Краєзнавчі замітки (В. Л. Маслійчук)

Усі нижченадруковані замітки написані мною 1999  - 2003 рр. Усвідомлюючи, що ці причинки не дуже цікаві науковому загалу, проте матимуть неабиякий інтерес у мешканців Дергачівського району, я відсилав їх до районної газети “Вісті Дергачівщини”. Шкода, та не всі вони побачили світ. Хоча, здається, ті замітки по своєму цікаві й для фахівця, бо певною мірою зачіпають питання реконструкції історії та історичної пам'яті в наш час. Але те все виносимо на суд читача “Харьковского исторического альманаха”, сподіваючись прислужитися своїми куценькими нотатками для реґіональної історіографії.

 

СКІЛЬКИ Ж РОКІВ ТОБІ, ПЕРЕСІЧНЕ?[1]

(Репліка)

            Щоранку, їдучи на роботу, я не можу не милуватися новим щитом при в'їзді та виїзді з Пересічного. Усе гарно, ошатно, зграбно ззовні. Та щось змушує мою кляту вдачу непокоїтися, незручно йорзатися на сидінні маршрутки. Питання власне не як, а що написано й зображено на щитах. Проблема в даті, яка стоїть – 1635. Себто, щиро шановане Пересічне існує саме з оцього року. Буду відвертим, я не знаю чия нестримна фантазія уткнула ті числа туди, але певний в одному, власне цього разу як особа, що впродовж майже десяти років займається місцевою історією XVII-XVIII ст., в жодному документі 1635 року, відомому мені, населеного пункту під назвою Пересічне немає. Дата взята цілком ймовірно і здавнює вік населеного пункту більше ніж на двадцять років. З яким істориком порадилися особи, що проектували той знак мені теж невідомо, може його інформація істотно змінить мої уявлення про початки заселення Харківщини, та й власне про історію самого Харкова, заснованого, як виявляється, пізніше за Пересічне, 1654 року?

            Перші згадки про населені пункти теперішнього Дергачівського району навряд чи сягають далі 1655 року. Стійкі поселення тут з'явилися уже після перших бур та перемог козацької революції. До цього письмових згадок про поселення на території району нам просто не траплялося. І оцінювати початок населеного пункту, слід не в уявних площинах, а конкретно за першою безпосередньою письмовою згадкою. Таким чином, Пересічне, як Вільшана та Деркачі, вперше згадується в переписі околиць Харкова 1660 року, дані цього перепису, між тим, надруковані. Тобто, датою заснування цих поселень мусимо взяти 1660 рік. Дуже вірно з цього приводу поступили у м. Люботин, яке теж вперше згадується у тому переписі. Датою початку міста люботинці вважають 1660 рік. Жодних претензій у фахових істориків. Так само, перші згадки про Гаврилівку та Сінолицівку, 1662 рік, у документі про відмежування земель цьому ж Пересічному. Курязький Преображенський монастир існує з 1673 року, отже, й сільце Подвірки може починати свій відлік від початків цього монастиря. При тому – це така чудова нагода для Подворок посвяткувати день селища саме на Преображення Господнє,  на яблучний Спас, 19 серпня.

            Здавнення віку – характерна риса місцевих краєзнавчих студій і діяльностей місцевих адміністрацій. Не вважаємо те доречним. Здавненість віку не прикрасить сьогодення, а якщо, пробачте, не вірно зображувати минуле – то це привід задуматися як над компетенцією сучасного керівництва, так і власне на потребі місцевого населення в історії, яку можна просто довільно вигадати. Абсолютно не дорікаємо в тому місцевим шанувальникам старовини, але історик мусить користуватися перевіреними фактами, хоча, звичайно, від помилок і припущень незафрахтований ніхто, навіть автор цього нарису. Тобто, уважніше ставимося до надбань минулого! Цінуймо той скарб, що передається від покоління до покоління, ретельніше зважуймося, працюючи з історичними свідченнями, на певні висновки!

            Хочеться того пересічанам чи ні, але дату на щиті доведеться змінити, будь хто, пошкодивши той щит, може уникнути відповідальності банально, взявши консультацію у фахівців Харківського національного університету про справжню дату заснування містечка, з письмовим підтвердженням. Дата неправильна, отже її можна збити. Ну чим не юридичний прецендент, яких сила у нашій складній сучасності.

