У ХІХ столітті художнє життя Харкова було міцно пов’язано з університетом. На кінець XVIII ст. освіта пройшла на Харківщині складний шлях формування – від народних парафіяльних шкіл, що з’явилися ще в період заселення Слобожанщини, до створення перших духовних світських учбових закладів більш високого рангу.

Запровадження Харківського університету було результатом розвитку усієї системи освіти в регіоні, просвітницької діяльності Григорія Сковороди, членів літературного гуртку Олександра Палицина [1], а також ентузіазму Василя Назаровича Каразіна. Засновник Харківського університету В.Н. Каразін, що був вихованцем одного з пансіонів Харкова, очевидно, не залишився байдужим до того, чим жили учні художніх класів Івана Саблукова [2].  Згідно з "Розпорядженням по Харківському університету" ("Предначертаниями о Харьковском университете"), складеним В.Н. Каразіним, університет повинен був стати центром освіти та розвитку мистецтва і ремесел на півдні Росії. Першим передбачалося відкрити "відділення загальних знань", а одночасно з ним "розряд приємних мистецтв для навчання студентів малюванню, музиці, танцям, деяким ручним роботам та інше", та "розряд громадських мистецтв, де мали готовити громадських архітекторів та інженерів" [3].

"При отсутствии в Харькове весьма долгое время специальных школ по этим предметам, - писав Єгор Редін, - преподавание их в университете сыграло большую высополезную роль не только для обучающегося юношества, но и для местного общества, местного края; учителя университета преподавали те же искусства в других учебных заведениях, в частных домах; они же, как, на пример, учителя музыки, пропагандировали классическую музыку в Харькове – устройством концертов; вообще благотворная роль их в развитии эстетического вкуса учащихся и отчасти местного общества несомненна" [4].

 

Слобожанські колекціонери та меценати

Дбаючи про університет, В.Н. Каразін не лише передбачав вивчення в ньому мистецтва, але й придбав для нього в 1804 році 2477 графічних творів, які стали основою університетського музею. В. Каразін придбав ці твори у вченого східнознавця та колекціонера Фрідріха Аделунга.

Ф. Аделунг (1768-1843), родом з Прусії, закінчивши Лейпцігський університет, для поповнення знань побував у Відні, Італії, познайомився з іншими місцями Європи. В 1797 р. він приїхав до Петербургу, де поступив на державну службу, і з самого початку зарекомендував себе, як вчений. який серйозно цікавиться історією Росії. Як член Румянцевського кружка він багато зробив у галузі культури, як історик, лінгвіст, археолог та бібліограф, став одним із фундаторів музейної справи в Росії [5].

В 1803 р. Аделунга було призначено наставником великих князів. На цей час припадає початок його знайомства з Каразіним. Купівля – продаж колекції Аделунга тяглася майже рік. Була потрібна серйозна експертиза фахівців. Ф. Аделунг запросив за колекцію 5 тисяч карбованців. Таку значну суму Казарін зобов’язався виплатити за чотири строки.

Купівля колекції, яка в подальшому часі була признана окрасою музейного зібрання Харківського університету, виявилася фатальною для Каразіна. На думку членів Комітету університету висока вартість колекції була завеликою і передчасною для університету, який створювався, значною мірою, на пожертвування. Але, безумовно, колекція була придбана не "випадково" і "скороспішно", як доводили члени Комітету, а з повним розумінням її художньої цінності.

До претензій з боку університету про вільне та марнотратницьке ставлення Каразіна до суспільних фінансів додалась ще одна: з Петербургу, за розпорядженням Каразіна, прибула велика група майстрів для приготування будинків для університету, а також для ректора та професорів. Все це мало резонанс у Петербурзі, у Каразіна і так було чимало ворогів та заздрісників, які тепер відверто казали про його зловживання суспільними фінансами. Це викликало невдоволення Олександра І. Каразін був відсторонений від університетських справ і змушений подати рапорт про відставку, поїхав у родовий маєток. На урочисте відкриття Харківського університету 17 січня 1805 р. Каразіна не запросили.

Але безумовно одне: культурна акція В.Н. Каразіна мала основоположне значення для естетичного виховання громадського суспільства та подальшого розвитку музейної справи на Харківщині. Придбана ним колекція – це перше в Україні художнє зібрання, що належало державній установі і мало громадське значення. Зібрання графічних творів призначалося спочатку для рисувальних класів університету, але його художня вартість переважала значення учбового посібника. Поряд з естампами відомих німецьких, французьких та італійських майстрів: гравюри Альбрехта Дюрера, Маркантоніо Раймонді, афорти Джованні Бенедетто Кастільйоне та інші, до колекції входили ще 59 оригінальних малюнків художників різних західноєвропейських шкіл: Дж. Б. Гверчино, Г. Гольциуса, Л. Джордано, Франсуа Буше, Аван Дейка,     С. Менхгса. Ці чудові твори мистецтва зберігалися в університетській бібліотеці і показувалися відвідувачам.

