Білик О. "Вітчизняна війна на Лебединщині (1941–1943 рр.)"

Починаючи з 1938 року в газетах та в доповідях про міжнародне становище все більше підкреслювалося про укладення міжнародних відносин. Одночасно з цим в газетах досить часто друкувались статті, в яких давався аналіз сучасних армій держав Європи, в кінці статті зазначалось, що одна військова одиниця (полк) армії європейської держави за одну хвилинку може випустити на противника з усіх видів зброї стільки-то тонн металу (куль, снарядів, мін тощо), друга держава більше від першої на стільки-то ваги від першої, третя держава ще більше і так далі, а стрілецька одиниця Радянського Союзу значно більше, ніж найозбровніша держава Європи. В газетах порід з цим весь час підкреслювалося, що кордони наші міцно на замку, що в разі нападу на нас, противника бити на його території і що жодної п’яді своєї землі ми нікому не віддамо. До цього слід додати чутки, які доходили до населення про укріплення наших західних кордонів, вздовж яких збудовані залізобетонні ковпаки, які не можна зруйнувати ніякими снарядами і бомбами, а пройти через цю суцільну лінію оборони ніяк не можна, бо вона занадто міцно озброєна і прострілює весь кордон.

Все це так підняло моральний дух населення, що люди не дуже приймали до серця слова доповідачів про міжнародне становище. В паніку або хвилювання не вдавались.

В кінці лютого 1941 р. з Сум надійшов в Райвиконком якийсь таємний документ, з яким ознайомили вузьке коло відповідальних керівників міста. Голова міськради Карпов К.Г., який був на цій нараді, казав, що на підставі цього документа розроблено план міроприємств по району на випадах ворожого нападу на нашу країну. Зокрема по місту намічено було на випадок війни організувати на 2-3 день після початку військових дій в приміщеннях Райвиконкому міськради, школи № 7, контори райспоживспілки (там де в післявоєнний час розміщена контора Лебединторгу) і музичної школи. Вулицю К. Маркса перегородити метровим парканом біля воріт Райвиконкому і дверей книгокульторгу. Таким чином ця вулиця буде закрита для пішоходів і транспорту. Рух транспорту повинен здійснюватися по Охтирській вулиці, а громадянам обходити територію госпіталю через сад ім. Кірова. Райвиконком планувався перевести в приміщення рай клубу (там де зараз будинок вчителя), Міськраду в піонер клуб (там де зараз контора комбінату громадського харчування), райком КП України в приміщення райсобезу (там де зараз машинно-лічильна станція), а класи школи № 7 розподілити о іншим школам міста. Знайшли куди розчистити в порядку ущіявнення виселяємі установи, такі як піонер клуб, роб клуб, райсобез і контору Райспоживспілки. Намічався і другий госпіталь в приміщенні учительського Інституту (там де зараз педагогічне училище ім. А. Макаренка). В конюшні та сараях Райвиконкому і Міськради були завезені ліжка, тумбочки, ванни і інші твердий інвентар, а в підвальних приміщеннях Райвиконкому зберігався м’який інвентар (простирадла, ковдри, рушники тощо). Все це було покладено на стелажі, обліковано, замкнено і опечатано і охоронялося сторожами.

Ті установи, які підлягали переселенню на випадок оголошення війни, в свою чергу спланували в приміщеннях-дублерах розташування своїх відділів і кабінетів. Зокрема голова Міськради Карпов К. і автор цих рядків (в той час секретар Міськради) оглянули приміщення піонер клубу і намітили кабінети, а також де будуть стояти столи працівників, де треба провести електропроводку над столами і де будуть телефони тощо. Всю цю проводку було зроблено та третій день після наради. Спочатку це все було тривожно і навівало на сум, але через місяць про це все було забуто і працювали так, якби нічого цього і не було.

Настало літо. Люди пішли у відпустки, хто поїхав в санаторій або в будинок відпочинку, а ті, що залишились на роботі вихідний день проводили як кому забажається. Одні їхали с сім’ями варити кашу на Псьол в Токарі або під Курган, другі відправлялись купаться і загорати на озеро Лебедин, а дехто займався своїми домашніми справами.

День 22 червня 1941 р. (це була неділя – вихідний день) видався надзвичайно гарним – теплий, тихий, сонячний. О 6 години ранку радіо передало останні новини, в яких не було нічого особливого, потім як завжди була ранкова фіззарядка, за нею передача для працівників сільського господарства. О 7 годині теж було передано останні новини, такого змісту як і ті, що передавали о 6 годині і після них диктор повідомив, що о 12 годині буде передано по радіо важливе урядове повідомлення, яке саме – не казав. Більшість людей гадали, що буде передано який новий закон. В цей період часу часто урядом видавались нові постанови і закони, які в тій чи іншій мірі спрямовані були на покращення добробуту населення. А диктор через кожні півгодини все казав, що об 12 годині буде передано важливе урядове повідомлення, і ось настала дванадцята година.

Всі хто був і цій час дома сіли біля репродукторів і приготувались слухати це повідомлення. Виступав по радіо тов. Молотов В.М., який сказав, що сьогодні на світанку фашистська Німеччина віроломно напала на нашу Вітчизну. Мінськ, Львів, Київ і багато інших міст бомбили з повітря. Є жертви. Прикордонні війська стримують навалу ворога. Партія і Уряд заклинають народ, в цей тяжкий для нашої країни час бути стійкими, витриманими. Зміцнювати трудову дисципліну, множити економіку місць, всі сили на розгром ворога.

Люди були дуже схвильовані цим повідомленням, але паніки не було. Всі вірили в могутність нашої Вітчизни, були впевнені, що партія і уряд вживуть всіх заходів для розгрому ворога. Пройде місяць, але не більше півтора, як ворог буде відкинутий, розгромлений на його території.

О другий годині дня в залі засідань Райвиконкому відбулася нарада активу міста, де були розроблені конкретні заходи по виконанню плану оборони. Нарада була недовга, менш години, і зразу вийшовши з будинку Райвиконкому всі розійшлись по своїм установам вживати заходи по виконанню накреслених міроприємств. Голова міськради Карпов К. і автор цих рядків (я в той час працював секретарем виконкому Міськради) зразу пішли в Міськраду і за півгодини написали обов’язкову постанову виконкому Міськради про невідкладні міроприємства по місту у зв’язку з воєнним становищем. Там було сказано про світломаскування квартир, про вуличне освітлення, про охорону джерел водопостачання і промислових підприємств, про участь населення в гасінні пожеж, про поводження людей під час повітряних нальотів і багато інших заходів (оригінал цієї постанови експонується в Сумському обласному краєзнавчому музеї). Після того як ми написали і підписали цю постанову, я відніс її і друкарню і сказав, щоб на ранок вона була надрукована в потрібній кількості, а Карпов К. пішов по комунальним підприємствам (електростанція, гуж транспорт, готель тощо).