            Узагалі мешканцям Пересічного можна й слід пишатися не тією штучною здавненістю, а діячами дещо пізніших часів. Взяти, наприклад, діяльність пересічанського сотника, що вислужився з „низів”, ставши навіть полковим суддею Харківського полку, Андрія Головашича (1732-1757рр.), за керівництва якого Пересічне з невеличкого сільця перетворилося на істотний центр Харківського полку, діяльність славнозвісної родини Ковалевських, що мала маєтності біля містечка. В пізнші часи Пересічним захоплювався художник М.Дерегус, композитор Я. Степовий. З містечка вийшли десятки славетних людей. Узяти ще для прикладу таку особу як Василь Пащенко-Тряпкін, уродженець цього села, саме ця особа, одна з найбагатших в Харкові, зі своїми підручними прикажчиками пересічанами обладнала й забудувала харківський Благовіщенський базар в середині ХІХ століття. І сьогодні Пересічне – це дійсно край трудівників, чудових та талановитих людей. Це більша підстава для гордощів.

            Для тих хто хоче й всіляко силується збільшити вік свого населеного пункту, радимо робити те обґрунтовано й після консультацій з фахівцями. Врешті-решт, через історичні свідчення люди креслять кордони і починають війни. Будьте обережнішими з минулим!

 

ПРОТОПОПІВКА У XVIII СТОЛІТТІ.

Так сталося, що ми практично не знаємо історію наших невеликих сіл. Вивчення цієї історії – справа копітка, матеріал збирається по крихтах. Але всяке село на Слобожанщині неповторне, особливе. Саме з цих дрібниць, фактів можна робити ширші узагальнення, висновки. Маючи чимало матеріалу з історії Вільшани та навколишніх сіл і містечок, не втримуємось від спокуси поділитись хоча б дещицею на шпальтах районної газети. Протопопівку обрано не випадково – це яскравий приклад невеликого села, поселеного на куплених „ґрунтах”, що протягом відносно короткого терміну змінило володільця.

Село Протопопівка (з-з Дергачівського р-ну Харківської області) виникло у першому десятилітті ХVIII ст. на великих вільшанських земельних угіддях (тобто землях, що були відмежовані містечку Вільшані у ХVII ст.). Спочатку це був хутірець вільшанського протопопа Стефана Зашаловського (Протопоп (архієрей) – старший священик в соборній церкві, на початку XVIII ст. у Вільшані – це храм Різдва Богородиці).

Стефан Григорович Зашаловський – особа досить помітна на початку XVIII ст., особливо відома його господарська діяльність у Харківському і Охтирському козацьких полках. Вже у 1708 р. Зашаловський мав у Вільшані подвір’я з коморою, де шинкували горілку, два млини – один на р. Вільшанці (нинішній Нецвітай), інший на “Песочном колодезе”, (на території нинішньої Протопопівки), при тих млинах були мірошницькі подвір’я. Крім того, він скупив багато земель і сінокосів довкола. Протопіп відомий своїми клопотами за власних дітей. Старшому сину Василю, за клопотанням батька дали парафію в Троїцькій соборній церкві м. Золочева, Зашаловський купив ґрунти біля цього міста, перевіз своїми підводами будматеріали з Вільшани до Золочева. Середульшого сина Івана батько вчинив у 1694 р. своїм коштом крамарем у Охтирці, а потім ще і “висвятив” у попи до Охтирської Покровської церкви, купивши ґрунт під Охтиркою. Суперечки з цим сином, який хотів отримати щонайбільше батьківського майна, особливо після того як С. Зашаловський прийняв постриг в Курязькому монастирі, привезли  до того, що протопіп відписав усе своє майно у Вільшані молодшому сину Йосипу. У заповіті 1708 р. і трапляється перша згадка про Протопопівку, тоді ще безіменний хутір на 4 двори, загонами для худоби, винницею на 3 казани, та 50 вуликами бджіл.

Назву хутір отримав з доволі ясних причин. У низці купчих початку XVIII ст. родини Ковалевських. С. Зашаловський називається не за ім’ям, а просто Протопопом. Таким чином, засновником с. Протопопівка є вільшанський священик С.Г. Зашаловський, що на куплених землях населив підданими хутір.

Протопопівка у 1708 р. перейшла до сина С. Зашаловського – Йосипа. Хутір згадується у переписі цих володільських поселень Харківського полку у 1722 р. як “Местечка Ольшаного Приходской церкви Покровського дьякона Йосифа Степанова сына Протопопова хуторъ Поповка”. В хуторі тоді мешкало 9 чоловік (4 чоловіків родини Микитиних, Г. Ткач, О. Гончаренко, В. Литовченко, М. Мірошник, К. Грянця), крім того, поблизу хутора “на млинах” по р. Пісочній жило 10 чол. мірошників з дітьми. Таким чином, населення Протопопівки у 1722 р. складало 19 осіб чоловічої статі.