У формуванні мистецьких зібрань кабінету класу малювання велику роль зіграли також колекції, які зібрали на свої кошти і передали університету його випускники І.Є. Бецький та А.М. Алфьоров.

Іван Єгорович Бецький (1818-1890) – вихованець Імператорського Харківського університету. Закінчивши в 1842 р. університетський курс наук,      І. Бецький вступив на службу до Харківського депутатського зібрання, де залишався до 1845 р. У 1836 – 1844 рр. Бецький, бажаючи ознайомитися із пам’ятниками старовини і мистецтва Європи, здійснив ряд мандрівок до Парижу, Німеччини, Італії.  На період служби в Харкові припадала його активна літературно-просвітницька діяльність:  в 1842-1843-х рр. Бецький видавець літературно-художнього альманаху "Молодик", який вийшов чотирма книгами. Поряд із публікацією поетичних творів Т. Шевченка, О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, О. Фета, прози Г. Квітки-Основ’яненка, в Альманасі було вміщено народні українські пісні та казки, статті з історії українського фольклору та етнографії. З 1849 р. Бецький перебуває на службі в канцелярії Московського губернатора чиновником для особливих доручень. Незабаром він виходить у відставку в чині колезького секретаря.

Після виходу у відставку він здійснює свою давню мрію – поселяється на тривалий час в Італії. Це було необхідно також і за станом його здоров’я. Постійним місцем проживання Бецький обрав Флоренцію, і з того часу цілком присвятив себе вивченню пам’яток мистецтва, зокрема, італійського живопису XVI – XVIII століть. Тоді ж він починає збирати колекцію живописних творів з метою презентувати її Харківському університету "для обогащення" класів малювання і живопису [6].

Формуючи свою колекцію, Бецький віддавав перевагу портретам, етюдам голів та ескізам композицій, бо вважав саме такі твори найбільш потрібними в учбовому процесі. В листі до Ради університету від 12 вересня 1855 р. Бецький писав: "Находившись по болезни за границей, я в протяжении трех лет, в числе прочих занятий, успел собрать более 100 произведений живописи, относящихся к XVI-XVII векам, между которыми нет ни одной копии и носящих на себе печать той или иной школы, к которой относится каждая" [7]. В 1856-1857-х рр. він робить своє перше пожертвування, надіславши до Харкова з оказією 170 творів італійських майстрів, переважно болонської та флорентійської шкіл. Потім, у 1857 р., слідує ще один дарунок – 373 картини також митців Італії. Але саме в той час класи малювання, яким вони призначалося, було скасовано. "Однако, они по справедливости заняли место в картинной галереи или музеи изящных искусств, образовавшемся именно благодаря этим пожертвованиям" [8].

У наступні роки Бецький придбав і передав для музею та бібліотеки університету старовинні гравюри, альбоми літографій, цінні книги з питань історії мистецтва, монографії про видатних художників. Між іншим, передаючи свій дарунок університету, Іван Бецький писав: "Лицо с верным глазом, с любовью к делу при сих материалах может познакомиться и в Харькове с ... искусством в историческом и научном отношении... Нужна способность, признание, любовь, но необходимы и средства для учения... На юге могут процветать искусства, а, следовательно, и должны" [7]. В іншому місці він навіть пророкував: "Малоросеянину суждено быть великим на почве искусства". За численні пожертвування та постійну увагу до просвітницьких завдань університету Івана Єгоровича Бецького було обрано в 1857 р. членом-кореспондентом, а в 1869 р. – Почесним членом Імператорського Харківського університету.

Як відомо, Музей красних мистецтв та старожитностей було відкрито як загальнодоступний у 1861 р. Згодом його фонди, в тому числі і дарунок Бецького, надійшли до Державної картинної галереї в Харкові (1934). Більшу частину цих творів було представлено в експозиції галереї, про це свідчить путівник, виданий у червні 1941 р. Подальша історія колекції Бецького така ж трагічна, як і всього музейного надбання Харкова . Нині Харківський художній музей має лише 11 живописних творів з цього зібрання, доля інших робіт, які залишилися під час окупації в Харкові, невідома.

Значним поповненням університетського музею була залишена йому у спадщину збірка Аркадія Миколайовича Алфьорова. Аркадій Алфьоров, закінчивши Харківський університет, став відомим дослідником гравюри, колекціонером. В його збірці, яка в 1873 році перейшла до університетського музею, було 51 полотно фламандських, голанських, німецьких та вітчизняних живописців, в тому числі і роботи Івана Айвазовського, А.І. Ахенбаха, 421 аркуш акварелей і малюнків, серед імен їх творців – А. Дюрер, Єжен Делакруа, Карл Брюллов, Іван Айвазовський, близько 3000 гравюр.

