав грамоту від царя Федора Олексійовича, в якій дозволялося "будувати самостійно міста і вільно селитися там "собою", себто без воєвод, пахати пашню і володіти усякими угодами по відводу косовиць по своїм козацьким звичаям" [ 1 ].

Будівництвом та заселенням міста Ізюму у 1681 р. Григорій Донець дещо убезпечив від татарських нападів свій Харківський полк, який частково припиняє, таким чином, свою прикордонну місію. Кордони переміщуються і переднім кордоном оборони від татар стає Ізюм і Ізюмська фортеця, куди харківський полковник Донець-Захаржевський спрямовує свої війська і фінансові засоби: "Місто було осаджено Донцем", котрий привів для роботи біля 1500 козаків Харківського полку, збудувалося дуже гарно і швидко зробилося полковим містом Ізюмського Слобідського полку [1].

Особливий слобідський Ізюмський полк відокремився у 1685 р. В 1684 р. почалося будівництво Спасо-Преображенського собору в Ізюмі - у полковому місті мав бути свій соборний храм. 19 лютого 1684 р. за царювання Іоанна та Петра полковник Донець одержав грамоту, в якій повідомлялось про особливі пільги, відсутні в інших полках, "а воеводам и приказным людям в тех городах в те льготные годы у них не быть, а выдать их тебе и полку твоего урядникам; и в те же льготные годы в тех городах торговать им черкасы всякими товары безпошлино" [1].

Таким чином, Григорій Донець робився повним господарем у новозаселеній місцевості, не обмежений ні воєводами, ні іншими російськими урядовцями.

Щоб сприяти справі заселення міста поселенцями з черкаських Слобідських полків Донець, отримавши право керування новим містом самостійно, переїжджає до Ізюму, хоча і лишився полковником Харківським. Через якийсь час батько знову переїхав до Харкова, а син, Костянтин Григорович Донець. - у Ізюм (найімовірніше за все, у 1682 р.). Се було зроблено для того, щоб прокласти стежку Костянтинові до самостійного уряду в Ізюмі. Григорій Донець старішав і хотів ізюмське  полковництво передати синові Костянтинові, а харківське - другому синові - Федору. Він сам побував у Москві, а потім відрядив туди Костянтина у 1685 р. до царів. З ним приїхав полковий обозний Петровський, піп, сім сотників, троє сотенних хорунжих, усього 28 чоловік. Ізюмчан прийняли при дворі дуже ласкаво. Костянтин Донець прохає, щоб йому царі дали грамоту на ізюмське полковництво і щоб Ізюмський полк був виділено з Харківського. На се казав він, згоджується і о тім просить його батько. Уже на другий день вийшла резолюція: виділити Ізюмський полк з Харківського, приєднати до нього 13 міст та містечок з 2200 козаками і видати Костю Донцеві пожалувану грамоту на полковництво [1]. Полковник К.Г. Донець одержав царську грамоту (від 31 січня   1685 р.), в якій говорилося, що він "Харьковский полковник за многие службы его отца" призначається полковником новоствореного Ізюмського полку, але призначається не цілком самостійно, а з батьком його , Григорієм, разом [8].  К. Донець прохав ще, щоб його полку видані були царями хоругви і похідні гармати. Спасо-Преображенський собор у Ізюмі будується у 1684-1685 рр., цим православна традиція мала ствердитися у новозбудованому місті, утвердити владу молодого полковника Кості Донця, який "активно допомагав своєму батькові будувати фортецю Ізюм і заселяти територію нового полку".

Серйозність намірів керування і володіння новим полком на кордоні міг підтвердити новозбудований собор, який було зведено добрим майстром, що саме ім’я його щось скаже у далекій Москві. Швидкість прийняття рішення Москви викликано певною довірою.

Назва Спасо-Преображенського собору пов’язана із таїнством Преображення, коли у присутності апостолів Петра, Іакова та Івана від Христа почало відходити божественне, нетварне світло. Прийняття людською плоттю Христа божественної енергії благодаті Божої сприймається у християнській традиції як застава майбутнього преображення людини, обоження його тварної сутності, поєднання з Богом. Для приближених втаємничених апостолів був явлений на Фаворській горі синівський зв’язок із Богом - Отцем: "Се є син мій улюблений, в якому моє благовоління" [6]. Донець-Захаржевський, мріючи про майбутню славу синівську в управлінні незалежним від воєводиної влади Ізюмом, обирає саме цю біблійну подію, підкреслюючи важливість цього батьківського зв’язку із своїм сином.

"Не бійтеся", - говорить Христос своїм вірним апостолам, це ж мав намір сказати своїм синам Донець-Захаржевський: не бійтеся боронити свою вітчизну. Концепція захисту батьківщини у боротьбі із сторонніми силами сприяє процесу поглиблення ідентифікаційних смислів, ця любов, наближаючи до божественного і таких пов’язаних з ним у тодішній свідомості цінностей, як православна релігія, авторитет батька, традиція лицарського захисту батьківщини, виключає страх.

Донець-Захаржевський та його сини виступають теж як певне коло втаємничених, котрим явлена справжня сутність чогось, що надає їм деякої сили, містичної за своїм характером. Значення собору виростає до символу свободи козацького самоуправління.

Однією з ознак барокової культури є реформування розуміння ролі свободи та світла, посилення його значення, як в готиці, але з іншим символічним навантаженням, в усякому випадку підкреслюється "аспект містичного тіла церкви або тіла людини, звільненого від гріхів, його преображення світлом Благодаті" [9].

Спасо-Преображенський собор, побудований у 1684-1686 роках у стилі народного українського зодчества, є одним з найдавніших зі збережених пам'яток архітектури Харківщини. Собор цегельний, побілений по затірці, хрестовий в плані, п’ятиглавий. П’ятиглав’я собору спочиває на гранованому хрестоподібному об’ємі, складаючи разом з ним унікальну за виразністю форми і силуету об'ємну композицію. Традиційні форми української дерев'яної архітектури знайшли відображення в п’яти баштовому об’ємі цієї пам'ятки, з п'ятигранниками бічних відгалужень, пов'язаними з центральним у плані об’єму, а також конструктивному рішенні трапецієподібних зводів, компактно розміщених глав, що нагадують плоскі грані дерев'яних рубаних зводів. У декорі фасадів широко застосовано зубчатий цегельний поребрик, що є присутнім у карнизах основного об’єму та глав, у профільованому цоколі й в аркатурному поясі, розташованому під вікнами. Усі кути фасадів акцентовані плоскими лопатками і виступаючими трьох четвертинними колонками з перехопленням посередині, підтримувані кронштейнами з місцевого каменю. Віконні отвори і ніші обрамлені лиштвою і декоровані напівколонками, що підтримують трьох- і п’ятилопасні кокошники.

Три входи в собор - із західного, південного та північного боків вирішені як ошатні портали, карнизи й арки яких підтримують різьблені стовпчики. Декоративне оздоблення виконано з лекальної цегли.

Інтер’єрний простір майже цілком повторює зовнішню форму собору. В інтер'єрі високо розкритий простір сприймається єдиним завдяки високим і широким трьохцентровим підпружним аркам, що поєднують гілки собору з центральним об’ємом. Три ряди вікон - два в двох'ярусних главах і один в основному об’ємі заливають приміщення сонячним світлом. Швидше за все, у первісному виді собор було оточено критою дерев'яною галереєю - опоясуванням (гульбищем) [10].

Храм є одним з найкращих хрещатих споруд українського бароко. До нього типу церков належить також п’ятибанні храми з хрестоподібним планом [11] - старий Успенський собор Святогорського монастиря (1698), Різдвяна церква у Харкові (1763), Преображенський собор Курязьського монастиря (1763).

До середини XVIII століття собор потребував ремонту. Відомо, що у 1751 р. його капітально відремонтували, а у 1765 р. був зроблений "величественный иконостас, богато украшенный золотом и резьбой", а у 1872 р. "в Изюме возобновили и украсили стараниями и иждивением купца Извекова соборный Преображенский храм". Всі елементи декору стін собору - колонки, карнизи, декор обрамлення вікон та ніш виконано було із лекальної цегли та легкою затіркою і забарвлені в 2 тони. Рельєфні елементи були фарбовані в червонясто-брунатний тон, а площини стін - в ясно-синій. . У 1886 р. із західної сторони були прибудовані притвор і дзвіниця [12].

У 1902-1903 р. собор був перебудований архітектором М.И. Ловцовим. Глави XVIII століття, за винятком барабана центральної глави, були розібрані і зведені нові з цибулиноподібними головками, по верху стін надбудовані кокошники. Усе це змінило архітектурний вигляд будинку.