Українське духовенство тих часів достатньо відрізнялось від російського, звернімо увагу, хоча б на інтенсивну господарську та комерційну діяльність засновника Протопопівки. В Україні клір вважався знатною, шляхетною соціальною групою, як у Речі Посполитій, тому сини священиків могли одразу займати старшинські посади у козацьких формуваннях. Й. Зашаловський (Протопопов) кинув духовну службу, вже у переписі 1732 р. він згадується як підпрапорний Харківського полку. У цьому ж переписі згадується і його хутір Протопопівка: 13 дворів, 22 будинки, 54 чоловік, 3 мірошника, двір для худоби з двома хатами, де мешкало ще 4 чоловік. Таким чином, у Протопопівці жив 61 підданий. Ні в якому разі підданство у слобідських полках не можна рівняти з кріпацтвом. Підданий був особисто вільний, його праця часто була найманою. У піддані часто переходили особи з козацького стану. У 1732 р. піддані Й. Зашаловського працювали на нього 2 дня на тиждень, це досить високий рівень відробітку по Харківському полку.

В 1739 р. підпрапорний  Йосип Зашаловський та його син Яків продали хутір Протопопівку обозному Харківського полку Іванові Васильовичу Ковалевському. По спадку це сільце перейшло у володіння останнього вільшанського сотника Костянтина Івановича Ковалевського. Після його смерті у 70-80-х рр. XVIII ст. цим селом володіла його вдова Софія.

За даними 1772 р. в селі жило 113 чоловіків і 103 жінки (всього 216 осіб), за описом земель 1783 р. – с. Протопопівка мала угіддя 494 десятини і там жило 130 підданих (чоловіків).

Сподіваємось, що наведені дані з історії Протопопівки допоможуть місцевим краєзнавцям розширити уявлення про історію рідного краю.

Для цього коротенького нарису використано матеріали з Центрального державного історичного архіву в місті Києві, зокрема, ф.1814 Ковалевських купчі у С. Зашаловського (Оп.2, спр.11-12), перепис 1722 р. – ф.1725, спр.12, арк.290 зв. І 291 зв., дані про продаж 1739 р. Протопопівки і перепис 1783 р. – ф.1892, Оп.2, спр.297, арк..170 зворот і 175; дані про кількість жителів 1772 р. – ф.1710, Оп.2, спр.2796, арк..21 зворот. Певні дані надруковані, зокрема: заповіт С. Зашаловського Лебедев А. Исторические разыскания в южнорусских архивах // Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских. – 1884. – Кн.2. – С.35-36; певні відомості про С. Зашаловського Филарет Историко-статистическое описание Харьковской епархии. – Отдел ІІ. – Стб.116, дані перепису 1732 р. Материалы для истории колонизации и быта степной окраины Московского государства … – Х., 1886. – Т.1. – С.218.

 

ПРО ЗАСНУВАННЯ СІЛЬЦЯ БЕРЕЗОВОГО

Не можна не розуміти інтересу до історії до історії цього невеличкого сільця поблизу Пересічного, бо поруч розташувався один з кращих санаторіїв України – Березовські мінеральні води. Але походження населеного пункту у цій місцевості не просто пояснити. По перше, тому, що в межах колишнього Харківського полку сіл з назвою Березове кілька, тобто без певних географічних визначень важко зрозуміти, про яке саме з них йде мова у документах. По друге, село не належало до так званих пересічанських дач, земель Пересічанської сотні (хоча й знаходилося поруч Пересічного), а землями по р. Березовій володіли люботинські мешканці. Себто, щоб з’ясувати назву села слід звертатись до документів, що стосуються Люботина і Люботинської сотні.

Топонімічно назву села розтлумачити не важко, походить вона від гідроніма – річки Березової, назва річки певне від поширення довкола беріз.

В 1710 р. землі по р. Березовій почав скуповувати  люботинський сотник Самійло Смородський (до речі, син вільшанського сотника 1682-1688 рр. Івана Смородського). Спочатку він купив у люботинського козака Гаврила Шелестенка “займу на млин з греблею”, комори і ставок недалеко від „Вільшанського шляху” (дороги з Харкова до Вільшани), після того ниву в козака Федора Ушкаленка, наступного року займанщину Івана Бутенка і т.д. Відбувався процес дуже характерний для Гетьманщини і Слобожанщини того часу – скуповування козацькою старшиною земель і “осадження” на цих землях поселень з підданих.