Початок формування алфьоровської колекції поклав Олександр Палицин (1741-1816) – яскрава особистість, відомий просвітитель, письменник, поет, архітектор. Почесний член Харківського Імператорського університету.

Олександр Палицин народився і помер на хуторі Попівка Харківської губернії (тепер у складі села Залізняка Сумської області). Перебував на військовій службі у Петербурзі, вийшовши у відставку, оселився у своєму маєтку Попівці, де заснував просвітницький гурток, який називався "Попівською академією". Членами гуртка були літератори Василь Капніст, Іполит Богданович, Сергій Глінка, художник і архітектор Микола Алфьоров, архітектор Петро Ярославський. Гурток відвідували Григорій Сковорода, Василь Каразін. Олександр Палицин переклав одним з перших віршами "Слово о полку Ігоревім" (вид. 1807), автор твору "Послання до Привіти, або Спогади про деяких російських письменників того часу" (1887). Зібрав картину галерею. Палицин автор проектів кількох будинків та церков на Сумщині.

Активну роль у поповненні колекції Палицина відіграв Микола Алфьоров (1760-1848), уродженець Харківщини - відомий архітектор, гравер, живописець, Почесний вільний общник петербурзької Академії Мистецтв, навчався у просвітницькому гуртку архітектора Олександра Палицина (у Попівській академії).

З 1800 р. працював у Петербурзі, 1805-1810 рр. вдосконалював майстерність у Західній Європі. З 20-х років ХІХ ст. працював на Харківщині в університеті. Автор проекту Вознесенської церкви (1808), збудованої у стилі класицизму в селі Великий Бобрик (тепер Сумська область). Колекція живопису та графіки Палицина – Алфьорова була поповнена сином Миколи Алфьорова Аркадієм Миколайовичем Алфьоровим, яку він передав Харківському Імператорському університету за його заповітом у 1873 році.

До цієї колекції увійшли: 51 полотно французьких, голандських, німецьких живописців, 420 аркушів оригінальних акварелей і малюнків, серед імен їх творців – А. Дюрер, Єжген Делакруа, Карл Брюлов, Іван Айвазовський, близько  3000 гравюр майстрів Західної Європи XVI-XІХ ст.

Живописні роботи – яскраві взірці мистецтва Нідерландів та Фландрії XVI-XІХ ст. – Ян ван Скорель (XVI ст.), Франс Флорис і Адріан Верду (XVIІ ст.), Сімон де Влігер, Гербрандт ван Екхаут (учень Рембранта), Ханс ван Сант (всі XVIІ ст.).

Значна частина зібрання Аркадія Алфьорова – графіка. Вона дає змогу познайомитись із роботами західноєвропейських майстрів XVI-XІХ ст. різних національних шкіл. Це малюнки та акварелі голландських художників:  Ян ван Гойен, Пітер Молейн, Альберт Кейм, Аллмарт Євердінген, Чон Лівенс.

Низкою першокласних аркушів були представлені італійські майстри XVI-XІХ ст.: Джироламо Муціано, Франческо Мандола Парміджаніно, Почетті, Лука Камб’язо.

Нечисленний розділ малюнків французької школи представлено творами відомих майстрів XVII-XIX століть. Серед них твори відомого скульптора Едма Бушардона.

Серед малюнків та акварелей художників XVII-XIX ст., пов’язаних з найвидатнішими художніми центрами Німеччини, Мюнхеном та Дюссельдорфом, твори таких відомих художників, як Андреас Ахенбах, Бенджамен Вотьє, Анрі Рітте.

Серед робіт майстрів різних західноєвропейських країн є малюнки датського скульптора Бертеля  Торвальдсена.

Естампи становлять значну частину колекції Аркадія Алфьорова не лише за обсягом, а й за художніми властивостями. Особливу увагу привертають рідкісні старовинні гравюри, серед яких перш за все слід назвати "Молочницю" Луки Лейденського – нідерландського гравера XVI століття. Зібрання гравюр включає до себе три "колекції в колекції", які склали його основу: офорти представника німецької графічної школи Д. Ходовецького (більше 1200), естампи німецького живописця та графіка Й. Клейна (більше 700), авторські аркуші та графіка репродукційного характеру астрійського майстра А. Барча (більше 300). Нині з колекції А. Алфьорова до нас дійшло 14 творів живопису, більше 100 робіт графіки і близько 2000 гравюр [10].

Вже на початку ХІХ століття художні колекції, які концентрувалися в деяких слобожанських садибах, мали виключну цінність. В одній з них – "Михайлівка", що належала Капністам, знаходились живописні твори Д. Левицького, В. Боровиковського, О. Кіпренського, майстрів Ж.Б. Грьоза,         Ф. Гварді, П. Панніні, Б. Галлі, П.П. Рубенса та інших фламанських та голландських художників XVII століття, а також українські килими XVIII століття.