В понеділок зранку я взяв 4 підводи на транспорті Міськради і зайнявся перевезенням майна в приміщення піонер клубу. До обіду Міськрада була вже на новому місці й устаткована так нібито вона була тут вже не один рік. Монтери з’єднали проводку з лінією, а вона вже була проведена ще в березні, а телефоністи перенесли апарати з старого приміщення, поставили на столах і з’єднали з підведеною лінією. Після обіду Міськрада нормально працювала вже в другому приміщенні.

З понеділка повністю була запроваджена світломаскування. Лих торі на вулицях не включалися, вітрини в крамницях не освітлювались. Місто було в темряві. Вікна в житлових будинках завішувались світлонепроникними матеріалами – фанерою, ковдрами тощо. В установах на електролампи навішувались ковпаки з текстури, а вікна заставлялись щільно фанерою. В понеділок переїхали в інші приміщення Райвиконком, райспоживспілка, школа № 7, а в вівторок перегородили вулицю. У звільнених приміщеннях повним ходом йшло устаткування госпіталю.

В неділю 29 червня в обідню пору прибула в госпіталь перша партія поранених. Жінки тепло зустріли бійців. Приносили в подарунок різні ласощі, цигарки, тютюн тощо. Медсестри перевіряли, щоб не давали пораненим міцних напоїв, або заборонених для хворих продуктів – ковбаси, консервів тощо. Ті поранені, що могли ходити жваво розмовляли з відвідувачами біля парканчику про події на фронті.

З кожним днем все більше і більше стали з’являтись місті біженці з прифронтової смуги. Спочатку вони прибували одинаками, хто як зумів і на чому добратися до Лебедина, а потім стали приїздити організовано, ешелоном. Майже щоночі десяток-півтора вагонів прибувало в Лебедин з евакуйованими євреями з Овруга Бердичева, Житомира Олевська і інших прикордонних міст. Місце для зупинки була відведена для них російська школа (там де тепер знаходиться школа шлухонімих). Всі вони вимагали влаштувати їх на невелику квартиру (2-3 кімнати з ванною) в центрі міста, якщо не поруч з міліцією то на найближчій біля неї вулиці. Але райком КП України і Райвиконком прийняли рішення направити їх в села, щоб вони змогли там працювати в колгоспах, для чого правлінням колгоспів дано розпорядження щоденно відряджати полуторки в розпорядження Міськради для вивезення в села евакуйованих євреїв. Колгоспні шофера працювали на вивозці сумлінно. Годин до 4-5 дня приміщення російської школи повністю звільнялось від людей, а на ранок знову така-ж картина. Ті шофера, які по 2-3 тижні щодня возили евакуйованих казали, що на другий день після приїзду в село біженці вимагали від голови колгоспи квартири, а також виписати їх яєць, меду, масла і курей. На пропозицію голови колгоспу йти працювати, спочатку заробити, а потім вимагати, вони від праці категорично відмовлялись, посилаючи на хворобу і різні причини. Дивно те, що щодня шофера робили по 3-4 рейса в таке невелике село, як Ревки і за яких-небудь 3-4 дні роботи вони привезли в село більше біженців ніж у цьому всіх жителів, а пройшло три тижні роботи шоферів і євреїв в селах району немає зовсім. Де вони дівались і коли зникали невідомо. За час з початку війни і до моменту окупації в м. Лебедині залишились з числа біженців-євреїв близько півтора десятка людей, які були на початку грудня 1941 р. розстріляні німцями на території лебединського авіомістечка.

Біженці не єврейської національності їхали більше підводами, які були спеціально обладнанні. На дорогах було збудовано з фанери або заліза щось схоже на циганське шатро, серед скарбу якого виглядала жінка з дітьми. Так як і в циган ззаду підводи брязчала цеберка. По берегам Псла, а також біля озера Лебедин цих підвод було завжди багато. Тут паслися коні, в казанках варили страву, прали білизну. Одні від’їзжали, другі при’їзжджали і так безпере водно день і ніч. Звідки вони прибували і куди їхали нікого це не цікавило. Ця категорія евакуйованих не була такою вимогливою, як перша та власне вони нікуди і не звертались за допомогою. Такий рух біженців на підводах не зменшувався і не збільшувався до самої глибокої осені. Багато було за цей час в нашому місті різних випадків і пригод з евакуйованими. Приводити їх тут немає рації та й місця. Але про один з трагічних випадків я не можу не згадати, без жалю.

Молоді, вродливі, життєрадісні люди, років 30-35, евакуйовувалися по підводі з Одеської області, він працював директором середньої школи, а вона, його дружина, вчителькою в цій-же школі; у них було двоє чепурненьких дітей – хлопчик і дівчинка. В лебедині вони зупинились в Чалівці, біля річки. В лісі вони натрапили на гриби, назбирали їх, наварили бобре поїли, отруїлись ними і всі загинули. Майно по акту було передано на збереження транспорту Міськради, а їх заховали всіх в одній могилі на Покровському кладовищі. Думка була така, що два-три місяці війна закінчиться, ми піднімемо акт, знайдемо родичів занувших, віддамо їм майно, покажемо могилу, але вийшло зовсім інакше. Війна поглинула все. Не залишились ніяких документів транспорту, померли і ті люди, що працювали до війни тут, нічого не залишилось того, що було до війни, все загинуло. Встановити прізвища цих людей, звідки вони – встановити не можна. Безвісти загинули.

У дворі Рай військкому завжди було повно людей. Майже ніхто з військовозобов’язаних не проходив медичної комісії. Ледве встигши скласти списки відправили мобілізованих партію за партією на вокзал, спочатку з духовим оркестром, а потім після батьківського слова військового комісара капітана Семилітки П.