Під час війни 1941-1945 р. були зруйновані східна і західна глави, а також притвор із дзвіницею. У 1953-1955 р. собор був реставрований у первісних формах, очищений від пізніх нашарувань, відновлено західну гілку собору, глави і втрачений декор. У 1983 р. залізне покриття даху і глав було замінено мідним. Для реставрації собору була спеціально виготовлена великорозмірна, лекальна цегла за зразками існуючої розміром 28 х 14 х 7 см.

Маси собору дуже мальовничі, пластика їх енергійно виявлена, в них послідовно проводиться боротьба вертикальних і горизонтальних ліній, де вертикальні переважають, що надає об’ємам споруди добірності, витонченості і граціозної легкості.

Подібність архітектурних деталей Ізюмського Спасо-Преображенського і Харківського Покровського соборів, незважаючи на принципове розходження об'ємно-просторового рішення, дає підставу дослідникам [13, 14] вважати, що обидва пам'ятники будувалися одним майстром або народними зодчими під керівництвом одного майстра.

Так пропорції барабанів великого та чотирьох менших завершень Ізюмського собору повністю відповідають пропорціям барабанів завершень Харківського собору. Відношення довжин і висот великого та малих барабанів Спасо-Преображенського собору дорівнюють відповідному відношенню розмірів барабанів Покровського собору [ 12 ].

 

Покровський собор

 

1687-1689 роки  - роки побудови Харківського собору Покрови Пресвятої Богородиці і неоднозначні і деякою мірою визначальні для історії Росії, України і зокрема Слобожанщини. В 1687 р. до влади в Україні приходить гетьман Іван Мазепа. Можна по-різному ставитися до діяльності цього безумовно талановитого і цілеспрямованого діяча. Але ця тема та її об’єктивне розв’язання для іншої розвідки. Безумовно те, що на Слобожанщині жили за дещо інших політичних і культурних обставин, ніж в Гетьманщині, тому змагання верхівки козацтва та решти козацької демократичної верстви тут мали свої відзнаки. Отримані на деякий час від Московської держави вільності тимчасово задовольняли потреби слобожанської посполитої та козацької маси, необжитість краю сприяла об’єднанню різних верств населення. Чому на Слобожанщині, наприклад, не сприймалися ідеї державотворення Гетьманщини? Тому, що часто в політичній грі того ж Івана Мазепи Слобожанщина мала приноситися в жертву, як стають окремими жертвами його політичних розрахунків Петрик (Петро Іваненко) та Семен Палій. Договір Петрика з Кримом, схвалений за деякими розвідками [15 ] Іваном Мазепою, передбачав, що "когда дасть Господь Богъ всемогущи Войску Запорожскому іспод іга московского выбитца, тогда імеютъ быть и два полки Ахтырский и Сумской со всеми принадлежностями своими под владениемъ Государства Малоросійского оставать, а Ханковской (Харьковский) і Рыбинской (Острогожський) два полка со всеми принадлежностьми переведены на Чигиринъскую Днепра сторону, а места оные і села быть пусты [16]". Така умова викликалася тим, що за допомогу у визволені "іспод московской власти" Військо Запорізьке відкриває "муравскіє шляхи".

Чи могла схвалити подібні насильства Слобожанщина? За таких умов лише впевненість у власних силах була запорукою можливості вижити.

У 1689 р. Петро І нарешті досягає того віку, який примушує рахуватися із своєю особою, перехоплює владу у цариці Софії. Відбувається поїздка Івана Мазепи до Москви - досвідчений гетьман, що при владі й булаві два роки, бачить майбутнього політика, з яким потрібно буде співпрацювати, під якого навіть потрібно буде підлагоджуватися. Іван Мазепа стає довіреною особою Петра І, бо його дипломатичний хист говорив, що гетьманату треба триматися із обережністю із новітнім володарем Москви.

Таким чином слобожанам треба було боронити свої свободи, привілеї, а взагалі землю, майно і життя не тільки від кримських татар і розбійних черкас Запорізької Січі, але й від реалізації монархічних ідей Івана Мазепи та Петра І. Крім того, йшло розшарування та протистояння інтересів козацтва та старшин. Протистояння козацтва та його верхівки на Слобожанщині не завжди було реалізовано політично, навіть часто не усвідомлено, але, безсумнівно, знайшло свій вихід у мистецтві. Прикладом протистояння старшини, що намагалася підкорити демократичний дух народу та козацтва, є старий Успенський та Покровський собори у Харкові. Нагальної необхідності в побудові Покровського храму не було, бо, як відомо, він знаходився практично поряд з Успенським собором та старою дерев’яною  Миколаївською церквою.

Але п’ятибанний, хрещатий Успенський собор (1688) збудований "тщанієм наказного полковника Авдія Григоровича Донця з прихожанами"    [17] не задовольняв народні інтереси. Протистояння старшинській верстві було настільки важливе, що на "монументальную пам’ятку соціально-політичних змагань харківської козацької черні" Покровський собор знаходяться величезні кошти. Вони будують храм міцно, на віки й присвячують його козацькому найпопулярнішому патрону - Покрові [17].

Заступництво Божої Матері надає надію всім віруючим, демократизуючи таким чином можливості залучення до божественного світу. Бо "Пречиста Діва Марія не тільки є Мати Христова. Ми віримо, що вона є Матір всього роду християнського. Як страждала Вона стражданням Христа, Сина свого, так віримо ми, страждає Вона і стражданням кожної душі християнської, кожної святої церкви, кожного побожного народу" [6].

У цьому храмі Покрови обраність кожного божественним світом для служіння християнській вірі максимально посилює мотив відповідальності, стаючи символом самопожертви в ім’я свого роду і народу.

Покров Богородиці - це народне улюблене свято для українського козацтва, що встановлене на спомин про явлення Божої Матері у Влахернському храмі 910 р. під час облоги Константинополя арабами: "Андрій Юродовий та його учень Єпифаній під час всенощної побачили Богоматір із сонмом, котра розпростерла свій покров (мафорій) над зібраними у храмі і молилася про урятування народу від бідування" [19]. Причетність до сакрального змісту цієї події розповсюджується на кожного воїна християнської віри, як всеблагість Христа розповсюджується на увесь загал синів божих, звідси така популярність цієї події і цього свята.

За другою версією історика В.Л. Маслійчука Покровський собор будувався на кошти Донець-Захаржевських, як родинна усипальниця, в ній поховано Федора Донця-Захаржевського, а його маєток було передано до володіння Покровському собору. Така версія вирішує проблему, хто був фундатором собору і дозволяє припустити, що після побудови Ізюмського Спасо-Преображенського собору Григорій Донець-Захаржевський запросив майстрів до Харкова. Але при цьому виникають наступні питання. По-перше, з 1684 р. по 1689 р., тобто протягом 5 років, Донець-Захаржевським потрібно було побудувати три кам’яних храми (Ізюмський Спасо-Преображенський і два Харківських - Успенський та Покровський собори). Навіть для такої знатної родини, як Донець-Захаржевські, це було занадто складним ділом і вимагало величезних коштів. По-друге, Покровський собор протягом 40 років був парафіяльним і одним із самих бідних, бо до Покровського собору було віднесено лише 87 дворів, тоді як у інших парафіях дворів було до 150, а в Успенському соборі - 273  [18]. По-третє, Григорій Донець-Захаржевський та його син, Костянтин, померли відповідно в 1690 і 1691 рр., але в Покровському соборі їх не поховали. В цьому собору було поховано тільки Федора Григоровича Донець-Захаржевського. Філарет Гумілевський у 1852 р. оглядав склепи в підвалах Покровського собору і бачив тільки склеп, в якому було поховано Федора Донець-Захаржевського: "року 1706, августа 28 дня, в среду, преставился рабъ Божий Федор Григорьевич Захаревский, полковникъ Харьковский, въ полку на Самаре, и погребенъ въ Харькове..." [17].  Вірогідно, що фундаторами Покровського собору була козацька чернь, але вони знайшли кошти тільки на будівлю, бо в середині храму роботи були не закінченні до 1730-х років. Це пояснюється тим, що з кінця XVII століття можливості козацтва значно зменшилися: "боротьба з татарами, походи в Крим, безкінечні командирації, Ладожські канали, все це вигубило багато людей й, відриваючи їх від промислів, знесилило економічно" [18]. І тому, якщо Покровський собор і став домовиною для Донець-Захаржевських, Квіток та інших знатних родів Харкова, то тільки після     1706 р., коли козацька чернь вже не мала можливості добудувати та утримувати собор.

Покровський собор - найдавніша споруда м. Харкова і єдина споруда Харківської фортеці, яка збереглася. Собор цегляний, побілений по тонкій затірці, двоярусний, на підкліті, з церквами у кожному ярусі. Внизу розташований зимовий, теплий храм, нагорі - літній, холодний. У об’ємно-просторовому рішенні собору відбиваються традиції української трьохчастинної, трьохверхової, багатозаломної церкви. Центральний восьмерик (8,5 х 10 м) орієнтовано довшою стороною перпендикулярно повздовжньої осі собору. До нього із сходу примикає гранований п’ятистінний притвор і вівтарна частина (4 х 6 м), із заходу - бабинець (6 х 5 м).