Колекція, яка збиралася на протязі століття дідом та батьком власника садиби – графа Олексія Васильовича Капніста (1838-1910) включала і твори мистецтва, які входили до складу збірки князів Репніних в Яготині і привезені згодом до слобожанської Михайлівки Варварою Василівною Капніст (1841-1919) – останньою володаркою цієї "чи не однієї з найбільш красивих і типових садиб всієї України" [10].

Значна художня колекція знаходилась у селі Бобровому Лебединського повіту, де була розташована садиба  Аннєнкових. ЇЇ володарка – Віра Іванівна Аннєнкова (1813-1902) продовжувала колекціонувати витвори мистецтва, книги, фарфор, за прикладом своїх батьків. Наприкінці ХІХ століття палац в Бобровому виглядав справжнім музеєм, пограбувати який місцеві жителі не наважувались навіть в перші роки після революції 1917 р. Серед уцілілих речей, які зберігаються зараз в збірці Лебідинського міського художнього музею, що попали з Бобрового, слід відмітити: "Портрет В.І. Аннєнкової", пензля невідомого художника (спочатку приписували К. Брюлову), акварель Н. Каразіна "Будівництво  Закаспійської залізниці", олівцевий "Портрет девушки" М.П. Ланського, виконані в Венеції, акварелі С.Ф. Галактіонова, що належать до 1842 року, і малюнки самих членів цієї  безперечно талановитої родини [11].

В садибі "Шарівка" Ю.Л. та В.П. Кьоніг була велика збірка картин російських художників І. Шишкіна, В. Верещагіна та інших. В садибі "Кекіно", яка була побудована в першій половині ХІХ століття Павлом Миклашевським, а потім належала В.Д. фон Лоренц-Ебміну, було багато картин голландських живописців ХVII сторіччя [3, 8, 9].

В кімнатах садиби "Довжик", яка дісталася від Щербініних в спадщину Голіциним, була велика збірка картин. В залі були розміщені фамільні портрети в чорних готичних рамах. В кабінеті були цікаві барвисті українські портрети і портрет князя Кропоткіна. У вітальні – відмінне пейзажне полотно Пуссена, портрети –копії Рослена – Павло І та імператриця Марія Федорівна, портрет графа Сіверс та інші картини [14].

В садибі "Мерчик", засновниками якої були Шидловські, а потім перейшла до Духовських, було багато портретів, серед яких виділялись портрети Лужиної та княгині Голіциної, які написав М. Боровиковський, а також чудовий портрет імператриці Катерини І пензля невідомого художника. Крім того, в одній із кімнат палацу був улаштований музей в пам’ять брата власника маєтку – туркестанського генерал-губернатора Духовського [13, 64].

В садибі "Стара Водолага" А.Д. Голіцина була дуже гарна збірка картин, особливо портретів; портрет К.К. Сіверс (1813-1814) пензля В. Боровиковського, портрет Дуніної із збірки графа Строганова, цікавий автопортрет Тихобразова (1846) та кілька чарівних картин, акварелей  і літографій у вітальні [13, 67].

Садиба "Славгородок", яка була заснована Надаржинським і Корсаковим, потім належала княгині В.В. Голіциній та С.В. Галя. В палаці були старовинні портрети. Особливо чудові були портрети бабусі останньої власниці Віри Вікторівни [13, 71].

Садиба "Графське" графа П.А. Гендрикова була дарована Катериною І його прадіду. В кімнатах нижнього поверху палацу були цікаві картини. Особливо чудовими були акварелі краєвидів Графського 1843-х років, які були виконані бабусею останнього власника маєтку Анною Олександрівною Гендриковою [13, 75].

Аналіз складу "старої колекції" Сумського художнього музею свідчить про те, що вона сформувалась на підставі маєткових колекцій Апраксіяних, Алфьорова, Глинки, Голіциних, Прянишникова, Харитоненка.

Свою колекцію П.І. Харитоненко – відомий слобожанський меценат і колекціонер зберігав у Натальївці (давньоруський іконопис, руський живопис), в Сумах і в селі Тур’є (західноєвропейський і сучасний живопис). Завдяки меценатству і протегуванню П.І. Харитоненка на Слобожанщині працювали російські художники, скульптори і архітектори (М. Добужнський, С. Коньонков, А. Матвєєв, К. Петров-Водкін, А. Щусов) [11].

