Таранушенко Стефан Андрійович "Вітряки"

Вітряки – важлива, цікава і своєрідна галузь народної архітектури. На Україні вони були поширені по всій території від Слобожанщини до Буковини і від північних етнічних кордонів українців до Чорного моря включно. Найінтенсивніший розвиток будівництва вітряків припадає, треба думати, на XVIII – XIX ст. Давніше хліб мололи у млинах (водяних). Про них маємо згадки уже в XIII ст. Але млин можно було поставити не всюди, а тільки на значній річці. Будування їх (разом з гатками) вимагало багато кошту. Тому то млинарство поступово зосереджують в своїх руках феодали і воно стає одним з важливих засобів визиску трудового народу. Акти XVII–XVIII ст. заповнені судовими справами між феодалами про право ставити млини та величезною кількістю скарг козаків та посполитих на старшину, яка силоміць, уживаючи обманів, економічних утисків, побоїв, ув’язнення «вимучувала» у козаків чи селян відмовлення від права на млин на свою користь чи «купувала» те право за допомогою все тих же самих засобів. Пізніще за водяні млини з’явилися вітряки, що були новим, вищим щаблем в розвитку млинарської техніки. Особливо поширилися вітряки в місцевостях, де не було умов для будування водяних млинів. Коли саме вони з’явилися на України зараз важко сказати.
Вперше вітряки описує академік В. Зуєв в своїх подорожах під назвою «Путешественные записки от С. Петербурга до Херсона». В ньому багато цінних і цікавих спостережень та статистичних данних. Тут вміщено чимало відомостей про житлове будівництво українських міст і сіл. Тут же знаходимо досить докладні відомості і про вітряки. Найбільше вітряків Зуєв зустрів в степових місцевостях, де давала себе відчути нестача протічної води – річок, на яких можно було бі ставити млини. Вперше згадує Зуєв про вітряки, пишучи про район між Полтавою та Кременчуком. Тут вітряків він бачив уже «множество». Про них він зокрема зауважив, що вони «тот имеют не достаток, что не на всякій ветер могут поварачиваться, а действуют только тогда, когда ветер дует с той стороны, с которой крылья приделаны». Отже В. Зуєв стверджує, що на Полтавщині у XVIII ст. ще були вітряки нерухомі, які не мали пристрою для обертання крил до вітру. Цей тип вітряка згодом зник. Інший тип вітряків описує Зуєв в с. Бородаївці (тепер Дніпропетровської обл.), які «по способности своей и уютности достойны примечания». Вітряк, – пише він, – «представляет домик поставленный на столбу, коего нижний конец вставливается глухим гнездом в круг или колоду в землю врытую и укрепленную, а около верхняго конца в твердый переклад на свободе вставляющегося, поварачивается весь домик. По сторонам нижняго круга или колоды положены брусья, по которым ходит клетка служащая домику основанием, от которого под углы домика подставлены столбики, дабы ветром его в которую нибудь сторону с столба не ломило. Таким образом движение его производится на столбе и клеткою по брусьям круга. Сквозь домик проходит бревно, на котором с одного конца наруже приделаны 5 крылья, а внутри оным поварачивается шестерня, ворочающая далее по обыкновению жернова. С другой стороны сделаны двери и подвешена на свободе лестница. К клетке внизу прикреплены горизонтальный шест, у которого на конце надето для свободнейшего и ровнейшего ходу колесо. Когда надобно поставить на ветреную сторону, то
один человек, пришед к сему шесту, поварачивает за оный вес строение, сколько ему надобно, а чтоб переменою ветра мельница взад и вперед не шаталася, то привязывает веревкою по ту и по другую сторону шеста ко вбитым в землю колышкам. Таковые мельницы весьма удобны ко всему и хозяин в их не только мелет рожь, а где зделаны толчеи, там толчет пшено, а если нужда востребуется, ее можно и перевозить с места на место… Она походит некоторым образом на голландскую ветреную мельницу, но легче, можно перевозить с места на место и ее все строение на столбе поварачивается, а не одна крышка, как у голландской». До цього опису Зуєв додає схематичний рисунок зовнішнього вигляду вітряка. Це і є найдавніше відоме нам видображення вітряка. Опис і рисунок Зуєва бородаївського вітряка зафіксували той тип, який був поширений на протязі XIX та XX ст. ст. на значній частині
терену України.
Роком пізніше Зуєва (в 1783–1784 рр.) збирав А. Шафонський матеріяли для свого «Черниговскаго наместничества топографического описания», яке остаточно він закінчив обробляти в 1786 р. В ньому ми знаходимо (правда лише статистичні) данні про вітряки як раз тої частини України, де Зуєв не бував. Таким чином, ці праці частково доповнюють одна другу. Як свідчить Шафонський, в південній половині Чернігівщини та північній частині Полтавщини вітряки теж були дуже поширені. В одинадцяти повітах намісництва він налічив їх біля двох з половиною тисяч.