В перших числах липня місяця був створений з партійно-радянського активу винищувальний батальон, завданням якого було вести боротьбу з можливим повітряним десантом фашистів; виловлювати і знешкоджувати диверсантів, шпигунів; охороняти від диверсії промислові об’єкти; здійснювати патрулювання по місту. Спочатку в цьому батальйоні було більше 100 чоловік, але поступово кількість бійців все зменшувалась і через місяць залишилось не більше 65 чоловік. Трохи вище я сказав про ті завдання, які стояли перед біті льоном, тепер розповім про те, що ж ми робили. Щодня після закінчення роботи ми збиралися в штабі батальону, який був в тому будинку, де зараз Рай бібліотека для дорослих, а потім після переклички строєм йшли по вулицям К. Маркса, замковій і Михайлівській прямо в парк. Там вчились ходити строєм, вивчати армійські статути, шляхом зачитки (один читав, а решта курять або дрімають), а одного разу стріляли з польської гвинтівки по 5 патронів і польського ручного кулемета теж по 5 патронів. О 7-ій годині вечора наші заняття кінчались, а як не хватало курева то й раніше, і ми тим шляхом прямували до свого штабу. Їдучи в парк і з парку ми весь час співали одну пісню «Катюша» (розцвітали яблуні і груші), як тільки її кінчали зразу-ж знов починали спочатку і так без кінця (виходило так, як ото в попа була собака). Крім Катюші ми більш нічого не співали. Командиром винищувального батальону був Пивоваров Петро Полікарпович. Він людина не військова (в той час він працював директором Кінотеатру), військових тонкостей не знав, сувору дисципліну держати не міг, через те, що йому довелося командувати своїми друзями і приятелями, з якими він і більшості був на «ти». Великим недоліком батальону було ще й те, що в батальоні не було зброї. З серпня місяця в штабі батальна було введено, так зване «казармене положення», цебто в декількох кімнатах стояли тапчани, на яких лежали самі матраци набиті соломою. Чоловік 20 бійців повинні були ночувати в штабі на випадок тривоги, а зброї знав таки не було. Тоді вирішили, щоб брати з собою мисливські ручниці кому припадала черга получити в штабі, але таких у яких були рушниці було небагато, 3-4 чоловіка в день, а решта ночувала так без зброї, аби не дома.

В кінці липня було видано розпорядження райміліцій здати населенню всю зброю навіть і мисливську. Контроль за виконанням цього розпорядження був недостатній, а тому значна кількість зброї, особливо на селі, залишалась у населення. Ті рушниці, що були здані близько місяця валялись у дворі міліції, а потім навантажені на автомашину, як дрова і відвезені у Суми. Після цього наказу на чергування приходили без рушниць, мотивуючи тим, що здали зброю в міліцію. На прохання командування батальону, видати з одібраних у населення рушниць, частину придатної зброї для озброєння бійців, міліція відмовила в проханні. Ночувальників з кожним днем становилося все менше та без зброї не було рації й ночувати (аби не дома). Райком партії і Райвиконком зовсім перестали втручатись у справи винищувального батальону, охолонув і командир, якого в серпні забрали в партизанський загін. В середніх числах серпня в штабі батальону сиділи біля телефону працівники ОСО-Авіахіму, а батальйон фактично перестав існувати.

За рішенням Сумського обкому КП України у нашому районі організовувались чотири партизанських загони. Перший під командуванням голови Міськради Карпова К.Г. (місце розташування загону Гарбузівка Ситники); другий загін під командою зав. Транспортом міськради, партизана громадянської війни Безкоровайного Т.П. (місце розташування загону Репівка, Радянське лісництво); третій загін під командуванням Карпова І.О. секретаря Нарсуду (місце розташування загону Боковенька, М.–Бобрик) і четвертий загін під командуванням директора Учительського Інституту Скоробагатька Ф.Є. (місце розташування загону Межиріч, Ворожба). В райкомі партії складались списки бійців партизанських загонів, визначались завдання кожному загону, розподілялось продовольство, спорядження, одяг тощо. Загальне керівництво всім рухом опору, покладалось на районний підпільний партійний комітет у складі Сердюк Іларіон Іванович (перший секретар райкому партії), Іщенко Іона Григорович (другий секретар райкому партії) і Линник Олександр Миколайович (голова виконкому райради). Командування всіма партизанськими загонами доручено було Линнику О.М. (партизан громадської війни, депутат Верховної Ради СРСР). Починаючи з другої половини серпня місяця велась інтенсивна заготівля харчових продуктів, взуття і одягу для партизанських загонів. Все це звозилося у двір транспортної контори Міськради де ї зберігалась по коморах (в’їзд у двір контори був з базару, що на «…» приблизно там де зараз стоїть крамниця місторговельного складу). Особливу увагу було приділено заготівлі спирту, який доставлявся з Бучильського спиртзаводу і зберігався в поїздах транспортної контори. Чомусь спирт майже щодня переливався з однієї посудини у другу обов’язково в присутності декількох чоловік, іноді, навіть, і не з партизан. Тут же в підвалі на перевернутих ящиках лежали в безладі огірки, помідори, шматки хліба і таке інше, що мабуть було закускою після зняття проби спирту. З підвалу завжди чути було жваву розмову і йшов густий тютюновий дим. Робота по організації партизанських загонів, їх склад і місце розташування були таємні, але не дивлячись на сувору таємницю люди про все це добре знали.

Для охорони майна населення міста, а також для порядку міськрадою через своїх депутатів були організовані по вулицях патрулі, в обов’язки яких входило стежити за порядком на вулицях, особливо за світломаскуванням, затримувати в разі появлення шпигунів та злодіїв, а також охороняти колодязі від отруєння їх диверсантами. Патрулювання вів по черзі кожен двір, але не менше як дві особи в патрульний загін. Для виконання цих обов’язків виділялись звичайно чоловіки, але зв’язку з тим, що дозволялась підміна, виходили на чергування здебільшого старі жінки, які посідавши на лавці, найближчої колодязя, сиділи і займалися невиток пересудами та плітками і годин в десять вечора розходились до дому спати. На цьому патрулювання, власне кажучи, і закінчувалося, а в другій половині серпня місяця воно зовсім припинило своє існування.

Незабаром після початку війни, приблизно з початку липня місяця, почалося масове патріотичне піднесення. Багато з молоді з’являлись в райвіськомат і прохали заражувати їх добровільцями, оголошуючи в газеті. Соціалістичне життя про свій вступ добровільно в армію, але були й такі, на превеликий жаль не поодинокі випадки, коли оголошували через газету про свій вступ до армії, а насправді сиділи дома доки не прийшли і німці (штукатур Брага з Боднівки, Бубон Горошко і інші). Пішов добровільцем в Радянську Армію і перший секретар Лебединського Райкому комсомолу Курило Володимир Михайлович (після війни він залишився живий і в одному з районів західної області України працює секретарем райкому партії і до цього часу (1969 рік).