Колекція, яка знаходилася у заміському будинку Квіток – на Основі, була добре відомою у середовищі харківських художників і знатоків живопису [15]. Частина колекції В.А. Квітки стала основою колекції Гладкових у Харкові. В домі № 38 по вул. Сумській у Харкові, напроти Мироносицької церкви, Дмитро Гордєєв побачив наступні роботи із збірки Квіток: "Два рядових полотна  Айвазовського, два види Венеції роботи першої половини минулого століття, "Кролики", які приписували Паміцці, 3 картини із збірки Квіток – 2 букети квітів і амфори з квітами", Скіавони – "Венера" та "Фантазія", яку приписували італійцям, картини "Венера" (мабуть, старовинна копія) Падавино, 5 картин на склі, мабуть XVIII ст. ; роботи Айвазовського і копії інших картин , багата збірка фарфорового посуду [16].

Треба думати, що частина квітківської колекції попала до Харківського міського художньо-промислового музею і до університетського музею.  

 

Викладачі – художники Харківського університету та їхні учні

Вивчались у Харківському університеті поряд з іншими науками історія мистецтва, малювання, живопис. Першими викладачами цих предметів були гравер Август Федорович Шепфлін (1805-1809), який студіював ландшафтний живопис, та Яків Миколайович Матес (1805 – 1815), який навчав студентів малюванню та гравюрі. З 1815 року мистецтво викладали Флор Репнін-Фомін (1815-1838) та А.І. Локуес, який мав звання художника від Віленського університету за мозаїчні та скульптурні роботи, а з 1838 р. - Бонавінтура Клембовський (1838-1847) та Сергій Чириков (1844-1859). Всі вони були художниками, добре обізнаними зі своєю справою і теоретично, і практично. Август Шепфлін навчав студентів спеціально ландшафтному живопису. Прикладом його особистих творів можуть служити дві сепії (78х60 см) краєвидів Харкова, створені ним на самому початку XIX століття, які знаходилися спочатку в університетському музеї, а в потім Харківському мистецькому музеї [17].

 Яків Матес одержав освіту в Гамбурзі. Він вміло малював і  значну увагу у своїй творчості приділяв алегоричним картинам. До урочистого відкриття університету Я. Матес написав алегоричну картину, де відобразив імператора Олександра І-го та Аполона, йому належить також алегорія про перемогу Росії над Наполеоном. Яків Матес виконав також 100 ілюстрацій до книги ботаніка і мандрівника з Мерефи Ф. Біберштейна "Cunturia Plantarum meridionalis" – результат їх спільних мандрівок [4].

Барон Фрідріх фон Біберштейн народився 1769 року в Штутгарті, навчався у місцевій Каролінській академії, де захоплюється ботанікою та зоологією. Після закінчення академії Ф. Біберштейн служить секретарем у графа М.В. Каховського (1734-1800), генерала від інфантерії, командуючого військами в Криму. У 1795 році Ф. Біберштейн виходить у відставку в чині капітана і відправляється до Петербургу, де дістає призначення до персидської експедиції графа Зубова як природознавець. Повернувшись до Петербурга, він видав французькою мовою свою першу монографію "Ситуативна таблиця західного берега Каспійського моря між річками Тереком і Курою" (СПб., 1798). Ф. Біберштейн з 1798 по 1799 роки об’їздив як інспектор шовківництва на Кавказькому напрямку увесь свій район і подав економічний опис обстеження регіону. З його звітом знайомлять імператора Павла І. Той приходить у захват від багатств імперії барвисто описаних німецьким бароном. Государ призначив його головним директором шовківництва по всій "Полуденой России". Чимало буваючи в середовищі земляків у Харкові, науковець знайомиться з баронесою фон Клік, одружується з нею у 1806 р. і оселяється поблизу міста в слободі Мерефі.

Тут у 1808 р. він довершив свій твір "Флора Таврії і Кавказу", який був тоді ж опублікований у двох частинах у друкарні Харківського університету латинською мовою. По тому приступив до видання унікальної монографії "Сто рослин південної Росії" (Ч. 1, 1810 р.). Ілюстрована, як ми вже згадували, викладачем малювання Харківського університету Яковом Матесом, ця праця була оцінена Д.І. Багалієм як видатний витвір книгодрукування. У 1819 році Біберштейн видає третю частину "Флори Таврії і Кавказу", що зміцнює його славу науковця. Далі збирає матеріали для наступної книжки "Рослинність Росії", яка так і не була закінчена. Маєток Ф. Біберштейна у слободі Мерефі на добрі два десятиліття стає осередком культурного життя на Слобожанщині. Відомо, що у нього була добре підібрана колекція живопису,  Ф. Біберштейн першим з діячів Слобожанщини був обраний Почесним членом Харківського університету (1807 р.).  Імператор Олександр І за великі заслуги перед державою пожалував йому 5000 десятин землі. У 1826 році Ф. Біберштейн помер у Мерефі. Невиданим залишився пространий опис Грузії і старовини Криму [18, 19].