«Опис Новгород-Сіверського намісництва 1779–1781 р.р. не брав на облік вітряків і в ньому лише випадково згадується про вітряк козака Годонка під Бахмачем». В «Топографическому описании Харьковского наместничества», виданому в Москві 1788 р., знаходимо цінну вказівку на те, що «слободские переселенцы ввели в Белгородской и Воронежской губерніях водяные и ветряные мельницы». Основну массу слобожан складали втікачи з Правобережної України; отже в наведеному автором «Описания» народному переказі маємо – хоч і не пряму – вказівку на те, що вітряки були поширені і на Правобережжі в XVII ст., бо саме на цей час припадають хвилі найбільш інтенсивної міграції з Правобережжя на Слобожанщину.
Вітряк остільки міцно і органічно увійшов у народній побут, що запоріжці, які після скасування Січі потрапили за Дунай, занесли з собою туди не тільки свій тип житла, але й вітряка. Пізніше здається лише І. Фундуклей в своєму «Статистическому описании Киевской губернии» приділив увагу вітрякам, підкресливши, що млини (водяні) найбільш розповсюджені в Уманському та Сквирському повітах, а вітряки в південних Звенигородському, та Сквирському повітах, а вітряки в південних Звенигородському, Чигиринському, Черкаському та Канівському повітах5. Цим і вичерпуються наші відомості про вітряки з друкованих джерел XVIII та XIX ст., а більш ранніх ми не знаємо.
В XIX ст. вітряк, як характерна риса українського села, як неодмінний компонент його краєвиду, як своєрідна парость народньої архітектури, міцно увійшов в творчість письменників і поєтів, з М. Гоголя та Т. Шевченка починаючи. Відбився він також широко і в творах багатьох художників. З поміж художників чи не перший тонко відчув і зумів донести до глядача поетичну красу архітектурних форм вітряків Вас. Штернберг, який в 1836–1838 р.р. влітку відвідував Київщину та Чернігівщину і на підставі особистих вражень створив свою картину «Вітряк у степу». Слідом за своїм другом В. Штернбергом і Т. Шевченко уже в своїх ранніх роботах («Катерина» – 1842 р. та «Казка» – Солдат і смерть – 1844 р.) також вводить вітряк, як характерну рису українського сільського краєвиду в свої композиції.
Багатогранність архітектурного образу вітряків і тих поетичних асоціацій та емоцій, що викликав у глядача їх вигляд, яскраво розкриває Т. Шевченко в своїх прозових творах. Змалювавши в повісті «Наймичка» вигляд села Буртів коло Ромна на Полтавщині, він закінчує опис словами: «Таков вид почти всех сел Малороссии с большим или меньшим количеством ветряных мельниц. И как приветливо они машут своими крылами утомленному путнику…». Інші асоціації викликають у письменника вітряки в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали», де він змальовує краєвід уже правобережний – в околицях Будищ коло Лисянки на Київщині: «За селом на отлогой возвышенности, – пише Шевченко, – махали крыльями, как будто жаркий спор вели между собой две ветряные мельницы…».
З цього часу вітряк, як невідємну і характерну рису українського сільського краєвиду ми часто будемо бачити у творах багатьох українських і російських майстрів пензля на протязі усього XIX та поч. XX ст. від Айвазовського, Куїнджі, Яна, Станіславського аж до радянського художника І. Шульги (картина «Німці на України»). Дуже часто звертався до вітряків в своїй творчості художник Левченко. Важливим документальним джерелом для пізнання зовнішнього вигляду вітряків ріжних повітів Київщини середини XIX ст. є альбом акварельових рисунків Деляфліза. Його рисунки не мають художньої вартості, але альбом містить в собі силу цінного документально-точного етнографічного матеріалу. Хоч вітряки, зважаючи на їх мальовничо-привабливий вигляд давно уже оцінили художники та письменники, увагу дослідників народньої творчості вони чомусь не привернули. Досі не виявлено, не зібрано в не опубліковано в фотографіях чи рисунках навіть основні типи вітряків, які пощастило зафіксувати характерні для тих чи інших районів, не кажучи вже про численні варіанти основних типів. Не знаємо ми також спроб розібратися в дислокації та генезісі цих типів. Вся «література» про вітряки обмежується коротенькою нотаткою Ф. Вовка в його роботі «Этнографические особенности украинского народа», та одною побіжною фразою М. Сумцова в його «Слобожанах». Ф. Вовк вважав простішою і старішою формою вітряка ту, де обертався увесь корпус, який має вигляд невисокого чотирьохгранного зрубу, іноді з невеличким балкончиком. Вітряки, де повертається лише криша, які значно вищі перших і мають шости – чи восьмигранну форму на його думку, новіші М. Сумцов навпаки тип вітряків – «кругляків» (себ-то восьмигранних) вважав старішими9. Ні той, ні другий дослідник свої твердження нічим не обгрунтували. В цьому нарисі я хочу зробити спробу порушити питання про генезис деяких типів наших вітряків та визначити місце, яке посідають вітряки серед інших пам’яток української народньої архітектури. Матеріял для цього нарису у вигляді фото нагромаджувався поступово і принагідно на протязі 1913–1933 рр. під час експедицій по дослідженню народньої житлової та монументальної архітектури на терні Харківської, Сумської, Полтавської, Чернігівської, Дніпропетровської, Ворошиловградської, Київської, Житомирської та Волинської областей. Один з вітряків – у м. Лебедині був нами обміряний10. Використано нами фото вітряків, які експонувалися на виставці XII археологічного з’їзду у Харкові в 1902 р. з теперішніх Дніпропетрівської та Ворошиловградської обл. та фото Д. Щербаківського, виконані ним під час першої імперіалістичної війни (1915–1917 рр.) на Буковині. Останнім часом наша збірка поповнилася відбитками фото вітряків зроблених архітекторами М. Буценко, Г. Логвином, Ю. Нельговським та Ю. Хохлом, В. Самійловичем в межах Київської, Чернігівської, Ровенської, Черкаської, Кіровоградської, Полтавської та Сумьскої обл. Зібраний нами матеріял ще дуже далекий від бажаної повності, проте він дає змогу скласти уявлення про головніші типи вітряків, (які пощастило зафіксувати) та про їх діслокацію. Відтворити повну картину розвитку форм наших вітряків наповне ніколи вже не пощастить. Одні форми виявилися згодом практично недосконалими і вони безслідно зникали (наприклад той тип вітряка, який не міг повертатися крилами до вітру , про який згадує Зуєв), замісць них і поруч з ними поступово утворювалися нові інші типи, в ріжних районах відмінні. В свій час ніхто не приділив їм уваги і ніяк не зафіксував цей процес.