З самого початку війни, розповсюджувались різні версій про шпигунів і диверсантів, причому фантазії не було меж. Усякого не Лебединського мешканця хто носив бриль або галстук підозрівали в шпигунстві. Дуже багато було балачок про випадки отруєння колодязів шпигунами, для чого уведено було патрулювання по місту.

Селищанською вулицею їхав на мотоциклі якийсь чоловік досить гарно одягнений і з бакенбардами. В зв’язку з тим, що дорога на цій вулиці дуже піщана їхав помалу і декілька разів мотор переставав працювати. Хлопці, які в той час грали на вулиці в футбол, оточили цього мотоцикліста, стягли його з машини і передали дорослим, які повиходили з дворів. Він щось булькотів і не міг стояти на ногах. Німецький шпигун вирішили люди і гуртом потягли його в міліцію. Там заперли його п’яного в камеру, а ранком виявилося, що він з льотчиків Лебединського авіомістечка, приїхав в Лебедин по яких справах авіаполку і маючи вільний час вирішив з’їздити до знайомих дівчат в село Боброве звідки і їхав. Цей штрих приведено з метою показати пильність населення і навіть дітей. Таких випадків було дуже й дуже багато і приводити всіх їх тут нема рації та місця. До цього треба додати, що з початку війни і до моменту окупації шпигунів, диверсантів и повітряних військових десантів на території Лебединського району не було виявлено.

В крамницях з кожним днем становилося все менше й менше різних ходових товарів. В перші дні зникли махорка і тютюнові вироби, мило, сірники, сіль, а потім і все інше крім кофе і зубного порошку. Нестійкі стали ціни на базарі. Поширилась спекуляція продовольчими товарами і предметами широкого вжитку.

По місту і різні сторони їздять підводи евакуйованих. Куди вони їдуть і звідки невідомо, та цим ніхто і не цікавиться. Біля репродукторів, що на будинку радіостанції, юрби людей, які слухають зведення інформбюро.

В Міськради завжди людно. Одні беруть свідоцтво на евакуацію. Це свідоцтво в дорозі давало право в першу чергу сісти в потяг, одержати в дорозі харчування і таке інше, а ті що їхали без свідоцтва цих переваг не могли. Райком партії і райвиконком надіслали до Міськради список громадян м. Лебедина, яким не слід видавати свідоцтва не евакуацію. Мети заборони видачі свідоцтва не зазначено, але й без цього було відомо, що в списку були всі ті, що залишались в партизанських загонах, а потім були ще й ті яких намічалось залишити для підпільної роботи в місті. Голова Міськради Карпов К.Г. з самого початку війни в Міськради не працював. В перші дні війни він з ранку і до смерку був присутні на щоденних засіданнях то в райкомі партії то в Райкомі, а потім коли він був затверджений командиром партизанського загону він зовсім перестав цікавитись роботою Міськради. Зав. військмисцьгоспом Коростіль О.Д. теж був коли не на засіданнях, то виконував різні доручення райкому партії і Райвиконкому і в Міськраду з’являвся тоді коли потрібна була печатка до якого не будь акта. В Міськраді працював один секретар з апарату який поступово танув, як сніг у березні місяці. То одного заберуть в армію, то другого, а заміняти ніким.

Неструнко почався учбовий рік в школах міста. В приміщенні Учительського Інституту було організовано госпіталі теж саме і в школі № 7. Учительський Інститут тимчасово було переведено в хірургічне відділення райлікарні, а потім через два тижні розміщено в різних школах міста. Класи російської школи і школи № 7 були розміщені по іншим школам. Ті ж школи, які прийняли класи інших шкіл були надзвичайно перевантажені. Діти навчались через день і то по якійсь скороченій програмі.

8 вересня 191 р. о 12.20 годині чотири німецьких бомбардувальника вперше показались над Лебедином і скинули декілька бомб на авіомістечко, які не завдали ніякої шкоди. Поява ворожих літаків, вибухи бомб, стрілянина з зеніток створили в місті тривожний настрій. На підприємствах і в установах почали копати у дворах щілини, пристосувати підвали і різні укриття, що підсилювало панічний настрій мешканців в міста Лебедина.

12 вересня 1941 р. об 11 годині 10 хвилин шість німецьких літаків налетіло на південну частину міста і скинули безладно бомби. Декілька бомб впали на авторемзавод тепер завод поршневих кілець), які не заподіяли істотної школи будівлям і спорудам, вбивши тільки двох підлітків – синів директора заводу, які стояли на чанку контори і спостерігали, а польотом бомбардувальників. Декілька бомб, з тих які скидались на авторемзавод, відхилились від цілі і впали по вулиці Щорса. Одна з бомб влучила в будинок викладала Учительського Інституту Волошина Петра Євдокимовича і вбила його стару матір. Останні бомби були безладно скинуті в район вокзалу і біля нього не завдавши істотної шкоди. Біля залізничного переїзду по Охтирській вулиці була викопана трикутником щілина, куди під час нальоту літаків набилося повно народу і хлопець, який прибіг не мав можливості втиснутися за відсутністю вільного місця, а ліг в декількох метрах від щілини. Одна з великих бомб попала у вершину трикутника щілини, змішавши людей з землею. Комісія, яка виїхала на місце пригоди визнала по решткам, що в щілині було приблизно п’ятнадцать чоловік, які всі загинули. Хлопець, який не зміг влізти в щілину, а лежав у віддалі від неї залишився живий. Хто ці люди, що загинули, звідки вони, скільки їх було і щілині, невідомо.

З 10 вересня 1941 р. в місті пішли балачки про німців, які неби-то висадились з літаків в Недригайлові, то приїхали на мотоциклах в с. Вільшану побули там недовго і поїхали. Ніхто точно нічого не знав, а видумував те, що йому забайдужиться. Штаб винищувального батальону, вірніше не штаб (винищувального батальону вже не було), а чергові ОСО-Авіахіму весь час тримали телефонний зв’язок з Недригайлівським і Штепівським районами для вияснення місця появи фашистів.

15 вересня 1941 р. об 10 годині 40 хвилин налетіло 8 літаків, які скинули декілька бомб на Тру фанове болото, які не завдали ніякої шкоди. Починаючи з цього дня ворожі літаки щодня з ранку і до смерку кружляли над м. Лебедином, вишукуючи об’єкти для бомбардування, але бомби скидали рідко.