Нижня зимова церква перекрита хрестовими зімкненими зводами (висота 6 м), верхня літня - восьмигранними верхівками, у яких бокові мають залом, а центральна - три. Центральний об’єм верхнього храму значно вище і ширше бічних. Висота середнього верха в інтер'єрі 24 м, а вся його висота (від землі разом із хрестом) 45 м. Верхня церква в плані майже цілком повторює нижню, тільки по периметру центрального і західного об’ємів улаштований обхід - гульбище, що спирається на аркаду нижнього ярусу. На обході, проти північної і південної лобових граней восьмерика, як і в першому ярусі, улаштовані виступи - павільйони, стіни яких, перпендикулярні подовжньої осі собору, відіграють роль контрфорсів.

Стіни основного об’єму і глав довершені карнизом із зубчатим поребриком, кути підкреслені напівколонами з перехопленням на кронштейнах. Вікна обрамлені також напівколонами з багатолопасними фігурними фронтончиками над ними, а вікна верхнього восьмерика центрального обсягу прикрашені фігурними фронтончиками типу "сонце", як і портал Святогорської Миколаївської церкви.

Завдяки тому, що храм має "підкліть" - нижню церкву, а його баштоподібні об’єми рясно декоровані напівколонками, численними карнизами і пасками поребрика, його вигляд здобуває легкість, добірність і закінченість. Інтер'єр собору гармонізує із зовнішньою архітектурою, він вражає вишуканою красою, стрункістю і висотою. Численні лінії середнього верха стрімко злітають вгору і на висоті першого залому починають зближатися, але в гранях першого восьмерика вони випрямляються і спрямовуються нагору, потім ще раз ламаються і зближаються, щоб утретє стрімко злетіти вгору і зійтися в зеніті верха. Немає в українській кам'яній архітектурі іншої такої будови, де б прийом висотного розкриття внутрішнього простору був здійснений з таким блиском.

Дзвіниця зведена одночасно із собором. Цегельна, побілена по затірці, восьмикутна в плані, чотирьохярусна з підвалом. Вона має вид оборонної вежі і входила в систему укріплень Харківської фортеці. Підвал, перший і третій яруси перекриті зімкнутими зводами, другий ярус має плоске перекриття. Верхній дзвонарний ярус з арковими отворами в гранях завершується цегельним, шатровим перекриттям, у якому вісім слухових вікон розміщені в два яруси. Верхи дзвіниці увінчані цибулиноподібною главкою на восьмигранному барабанчику. Дзвіниця зовні поярусно розчленована карнизом. Фасади нижнього ярусу відповідають архітектурі першого ярусу собору. Тут і карниз, що вінчає цю частину, із зубчатим поребриком, над яким простягнувся пояс ширінок і арки, обрамлені архівольтами, з'єднаними горизонтальною тягою. У середині арок - прямокутні перспективні ніші, скомпоновані уздовж по три у кожній арці [18].

Покровський храм проіснував, як парафіяльний, близько 40 років. В 1726 р. в Харкові відкривається колегіум і в 1729 р. Покровський храм стає належним колегіуму, монастирським і таким залишається до 1799 р. Діставши храм, колегіум з наказу його засновника єпископа Єпіфанія Тихорського відремонтував його.

Колегіум протягом всього XVIII ст. мав дуже скромний бюджет і міг проводити тільки найнеобхідніші ремонтні роботи, про капітальні ж переробки не мало бути й мови.

Про цікаву остаточно загублену деталь фасадів згадується в архівних матеріалах за 1837 р. (діло № 14 за 1837 р.) [18], з яких довідуємося, що підрядчик ковальських та малярних робіт Стефан Іваницький позолотив 3 глави з 4 хрестами і осіяння над апостолами. Залишається невідомим, де стояли вказані скульптури, якщо то були скульптури. Значні перебудови відбулися в Покровському соборі в 40-50 роках ХІХ ст.

В 1844-1845 рр. в верхній церкві перемощували підлогу, збудували новий іконостас, оновили нижню церкву, де було вийнято 4 арки, розширено входи й вікна, зроблено нові двері й подвійні рами на вікна і т.п. [18]. В    1846 р. зроблено пневматичне опалення в обох поверхах [20]. У підвалі храму до наших днів зберігалися дві амосовські печі, які становлять цінність музейних експонатів.  В 1849 р. Філарет Гумілевський починає перебудову церкви "розширивши її в так званій трапезі чи вхідній частині" [21].

У середині XIX століття маківки і хрести собору було позолочено. Художник Іван Бунаков із Чугуєва (перший учитель Іллі Репіна) у 1873 р. виконав розпис храму "альфрейною і живописною роботою". Згодом, у 1893-1896 рр. архітектор В. Нємкін поруч із собором збудував Озерянську церкву, яка має форму базиліки. Минало 15 - 20 років - і знову храм укривався риштованням, вирувала робота. Трудилися тут маляр і тесляр Опанас Богін, "щекотурщик" Олексій Руднєв, коваль Тимофій Трофименко, "міста Богодухова мешканець маляр Яків Михайлів син Чумаковський", Павло Варфоломєєв - московський "іконостасних справ майстер" [22]. Так було аж до закриття Покровського монастиря в 1922 р.

Під час воєнних  дій у 1941-1943 рр. храм зазнав значних ушкоджень. Рани війни довго не загоювалися. У 1960-х роках було прийнято рішення про відродження собору у вигляді, який він мав у XVII столітті. На початку цієї роботи було зруйновані споруди, що з’явилися у XIX столітті, - трапезна, переходи до Архієрейського будинку й Озерянської церкви. Однак відсутність коштів та інші причини не дали завершити роботи. На початку 90-х років Покровський собор було передано єпархіальному управлінню м. Харкова. При цьому передбачалося, що реставрація будівель здійснюватиметься коштами церкви.

 

Порівняльний аналіз архітектурних особливостей слобожанських храмів

 

Аналізуючи творчість архітекторів того часу, ми будемо намагатися виявити за аналогією найімовірнішого майстра, який міг побудувати згадані храми.

Одним із перших на спільні риси згаданих храмів звернув увагу ще Є. Редін. Стосовно Покровського собору в м. Харкові Є. Редін підкреслює: "Дуже важлива і цікава та обставина, що храм, хоч і мурований, але збудований за зразком дерев’яних, саме цієї південно-руської архітектури. З найближчих до нього і за часом і за загальним характером роботи можемо назвати собор у м. Ізюмі, збудований за часів Іоанна та Петра Олексійовича, що має не три бані, як Харківський, а п’ять, але вирізняється тими ж простими формами, тією ж орнаментальною обробкою в оформленні бань і т.п. " [13]. Порівняльний аналіз цегляного декору на фасадах церков показав, що, наприклад, первісний цегляний цоколь Миколаївської церкви Святогорського монастиря цілком аналогічний цегляному цоколю Спасо-Преображенського собору у м. Ізюмі (1686) [2]. Вирішення усіх трьох споруд свідчить на користь того, що в основі всіх трьох храмів лежать аналоги українських дерев’яних церков, але елементи декору свідчать про знайомство автора (групи авторів) із московським зодчеством (в багатьох елементах , причому ці декоративні вирішення дещо попереджають розвиток подібних форм у Росії), а також знайомство із здобутками західноєвропейських митців.

Усі три будівлі були збудовані майже в один час - Миколаївська церква приблизно у 1680-1682 р., Спасо-Преображенський собор у 1684-1986 рр., Покровский собор у 1687-1689 рр.

Спільним у архітектурному вирішенні й елементах декору є:

- барокова з перехватом главки (українська риса);

- карнизи в 3-4 рядків цегли, висунутої надвір ребрами (поребрик - риса московського типу будівництва);

- кутки восьмериків бань й ребра стін верхньої церкви Покровського собору оздоблено колонами, перехопленими каблучками й підпертими кронштейнами, аналогічно у нижньому ярусі Покровського храму, а кутки нижнього ярусу Миколаївської церкви Святогір'я оформлені двома колонами;

- наявність галерей - опоясувань (гульбищ), що збереглися частково в Покровському  соборі, в Миколаївському та Спасо-Преображенському соборах;

- підкреслення верхніх частин вікон у третьому ярусі Святогорської церкви (аркатурний пояс з поребрика над вікном) і трансформується в аркатуру нижньої церкви Спасо-Преображенського собору;

- пропорції барабанів більшого та чотирьох малих завершень Ізюмського собору повністю відповідають пропорціям барабанів завершень Харківського собору;

- Миколаївський і Покровський храми мають восьмигранні ліхтарі на банях;

- ритмічне чергування фальшивих і дійсних вікон, що робить враження композиційної компактності і цілісності усіх трьох храмів.