Величезна кількість вітряків зникла за останні півсотню літ в зв’язку з широким розповсюдженням млинів з паровими та дізельними двигунами, які не залежали від примхів погоди і мололи не зважаючи на те, є вітер, чи немає. Багато вітряків загинуло під час війни в 1941–1945 рр. На жаль, вітряки зникали, науково не вивчені і навіть не зафіксовані в фото чи рисунках. Отже, в тому матерьялі, яким ми маємо змогу користатися безперечно бракує немало такого, що могло би повніше освітлити історію розвитку вітряків. По між зниклими вітряками, як довили наші спостереження на місцях під час подорожів, могли бути і без сумніву були (незафіксовані) старовинні рідкісні споруди, які несли в собі відгомін типів і форм давно вже забутих новішими майстрами. тому, повторюємо, докладну систематичну історію процесу розвитку вітряків ми дати не спроможні.
Давно вже нашу увагу привертав район українського Полісся. Тут ми сподівалися знайти реліктові форми народнього житлового і господарчого будівництва. В 1928 році влітку мої товариші Жолтовський П., та Чукин Д.провели подорож розвітку за маршрутом: Чернігівське-Київське-Волинське Полісся від Козлянського району почавши і прикордонними з тодішньою Польщою районами Волині кінчивши. Тут, від с. Пакулі Козлянського р-ну аж до с. Залісся Народицького р-ну всюди панував один тип вітряків, які мали вигляд могутньої рубленої восьмигранної з вертикальними стінками башти. Зруб, зложений з товстих брусів, підтримували що товщі підвалини, а ці в свою чергу лежали на грубезних, тісно поставлених і закопаних в землю стоянах. Важкі по пропорціям, нічим не обшиті стіни зруба вкривав стіжкової форми «драний» дах. Двері всередину вітряка вели внизу просто знадвору. Ні ганочка перед дверима, ні піддашка над ними, як і в поліських хатах немає. Освітлювався вітряк двома-чотирма круглими, високо прорізаними віконечками діаметром менше товщини брума. Ціла будова має, як і вся поліська архітектура, суворий характер. На нашу думку, це є один з найстарших типів вітряка. Зараз
він зберігся лише в глухих закутках Полісся. Але вітряк зафотографований нами в с. Писарівці Сумського р-ну (в 1914 р.) та вітряк за фотографований І. Н. Логвиним в с. Глушці Білопільського р-ну Сумськ. обл. (1957 р.) а також опубліковане М. Сумцовим фото старого вітряка – «кругляка» с. Боромлі Охтирського пов. Харківської губ., який одиноко стояв поміж вітряками новішого типу, свідчать, що колись цей тип можливо був поширений всюди.
Інколи випадково реліктової форми вітряк можно було зустрінути і по за межами Полісся. Року 1931 на вигоні коло с. Синявки Березнянського району Чернігівської обл. нам довелося за фотографувати і теж поміж новими – рублений, необшатий вітряк чи не архаїчніший ще за описаний нами вище і названий поліським. Синявський вітряк зберіг характер поліського, але має і деякі відміни: вкритий він не дранню, а соломою. Головна ж між ними ріжниця полягає в тому, що нижня частина синівського вітряка має форму призми квадратної в плані і лише вгорі квадратний заруб переходить у восьмигранник з поперечником, який дорівнює стороні квадрата. Що цей вітряк тож не е унікумом, а представник зниклого типу, який був поширений принаймні на Чернігівщині, свідчить передане мені художником Панасом Сластьоном фото вітряка з Чернігівщини конструктивно цілком такого ж, як і синявський, лише вкритого не соломою, а дранню і інших пропорцій. Чи можно архітектурні форми поліського та синівського вітряків вважати спеціфичними, створеними для вітряків? На це питання може бути тільки одна відповідь – ні. Таку, як у вітряків цих, форму башти теслі дуже добре знали і часто вживали при побудові дерев’яних замків. Майже кожне значніше містечко, не кажучи вже про більші міста, мали замки, найчастіш дерев’яні. Старовинні документи XVI–XVIII вв. малюють картину безпереривного будування чи ремонтів дерев’яних замків з їх оборонними, вартовими баштами та проїздними брамами-вежами. Всі ці замки давно вже зникли, але до нас дійшли сучасні їм зображення їх. Погляньмо, наприклад, на «план» замку Білгорода XVII ст.