Оселення Березового безпосередньо пов’язане з жорстокими реаліями того часу. П. Орлик, гетьман на еміграції, разом зі своїми союзниками запорожцями і татарами намагалися відбити Україну з московської влади. На Слобожанщині діяли цілі ватаги запорожців-“харцизів”, які дестабілізували обстановку, грабували місцеве населення.Зазначмо, що гетьман П. Орлик негативно ставився до заселених на татарських шляхах слобод, у своїй угоді з Кримським ханством він зобов’язувався ліквідувати Харківський, Ізюмський та Острогозький слобідські полки, а їх мешканців пересилити на Правобережжя.

У зв’язку з такою політичною ситуацією обробляти землі, що знаходились далеко від населених пунктів було небезпечно. Розбійники запорожці, переймаючи простого слобожанина, забирали у нього все майно і навіть одяг. Майже кожне містечко Харківського полку постраждало у той час від запорожців. Кровопролитні бої з ними точилися у 1719 р. біля Деркачів і Таранівки. Запорожці вміло переховувались, добре знали місцевість, бо серед них було чимало вихідців з слобод, місцевих жителів.

Козацькі старшини по своєму використовували ці реалії, в проханнях до вищих інстанцій про оселення на своїх землях “не служивих черкас”, себто українців, що не несли козацької служби. Так само і сотник С. Смородський, бажаючи заснувати на куплених землях хутір у 1715 р. подав до харківського полковника Г.С. Квітки чолобитну. В цьому документі козацький старшина доволі типово для того часу обґрунтовує потребу хутора на цих землях як захисту від “харцизів”, щоб можна було йому, сотнику їздити до млина, бо через „запорожских разбойных людей” зробити цього неможливо. Дозвіл на оселення було дано, полковник Квітка затвердив це власним листом, за яким сотнику можна було оселити на р. Березовій десять дворів.

Через кілька років С. Смородський піднявся вгору по старшинській драбині і став харківським полковим отаманом У відомому переписі 1722 р. у його володінні записано “деревеньку Березовую” – три двори і вісім підданих. Як бачимо, сільце було дуже маленьким, то не дивно, що дані про нього губляться в подальших переписах.

Нащадки С. Смородського продовжували жваву господарську діяльність біля сільця. Свідченням цьому хоча б хутірець Смородський неподалік Березового. В 1768 р. онуки та онучки сотника почали сваритися через маєтності, що дід ретельно збирав і купував протягом свого життя. Завдяки цій суперечці до нас і дійшли копії купчих і листа Квітки, з яких і довідуємось про початок Березового.

Отже, сільце Березове було засноване люботинським сотником Самійлом Смородським близько 1715 р.

Використані джерела і література:

Державний архів Харківської області. Ф.284, Оп.2, спр.127.

Центральний державний історичний архів України у м. Києві. Ф.1725, спр.8 (про грабунки запорожців); Ф.1725, спр.12, арк.248 (Перепис 1722 р.).

 

ЧОМУ КОМБАЙН…?

            Герби наших міст та містечок, то окремі історії.  Територіальна геральдика – чи не найцікавіша галузь історичних дисциплін. Бо за символом-зображенням приховуються людські долі, відображення уявлень, вірувань, переконань, нарешті тривала традиція – поєднання минулого й сучасного. Відтворюючи герб, чи створюючи новий, обов'язково слід порадитися з фахівцем істориком, а ще краще з геральдистом. Наша доба – свідчення нехтування будь якими приписами й нормами стосовно минулого. Геральдика перетворюється на незрозумілі каверзи владних структур, які важко інколи обґрунтувати. Герботворчість щодо українських сіл і містечок сягає небачених розмірів. Новітні герби утверджуються на сесіях Рад усіх рівнів, однак символіка – безпосереднє відображення нашого життя той образ, який формує уяву про село та селище, містечко, місто, яке ж уявлення складається про місцевість, коли усе те зроблене абияк і нашвидкуруч?

            От з півроку тому угледів я й новий герб для Вільшани (Дергачівського р-ну), яке місцеве керівництво завбачливо розташувало на щиті при в'їзді до селища. Згори, як годиться, “губернський” ріг достатку, унизу на одній частинці комбайн, на другій церквиця незрозумілої архітектури. Що ж хотів показати, на жаль невідомий мені майстер?  Поєднання новацій та традицій: комбайна й церкви, але проблема в тому, коли з'являлися комбайни, церкви знищувалися. Барокову перлину Вільшани – Миколаївську церкву можна б зобразити як єдину вцілілу на околиці? Хоча обриси саме цієї церкви вгадуються вельми слабко.Та все по порядку.