Яків Матес давав також приватні уроки малювання харків’янам. Вірогідніше за все він був й вчителем Логгіна (Людвига) Хоріса (народився у 1795 р.), який в юні роки виявив неабиякі здібності до малювання. Закінчивши у Харкові Слобідсько-українську гімназію, молодий малювальник у 1813 р. відправився з Біберштейном в експедицію до Кавказу (здається, тут не обійшлося без рекомендацій Якова Матеса). Подорожні малюнки Хоріса ввійшли до книги Біберштейна "Recugil de tetes et de costumes des halitants de la Russic aves des vues du nont Caucase ets" [20].

Повернувшись з Кавказу, Хоріс згодом поїхав до Санкт-Петербургу, де поступив до Академії мистецтв. Але провчився в Академії він лише близько року – влітку 1815 року в Кронштатському порту лаштувався до навколосвітньої подорожі бріг "Рюрік". За проханням Хоріса керівник експедиції          О. Коцебу зарахував його до складу досить нечисленної команди (складалася з 34 чоловік) на посаду живописця [21].

Логгіна Хоріса можна по праву вважати співавтором багатьох наукових досягнень цієї експедиції, що тривала три роки. Й донині велику цінність становлять його етнографічні спостереження. Виданий О. Коцебу в Петербурзі звіт експедиції був багато ілюстрований малюнками Хоріса, що відображали життя дикунів Америки, Азії, Африки, Полінезії та предмети прикладної історії. Його малюнки мали відбиток оригінальності та реалізму, в протилежність прийнятому художниками того часу звичаю використовувати для відображення дикунів та їхнього життя ідеалізовані образи.

У 1819 році Хоріс виїхав до столиці Франції, де був обраний членом Паризького географічного товариства. У Парижі він у 1821-1823 рр. підготував і видав чималий – у 22 зошитах – збірник подорожніх малюнків "Vojage Pittoresquc autour du mounde". Тексти до малюнків серед інших писав і всесвітньо відомий письменник та вчений А. Шаміссо, товариш Хоріса по подорожі. Через три роки Хоріс видав новий альбом з 24 малюнками "Vues et pagsages des regions equinoxiales, recueillis daus un vojage autour du mounde". Згодом він розпочав роботу й над третім альбомом, але припинив підготовку видання, бо вирушив у подорож до Америки [20].

Ці  мандри для художника були останніми – 22 березня 1818 р. в глибині Мексики його вбили розбійники. Поховано Хоріса у містечку План-дель-Ріо.

Флор Пилипович Репнін-Фомін (1778-1857) уродженець Черкаська-на-Дону з донських козаків, закінчив Петербурзьку Академію мистецтв як історичний живописець. Одержав атестат першого ступеня і шпагу за картину "Вигнання з храму" (1800), його було залишено при Академії пенсіонером у 1802 році – "призначений за картини "Смерть Сократа" та "Втеча святого сімейства до Єгипту". У 1802 р. мандрував по Дону й Дніпру. У 1804-1814 рр. викладав у Катеринославському народному училищі, а згодом, у Катеринославській чоловічій гімназії.

Ще перебуваючи в Академії Флор Репнін-Фомін прихильник ідей Олександра Радіщева і полум’яний їх пропагандист, вступає до таємного гуртка – Вільного товариства аматорів Словесності, наук і художеств, який ставив питання про "устрій внутрішнього буття Росії". Разом з Андрієм Івановим та Олександром Востоковим у 1802 р. розробляв проект Товариства митців, яке б "имело бы сношения с Обществом словесности" [22].

З 1815 р. його було запрошено учителем малювання до Харківського університету, де він працював двадцять три роки. Крім картин на історичні теми та ікон: "Василиса Мелентівна", "Смерть Гостомисла" (обидві 1802-1804 рр., остання у Донецькому художньому музеї), ескіз до картини "Звернення Мініна до новгородців" (1807, зберігається у Дніпропетровському художньому музеї), він писав і портрети. У "Портреті Мефодія Мизька" (1810-ті роки, Дніпропетровський художній музей) Репнін-Фомін виступає майстром світлотіньового моделювання, завдяки йому образ старої енергійної людини з бадьорим виразом енергійного обличчя сповнюється особливої значимості.

Наприкінці 1850-х років в музеї Харківського університету знаходилась його "Храмова ікона преподобного Антонія Великого" (1820-і роки) і історична композиція "Єрмак і сибірський володар, що пропонує йому свою доньку", виконана олією у 1835 р. Ця кількафігурна сцена зроблена з досить високою академічною виучкою [23].