В центрі замку дерев’яна церква, поруч з нею дуже висока вісьмигранна рублена башта вкрита стіжковим дахом. Це – дзвіниця, що разом з тим правила за дозорну башту. Дві в’їздові вежі-брами в стінах замку – чотирьохкутні в плані; вони мають невисокий нависаючий над стінами навіс для ведення «навісного» бою і стіжкові дахи. Чотирьохгранні в плані під стіжковими дахами дерев’яні вежі ми бачимо також в огорожі Межигірського монастиря на рисунку Вестерфельда. Ці ж форми пізнаємо ми і на гравюрі Дениса Сінкевича в будовах Крехівського монастиря16. Все в цих замках – стіни, брами, вожі, церкви, дзвіниці – творчість одних тих самих рук. Природно, що архітектурні форми, а особливо конструктивні засоби при усіх цих будов повинні мати багато спільного. тому, коли повстало нове завдання – збудувати вітряк, то теслям не треба було ламати собі голову, вигадувати нові форми і конструкції. Вони взяли і цілком повторили в вітряках готові звичні форми, конструкції, (а можно припустити і розміри) замкових чотирьохгранних чи восьмигранних в плані башт. І повторили настільки точно, що перші – про які згадував Зуєв і очевидно найстарші – вітряки були збудовані нерухомими, цілком так, як будувалися замкові вежі. І лише згодом довелося подумати над тим, як осягнути, щоб вітряк міг молоти при всякому напрямку вітру, а не лише при тому, (очевидно, який тут дув найчастіше), на який було орієнтовано нерухомий вітряк. Чотирьохгранні в плані будови в народньому дерев’яному будівництві – і житловому (хата) і господарському (комора) – мали споконвічні традиції. Вісьмигранні в плані зруби також мали значне поширення в селянському будівництві (гуцульські колиби, поліські клуні), не кажучи вже про широке застосування вісьмигранних в плані зрубів при будуванні церков і дзвіниць. До речі буде тут згадати, що архітектурні форми і конструкції рублених дзвіниць також залежали «від конструктивних засобів і архітектурних деталів» замкових веж. Цілком природно тому, що майстри, коли вони будували чотирьохкутні в плані зруби вітряків (синівського типу), при переводі четверика в восьмерик, вжили конструктивний засіб поступового зрізання кутків щораз все довшими брусами; засіб, яким вони безліч раз користалися при побудові церков і дзвіниць.  Третій тип вітряка, як і поліський, має форму рубленої, найчастіш восьмигранної (чи шостигранної) в плані башти, але стіни його утворюють не призму, а зрізану піраміду. При тому верхній поперечник зрубу на 1/3, а часом мало не на половину менший за основу вітряка. Вітряки цього типу значно вищі ніж полісські, а завдяки своїй формі вони здаються ще вищими, ніж вони є в дійсності. Нахил стін всередину та вертикальна обшивка зрубу18 надають вітряку характер не лише монументальної, але й стрункої, з вишуканими пропорціями споруди. Вітряки цього типу ще й зараз доволі часто зустрічаються на півночі Чернігівщини від Остроушок та Ново-Ропська на півночі аж до Козельця на півдні та до Чернечої Слободи на півночі Сумської області. Крайній пункт на заході, де зафіксовано вітряки цього типу – с. Матейки Овруцького району на Волині. Отже район розповсюдження цього типу значний. Як і перші два, цей третій тип зустрічається найчастіше в північній половині Чернігівської обл. та в межах колишньої Стародубівщини. Зуєв в своїх «Записках» ніде ні разу не згадує про те, що йому на шляху в районах лісостепу і степу доводилося зустрічати такі вітряки. Вітряки цього типу завжди будувалися з добірного лісу, а в роботі видно руку першорядного майстра. Не буде великою сміливістю припустити, що утворився цей тип на Чернігівщині в другій половині XVIII ст., коли тут посилюється особливо гостро визиск селянства і за рахунок зростаючих панських доходів бурхливо розвивається поміщицьке житлове будівництво (палаци) в маєтках, а поруч йде енергійне промислове будівництво-будування великих приміщень для полотняних, суконних, килимарських, фарфорових заводів, гут, рудень і т.п. підприємств з ріжними механізмами та технічним устаткування. Тоді ж на Чернігівщині та Стародубівщині міг виникнути український варіант «голандського» вітряка, бо саме тут були найбільш придатні для цього умови.