Але найбільш показовим є оформлення вікон, бо для композиційного підкреслення дійсних і фальшивих вікон застосовуються кілька характерних типів лиштви:

- вікна оформлені півколонками з перехватом з багатолопасними фігурними фронтончиками (начілками) над ними (по три та по п’ять лопастей - піварок для храмів у Харкові та Ізюмі, а над вікнами першого ярусу церкви Святогорського монастиря трьохлопасний фронтончик);

- лиштва вікон другого ярусу Святогорської церкви та лиштва вікон другого ярусу верхньої церкви Покровського собору складаються з колонок, опертих на кронштейни каблучками та трикутних фронтонних начілків (фронтончиків);

- аркатурний пояс з поребрика над вікнами церкви Святогорського монастиря трансформується у майже винятково властивий лише Святого-Покровському собору начілок (фронтончик) третього (верхнього) ярусу верхньої церкви, де поребрик ніби розширюється і завершується дужкою (дві піварки);

- вікна верхнього восьмерика центрального об’єму Покровського храму прикрашені фігурними фронтончиками типу "сонце", як і портал входу Святогорської Миколаївської церкви.

Фактично розглянувши і проаналізувавши архітектурні особливості трьох храмів, можна дійти певного висновку про ідентичність загальної композиції і прийомів побудови, про належність цих досягнень одному авторові. Архітектором цих трьох пам’яток була високопрофесійна людина, якій можна було довірити величезні замовлення і розраховувати на успіх у виконанні протягом невеликого терміну, авторитетна для козацької старшини, освічена знайома з європейськими, власними традиціями (на той час споруджувати церкву із каменю було дуже дорогою і малодоступною справою).

Порівняльний аналіз цегляного декору на фасадах церкви показав, що, наприклад, первісний цегляний цоколь Миколаївської церкви цілком аналогічний цегляному цоколю Спасо-Преображенського собору в м. Ізюмі (1686). Цей факт, поряд з іншими висновками відносно подібності архітектурних форм, дає підстави віднести Миколаївську церкву, Спасо-Преображенський собор та Покровський собор до Харківсько-ізюмської школи будівництва подібних споруд. Більш того, досить привабливою є пропозиція, що авторами цих храмі були одні й ті ж майстри.

 

Зарудні на Слобожанщині

 

Хто ж міг бути на тому історичному тлі реально архітектором цих пам’яток?

Коло відомих майстрів того часу обмежене, якщо майстри добре виконували замовлення, то наступного разу при потребі звертались до тих же майстрів, або їхніх учнів. Найвідоміші будівничі , які працювали у 80-х роках XVII ст., це українці Афанасій з Пирятина, Прокіп Корнійович, брати Старченки, поляки Мартин Томашевський, Ян Федорович, німці Адам Церніков, Йоганн Баптиста, французи Лямонт де Танцій, Дерівер, росіяни Дмитро Аксамитов, Григорій Устинов, Федір Васильєв.

У згаданий термін усі ці митці були задіяні у будівництві відомих споруд, окрім братів Старченків. На нашу думку, враховуючи подальшу творчість, найімовірнішим кандидатом на авторство цих храмів є Іван Петрович Зарудний, який працював з артіллю братів Старченків.

Відомо, що Іван Зарудний походив із роду Зарудних, знаного в історії "козацько-старшинського роду, члени якого посідали різні посади в козацькій адміністрації XVII-XVIII ст., зокрема в миргородському та ізюмському полках" [23]. Засновник цього старшинського (пізніше дворянського) роду Самійло Богданович Зарудний. У "Реєстрі Війська Запорозького 1649 р.", виданим О.Т. Бодянським [24], знаходимо в сотні Максима Городійського Корсунського полку трьох Богдановичей - Зарудних: Самійла Богданенка (Богдановича), Паська (Паісія) Зарудненка і Дмитра Богданенка (Богдановича).

Потім ця сотня входить до Миргородського полку, бо селище Городище знаходилося недалеко від Миргорода. Самійло Богданович - Зарудний стоїть у "Реєстрі" на другому після сотника місці, а це місце звичайно займали писарі. Писарями ж найчастіше обирали козаків, які закінчували або деякий час вчилися у Києво-Могилянському колегіумі. "Писарський каламар та гусяче перо цінувалися на Запоріжжі анітрохи не нижче гострої козацької шаблі, адже комусь письменному треба було складати реєстри запорожців, здобутих ними трофеїв, вести щоденники, читати низовому товариству королівські та ханські послання, а потім царські укази, поширювати гетьманські й полкові універсали, вчити грамоті в січових школах. Бувало, що події так швидко змінювалися, що замість пера в руці "філософа" чи "богослова" опинялася шабля і писар намагався не осоромити звання козака" [25]. Самійло Богданович-Зарудний перейшов у 1648 р у боях під Корсунем до війська Богдана Хмельницького всією сотнею, чим сприяв перемозі у славетній     битві [26].

Допомога Корсунського полку була важлива для перемоги війська Хмельницького, там здобув авторитет Самійло Зарудний. Його кар’єра дипломата швидко пішла вгору. У 1650 р. він вів переговори у Варшаві, а у 1652 р. був на чолі козацького посольства до Москви, у 1653 р. до Туреччини. У 1654 р. разом з полковником Павлом Тетерею він вів переговори у Москві. Був одним із авторів Переяславської угоди. У 1654 р. Самійло Зарудний став Генеральним суддею Війська Запорізького, отже людиною, наближеною до вищої влади [26].

Вважаючи на свій авторитет, Самійло Зарудний міг допомагати своїм родичам - давати протекції, ім’я Зарудних стає відомим і шанованим, а постаті членів роду бажаними в нових адміністраціях козацтва.

Після смерті Богдана Хмельницького Самійло Зарудний дипломат у гетьмана Івана Виговського (1657-1659). У 1657 р. їздив на переговори до Семигороду, був причетним до укладення Гадяцького договору з Польщею (1658). У 1659 р. знову нобілітований у Генеральні судді. Після занепаду зірки Виговського перейшов до Юрія Хмельницького, брав участь в укладанні Чуднівського договору, разом з Петром Тетерею, тепер вже гетьманом, воював на боці Польщі проти гетьмана Брюховецького.

Нам відомо, що Самійло Зарудний їздив на переговори до Москви    1654 р. із своїм сином канцеляристом Іваном [27]. В 1657-1659 рр. Іван Зарудний був полковим осавулом Миргородського полку [28]. Після 1659 р. Іван Зарудний разом з батьком на боці спочатку Юрія Хмельницького, а потім Павла Тетері воює проти Брюховецького. Після 1664 р. ім’я Самійла та його сина Івана Зарудних зникають із сторінок історії. Іван Зарудний ймовірно приймає чернецтво під новим ім’ям Іона. В 1681 р. у Польщі згадується чернець Іона Зарудний (ймовірно той самий Зарудний) [29]. Але безперечно, що на сторінках Святогорського синодика Філарет Гумілевський бачив розділ, де був описаний "родъ ієромонаха Іони", принаймні з 1690 р., а у 1705 р. Іона Зарудний був вже ігуменом Святогорського монастиря [30]. Ім’я о. Паісія Філарет Гумілевський бачив також в cинодику Святогорського монастиря. Синодик, на жаль, не зберігся до нашого часу, проте з нього архієпископ Харківський Філарет Гумілевський зробив виписки для своєї праці "История Святогорской общежительной Успенской пустыни" [30]: "Татари в 1691 г. ... взяли въ полонъ Святогорского намесника, черного попа (иеромонаха) Паисия", з чого можна зробити висновок, що ієромонах Паісій Зарудний був у Святогорському монастирі до 1691 р. Той факт, що наступними духовними керівниками монастиря були теж Зарудні (Іона Зарудний був ігуменом Святогорського монастиря в 1705 р., а наставником монастиря 1720-1723 рр. - Арсеній Зарудний), говорить на користь тієї нашої версії, що о. Паісій був теж з роду Зарудним.

Більш того, він може бути тим згаданим у "Реєстрі Війська Запорозького..." Зарудним - Паськом (Паісієм Зарудним), що обрав шлях духовної кар’єри й прийняв "чернецтво" під ім’ям Паісій (можливо світське ім’я Петро), тому він у реєстрі на противагу братам Самійлу і Дмитру Богданенкам (за батьком) - Зарудний пишеться за родовим ім’ям - не Богданенко, а Зарудченко. Подальша доля Паісія Зарудного пов’язана з тим самим Святогорським монастирем, що став таким шанованим пізніше усім родом Зарудних.