У крамницях цілком зникли товари і більша частина крамниць не відкривалась зовсім, інші навпаки були відчинені день і ніч і не запирались (крамниця під Райфінвідділом). Через таке тривожне становище не збирався і базар. Люди сходились десь у кутку вулиці групами чоловік по 10–15 і тут одні продавали, а другі купували. В разі нальоту ворожих літаків всі зразу ховались під дерева або по хатам. Похорони померлих відбувались без музики, щоб чути було гудіння моторів літаків, а по-друге мідні труби духового оркестру блищали на сонці й могли бути об’єктом для ворожих літаків. Не було вінків и довгих процесій. Покійників везли на возі, прикривши труну для маскування зеленою тканиною або биллям. Проводжаючи не йшли за труною щільно лавою, а так поодаль по 3-5 чоловік попід тинами, а вже на кладовищі всі сходились до купи і ховали так як слід.

З 15 вересня 1941 р. почали звільняти робітників і службовців, яким оформлювали трудові книжки і інші документи, а також видавали евакуаційні гроші; надійшло розпорядження палити архіви установ, але точних вказівок, що знищувати, а що залишати не було, а тому не без зловживань, особливо з фінансовими документами. Архіви банка і ЗАГСа були вивезені 14 вересня 1941 р. В цей же день виїхав залізницею дитячий будинок. Повантажили на платформу станки і різні машини авторемзавода, деякі частини машин електростанції і других підприємств. З колгоспів відправили своїм ходом на схід порідку велику рогату худобу голосним чином, з таких колгоспів: ім. К. Маркса (Бішкінь), «Авангард» (Лебедин) і «Червона Зоря» (Бережки). Плєміну худобу колгоспу «Червона Зоря» супроводжував зоотехнік держплімрозплідника Кириченко Г.П., зоотехнік колгоспу «Червона Зоря» С.М. Гайдаш, доярки: Савченко М.Х., Клименко П., скотарі: Звягольский К.С., Гайдаш О.П. і Звягольский О. Всього було відправлено 260 голів великої рогатої худоби. В ці дні були відправлені на схід теж своїм ходом трактори колгоспів.

Трудова дисципліна в установах и на підприємствах міста зовсім впала. Хто хотів і коли хотів приходив на роботу; побувши трішки йшов собі додому. Після нальоту літаків взагалі вже не працювали. Керівники організацій і установ на роботу приходили рідко і то тільки для того, щоб відмітитись, що був, посилаючись на те, що вони дуже завантажені засіданнями в Райкомі партії і Райвиконкомі або, що вони зайняті партизанськими справами. В основному вони займались підготовкою для себе транспорту, бували на возах будки, складали туди свій скарб і забравши сім’ю рушали в дорогу на схід, мало турбуючись про долю свого підприємства чи установи.

В школі № 1 розташувалася якась військова частина, бійці якої юрбами ходили по місту; у дворі стояли похідні кухні, паливом для яких була шкільна мебля. Командний склад цієї частини виїхав кудись декілька днів тому, а бійці жили доки були продукти харчування.

Всі школи міста припинили заняття. Установи не працювали, з підприємств міста працювала одна електростанція. Майже всі лікарні вже евакуювалися, а через це і поранених нікому було обробляти. Жалісливі жінки взялися сами приймати поранених і доглядати за ними. В палатах і коридорах лікарні соломи, понатаскували з дому простирадл і поклали поранених; ці-ж жінки робили перев’язки і годували хворих, тим що назбирали по дворах, але харчі були добрі і поранені не голодували. Госпіталь в цей час виїхав з Лебедина кудись на схід країни.

22 вересня 1941 р. через місто по шляху на Михайлівну пройшла свіжа дивізія, одягнена в нове обмундирування і добре озброєна. Народ вітав молодих бійців, пригощали їх хто чим зміг. Люди мали надію, що вони відкинуть німців або принаймні зупинять їх.

23 вересня 1941 р. вперше чути було гарматну стрілянину в бік Недрігайлова, Веприка. Стрілянина з кожним днем все посилювалась, а по вечорам видно було навіть спалахи.

25 вересня 1941 р. в місто стали надходить великі партії поранених з тієї дивізії, яка три дні тому пройшла через Лебедин по дорозі на Михайлівну. Бійці казали, що поранені вони були в боях під Штапівкою. Весь цей час сотні жінок були зайняті доглядом за пораненими. Одні збирали білизну, другі прали Ії, треті зносили харчі (курей, мед, фрукти, овочі тощо), інші варили їжу, окремо були такі, що доглядали хворих. Вони не рахувались з часом, додому тільки навідувались, а всі думки їх були біля поранених. Це була велика патріотична робота. Це був героїзм. На жаль після війни це нічим не відмічено і зараз дуже важко встановити хто ж персонально приймав участь в цій роботі.

Майже припинила своє існування і Міськрада. З 20 вересня 1941 р. на роботу на роботу приходили тільки двоє: секретар виконкому Міськради Білик Олександр Володимирович (автор цих рядків) і бухгалтер Моренец Андрій Васильович, який і зараз ще живий (1968 р.). Членів виконкому не залишилось, депутати не з’являлись, відвідувачів не було, життя замерло. 25 вересня 1941 р. Білик О.В. одержав повістку про мобілізацію в армію. В цей же день Моренець А.В. і Білик О.В. винесли всі документи у двір, склали їх в кучу і підпалили, останню була кинута у вогонь гербова печатка. Жалко було дивитись, що навіки погибають документи, які у майбутньому могли-б принести велику користь. З сльозами на очах пішли ми з двору. Радянська влада в Лебедині припинила своє існування, але ми були впевнені, що це тимчасово. Прийде час і незабаром і радянська влада повернеться.

26 вересня 1941 р. з двору № 7 по Ковальській вулиці виїхала полуторка, навантажена речами голови Райвиконкому Лінника Олександра Миколайовича. На цій машині виїхала сім’я Лінника О., а він залишився в місті керувати партизанськими загонами і підпіллям. Водієм машини була Удовиченко Панаска Мусіївна, яка мешкає по Степній вулиці № 9.