Але одночасно треба підкреслити, що будівельні конструктивні особливості і архітектурні форми вітряків і третього типу мають глибокі коріння, знаходять повну аналогію в замковому і монументальному дерев’яному будівництві. Найхарактерніша риса вітряків цього типу форма будівлі у вигляді високої рубленої вісьмигранної башти з нахилом стін всередину зруба. Ця ж сама риса є властивістю багатьох замкових веж і обов’язкова для тогочасних церков і деяких типів дзвіниць. Ця риса має насамперед істотне конструктивне, здобуте виробничою практикою багатьох поколінь теслів, значіння. Зруб з нахилом стін всередину був тривкі ший за зруб з вертикальними стінами; бо якби з часом якась стіна підтрухла, осіла і похилився в напрямку назовні центр ваги такої будови все ж не виходив за межі внутрішнього периметру стін і тим забезпечував зруб від руйнації. Ефективність цього конструктивного засобу забезпечила поширення його в усіх названих нами вище типах будов, а зрідка спостерігалася вона і в житловому будівництві – хатах20. Вертикальна обшивка зрубу разом з нахилом стін всередину у вітряках, як і у церквах та дзвіницях, крім практичного конструктивного мала естетичне значіння: вони ілюзійно збільшували дійсну висоту будови. В замкових баштах нахил стін мав ще одну вигоду; він давав змогу вгорі зробити нависаючий ганок («підсябиття») для нависного верхнього бою і цим забезпечував оборону підступів до підошви башти. Вітрякам третього типу вісьмигранність і нахил стін зрубу надавали міцності, більшої обтічності, а також забезпечували кращу ніж у вітряках поліського типу стабільність рухомої верхівки. Вхід всередину вітряків третього типу, як і у перших двох, просто знадвору; над дверима немає ніякого навісу, а перед ними – ганочка і освітлені вони теж скупо.
Четвертий тип вітряка – це той самий, який описав і зарисував в XVIII ст. Зуєв. Він був найбільш поширеним типом в лісостепових та степових районах Харківської, Полтавської, Київської та інших південних областей України і мав дуже багато варіантів. Слід зауважити, що різкої межі розповсюдження окремих типів не було. Три нище описані типи вітряків часом заходили далеко на південь, про що мі вже згадували. Четвертий тип можно було зустрінути далеко на півночі на Поліссі: у Веледниках (Словечанського району), Христинівці (Овруцького району) та ін.
Четвертий тип вітряка значно відмінний від досі нами розглянутих. В плані вітряки цього типу всі квадратні, або чотирьохкутні близькі до квадрату. Стіни – вертикальні, часом рублені необшиті (Мотронівка – з брусів, Смолянинове – з трохи обтесаних круглянків, Козіївка – з пластин); Часом стіни забирались «у шули» – Козіївка. Часто також зустрічаються вітряки каркасної системи – Лебедин. Стіни вітряков четвертого типу (рублені «у шули») то залишалися незашитими, то (частіш) обшивалися вертикально дошками. У вітряків четвертого типу обертається увесь корпус; нерухомою лишається база – поворотний восьмерик з віссю в центрі – більш чи менш заглибленою в землю. Ця база в ріжних районах має свої конструктивні особливості, неоднакову висоту і ширину (порів. вітряки Козіївки, Оженина). Часом вона цілком відкрита (Мотронівка, Смолянинова, Макарів Яр, Клочків), іноді вона закрита обшивкою до половини висоти – Кам’яне, часто обшивка спускається аж до самої землі (Люботин), Лютенські Будища, Калинківці, Ломова те. В кожному випадку співвідношення висоти базі, корпуса і даху по ріжному, але ритмічно ув’язані між собою.
Вітряки четвертого типу вкривали соломою, дошками (а раніш безсумнівно дранню), гонтою і в останні часи бляхою залізом. Солом’яні – звичайно невисокі – дахи мали ріжну форму. На Київщині вони наближалися до хатніх і крилися на три схили з маленьким «димничком» на чолом. На Полтавщині і Чернігівщині – Мотронівка, Сумщині – Кам’янка вкривалися на три схили подібно до того, як вкривалися комори. Найчастише ж криші мали два схили (Смолянинове), як звичайно крили сараї. Під гонтовим гострокутним двосхилим дахом збереглися вітряки на Буковині (Калинівці, Перебійківці), де гонта віддавна була головним матеріялом для покрівель усіх – монументальних, житлових та господарських будівель.
Найчастіше ж зустрічалися вітряки криті дошками (чи «дьором»). Такі дахи були практичніше за солом’яні, бо солому вітри часто зривали з вітряків. Крили дошками найчастіш на два схили – (Козіївка та багато ін.), рідше на три схили з «димничком». Осібне місце посідає вітряк з Лебедина. Його дах має два довгі бокові і два крутіше заломлені коротші чільний та тильний схили, останні обрізані вертикальними трапецовидними щитами. Майстер лебединського вітряка якимсь дивом задержав форму даху житлових будинків «барокового» типу XVIII ст. Це дає підставу припускати, що таких вітряків було раніш мабуть немало і що в цьому районі і житлові будівлі теж мали колись такої ж форми дахи. Тепер такої форми дахів уже немає. Дахи вітряків криті залізом (бляхою) безперечно наймолодші. Їх форми нерідко повторюють форми дахів критих дошками, на зміну яких вони прийшли: 1-двосхилі, 2-двосхіли з фронтончиком («димничком») з чола – Клочків чи тильної сторони – Оженин. В окремих випадках двосхилий дах набуває в розрізі, коли дивиться з чола, «кильовидної» форми, найбільш практичної для заліза – Лютенські Будища. Отже, в формах дахів вітряків цього типу використали форми покрівель житлових і господарських будівель. Що до загальних пропорцій, то вітряки четвертого типу виявляють велику різноманітність, починаючи від «кубічних», яких увесь профіль, беручи базу, корпус і дах, вписується в квадрат – Мотронівка, кінчаючи високими стрункими, в яких висот вдвоє більша ширини – Тулинці, Калинківці, вітряк в Слав’яносерського повіту та ін.). Пропорції других вітряків відбивають ріжні градації між цими двома порогами. Неоднакові і відношення висоти корпуса вітряків до баз. Одні – на низеньких базах – Клочків), у других, навпаки, база дуже висока – Смолянинове. У одних низ корпуса лежить прямо на поворотному восьмерику – базі – Смолянинове, у других між низом корпуса і восьмериком бази – значний по висоті просвіт – Лебедин, о надає таким будівлям надзвичайної легкості; здалеку здається, що вітряк ніби здіймається в повітря. У одних вітряків, як ми уже зазначали вище обшивка закриває базу наглухо – Люботин, у других вона не тільки цілком відкрита, але й ви дограє в створенні архітектурного образу рівноцінну з корпусом ролю – Смолянинове, Лебедин, Козіївка, Макарів Яр, Полтавщина.
