1869 рік. Сцена у волосному суді.
1-й суддя звертається до дрібного поміщика власника садиби: Еге, так воно ось як, жінка Ганна жаліється на вас, а ви на неї. Ось послухайте, що вона розповідала про вас, що ви переслали їй тримісячну дитину померлої її сестри Онисії, яка служила у вас наймичкою, а гроші, худобу та її речі (скриню, два кожуха, три пари чоботів, чотири свити, три плахти, запаски та інше) залишили собі.
Поміщик. Это господа судьи, выдумка. Её сестра жила у меня год и 4 месяца, а денег взяла больше, чем за 2 года. Не дарить же мне ей незаслуженных денег. Притом она много делала мне разных убытков: зимой заморозила теленка и поросят, рвала без милости одежду, била разные хозяйственные вещи. Прогуливала рабочие дни и вообще была самая плохая работница. Что касается дитяти, - оно не мое…
Ганна (перебиває). Оце вже паничу, ні! Ваше їй Богу. Ваше: покійниця сама казала, та й добрі люди знають. Даром, що ви її гудете. А вона була зовсім не така лидацюга, як ви кажете. Робила вам, годила, самі знаєте як…
1-й суддя до свідків: А що, добрі люди, хто правдивіше згадує покойну: панич, чи сестра?
Декілька свідків, в один голос: Сестра, панове судді.
2-й суддя. Та ви не гукайте гуртом, а хто небуть один, коли знає, хай розкаже як це діло було (Мовчання).
3-й суддя. Чого ж мовчите? Хіба вже на попятну маєте теє.
Поміщик. Говорить видно нечего. Всяк знает Анисью, что она такое была.
Ганна. Та й вас знають…
1-й суддя. Ей, дівко, грубити тут не дозволено. Коли ми питаємо твоїх сусідів, то ти вже мовчи. А ну-те ж, хто небудь розкажи.
Свідок жінка. Та що казати! Дівка була як дівка, поки жила по людях, а як наняв оцей… (показує на чиночника) оцей панич, то вже ні на вулицю, ні до людей. Усе було з ним, поки і дитину придбали.
2-й суддя. Ой, гляди, молодице, чи правда се?
Та сама жінка-свідок. Хоч землі з’їсти.
1-й суддя. Вона була така як би й треба дівчина?
Та сама жінка-свідок. Така як би й треба.
1-й суддя до інших свідків: Правда?
Свідки в один голос. Правда, хоч присягнути, правда.
1-й суддя. На улицю, або так з дівчатами не вчащала до хлопців?
Свідки. Ні.
1-й суддя. Скотини не пасла?
Свідки. Ні. У панича хлопья пасе.
1-й суддя. У вас, паничу, є наймити?
Поміщик. Нет.
4-й суддя. Так де ж вона взяла дитину?
Поміщик. Я этого не могу сказать, но знаю, что Анисья постоянно во время лета спала в саду, ночью бывало не дозовешься, ездила в Котельву на базарь и так по разным надобностям, не редко сама жала возле хутора, одним словом, очень много имела случае войти в любовную связь с каким ни будь пройдохою.
Один зі свідків. Ой. Ні, паничу. Що гріха таїти… Бачили ми не раз-живемо не за горами: біля вашої хати – як ви було за нею жартуєте, та й постіль у вас, як я добре знаю, була одна… Ось хоч и Остап то не дасть збрехати. Адже так, Остапе?
1-й суддя. Так ви, люди, нічого не замітили за покойною Онисією?
Свідки. Ні, панове судді.
1-й суддя. Вона була роботяща?
Свідки. Огонь не дівка.
1-й суддя, кланяючись до чиновника. Будьте ласкаві, паничу, оглянтеся на оце мале сиротятко, отдайте його тітці худобу покійної, так купіть корову – нехай бідне не холодує. Чи воно ваше, чи ні – ми не знаємо, а все ж таки мати його служила вам і годила.
Поміщик. За то. Что она работала, я ей платил деньги, она мне должна более 25 руб. серебром, но пускай уж сундук и вещи остаются за дитятей, когда оно выростет, а этой (показує на Ганну) я не отдам их.
Ганна. Так беріть собі і дитину (хоче покласти дитину на підлогу).
2-й суддя. Е, се, дівко. Не до ладу. Хто ж його глядітиме?
Ганна. А мені яке діло? (Кладе дитину на підлогу і хоче уйти).
1-й суддя. Е, вже коли так, то нехай писар запише усе, що тут діялось, та ти дівчино, иди до мирового посредника: нехай він вас розсуде.
Ганна. (Взяла дитину). І гріха, паничу, не боїтесь?
Поміщик. Записывать того, что здесь говорилось я не позволю… Это не законно… Вещи отдам хоть сейчас, но с тем, чтобы меня оставили в покое…
Ганна. А чим же я буду мале годувати?
2-й суддя. Паничу! Хіба вас та корова родила, чи що? Дайте їй карбованців п’ятнадцять, та й хай од вас одсахнетьця.
Поміщик. Я сам куплю корову.
Ганна. Коли?
Поміщик. На первой ярмарке.
Ганна. Ні, се вигадки! Не повірю… хіба дайте росписку.
Поміщик. На сколько?
Ганна. Та так, як казали пани-судді, на 15 карбованців.
Поміщик. (Сідає за стіл, пише розписку и віддає її писарю).
Писар читає: «Росписка. Я нижеподписавшийся, отставной губернский секретарь, помещик…, даю сию росписку Анне Евстафиевой, в том, что следуемые бывшей моей работнице, а её сестре, Анисье 15 рублей, которые она у меня заслужила, обовязываюсь отдать ей, Анне, не позднее 1 мая сего 1869 года в чем и подписываюсь.
Ганна. Спасибі вам, панове судді! Уходить.
Поміщик. А ведь, ей Богу, напрасно ко мне привязалась.