Бонавентура Францевич Клембовський (1795 (1802) – 1888) родом з Волині. До 1815 р. навчався у Волинській гімназії, згодом ліцеї. Перші уроки мистецтва отримав у Й. Пігмена. Після закінчення був призначений помічником учителя малювання. З 1827 року вчився у Я. Рустема у Віленському університеті. Доля розпорядилася так, що талановитий учень Я. Рустема, якого друзі вважали "одним з перших польських рисувальників" [24], Бонавентура Клембовський став провідним діячем української художньої освіти. Після закінчення Віленського університету у 1829 році він для вдосконалення навчання був посланий до Франції в Париж. Збереглися його згадки: "Коли університет мене відправив за кордон, я питав себе, чому мене навчать ці глупі французи... але як тільки я приїхав до Парижа, як тільки побачив майстерню, ці шедеври мистецтва, ці чудеса пензля й олівця ... я викинув пиху із серця і подумав: який же я осел: я нічого не вмію! А коли я показав свої власні рисунки, які вважав шедеврами ... Ці глупі французи примусили мене починати з малювання очей" [25].

Перебування за кордоном чимало дало Клембовському для професійного вдосконалення. Після повернення у 1833 році з Парижу він призначається вчителем малювання Кременецького ліцею. Розпочавши викладацьку діяльність в ліцеї, художник мав не лише грунтовну фахову підготовку, а й досить широку обізнаність з рівнем тогочасного європейського мистецтва, який значною мірою визначився тоді французькою школою. Тож, коли 1834 року його переводять у зв’язку із закриттям ліцею як розсадника вільнодумства до Києва, то новозаснований Київський університет отримує в його особі досвідченого педагога.

1839 р., після відомої "Справи Конарського", коли університет у Києві було закрито на рік і більша частина викладачів позбавлена посад, Клембовський був переведений до харківського університету. Попечитель Київського учбового округу пише до ради університету: "... лектора Плансона і вчителя малювання Клембовського, призначених міністром в Харківський університет, відправити туди, першого після перевірки студентів з його предмета, й останнього зараз же, з видачею їм у рахунок університету п’ятьсот крб." [26]. Розпорядження про "переміщення" Клембовського було дане у травні 1839 р., а вже у липні цього року рада університету доповідає київському губернаторові, що "учитель рисування ... титулярний радник Банавантура Францев син Клембовський ... переміщений на таку саму посаду до імператорського Харківського університету" [27]. За цими скупими рядками архівних документів ховається доля митця передових поглядів, обдарованого портретиста, який у своїй творчості звернувся до зображення людини нового складу, до образу прогресивного вченого, що вже само по собі свідчить про соціальну позицію митця.

Для творчості Клембовського показовий "Портрет В.Г. Бессера" (1830-ті роки, Національний музей українського образотворчого мистецтва). Колега Клембовського по Волинському ліцею, учитель зоології і ботаніки, надворний радник, доктор медицини, почесний член трьої академій і восьми наукових товариств – Лондона, Москви, Берліна, Відня та інших, Віллібальд Готлібов Бессер, німець за походженням, автор двотомної праці про флору Галичини, яка не втратила свого значення й донині, численних наукових праць, зростив і розширив Ботанічний сад Волинської гімназії, зібрав величезний гербарій, який дійшов до нашого часу, був людиною талановитою і надзвичайно діяльною [28].

Портрет Бессера пензля Клембовського – одна з вдалих спроб розкрити цінність і людяність вченого. Поколінне зображення чорнявого чоловіка середніх років сповнено зосередженості й невимушеності. Стриманий колорит будується на поєднанні темних кольорів одягу, чуба, бакенбардів і рожевуватих тонів обличчя й руки з обручкою. Постать добре читається на брунатному рівномірному тлі. Вишуканий одяг – високий комір білої сорочки, пов’язаний шийною хусткою, крій сюртука, зачіска – все дозволяє визначити час написання твору – початок 30-х років. Привертає увагу цікавий засіб, застосований митцем, - легкий поворот постаті, що передає рух і самозаглибленість Бессера. Цей твір виказує в Клембовського живописця, здатного до складних пластичних завдань портретної композиції, вправного рисувальника і неабиякого колориста.

З інших творів Б. Клембовського, таких як портрети ректора Віленського університету І.А. Снядецького (1830), професора хімії А.А. Снядецького (1830), М. Боровського, префекта медичного інституту при Віленському університеті В.В. Пелікана (обидва початок 1830-х років, місцезнаходження невідоме) характерні потягом до розширення психологічного трактування натури. Він на контрастному протиставленні зовнішньої статики і внутрішньої напруженості, на відносно самостійній виразності жесту і пози будує складний підтекст образу романтичної натури, життєвідчуття якої вдало втілюється в стримано-зваженому живописно-зображальному ладі твору.