У тому ж синодику ми читаємо, у 1680-1682 рр. у татарському полоні вже був архімандрит Іоїль. У цей час його заміщував "строитель ієромонах Іоаким" [30]. Якщо за ієромонахом Іоакимом закріпилася назва "будівника", то це означає, що він щось значне для Святогорського монастиря і справ церкви будував або продовжував будувати у 1680-1682 рр. Таким чином, ми можемо уточнити час заснування Миколаївської церкви, бо саме десь в ці часи був збудований Миколаївський храм на Крейдяній скелі.

Другий висновок, який ми можемо зробити, в цей час уже був у монастирі о. Паісій Зарудний (Петро Богданович), можливий батько або дуже близький родич архітектора Івана Петровича Зарудного, що дає можливість припустити його участь в будівництві Миколаївського храму.

Третій за "Реєстром Війська Запорозького 1649" [24] - Дмитро Богданенко - Зарудний стає у 1679 р. полковим осавулом Лубенського полку [28]. Як зазначалося, в 1658-1659 рр. Іван Зарудний, син Самійла Богдановича, був полковим осавулом Миргородського полку, серед реєстрових козаків якого ми находимо Федора Зарудного [31]. Федір Зарудний можливо батько Григорія Федоровича Зарудного, ім’я якого ми знаходимо в "Малоросійському родословнику" Вадима Модзалевського [32]. Григорій Федорович Зарудний робить блискучу кар’єру при Івані Мазепі. Ще в перший рік гетьманування Івана Самойловича у 1672 р. він був Шишацьким сотником Миргородського полку. Через п’ятнадцять років Григорій Зарудний відзначається кмітливістю та хоробрістю у Кримському поході з Іваном Мазепою, який у 1687 р. стає гетьманом України. У 1688 р. Іван Мазепа за заслуги призначає Григорія Зарудного осавулом Миргородського полку. Наступного року Григорій Зарудний знову у Кримському поході, а 27 квітня 1689 р. був посланий гетьманом до турецького султана із царською грамотою. За свої послуги отримав від гетьмана Івана Мазепи універсал на селище Слободку із вітряками на річці Хоролі [33].

У 1690 р. він уже суддя Миргородського полку і був на цій посаді до 1711 р. 29 червня 1699 р. одержав Григорій Зарудний гетьманський універсал на  село Тухи Яреської сотні Миргородського полку, 13 січня 1700 р. цей універсал був підтверджений царською грамотою [32].

Син Григорія Зарудного Мойсей (Мусій) Григорович спочатку був сотником 1-ї Миргородської сотні Миргородського полку (до 1708 р.), потім полковим осавулом (1713 р.), а згодом знову сотником (1721-1725 рр.). Мойсей Григорович був у шлюбі з Софією Степанівною Томара, старшою донькою Переяславського полковника Степана Івановича Томари (1707-1715) [34]. Іван Григорович Зарудний, другий син Григорія Федоровича Зарудного, був сотником Ізюмського полку в 1690-х роках, і в його власності було с. Тухи Ізюмського польку[32].

Хто саме можливий батько Івана Зарудного - реєстровий козак Миргородського полку або Пасько Зарудченко, що відійшов від світу після бурхливого козачого життя, напевно стверджувати не можна. Але не виникає сумнівів, що Іван Петрович Зарудний належить до знатного і відомого на той час роду Зарудних. Його перебування на теренах Слобожанщини - Святогорського монастиря, Ізюмщини не викликає сумнівів. У Святогорському монастирі постійно протягом значного часу були представники роду Зарудних.

На 1680-1681 рр. він або вже закінчив Києво-Могилянський колегіум, або був близький до цього, проходячи виучку в архітектурних студіях досвідчених майстрів, можливо в артілі тих же братів Старченків. Зарудному приписують проекти київських, Миколаївського (Військового) та Богоявленського (Братський монастир) соборів, будівництво яких проводив Йосип Дмитрович Старцев на замовлення Києво-Печерської лаври, від якої був залежний Святогорський монастир. Тому артіль братів Старченків могла бути туди відправленою за розпорядженням архімандрита Лаври Варлама Ясинського.

Поет і полеміст Варлама Ясинський (помер у 1707 р.) був помітною фігурою серед студентів і лекторів, а потім меценатом Києво-Могилянського колегіуму, а 1665-1673 рр. його обрали ректором. Потім, бувши з 1673 р. архімандритом Лаври, з 1690 р. київським митрополитом, він постійно турбувався про колегіум, дбав про його розвиток, вишукував матеріальну підмогу студентам і професорам "обители сея святой". В подальшому діяльну участь в долі Івана Зарудного беруть Йосиф Кроковський та Стефан Яворський.

Іван Зарудний в кінці 1680-х років опиняється серед людей, близьких до гетьмана Мазепи, можливо за протекцією Григорія Федоровича Зарудного. Гетьман Мазепа розгорнув на зламі XVII-XVIII століть величезну будівничу діяльність. Іван Мазепа, людина західно - європейської культури, з повною свідомістю та послідовністю повернув шлях української культури туди, куди він вже прямував самостійно.

Дмитро Антонович окреслив добу гетьманування Мазепи як "другу Золоту добу українського мистецтва" після великодержавної доби Володимира Великого та Ярослава Мудрого. В порівнянні з відомими меценатами української культури Іван Мазепа мав ту перевагу, що йому першому від століть вдалося витиснути на тій культурі печать своєї  буйної, глибокої, а при цьому чітко окресленої індивідуальності. Будівлі, фундовані Мазепою, носили на своїх фасадах не тільки герби гетьмана, але й познаки "мазепинського стилю" [35].

Мазепі для його задумів не вистачило своїх зодчих і він був змушений не раз звертатися до царів із проханням про надсилання йому особливо вмілих у кам’яному муруванні будівничих. Перше свідчення про появу Зарудного у Москві як гінця Мазепи належить до 1960 р. - його ім’я трапляється під цим роком у документах Малоросійського приказу. 30 листопада 1690 р. він приїздив до Москви як гонець Мазепи і був тут у великій пошані, що видно із записів "видаткової книги грошової і соболиної скарбниці, сукон та інших товарів". 5 грудня цього ж року йому згідно царському наказу було видано двадцять алтин "на покупку рыбы и всякого харчу Устюжские четверти" [36]. 19 грудня Зарудному була видана подорожна на зворотний проїзд і виплачені перегонні гроші на дві підводи, а окрім цього його було зашановано "отпуском сукна полукармазину полпята аршина, тафты тюк, пары соболей" [37].

Починаючи з того часу він не раз приїздив до Москви за дорученням гетьмана Мазепи, як уповноважений із справ культури. Його завжди приймали тут з пошаною, і був він "біля великих государів руки". То були переважно справи, пов’язані з питаннями культури та будівництва.

 

Доробки архітекторів Старцевих (Старченків)

 

У 1692 - 1694 рр. Зарудний у Москві і домовляється та співпрацює із тими же Старченками - Старцевими, можливо займається і оформленням храмів. Старцеви (Старченки), як ми зазначали, - родина майстрів, що виконували архітектурні замовлення київських і московських можновладців. Вони теж спеціалізувалися на проектуванні та завершальному зовнішньому оздоблені храмів. Усі роки роботи над храмами їхньої артілі майже відомі, лише 1680-1689 рр. випадають із розкладу робіт, саме ті, коли будувалися храми Ізюмсько-Харківської школи. У часи "безвладдя", між царуванням  Олексія Михайловича (1676-1682) та Петра І (1689-1725) значення Слобожанщини як передньої межі оборони із татарами було величезне, щоб ствердити православну віру у цих диких на той час степах, були необхідні храми, а для їх будівництва - досвідчені майстри із Києва і Москви.

У травні 1693 р. Іван Зарудний одвіз листа Мазепи до царів Івана та Петра: саме в цьому році писав гетьман до царів, що "подрядилса мне москвичин, каменного дела мастер Иосиф Дмитриев, выставит в Киеве две церкви каменных, одну у монастыре Братском святых Богоявлений, а другую у монастыре Пустынном Святого Чудотворца Николая, и за якое обоих церков дело уже я ему (мастеру) подлуч умовы отдалем все денги, именно пять тысяч рублев, так же борошно и солонины отдалем. Церквей оных еще много не приведено в свое совершенство... Слышу я, что он, предреченый мастер, не едучи в Киев, неведомо, чи по указу вашему монаршему, чи по своей ему воле, отдаляется на некую работу в Смоленск, через что сие его, мастера, отдаление дела предреченных церквей киевских через него созидаемое мусит продолжиться в дальшое время..." [38] . Царі ж повідомили 12 вересня      1683 р. через того ж Зарудного у грамоті на ім’я  Івана Мазепи: "А каменных дел мастеру Осипу Старцеву, по нашему царского величества указу, велено быть при тебе, подданном нашем, в Батурине или где доведется до тех мест, покамест он в Киеве каменные две церкви по подряду своему в отделку и совершенство не приведет..." [39].

