В житті перше – незабутнє, воно врізається в пам’ять з усіма своїми подробицями, звуками, фарбами… Так було у мене з млинами і вітряками. Ще в дитинстві, до війни побачив діючий вітряк і це було диво. А потім, коли був з батьками біля Дінця у Савинцях, хтось показав на чорні стовпи, яка тирчали з води, де була заводь, і сказав, що в цьому мiсцi стояв водяний млин з великим колесом. I хотілося побачити ці споруди, їхню роботи, та вже їх ніде не було. Довелося тільки водянi млини побачити у альбомах художників.

Займаючись літературою, я закохався Щоголiвим, його «слобожанськими» темами і натрапив на його вірш «Климентові млини». Минуло декілька років і тема млинів знову виринула. Було так:

У 1968 р. мій товариш – Овчаренко Анатолій, який мав тодi престижний мотоцикл «Ява» і об’їздив чимало місць, якось прийшов до мене і запросив поїхати у Климентове, покупатися у Ворсклі, вода якої така прозора, що видно п’ятки ніг, та побачимо млин, ще майже цілий.

I млин, стояв він на осяяний сонцем пiсчанiй косі, поруч калюжа, а за млином, на вiдстанi приблизно сто метрів – річка, яка густо поросла верболозом і яка вже давно змінила своє русло, покинувши млин.

Це була велика будівля – мельничний амбар. З тесаних дубових колод, почорнілих від часу і зачинених на іржавий замок. Амбар був під залізним дахом, а поруч з ним було велике мельничне колесо з лопатками, яке було мов нанизане на круглий стовбур який проходив через стіну.

Бачений млин у Климентово, зовсім не нагадував ті невеличкі мальовничі млини на картинах інших художників, це був великий і могутній млин, млини яка нагадували якесь мале підприємство. Саме в такому контексті і сприймаються млини у Щоголiва.

Приїхавши додому. Я проявив плiвку і зробив фото, а пiзнiше по ньому намалював картину на спомин про цю щасливу подорож.

Коли став вивчати українську етнографію, дійшла черга і до водяних млинів. Звичайно знайшов фото 1968 року, вдивлявся в репродукції млинів, яка у альбомах і листівках. Нестерпним стало бажання знову вiдвiдати старого знайомого – млин у Климентово. У минулому році, літом, якраз в Ахтирку збиралися поїхати мій син Сергій зі своїм родичем Болубом Сергiем і я попросив їх заїхати у Климентово і з’ясувати долю млина, який я бачив у 1968 році.

Через день вони повернулися і розповiли: «Млин є, але тiльки його залишки, Колеса нема, виробниче примiщення напiвзруйноване, даха нема, а єдине, що нагадувало млин – колища з зубцями насажене на вал з середини, пiд будiвлею – калюжа».

Довелося менi зробити і «кабiнетне» вiдкриття. Роздивляючись млини Левченка, яка в альбомi (Київ. Мистецтво. 1984 р.) де їх три, я звернув увагу на один з них, і порiвнюючи його з моїм фото 1968 р., я ледве не вигукнув: та це ж Климентові млини! I будiвлi тiж самi – великi за розмiром і рiчка з ними, поросла вже вербами і калюжа поруч і затишний настрiй Климентово.

В наш iндустрiальний час уже нема мальовничьої України – вона тільки на картинах, листiвках, свiтлинах і лiтературi, і зникла назавжди, мов Атлантида, райський Едем. Дивуєшся феноменом її краси: і хати, плiтнi, містки, клуні, вітряки і млини – все було надзвичайно гармонійне, лагідне, поєднане з навколiшнiм ландшафтом, не дисонувало з ним. I все це було створено простими людьми, без фахової освіти, часом зовсім неграмотними людьми, яка і не думали про якусь красу – творили і все. Вiдкiля це? Краса із початку жила у людині, властива їй.