Подальша доля митця невідома – де він працював після 1844 року, коли полишив викладати в Харкові й повернувся до Кременця. Йому на той час виповнилося сорок два роки і він був у розквіті творчих сил. На сьогодні відомо кілька творів художника. Щоправда, в колекції ХХМ є портрет невідомого (автопортрет) (1830-1840-ві роки, із збірки М. Фрадкіна), який характером трактування образу, прийомами композиції нагадує його роботу. Примітною ознакою є своєрідне змалювання рук, передача погляду, рисунок очей. Стримано чорно-вохристий колорит перегукується з колірним строєм "Портрета В. Бессера". Діяльність Бонавентури Клембовського відіграла помітну роль як у художньому вихованні й освіті, так і в становленні реалістичного портрету, тому цілком правомірними будуть дальші пошуки творчої спадщини митця.

(Далі буде).

 

Джерела та література:

1. Багалей Д.И. Опыт истории Харьковского университета. По неизданным материалам. 1802-1815. – Т. 1. – Харьков. 0 1983-1089. – С. 51.

2. Веретенников В.И. Художественная школа в Харькове: Сборник Харьковского историко-филологического общества в память профессора Е.К. Подина. 0 – Т. 19. – Харьков, 1913. – С. 224-234.

3. Багалей Д.И. Опыт истории Харьковского университета. – Т. 1. _ Харьков, 1893-1896. – С. 61.

4. Редин Е.К. Преподавание искусств в Императорском Харьковском университете. – Харьков, 1905. – С. 5.

5. Шильдер Н. Император Александр І. Т. 2. – СПб. - С. 324-330.

6. Фісан Г.А. І.Є. Бецький та його колекція // Науково-практична конференція, присвячена 190-річчю колекції Харківського художнього музею. – Харків, 1995. – С. 8-10.

7. Покажчик МКМ ІХУ. – Т. 2. – 1877. – С. 236.

8. Редин Е.К. И.Е. Бецкий и Музей изящных искусств и древностей Харьковского университета. – Харьков, 1901. – С. 22.

9. Прокатова Т.Ю. Колекція АП.М. Алфьорова у зібранні відділу західноєвропейського мистецтва. Історія формування та огляд творів // Науково-практична конференція, присвячена 190-річчю колекції Харківського художнього музею: тези доповідей та повідомлень. – Харків, 1995. – С. 13-16.

10. Лукомский Г.К. Михайловка // Столица и усадьба. - 1916. - № 56.

11. Побожий С.И. Усадебные и частные художественные коллекции Слобожанщины XVIII – ХХ вв. // Сб. тез. и докл. медунар. конференции. Усадьбы Харьковской губернии: сохранение и перспективы использования. – Харьков: Райдер, 2003. – С. 64-69.

12. Лукомский Г.К. Шаровка – имение Ю.Л. и В.П. Кениг Ахтырського уезда Харьковской губернии // Столица и усадьба. – 1915. - № 26.

13. Лукомский Г.К. Старинные усадьбы Харьковской губернии. - Харьков: Райдер, 2011. - 240 с.

14. Лукомский Г.К. Должик – усадьба кн. С.Д. Голицына Харьковской губернии и уезда // Столица и усадьба. – 1916. - № 67.

15. Стоянов А. Воспоминания о Д.И. Каченовском. – Харьков, 1894. –   С. 15.

16. Гордеев Д.П. Описание коллекции Гладковых: Центральный государственный архив литературы и искусства Украины. – Д. 208, оп. 1, ед. хр. 5, лл. 1-2.

17. Редин Е.К. Музей изящных искусств и древностей Императорского Харьковского университета (1805-1905). – Харьков, 1904. – С. 39-40.

18. Энциклопедический словарь. – Биберштейн. -  Т. 3А. СПб.: Брокгауз и Эфрон. – 1892. – С. 658.

19. Михайлін І. Перший почесний член університету // Слобідський край. - № 107. – 15 червня 1991.

20. Хорис – Энциклопедический словарь. – Т. 37А. – СПб.: Брокгауз и Эфрон. 0 1903. – С. 572.

21. Коцебу О.Е. Путешествие вокруг света. География. – 1948. – С. 33.

22. Рубан В.В. Український портретний живопис першої половини ХІХ століття. – К.: Наукова думка, 1984. – С. 189-190.

23. Фойгт К. Историко-статистические записки об императорском Харьковском университете и его заведения от основания университета до 1859 г. – Харьков, 1989. – С. 21

24. Kowalski Fr. Wspomnienia. – Kijow. – 1912. p. 116.

25. Свирида И.И. Польская художественная жизнь. – М., 1978. – С. 140.

26. КМДА, ф. 16, оп. 278, од. зб. 113, арк. 2-236.

27. КМДА, ф. 16, оп. 278, од. зб. 113, арк. 37.

28. КМДА, ф. 16, оп. 276, од. зб. 805, арк. 25.

29. Рубан В.В. Український портретний живопис першої половини ХВХ століття. – К.: Наукова думка, 1984. – С. 195-197.