Ворог наближається до Лебедина. Підходи до нього мужньо захищали 21-ша армія, якою командував генерал-полковник Черевиченко і 1-й гвардійський кавалерійський корпус генерала Білова. Коли становище на цій ділянці фронту ускладнилися з під Єльні підійшла 100-а ордена Леніна стрілецька дивізія під командуванням генерал-лейтенанта Русіянова Івана Миколайовича, комісар дивізії Філяшкін К.І. (під Лебедином дивізія була перейменована в першу ордена Леніна гвардійську дивізію). 18 вересня 1941 р. воїни цієї дивізії вступили в бій під Лебедином. Понад півмісяця на фронті шириною 25 кілометрів (від Межиріча до Кам’яного) йшли жорстокі бої. Особлива була мужність бійців 4-го Воронізького комуністичного добровольчого полку під командуванням полковника Войцехівського. В полку налічувалось 3200 комуністів і 500 комсомольців. Майже 14 діб воїни мужньо відбивали шалені остатки фашистів по лінії Межиріч-Кам’яне. Ворог багато разів намагався форсувати Псьол, прорвати нашу оборону. Намір його був зайняти Лебедин і прискореним маршем через Соромлю йти на Бєлгород. 24 вересня 1941 р. становище під Лебедином різко змінилося: ворог кинув свіжі сили, що переважали в декілька разів наші, і дивізія одержали наказ про вихід до р. Псьол. Особливо жорстокими були бої в період з 25 по 28 вересня 1941 р., які вели воїни 331 і 335 стрілецьких полків, що безпосередньо захищали підступи до Лебедина. Ворогу так і не вдалося потіснити наші війська. В цей тяжкий момент генерал-лейтенант Руссіянов І.М. дав наказ відкрити вогонь з реактивних мінометів, яких любовно звали «катюшами» (керували вогнем гвардійських мінометів капітан Кислиць кий, комісар Юнак, командир батареї Захаров). Міномети стріляли з краю над лугом праворуч від шляху Лебедин-Михайлівка. Ворог поспішно відступав, ніс великі втрати і від вогню артилерійських дивізіонів, якими командували капітан Помельников і старший лейтенант Шишков. З великим успіхом діяли бійці 331 стрілецького полку 3-го батальону Воронізького полку у взаємодії з 136-м кавалерійським полком 5-ої кавалерійської дивізії. В цей час на допомогу русіянівцям підійшла гвардійська 1-ша Московська мотострілецька дивізія під командуванням полковника Лізюкова. У взаємодії з цією дивізією русіянівці нанесли під Штапівкою удар по ворогу, розгромили і знищили 25-ті німецьку моторизовану дивізію і нанесли нищівного удару 9-ій танковій армії. Залишивши на полі бою сотні вбитих і поранених солдатів і офіцерів, близько 250 автомашин, декілька танків, понад сто гармат і мінометів та багато іншого, спорядження, ворог відкотився до Штапівки. В своїй книзі «Подвиг твоїх батьків» на сторонці 76 П. Тронько подає епізод з боїв за Штапівку….Тимофій Шашло, вихованець комсомолу України, до війни працював директором Куцевольської середньої школи на Кіровоградщині. Під час війни став сміливим танкістом. Рота, у якій він служив, у вересні дістала бойове завдання: відбити у противника населений пункт Штапівку. Шашло разом з бойовими побратимами пішов у бій. Шалений артилерійський вогонь і бомбардування не спинили наших танків. Вони били і чавили гітлерівців, рушивши навстріч 8 німецьких панцерним страховищам. Через 50 хвилин ворожі машини палали. Дві з них, а також 8 гармат записав на свій бійовий рахунок Тимофій Шашло. За цей бій Тимофію Шашло було присвоєне звання Героя Радянського Союзу.

В ніч з 10 по 11 жовтня 1941 р. німці захопили с. Ворожбу, а до 15 жовтня встигли розстріляти 19 чоловік за зв’язок нібито з партизанами.

12 жовтня 1941 р. німці вступили в Михайлівну. За зв’язок нібито з партизанами була спалена майже вся вулиця Западня і розстріляно 26 чоловік: Дмитра Зеленського, Василя Зеленського, Федора Скляра, Елізавету Гниденко (повісили), Івана Зайця, Василя Бабича, Антона Балабу і інших.

Коли німці почали вступати в с. Савониху (в кілометрах від Василівки), колгоспний бригадир колгоспу «Червоний маяк» Олексій Євшан закликає колгоспників все добро ховати від ворога. В бригаді лишилося кілька десятків коней. Тоді бригадир разом з Володимиром Дерепко закривають тварин і запалюють ферму. На ранок в село вступили фашисти. Бочу чи опір мирних людей, вони скаженіють. Незабаром їм вдається схопити О. Євдана і В. Дерепко. Після допиту і катувань німці розстрілюють колгоспних патріотів. Через тиждень Марія Євшан перенесла труп чоловіка і поховала його на своїй садибі. Немає такого села в районі де б німці не заводили свій новий порядок: катування, шибениця, розстріли, пожежі.

З кожним днем відчувалось наближення фронту до Лебедина. 26 вересня 1941 р. навкруги міста в лісі розташувалася велика кількість танків, артилерії і зеніток. Одні військові частини і обоз пересувалися в протилежному напрямку. Безперервно транспортувались поранені не зупиняючись у місті. Лікарня не працювала. Установи припинили свою роботу, в тому числі Райком партії, Райвиконком і інші організації і установи. Тільки міліція і пожежна команда були на своїх місцях і виконували покладені на них обов’язки. Чутки доходили, що німці на триколісних мотоциклах шниряють по Штепівському і Недрігайлівському районах; прийдуть в село постріляють з автоматів і поїдуть геть, наробивши паніки.

Хто тільки зміг виїжджали з міста. Одні організовано, групами по декілька чоловік, але були і такі, що добудуть коня з возом в їде один, навіть без необхідних речей і запаси харчів. Були і такі, що відступали пішки.

1 і 2 жовтня 1941 р. німецькі літаки бомбили державний млин № 9 і загострено, але великої шкоди цим підприємством не завдали.

2 жовтня 1941 р. почали копати упоперек вулиць шанці і протитанкові рови, мабуть з метою вести вуличні бої.

6 жовтня 1941 р. десь по шляху на Штапівку захопили в полон групу німців-розвідників, яких привезли в Лебедин і негайно відправили далі.

9 жовтня 1941 р. почала працювати в місті підривна команда. Увечері подирали, а потім підпалили державний млин № 9 (він був там де зараз знаходиться автотранспортне підприємство); одночасово були підпалені лозова артіль (Замкова вулиця, там де зараз дитячий садок), електростанція, вокзал, лісозавод лісгоспу, пошта і радіостанція. Зробивши висадження в повітря і підпали команда вночі виїхала з Лебедина. Слідом з командою виїхали з Лебедина міліція і пожежна команда. З цього моменту в місті стало безвладдя. Місто ніби-то вимерло. Тиша могильна, мабуть перед бурею. Тільки подекуди прошмигнуть і то околицею любителі пограбувати. Тягли все, що тільки можна було взяти не розбираючись з тим, що можна використати, а чого ні. Жадоби до легкої поживи, не було меж.