На цій основі помилково було прийнято, що Йосип Дмитрієв, що звався в Москві Старцевим - російський архітектор, який будував церкви у Москві та в Україні. Першим не погодився з цим Дмитро Антонович, він виказав таку думку, що або майстер Осип, прозваний у Москві Старцевим, не був з походженням москвином, а був українським майстром Старченком, тим більше, що в ті часи була у Києві родина майстрів, які так називалися. Один з них - Федір Старченко - був відомим архітектором та підрядчиком, який возив із собою до сотні спеціалістів - майстрів, до яких долучав ще місцевих людей [35].

Батько братів Йосипа та Федора Дмитро Старченко (Старцев) був також досвідченим архітектором, під його наглядом в Архангельську у 1667-1684 рр. було збудовано ансамбль Гостинних дворів. Ансамбль мав вигляд фортеці і стіни з зубцями та бійницями, дворище оточене двоповерховими корпусами із галереєю - аркадою [40]. Дмитро Старченко одним з перших будував цей складний комплекс з використанням креслення, до цього архітектори проектували свої будівлі за допомогою модельних зразків. З цього факту можна зробити висновок, що він проходив виучку у Західній Європі, закінчивши перед цим Київсько-Могилянський колегіум. Ще одним доводом того, що Дмитро Старченко був українцем є те, що у "Реєстрі Війська Запорожського 1649" ми знаходимо у сотні Мястковській Брацлавського полку ім’я Дмитра Старченка (Старка) [24]. Згаданий вже син Дмитра Старченка - Йосип Дмитрович Старченко (Старцев) - видатний архітектор, який мав великі здібності до декоративної праці. В кінці 1670-х років на початку 1680-х років він створює у Москві ряд будівель. У Московському Кремлі будує новий будинок Посольського Приказу (1675-1680) та Кремлівську церкву Спаса за Золотими гратами (1677-1681) [41]. У 1680 р. Йосип Старченко закінчив будівництво трапезної Симонова монастиря, яке розпочав у 1677 р. Порфирій Потапов. Старченко прикрасив вікна трапезної гарною лиштвою, західний її фасад - фігурним фронтоном, а башту над сіньми - кутовими стовпчиками з балясинами [42].

Після такої напруженої праці його ім’я зникає майже на десять років з активного будівничого життя Москви.

З початку 1690-х років знову бачимо вибух активної будівничої роботи Йосипа Старченка тепер уже в Києві. Він разом з Іваном Зарудним (за його архітектурними проектами) створює Богоявленський собор Братського монастиря (1690-1693) та Свято-Миколаївський собор Нікольського монастиря (1690-1696). З архівних матеріалів тих часів відомо, Зарудний і Старченко ще щось будували в ті часи. Федір Ернст приписує їм також будову колишньої трапезної церкви Покрови Присвятої Богородиці (1693) біля Свято-Миколаївського собору з розкішними гірляндами барокових вікон, галереєю - аркадою, навколо вівтаря та трьома банями [43]. За переказами в тіж таки роки починають будувати за проектом Івана Зарудного та Йосипа Старченка в підмосковній вотчині вихователя Петра І князя Бориса Голіцина Дубровицях церкву Знамення (1690-1704). Церква хрещата в плані, відходить далеко від принципів давньоруського зодчества. Протилежні давньоруським церквам - баштам композиційні принципи побудови храму, де верхній ярус башти більш масивний і важкий, ніж долішній, а над низько розташованими вікнами апсид підноситься масивна рустова стіна. Все це споріднює Дубровицьку церкву із західноєвропейським бароко. Це підкреслюється і низькою платформою сходів, що має химерну багатолопасну форму, і напівкруглим хрестоподібним низом, що має вигляд барокової трійчастої кривої і двохярусним восьмериком з люкарцями, які завершуються ажурною залізною з визолоченням короною.

За переказами, які переконливо аргументував Ігор Грабар [44], Іван Зарудний та Йосип Старченко брали участь у будівництві церкви Покрова в Філях (1693-1694) на замовлення брата матері Петра І князя Льва Кириловича Наришкіна. Церква Покрова презентує новий напрямок будівництва в Москві: відкриті галереї із мальовничо розмальованими сходинками правлять за підмурок хрестоподібного за планом храму; над четвериком підіймаються восьмерики, що зменшуються; в останньому із них розміщені дзвони.

Дана композиція створює майже той же ефект вертикального руху, який присутній в шатрових і стовпоподібних храмах, а сам прийом виставлення восьмериків на четверики був характерним для дерев’яного зодчества.

У тих же 1693-1694 рр. Йосип Старченко разом із Ларіоном Ковальовим керує будівництвом Крутецького терему над Святими воротами в Москві, зовнішній фасад якого оздоблюється кольоровими кахлями і такими керамічними деталями, як колонки із капітелями коринфського типу [42].

Іван Зарудний, коли студіював у Москві, після закінчення Київсько-Могилянського колегіуму, наймовірніше був учнем братів Старченків. Потім вже, коли був архітектором, починає з ними будівництво Слобожанських храмів - Миколаївської церкви, Спасо-Преображенського собору та Покровського собору, а потім Богоявленського та Свято-Миколаївського соборів у Києві. За переказами він був автором проектів обох соборів. Невідомо з яких причин уся бригада майстрів (або частина з них), була відкликана до Москви. Тому Іван Мазепа і послав у 1693 р. Івана Зарудного до Москви як старого знайомого братів Старченків, щоб він, з одного боку, передав листа царям з проханням до їх повернення до Києва, а, з другого боку, приватно переговорив з добре знайомими йому майстрами сам, пообіцявши їм щось за скоріше закінчення будівництва двох названих церков. Будівництво стін Свято-Миколаївського собору на той час було вже закінчено, але треба було завершити його оздоблення. Царі, в свою чергу, дали наказ, щоб до Києва приїхав Йосип Старченко (Старцев, як вони писали) з бригадою для закінчення будівництва церков. Дмитро Антонович припускає можливість участі бригади московських майстрів у скульптурній орнаментації побудованих коштами Мазепи двох лаврських церков, орнамент яких мав геометричні, різкі та гострі мотиви, подекуди навіть неприємні для українського ока [35].

Документи не зберегли нам серед московських будівничих українських імен, за винятком прізвища одного Старченка, у 1719 р. [45].

У 1719-1720 р. Старченко був уже у літньому віці - був більше підрядчиком, проводячи в різних кінцях країни великі будівництва. У 1721 р. Лавра звернулася до Петра І із проханням прислати архітектора для будівництва дзвіниці та ремонту згорілої соборної церкви. Лавра клопоталася, щоб до Києва направили саме відомого зодчого українця Старченка, але, як виявилося, він на той час помер і до Києва послали досвідченого будівничого Федора Васильєва з сином [46].

 

Іван Зарудний - головний архітектор Москви

 

Відомий письменник, публіцист та філософ, професор Могилянської Академії Стефан Яворський прибув за вказівкою Петра І до Москви в 1700 р. Є підстави вважати, що саме він привіз з собою відомого представника з питань культури Івана Зарудного, бо з того часу  завжди йому допомагає, висуваючи його для виконання відповідальних справ. Звичайно, він відрекомендував його цареві. З одного боку, зв’язок з Мазепою, який на зламі XVII-XVIII сторіч був у царя у великому фаворі і став одним з перших кавалерів ордена Андрія Первозванного, з другого боку, - ще міцніший зв’язок з царським улюбленцем Яворським сприяли тому, що поступово Зарудний стає улюбленим зодчим Петра І.

У 1704 р. знаменитий сподвижник Петра І Олександр Меншиков, повернувшись з одного походу, привіз до Москви з Полоцька ікону Богоматері, написану, за переказами, євангелістом Лукою. Для цієї дорогоцінної ікони він вирішив побудувати храм на місці давньої церкви, присвятивши його архангелові Гавриїлу. Меншиков, не шкодуючи величезних  коштів, доручив спорудити храм Івану Зарудному. Зарудний побудував храм, який сучасники вважали дивом будівничого мистецтва, він перевищував на півтора сажня дзвіницю Івана Великого. Храм було спроектовано як церкву - дзвіницю - "іже на дзвони" [44].

У центрі Москви піднеслася споруда, яка затьмарила все навкруги архітектурною пишнотою і красою. Розпочата 1704 р., вона була закінчена у 1707 р. і протягом тривалого часу була парафіяльною церквою Архангела Гавриїла, аж поки у 1723 р. блискавка не вдарила в її високий шпиль та не запалила горішнього п’ятого дерев’яного ярусу. Дубові бруси, на яких висіли дзвони, впали, проваливши склепіння. У такому напівзруйнованому стані, позбавлена четвертого восьмерика, церква простояла понад півсторіччя і була прозвана народом Меншиковою вежею.