Якщо у вітряків перших трьох типів двері не відограють роли у архітектурному оформленні будови, то у вітряках четвертого типу дворі, або власне двері разом з обов’язково доданими до них ганочками та піддашками посідають значне місце в композиції чола вітряка. В одноверхих вітряках двері прорізали то посередині стіни – Мотронівка та ін., то зкраю – Лебедин. В двохповерхових двері розміщали часом на одній вісі або посередині стіни – Смолянинове, або відступивши від середини вбік – Козіївка, в других випадках осі дверей верхнього і нижнього поверхів не збігалися – Козіївка. Вікна у вітряках четвертого типу зустрічаються рідко і їм, як і майстри попереду розглянутих трьох типів, не приділяли багато уваги. Правда, у тих нечисленних будівлях, де вони є, бачимо уже не просто дірки круглі – Неданчичі чи квадратові – Синявка, і не «волокові» щелини – холми, а справжні вікна, квадратові чи прямокутні, наближених до хатніх розмірів. Розміщені вони, звичайно, або вгорі чільної стіни – Кам’яне, Ломовате, або в фронтонах даху – Козіївка, Люботин, Калинківці.
Одні з вітряків четвертого типу трактівалися майстром як одноповерхові будови – Мотронівка, Лютенські Будища, Лебедин, Макарів Яр, в других, навпаки, виразно виявлено, а у деяких навіть підкреслено – то карнизом на межі поверхів, то двох ярусністю ганка їх – двох поверховість – Калинківці, Люботин, вітряк в Слав’яносербського повіту, Смолянинове, Козіївка. Від перших трьох четвертий тип вітряків різко відріжняється ще й тим, що в них чітко виявлено принцип фасадного рішення архітектурної форми будівлі. У вітряків четвертого типу обов’язково є одна головна грань – фасад, тоді як у вітряків попереду розглянутих типів фасаду немає: усі грані у них однакові, усі рівноцінні. Такою фасадною була стіна з дверима, яка майже завжди містилася насупроти стіни з крилами. Двері (і в одноповерхових і в двохповерхових варіантах вітряків) виходять неодмінно на ганочок і обов’язково на фасад. Найчастіш ці ганочки займали цілу фасадну стіну і містилися під загальним з корпусом дахом, себ-то трактувалися як інтегральна частина будови, іноді як лоджія (Козіївка, Люботин та ін.). В одному маленькому вітряку з Полтавщини (назва села точніше нам не відома) ганочок займав не цілу, а половину чільної стіни. В окремих випадках – Лебедин ганочок довжиною на цілий фасад мав свій, окремий від корпуса, односхилий дашок. Так само вхід в нижній поверх вітряка с. Ломоватого мав свій окремий дашок. У вітряку с. Кам’яного ганок займав не увесь фасад, а лише середню частину його і мав над собою окремий двосхилий з фронтончиком дашок. У одного вітряка – Козіївка – перед дверима верхнього поверху був висячий на консолях ганочок; над ним – окремий односхилий дашок. У вітряків Калинківців, Перебійківців висячі ганочки верхнього поверху мали над собою двосхилі дашки. У вітряку с. Макарового Яру ганочок теж займав лише частину, але, як ми вже говорили, не чільної, а бокової стіни і мав також окремий односхилий дашок. Як же в цілому розв’язували майстри проблему композиції чела вітряків четвертого типу? Таких рішень багато. Неможливо знайти двох однакових. Розгляньмо кілько типових рішень на конкретних прикладах. Один з найпростіших засобів ми спостерігаємо у згаданому уже нами вітряку з Полтавщини. Тут ліва половина чільної стіни відступає вглиб, утворюючи перед дверима ганочок. Це напівзатемнене заглиблення вносить оживлення в фасад, порушуючи його монотонність. Форми вітряка с. Ломоватого взагалі стримані. Спокійну площинність бокових стін обшивка вертикальними планками тільки посилює, приховуючи двох поверховість будові. Чільна стіна разом з фронтоном даху теж в цілому трактована площинно, але цю площинність порушують вгорі велике завершене арочкою з плечиками вікно, а внизу – ганочок з піддашком, ще прикриває вхідні двері. Темні плями відкритих дверей й вікна та панів тінь від піддашку, що тягнеться на всю ширину чола, розбивають спокійну площинність чільної стіни, вносячи тим елементи живописного порядку. Буковинський варіант вітряків характерний тим, що верхній поверх у них нависав над нижнім то з одного – Калинківці, то з двох – Перебійківці боків. Крім дверей верхнього та нижнього поверхів, гладь чільної стіни порушує висячий ганочок з піддашком, виступаючий перед дверима верхнього поверху та східці до нього – то відкриті – Перебійківці, то прикриті зверху дашком – Калинківці. Асіметричне положення висячого ганочка і сходи, які по діагоналі перетинають фасад вітряка, вносять в композицію чола вітряка елементи руху, надають йому дінамичніть. Чільна стіна вітряка – Козіївка теж має, як і буковинська, висячий ганочок, зовнішні похилі вподовж чола сходи до нього, але тут ганочок міститься хоч і зкраю, проте не виходить за межі зруба вітряка. Не дивлячись на таке положення ганочка і на розбіжність осей дверей фасад при асіметричному розв’язанні всеж спокійніший за буковинські. Досягає цього, «заспокоює» асиметрію майстер широким, нависаючим над стіною «фрізом» підшитим знизу делікатно різьбленою «лиштовкою»22 і завершенням фронтоном, зашитим у протилежність зрубу стін, вертикально.