11 жовтня 1941 р. пограбували аптеку, районну бібліотеки і останнє майно, яке залишилось ще в установах. В цей день о 12 годині дня з боку Шевської вулиці до центру міста вступив загін німців в кількості близько 100 чоловік. Загін пробув в Лебедині до 14 жовтня 1941 р. Після вибуття німців грабіжників знову прийнялись за свою роботу.

2 листопада 1941 р. група антирадянських людей Хоменко Олександр Мусійович, Ганжа Володимир Тарасович, Нездоймишапка Іван Андрійович, Безкостий Іван Данилович, Слива Іван Полтавець, Михайло Андрійович, Педосенко Василь Павлович, Полянський Володимир і дехто інший). Зібралися у приміщенні Міськради для обговорення питання про організацію в місті влади, де постановили відрядити до Сум своїх представників для переговорів з німцями і одержання вказівок від них про організацію місцевої влади в Лебедині. 4 листопада 1941 р. представники поїхали в Суми і повернувшись з інструкціями, приступили до здійснення влади м. Лебедині.

7 листопада 1941 р. виконавча влада місцевого самоврядування опублікувала свою постанову про здачу зброї, про заборону підтримувати партизан і про біржу праці. Одночасно з цією постановою було видано наказ про мобілізацію всього працездатного населення для прибирання вулиць і будівель, зруйнованих під час військових дій.

10 листопада 1941 р. вступили в Лебедин німецькі військові частини. Вороже настроєні люди, одягнені по Святковому, зустрічали їх з радістю, але таких знайшлося на весь Лебедин всього декілька десятків.

Із листопада 1941 р. на майдані проти кінотеатру «Жовтень» (там де зараз сквер ім. Комсомола) була споруджена шибениця і 14 листопада 1941 р. уведена в експлуатацію. Першою жертвою була громадянка м. Лебедина Курило Анастасія Андріївна 1912 р. народження і громадянка Довбиш Євдокія Андріївна 1920 р. народження повішені за убивство з метою пограбування своєї родички, яка проживала по вулиці Новокузнечній.

14 листопада 1941 р. в місто вступив ще більший загін німців. Організована була німецька влада.

Комендантом Лебединського району був – Робенштейн.

Комендантом м. Лебедина був – капітан Вольберк.

Начальник Гестапо – Обер-фельдфебель Еріх

Комендант край бюро – обер-лейтенант Гаутман. Його підлеглі офіцера – Позер Ганс Обленкам, Мадека, Шмахер, Гумлер, Шмит.

Бургомістром міста був призначений Міняйло Василь Михайлович (мешканець м. Охтирки. Працював рахівником в Охтирському відділенні Держбанку).

Заступником бургомістра був Нездоймишапка Іван Андрійович (мешканець м. Лебедина вул. Берегівка).

До війни і після війни працює техніком шляхового відділу в Лебедині.

Другим заступником бургомістра був Педосенко Василь Павлович (мешканець м. Лебедина, вул.. Ватутіна № 16).

До війни працював техніком Райвиконкому. Вмер в 1942 р. від сухот).

Начальником поліції був Хоменко Олександр Мусійович.

Начальником шуцполіції був Ганжа Володимир Тарасович. (Вчитель кам’янської школи Лебединського району).

Слідчими при поліції були: Безкостий Іван Данилович (робітник авторемзаводу. З грудня 1941 р. був начальником поліції); Василенко Олександр Миколайович (відступив з Лебедина з німцями. Зараз проживає в Канаді); Полянський Володимир (робітник авторемзаводу); Полтавець Михайло Андрійович, Слива Іван (до війни працював зав. сітрозаводу).

Начальником міського житлового управління був Батютенко Іван Дмитрович (мешканець м. Лебедина Охтирська вул. 28. До війни працював техніком відмісцьгоспу. Вмер 10 липня 1969 р.)

Редактором районної газети «Лебединський вісник» був Андриєвський Віктор Миколайович (мешканець Лебедина, вул.. Бо днівка. Вчитель. Вмер в 1968 році. З 1 січня 1942 р. редактором був Козловський Іван. До цього працював секретарем райміськуправи).

Склад керівництва міста поступово змінювався, доповнював і мінявся. Весь час окупації, на своїх посадах без переміщень працювали: Нездоймишапка Іван Андрійович, Педосенко Василь Павлович і Батютенко Іван Дмитрович.

29 листопада 1941 р. був повішений на шибениці психічно хворий мешканець м. Лебедина Корнієнко Костянтин Мусійович 1904 р. народження за те, що вдарив кулаком по морді німецького солдата. Вішав людей Васильченко Іван, який до війни був гицелем. Мешкав він на хут. Губчин. В 1943 р. на другий день після звільнення Лебедина він був розстріляний нашими передовими частинами.

30 листопада 1941 р. пізно увечері, цеб-то після того часу коли по місту заборонено ходіння громадянин Куліш Іван Демидович 1912 р. народження, який мешкав на Майдані Волі (проти бувшого будинку Райбібліотеки) з патріотичних почуттів біля Гараганового тупика вдарив цеглиною по голові німецького офіцера, який йшов з вечірки у громадянки Степи, яка мешкала по вул. Пушкіна № 13 (стара назва вулиці Гребенікова). Офіцер в тяжкому стані був відправлений в лікарню. Оскільки замах на вбивство німецького військовослужбовця було вчинено по вул. Пушкіна (тоді вона називалась Гребенікова) усі без винятку громадяне вулиці Гребенікової були зібрані німцями на Майдані Волі проти Вознесенської церкви. Перед юрбою людей вулиці було постановлено кулемет і німецький комендант звернувся до присутніх з пропозицією видати вбивцю. В разі, коли громадяне не виконують його вимоги, то негайно всі будуть тут-же розстріляні. Після цього з числа, бувших тут на майдані арештованих: Наливайко Тимофій Іванович і Василенко Андріян Миколайович виступили з доводами про те, що вони нікого з мешканців вулиці не підозрівають в замаху на вбивство німецького офіцера, і що цей злочин мабуть заподіяно комуністами, які залишились тут в місті. Комендант міста порадившись з місцевими керівниками і начальником поліції, які теж мабуть підтримали пропозицію висунуту Наливайком Т.І. і Василенком А.М., вирішив громадян вулиці Гребенікової розпустити по домівкам. Серед заарештованих громадян не було Куліша І.Д. по тим обставинам, що він мешкав на Майдані Волі: Про те хто вилив цеглиною по голові німецького офіцера ніхто не знав і на Куліша І. і гадки не було. Все це виявилося вже після війни.