Петро І високо цінував Меншикову вежу, тому він і наказав у 1709 р. головному архітекторові Петербурга, Трезіні будувати центральну пам’ятку нової північної столиці - Петропавловську дзвіницю за практично точною подобою Меншикової вежі. А Івану Зарудному Петро І звелів спорудити іконостас для Петропавлівського собору. На той час Зарудний зробив вже декілька прекрасних іконостасів - Оранієнбаумський для Меншикова [47], Ревельський (Таллінський) для Преображенського собору [48] та інші. Але найдовершенішим серед них слід визнати Петропавлівський - справді велике творіння декоративного мистецтва всіх часів. Крім певних традицій іконостасу, у ньому втілилися пишні форми та прийоми, що їх Зарудний переніс із храмів Києва та Слобожанщини. У пізнішій записці Зарудного дуже чітко говориться не про "зроблення" Петропавлівського іконостасу, а про "побудову", чим підкреслюється його архітектурно-будівельний, а не лише декоративний та іконописний бік [49].

Тільки особливою близькістю до царя пояснюється майже цілковита відсутність архівних даних про життя та архітектурні споруди Зарудного. Він будував на прямі замовлення Петра І, минаючи всі тодішні будівельні інстанції. Через те, що царські замовлення давалися та виконувалися в самій Москві, де було заборонено будувати храми на той час, не було нічого подібного до петербурзької міської канцелярії, яка відала всім будівництвом, доручення царя та плату за виконання їх Зарудний одержував безпосередньо з його рук, тому вони зовсім не відбивалися в документах.

Усе вищенаведене свідчить про те, що в особі Зарудного України мала генія настільки багатогранного, що він змушує згадати велетнів Ренесансу: зодчий, скульптор, маляр, декоратор, дипломат, організатор мистецької праці - ким тільки не був він у своєму справді живому та великому мистецтві. З усіх творчих загадок життєвого шляху Зарудного дві видаються особливо важкими. Де він народився і де він набував своєї вражаючої архітектурної майстерності? Здебільшого в документах, що стосуються службового проходження визначних діячів культури, завжди трапляється один епізод - або скарга на несплату грошей, або прохання про віддяку за заслуги перед державою, де претендент сповіщає, скільки йому років. Досі в жодному подібному документі таке власноручне свідчення Зарудного ніколи ще не траплялося, тому рік його народження все ще залишається невідомим. Він помер у 1727 р. Навряд чи він міг бути дуже юним у 1690 р., коли ми його вперше бачимо в Москві як гінця самого Мазепи. Якщо припустити, що йому було тоді років з тридцять, то приблизна дата його народження припадає на кінець 1650 початок 1660 років, отже переїхав він до Москви на службу до Петра І десь у сорокалітньому віці, будував Меншикову вежу та Петропавлівський іконостас в розквіті сил, приблизно в 45 - 50-ти літньому віці, а помер у 67 - 70 - літньому віці.

Першим дослідником, що приділив достатньо уваги Івану Зарудному та його будівлі Меншикової вежі біля Кіровських воріт, був відомий історик та археолог початку ХІХ сторіччя А. Малиновський (1762 - 1840 рр.), який присвятив цій пам’ятці захоплену статтю, написану на основі віднайденого ним давнього синодика церкви Архангела Гавриїла [50]. Він першим вказав, що будівничим цієї церкви був Іван Петрович Зарудний. Але хто він,  звідки родом, як потрапив до Москви і що збудував цей таємничий зодчий, цього Малиновський не міг написати, незважаючи на всі зусилля, навіть маючи у своєму розпорядженні всі московські архіви, головним начальником яких він був. Усі, хто писав про Меншикову вежу після Малиновського, повторювали тільки ті мізерні відомості, які він добував із синодика, і донедавна їх не було доповнено нічим, що розкрило б таємницю Зарудного.

Тільки в середині 1910-х років Ігор Грабар знайшов та опублікував в  "История русского искусства" [51] декілька додаткових біографічних даних про "труди та дні Івана Зарудного", а також через 40 років опублікував окрему розвідку "И.П. Зарудный и московская архитектура первой четверти XVIII века" [44]. Йому вдалося знайти нові дані про майстра у Московських архівах. Однак залишилося ще чимало незрозумілого та загадкового як у життєвій, так і у творчій біографії великого українського майстра.

Так, Ігор Грабар дає припущення, що Іван Зарудний народився в Західній Україні під Луцьком, відправляючись від того, що князі Острозькі мали село Зарудня, в Луцькій околиці, і мовбито звідки і походить рід Зарудних. Але якщо ми відкриємо родовід української шляхти, то побачимо, що рід реєстрових козаків та старшин Зарудних походить з Миргороду та Ізюму.

Іван Зарудний у 1700 р. переїздить до Москви і, як відомо, за протекцією Стефана Яворського стає керівником всього московського будівництва в 1700-1714 рр.

 

Загальні риси слобожанських та московських храмів кінця XVII початку XVIII століть

 

Згідно розвідці Ігоря Грабаря [44] однією з перших будівель Івана Зарудного в Москві стає церква Панкратія, яка була побудована у 1700 р. Це був тип малої церкви, яка мало чим відрізнялась від подібних московських церков, але в верхній частині мала нові, небачені до того у Москві риси. Так карниз був побудований не по прямим лініям, а мав в центрі кожної бічної стінки напівкільцеве возвишення. Оцей засіб, невідомий раніше і який надзвичайно збагатив загальну композиційну побудову церкви, ми потім будемо зустрічати в цілому ряді церков, які були побудовані у Москві в наступні роки. Кути граней восьмерика церкви були покриті рядом пілястрів, які були розкреновані зверху разом з карнизом, засіб, який вперше бачимо в Москві, але відомий нам в побудові восьмерика Покровського собору у Харкова [18].

Окрім того, над напівкільцями вікон граней восьмерика ми бачимо знову невідоме до того часу у Москві: скульптурні голівки янголів завершуються півкільцевою бровкою. Такі вікна та оформлення ми бачили вже в Миколаївській церкві Святогорського монастиря.

Все це дає підстави стверджувати той факт, що Іван Зарудний використовував у Москві ті засоби і форми, які він розробляв при будівництві Слобожанських церков, але значно їх розвинув і збагатив.

Нема цілковитої впевненості, що нижня частина церкви Панкратія, її четверик був збудовані Іваном Зарудним, але її верх та карниз з напівкільцевим завершенням дуже правдоподібно належить Зарудному.

Головною новиною вбрання Меншикової вежі було застосування в різних варіаціях і на різних висотах особливої форми карнизу з навпівкільцевим фронтонним завершенням по середині. До того подібний карниз був тільки в одній Московській будівлі - церкві Панкратія.

У Меншиковій вежі карниз завершує чотири кінця хреста третього поверху та поставленого на них четверика. В першому випадку карниз прикрашено модульонами та сухариками, які вперше зустрічаються у настільки розробленому виді в московській архітектурі, у другому випадку зодчий застосовує для прикраси карнизу тільки одні модулі. Але це є прямою трансформацією напівкільцевої бровки над вікном Святогорської церкви  Святого Миколи, де і самі вікна є розвинутою формою вікон Миколаївської церкви [2].

У декоративному вбранні восьмериків ми знову зустрічаємо засіб, який буде з того часу грати значну роль у московському будівництві XVIII століття. Кожна грань восьмерика закінчується по краях двома пілястрами, що створює враження ніби кути граней для пом’якшення їх гостроти та різкості покриті подвоєними пілястрами. Але і такий засіб ми вже бачили у восьмериках Свято-Преображенського собору в Ізюмі [11, 12].

Ми не знаємо, яке було завершення Меншикової вежі до пожежі      1723 р., але документи доводять, що вона закінчувалась "шпицером" - шпилем. Зображення вежі у первісному вигляді не збереглося, але її можна побачити на гравюрі Олексія Зубова 1711 р., на якій зображається в’їзд до Москви після Полтавської битви Петра І з його генералами, військом та численними полоненими. Зображення її схематичне, але дає змогу відчути її як легку, мережану споруду, подібну якої Москва ще не бачила.

Надзвичайним нововведенням в архітектурі Меншикової вежі була небачена до того часу кількість декоративної скульптури, що висікалися з каменю. В кінці XVII сторіччя ми вже зустрічали спроби застосування скульптурного прикрашення в архітектурі (Харківський Покровський собор). Але тільки Іван Зарудний відважився покрити скульптурою всі стіни будівлі. Першою спробою, як ми вже бачили, була церква Знамення у Дубровицях під Москвою та в деякій мірі Нікольський собор у Києві.