Описуючи Вільшану, як центр комісарства, 1767 року титулярний радник Іван Ковалевський слушно зазначив, що містечко “ оной же город особаго гербу городского не имеет”. Себто, у давні часи герба у Вільшани не було. Відповідно сучасний герб не має опертя на жодну традицію. Саме це одразу впадає в око.

            Зобразити на емблемі селища приміської зони комбайн, селища, де ці комбайни не вироблялися й не розташовувалися (до часу скасування МТС 1959 р. Між іншим МТС розташовувався на території сучасної пересічанської, навіть не вільшанської, селищної ради (Сільгосптехніка)) було абсолютно не доцільно.

            Мало того, Вільшана, через слабку родючість ґрунтів, слабкоаграрне селище. Багато мешканців якого у давні часи займалося не лише хліборобством, а промислами чумацтвом, гончарством, пасічництвом, розведенням худоби, ковальством тощо. Про це, між іншим свідчить і згаданий опис Вільшани 1767 року, “Потребное для пищи содержание жителей получается от хлебопашества, скота и пчел собственнами сих жителей трудами, а некоторая часть и от промыслов и торгов…”, хоча автор відзначає, що “по большей части обыватели в хлебопашестве упражняются”. Однак пізніші відомості про містечко зазначають малоземелля вільшанців, значну занятість мешканців у чумацтві. Особи, що займалися землеробством виїзджали на численні хутори довкола Вільшани. Землеробство так, зокрема, стало допоміжним засобом для багатого вільшанського чумака Андрія Сизона, який поруч Вільшани заснував хутір.

          ХХ ж століття внесло ще істотніші корективи, чимало вільшанських мешканців стали пов'язаними з Харковом, з промисловим містом, яке знаходилося поруч. Може тому комбайн? Не думаю. Ось як описує робітника з віддалі в Харкові емігрант Олександр Семененко: “Він набирається грубіянства й цинізму, коли з Холодної Гори пропихається через усе місто на ХТЗ в трамвайному скаженстві, коли з далекої Вільшани – і пішки десяток кілометрів, і потяг, і трамвай; на роботу чимдуж поспішає”. Частини Харкова Новоселівка, Холодна Гора істотною мірою досьогодні є вільшанськими, бо збільшили відсоток населення за рахунок переселенціцв з “далекої Вільшани”. Коли з'явився комбайн зайнятість вільшанців у аграрному секторі неухильно падала. Тобто, комбайн до вільшанського стилю життя пасує аж занадто слабко.

            Прикро визнати, що елементи герба Ковалевських, поміщицької родини, представники якої були вільшанськими сотниками, та без якої годі уявити вільшанську історію XVII-XVIII століть, власне родоначальник слобідської гілки цього роду Семен Ковалевський вважається вільшанським осадчим, не знайшли свого відображення в гербі. Та не про це напевно думалося компонувачами герба, таке враження, що хотіли аби щось намалювати. Але герб чи емблема існує, ніде від того не дінешся. І то теж пам'ятка, яка є частинкою нашої історії,…лише чому: незнанню минулого, сучасного чи безвідповідальності?

 

            P.S. Коли вже з рік як цю статтю написано у Вільшані сталася прикра річ, що теж певною мірою свідчить про “пошанування” вільшанською владою минулого. Новий хазяїн зруйнував альтанку, третій поверх, дерев’яну надбудову зі шпиликом у самому центрі Вільшани в крамниці збудованій на початку ХХ століття найзаможнішим вільшанцем Петром Шелестом. Шелест збудував гарну крамницю – з вітриною, балконом та альтанкою-третім поверхом. Альтанку ж збудував навмисно: вікна її виходили прямо до Покровської церкви, й багатій любив у неділю чи празник пити на третьому поверсі чай, поглядаючи на тих хто їде чи йде до церкви. Радянська влада зробила з крамниці пересічну будівлю, поруйнйвавши вітрину й балкона, не зачепивши альтанку та зробивши там радіовузол. Будиночок зі шпиликом не належав до пам’яток архітектури, й певно, що альтанка була ветхою, але ця будівелька і надбудова була візитівкою, цікавим символом Вільшани як базарного селища. Новий господар не збудує нічого подібного та й навіщо йому якісь символи та якийсь Шелест. Може краще зображення саме цієї крамнички зі шпиликом й слід би було внести до вільшанського герба? Але альтанку не повернути, що ж у день сьогоднішній ще утнуть “шанувальники минулого” у Вільшані треба лише чекати – витівок ж іще безліч.


[1] Дана репліка, зі значним редакторським втручанням була надрукована у “Вістях Дергачівщини” 2 жовтня 2003 року.