У вітряку с. Кам’яного навпаки, чільну стіну зкомпоновано послідовно сіметрично. Сіметрично на одній вісі – посередині стіни – прорізано вгорі вікно, а внизу двері. Сіметрично – в центрі стіни притулено ганочок з двосхилим дашком. Колонки ганочка ритмуються з вертикальною обшивкою, а дашок, ув’язаний теж ритмічно з дахом корпуса будови. Сіметрично, в центрі міститься ганочок і у вітряку с. Макарового Яру, але не чільної, а бокової стіни, хоч вікно прорізано і тут в чільному фронтоні. Велика група вітряків має таку спільну рису: ганочок у них займає цілу чільної стіни. Ми вже мали нагоду бачити вітряк з таким ганочком у с. ломова тому, але там ганочок разом з піддашком надто механічно «притулений» до корпусу і композиційно не ув’язаний з ним. У лебединського вітряка ганочок теж не під загальним дахом з корпусом. Його приточено до чільної стіни, він має окремий односхилий дашок, але у лебединського вітряка ганочок (у відміну від ломоватського) органічно ув’язано композиційно з фасадом будови. Верхня частинаганочку відкрита, нижня вертикально зашита дошками. Отже на фасаді вертикалі чергуються з горизонталями та похилими. Вгорі стіну винчає вертикально зашитий трапецевидної форми щит, який переходить у трьокутний гостро заломлений зріз даху. Зіставлення на фасаді яскраво освітлених площин з затіненими и напівосвітленими в сполученні лінійною ритмікою, створює на фасаді архітектурну композицію багату нюансами, виконану з великою майстерністю і чуттям міри. Боковими стінами майстер приділив теж чимало уваги. Між важким монументальним восьмериком-базою та низом корпуса лежить незашита частина вітряка. Центр прольоту майстер прикрасив ефектно вирізьбленими по профілю стовпчиками23. Над вертикально зашитими боковими стінами навколо широким поясом проходить зруб (ощепини), який в композиції відограє роль фриза. Над боковою стінкою підноситься круто заломлений трапецовидний бік даху.
Значно більш поширений варіант вітряка, де ганок, займаючи усю широчінь чільної стіни, вкрито спільно з корпусом одним найчастіш двосхилим дахом. Зустрічаються між ними і одноповерхові – Лютенські Будища напр. і багато ін. і двохповерхові – Смолянинове та ін. Ріжняться вони глибиною та засобами архітектурного оформлення ганочків. В одних з чола ми бачимо лише стовпчики – Смоляниново, які в окремих випадках мають і подушечки – «капітелі» – Козіївка. В других між стовпчиками пропущено поручні – Козіївка. Часом прольоти нижче поручнів між стовпчиками загратовано планочками – Козіївка, або балясинками – Оженин. Таке «прозоре» оформлення надає фасадом надзвичайну легкість. В других вітряках прольоти між стовпчиками нижче поручнів зашито дошками, Лютенські Будища та ін., утворюючи, таким чином, «лоджію». Верхній ганок у двохповерхових варіантах вітряків найчастіше також трактовано як лоджію. Практичне значіння такого ганка невелике, тому інші варіанти вітряків обходилися і без нього. Головне призначення верхнього ганочка – милувати око кожного, хто оглядав вітряк з’окола, а разом з тим він давав змогу милуватися красою довколишніх краєвидів тому, хто виходив на цю лоджію. Нижній ганок навпаки мав більш практичне значіння і відогравав роль передсіначок. тому часом верхній і ніжній ганочки навіть не були безпосередньо між собою сполучені і вихід на верхній ганочок був з середини верхнього поверху. В таких вітряках поверхи за’язані були внутрішніми сходами. Але були вітряки, у яких ганочки обох поверхів сполучалися надвірними сходами – Козіївка. Зустрічаються і такі вітряки, де не низ, а верх ганку наглухо зашито з усіх боків дошками – Тулинці, Клочків. Вони виглядають замкнутими, похмурими, непривітними. В двохповерхових вітряках звичайно ганочки обох поверхів пов’язані між собою сішками (стовпчиками, колонками) – Козіївка. Але часом, як, наприклад, в Оженині, ганочки не зв’язані між собою, до того ж ганочок верхнього поверху займає усю ширину чола, а ширина нижнього дорівнює тільки ширині дверей. Розв’язуючи проблему ошатності вітряка, майстри головну увагу приділяли виразності сілуєту цілої будови та пропорційності частин. Проте в окремих випадках вони не мало прикладали також зусиль, щоб надати особливо принадного вигляду фасаду. у Козіївці, наприклад, чимало фасадів вітряків вгорі було оздоблено делікатно-вирізьбленими «лищтовками». На Полтавщині, Харківщині, Сумщині верхи щитків у ганочків вітряка, як одноповерхових, так і двохповерхових оброблялися у вигляді «аркатури» – Лютенські Будища у Люботині і Зінькові такі «арочки» прикрашають тільки верхні ганочки, тоді як нижні завершуються горизонтальними сволочками, а у вітряка з Лебединського повіту на Сумщині «аркатура» подвійна – у верхньому і у нижньому поверхах. У Люботині і Зінькові кожна арочка спирається на стовпчик, тоді як аркатура вітряка Лебединського району та Лютенських Будищ «висяча», бо тримається вона тільки на крайніх углових стовпчиках. В Оженині особливу увагу майстер вітряка приділив щиткові даху; він зашив його «вялинку» і прикрасив ще «зірками»та іншими фігурними накладками. Консолі верхнього ганку він оздобив профільною вирізкою, а нижній ганок обставив балясинками.
Як що поставити питання, з якими ж пам’ятками народного будівництва архітектурні форми вітряків четвертого типу мають найбільш спільного, з чим їх можно і потрібно зближати, то відповідь може бути тільки одна: з коморами (шпіхлірами). Обидві ці групи пам’яток ріднять такі спільні риси: обов’язковий принцип фасадного рішення будови, обов’язкова наявність ганків з піддашками на фасадах, їх двох поверховість в ряді випадків, однакові засоби архітектурно-декоративного оформлення чола будови. Дійсно, кожна комора мала фасад і на фасаді обов’язково мала тої чи іншої ганок з піддашком. В старовину немало було комор двохповерхових і в таких випадках кожен поверх мав ганок. Згадаймо дерев’яні комори XVIII ст. в Козельці на Покорщині, які дожили аж до 1941 року, зарисовану Т. Шевченком комору в Потоках. Числені згадки про двохповерхові з ганками комори знайдемо в інвентарях та описах старшинського майна XVIII в. Стовпчики, часто фігурного профілю та «лиштовки» вгорі над стовпчиками часто прикрашали як вітряки, так і комори. Навіть «арочки», подібні тим, які спостерігаємо на вітряках, ми побачимо на шіхлірі в тій же Покорщині. Хоч цей архітектурний мотив мав мабуть значне поширення в ріжних типах і призначеннях будовах; зокрема дуже улюбленим він був в описаннях церков і особливо дзвіниць. В південних районах України створено ще один – п’ятий тип вітряка. Представником його може служити вітряк с. Михайлівки колишньої Катеринославської губ. Цей тип можно розглядати як «переклад» в камінь форм дерев’яного рубленого вітряка третього типу, з тою відміною, що михайлівський вітряк має форму не зрізаної піраміди, яку має його дерев’яний прототип, а зрізаного конуса. У всьому іншому ці два типи цілком подібні. Число крил у вітряків буває ріжне: чотири, шість, вісім, а іноді і десять.
                                                                                                  
Ми вже згадували про те, що вітряки були одним з улюблених мотивів у багатьох художників. Викликали вони дужі емоції також і у письменників. Чим же приваблювали вітряки художника, письменника? – Архітектурно-художнім образом. А що послужило імпульсом для створення цього художнього образу у будинків? – Усвідомлена радість перемоги чоловіка над природою, почуття гордості за людину, яка підкорила своїй волі одну з самих могутніх і примхливих стихій природи: «вільного», «буйнесенького» вітра, так поетично оспіваного в численних творах фольклору. Ця радість і стала джерелом творчого натхнення народніх архітекторів – творців архітектурних форм вітряка. І вони дійсно дали зразки високо-артистичної творчості. Вітряки вражають нас своїм виразним, вишуканим сілуєтом цілої будови, тонко і гармонійно разробленою ритмікою архітектурних форм його окремих частин. Чимало уваги приділяли майстри фасадам вітряків. Тут вони проявляли багато вигадки, створивши чудові зразки архітектурно-мистецького розв’язання композиції фасаду. Нам лишається ще визначити, який же характер архітектура вітряків? До якої категорії їх слід зачислити? Не дивлячись на їх суто-утілітарне практичне призначення, оцінюючи архітектуру вітряків з погляду метода розв’язання архітектурних завдань, з погляду принципів організації архітектурних форм, беручи на увагу генезис типів, нарешті ураховуючи їх місце і ролю в організації архітектурного обличчя села, ми прийдемо до висновку, що вітряки – своєрідна галузь нашої народної монументальної архітектури.