Зарудний був одним із перших архітекторів, що перейшов на малювання та креслення проектів своїх будівель. Давньоруський майстер свої будівлі як би ліпив, будівлі ж Івана Зарудного, за всіма ознаками, мають вже креслення, що дає чіткість та визначеність форм будівель на відзнаку м’яких та невизначених форм будівель давньоруських архітекторів.

Другим важливим нововведенням Івана Зарудного в архітектурі було широке використання декоративного орнаменту і скульптури. Це вже мало місце в убранстві Богоявленського та Миколаївського соборів у Києві та знайшло продовження в архітектурному убранстві Меншиковської вежі та церкви у Дубровицях. Іван Зарудний використовує в цих будівлях то об’ємні статуї, то горельєфи, то барельєфи, він відводить їм значну, часом визначальну роль в своїй архітектурі.

Тенденція висотності та ярусності будівель, де розміри вертикальної композиції значно перебільшують розміри повздовжньої композиції, яка була характерна для дерев’яних церков Слобожанщини, знайшла в архітектурі Івана Зарудного яскравий розвиток. Цілеспрямовано та послідовно він використовував різні технічні засоби для створення враження зорової висотності в середині будівлі. Характерні архітектурні риси має церква у Дубровицях, план якої цілком взято від церкви Покрова на Філях. Тут була використана ідея увінчання церков не просто куполом, а короною, така ідея не прийшла б у голову ні одному московському зодчому. Українцю Івану Зарудному все ближче до серця корона - емблема слави "царя небесного" і як такою були не один раз використані ним в Україні, наприклад, в архітектурній оздобі тих же Богоявленського та Миколаївського соборів у Києві. Над царськими вратами церкви, які були видержані в стилі українського бароко, знайшов використання другий засіб, застосований Зарудним у Київських церквах: він розмістив цілих три корони, які осіняють янголи з рапидами в руках, що символізує "триіпостасність Божества".

Таким чином, ми висуваємо аргументовану гіпотезу щодо причетності великого українського зодчого Івана Зарудного до будівництва слобожанських храмів Святогорської Миколаївської церкви, Ізюмського Спасо-Преображенського собору та Харківського Покровського собору. Безумовно, ця гіпотеза потребує подальших розвідок і досліджень.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА:

 

1. Багалій Д.І. Історія Слобідської України. - Харків: Основа, 1990. - 256 с.  Багалей Д.И., Миллер Д.П. История города Харькова за 250 лет его существования (1655-1905). Ист. монография. - В 2-х т. - Т. 1. - Репринт. изд. - Харьков, 1993. - 552 с.

2. Дедов В.И. Святые горы: От забвения к возрождению. - К.: РПО "Полиграфкнига", 1995. - 352 с.

3. Немирович-Данченко В.И. Святые Горы: Очерки и впечатления. - Донецк: Донбасс, 1990. - 183 с.

4. Хайдеггер М. Время и бытие. - М.: Республика, 1993. - 480 с.

5. Воропай О. Звичаї нашого народу. - К.: Оберіг, 1993. - 510 с.

6. Митрополит Василь Липківський. Слово Христове до українського народу. Проповіді на неділі й свята. - К., 1991. - с. 342.

7. Святогорская Успенская общежительная пустынь в Харьковской епархии. - Одесса, 1896. - 130 с.

8. Альбовський Е. Історія Харківського Слобідського козачого полку. -  Прапор, 1990. - № 7.

9. Буркхардт Т. Сакральное искусство Востока и Запада. Принципы и методы. - М.: Алетейа, 1999. - 216 с.

10. Кодин В.А., Ерошкина Е.А. Храмы Слобожанщины. Формирование архитектурно-художественных и градостроительных традиций. - Харьков: РИП "Оригинал", 1998. С.184 с.

11. Титар В.П., Титар О.В. Бароко та народний стиль в мурованій сакральній архітектурі Слобожанщини // Вестник Международного славянского университета. - Харьков, 1999. - Т. 2. - № 2. - С. 72-75.

12. Историческая справка и пояснительная записка к проекту реставрации памятника архитектуры XVII в. в 1685 г. Преображенского собора в г. Изюме.- К., 1955. - 14 с.

13. Редин Е.К. Материалы к изучению церковных древностей Украины. Церкви г. Харькова. - Харьков, 1905. - 48 с.

14. Фомин П. Церковные древности Харьковского края (историко-археологический очерк). Вып. 1. Харьков: Епархиальная типография, 1916. - 181 с.

15. Доманицький В. Націотворча роля гетьмана Мазепи. - Чікаго-Іллінойс, 1960. - 154 с.

16. Оглоблін О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. - Нью-Йорк - Париж - Торонто, 1960. - 327 с.

17. Филарет (Гумилевский) Историко-статистическое описание Харьковской епархии. - В 5-ти отд. - Отд. 1-5. - М., 1852 - 1858.

18. Таранушенко С. Покровський собор у Харкові: Обміри Тенне - Харків, 1923. - 32. с.

19. Языкова И.К. Богословие иконы. - М., 1995. - 212 с.

20. Буткевич Т. Иннокентий Борисов // Вера и Разум. - 1885. - С. 742-744.

21. Шероцкий І. Филарет, архиепископ Харьковский и Ахтырский (из моих воспоминаний) // Духовный Вестник. - Т. 15. - Харьков. - 1866. - С. 421.

22. Лосієвський І. Святиня в риштованні недбальства // Березіль, 1992. - № 1. - С. 147-154.

23. Енциклопедія українознавства: в 10 т. - Т. 2. - Львів: НТШ, 1992 - 2000.

24. Реєстр Війська Запорозького 1649 року. - К.: Наукова думка, 1995. - 592 с.

25. Микитась В. Давньоукраїнські студенти і професори. - К.: Абрис, 1994. - 288 с.

26. Грушевський М.С. Історія України - Руси: В 11 т. 12 кн. - Т. 6. - К.: Наукова думка, 1991 - 2000.

27. Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. - Львів: Світ, 1990. - 408 с.

28. Кривошея В.В. Українська козацька старшина. Ч. 1. Урядники гетьманської адміністрації: Реєстр. - К., 1997.

29. Крип’якевич І.П. Історія України. - Львів: Світ, 1990. - 520 с.

30. Филарет (Гумилевский). История Святогорской общежительной Успенской пустыни / В кн. Святогорская общежительная Успенская пустынь. - М., 1868. - С. 5-26.

31. Кривошея В.В. Національна еліта Гетьманщини: Персональний склад і генеалогія Козацької старшини 1648-1782 рр., ч. I, II. - К., 1998. -     217 с.

32. Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. - Т. I - IV. - К., 1908-1914.

33. Універсали Івана Мазепи 1687-1709 рр. - К.- Львів: НТШ, 2002. - 758 с.

34. Модзалевський В.Л. Матеріали до "Малороссийского родословника". Т. 5. - Вып. 1 (Танські - Тройницькі). - К., 1996. - 97 с.

35. Антонович Д. Скорочений курс українського мистецтва. - Прага, 1923. - 210 с.

36. ЦГАДА, ф. Малороссийского приказа. Кн. 113, л. 33.

37. ЦГАДА, ф. Малороссийского приказа. Кн. 113, л. 40.

38. Лебединцев. Исторические заметки о Киеве // Киевская старина. -1884. - № 10. - С. 231-232.

39. Дела малороссийские, св. 94.

40. Всеобщая история архитектуры. В 12-ти т. - Т. 6. - М.: Стройиздат, 1968. - 586 с.

41. История русского искусства. В 2-х т. - Т. 1. - М.: Искусство, 1960. - 481 с.

42. Грабарь И. О русской архитектуре. - М.: Наука, 1969. - 424 с.

43. Ернст Ф. Київські архітектори XVII віку. Ч. 1. - К., 1918. - 112 с.

44. Грабарь И. И.П. Зарудный и московская архитектура первой четверти XVIII века / В кн. Русская архитектура первой половины XVIII века. - М., 1954. - С. 39-92.

45. Грабар І. Архітектурні взаємозв’язки України з Росією // Пам’ятки України. 1995- № 1. - С. 82-92.

46. ЦДАДА. Малороссийская экспедиция Сената. Кн. 1765, л. 85.

47. ЦГАДА, ф. А.Д. Меньшикова. Литер 3, д. 4, лл. 20-21, 27-31.

48. ЦГАДА, ф. А.Д. Меньшикова. Литер 3, д. 4, лл. 32-34, 56-57, 59-61.

49. ЦГАДА, Кабинет Петра I. 2-е отд., кн. 77, л. 1291.

50. ЦГАДА, портфель № 36 А.Ф. Малиновского, л. 75.

51. Грабарь И. История русского искусства. В 4-х т. - М., 1910.