1 грудня 1941 р. були заарештовані по домівкам комуністи, які залишились у місті по тим чи іншим причинам:

1. Балаба Михайло Кирилович, 1899 р. народження. Працював секретарем парторганізацій промартілі «Теплоенергія».

2. Без коровайний Трифон Павлович, 1897 року народження. Працював завідуючим гужовим транспортом Міськради.

3. Горошко Іван Васильович, 1886 року народження. Працював директором будинку для інвалідів-старих.

4. Горошко Федір Іванович, 1909 р. народження. Працював головою правління промпартії «соціалістична праця».

5. Гречаниченко Іван Юхимович, 1906 р. народження. Працював директором Лебединського Райунівермагу.

6. Губенко Іван Абрамович, 1890 р. народження, працював слюсарем Лебединського авторемонтного заводу.

7. Жук Борис Павлович, 1906 р. народження, працював завідуючим відділом кадрів Лебединського Райвиконкому.

8. Лазаренко Семен Олексійович. 1898 р. народження. Працював головою правління Лебединської промпартії «Червона Зірка».

9. Підгородецький Антон Матвійович, 1896 р. народження. Працював головою правління Лебединської промпартії «Теплоенергія».

10. Хоменко Іван Тимофійович, 1911 року народження. Працював завгоспом в промпартії «Червона Зірка».

11. Фалько Кузьма Васильович, 1890 р. народження. Працював столяром в Лебединському авторемонтному заводі.

Всім заарештованих звезли в підвал Райвиконкому і міцно заперли, виставивши посилену охорону. Усім було ясно, що їх розстріляють.

2 грудня 1941 р. о 9 годині ранку заарештованих вишикували в коридорі підвалу і відрахували десять чоловік (одинадцятий був Балаба М.К.), вивели на вулицю в оточенні 50 німецьких солдатів, озброєних автоматами і повели по Михайлівській вулиці в напрямку лісгоспу. Дружина Гречаниченка І.Ю. кинулась упрошувати Безкостого І.Д., який тобі був начальником поліції, відпустити або в крайньому разі замінити на іншого її чоловіка. Мабуть вона, що-небудь пообіцяла йому (чоловік її Гречаниченко І.Ю. до війни був директором Лебединського райунівермагу), бо Безкостний І.Д. згодився і під’їхавши на лінійці до Райвиконкому швидко забрав Балабу М.К., який сидів у підвалі і галопом погнав по Михайлівський вулиці, але тільки став під’їжджати до лісгоспу як пролунали постріли і таким чином обмін не відбувся. Коли вели заложників на розстріл то німці розганяли народ спереду і позаду процесії не підпускаючи близько нікого з людей. Повернувши по Михайлівській вулиці ліворуч на вулицю Короленка вони дійшли до тупика і тут біля молодого соснового лісу під великим бугром поставили арештованих в дві шеренги, розімкнувши їх одного і другого на 2 метра. В десяти кроках від них вишикувались 50 німецьких солдатів автоматників. Розрахунок було зроблено таким чином, що в одного заложника стріляло зразу 5 чоловік. По команді офіцера пролунав залп і дев’ять чоловік одразу попадали як снопи. Один лише Горошко Ф.І. стояв похитуючись і голосно лаючись кричав на німців: «Що ж сволоті і розстріляти до пцття не можете». Після цього пролунав по ньому другий залп. Впавши на коліна Горошко Ф.І. продовжував лаяти німців  і тільки третій залп припинив його муки. Німці дали право поліцаям роздягти вбитих і забрати собі їх одяг, після чого розстріляних вкинули в яму, з якої мешканці вулиці брали пісок, і абияк засипали землею.

Такий порядок у фашистів, що за одного вбитого або пораненого німця повинно загинути десять чоловік радянських людей, винних чи безвинних. Надто дорого цінували себе німецькі кати.

Була б неповною картина, коли б нічого не було сказано про дійових осіб цієї сумної події в житті Лебедина.

Балаба М.К. був залишений для підпільної роботи в Лебедині, але в зв’язку з тим, що підпільної роботи, яка планувалась не було, він залишився як рак на сухопутті. Під час окупації він ніде не працював. Після війни працював столяром в лісгоспі та Лебедин торзі. В 1968 р. був живий.

Безкоровайний Т.П. залишався в тилу командиром партизанського загону № 2. Загін не збирав, перетаскав до себе додому майже всю матеріальну базу і під час окупації торгував на базарі. Не встиг він половини продати того, що перетаскав, як його забрали і розстріляли.

Горошко Ф.І., Гречаніченко І.Ю., Жук Б.П., Хоменко І., були забрані по мобілізації в Радянську Армію ще і липні 1941 р. 10 листопада 1941 р. по святковому зодягнені зустрічали вступ німців в Лебедин.

Горошко І.В., Губенко І.О., Фалько К.В. старі, хворі люди залишились дома, гадаючи, що може їх вихор подій не зачепе. Лазаренко С.О., Підгородецький Я.М., Хоменко І.Д. і до Рязанської Армії не пішли і в партизанах не сходили бути. Що зробили те й получили.

Куліш І.Д., який вдарив целиною німецького офіцера залишився живий. В 1944 р. він покинув сім’ю і виїхав з Лебедина в Ганнівку-Тернівську Білопольського району де працював робітником на цегельному заводі. В Лебедин він більше не приїжджав і подальша доля його невідома.

Німецький офіцер, якого Куліш І.Д. вдарив цеглиною, залишився живий, але до служби в армії, як інвалід був непридатний.

В серпні 1943 р. після звільнення Лебедина від окупантів, рідні розстріляних відкопали трупи і переховали їх на кладовищах.

З грудня 1941 р. було опубліковано наказ німецької комендатури, який зобов’язував усіх євреїв носити жовті зірки на грудях верхнього одягу діаметрів в 10 сантиметрів.

5 грудня 1941 р. о 11-ій годині на Інтернаціональному майдані проти кінотеатру був повішений єврей Вейнблат, який їхав через Лебединський район і не знав про наказ носити жовту зірку.

10 грудня 1941 р. повішений на тій-же шибениці мешканець м. Лебедина по професії заготовщик, Юдкевич Іван Васильович 1890 р. народження, проживавший по вул. Сумської (на ріжку Коновальської вулиці) за те, що прізвище його схоже на єврейське, хоча він по національності українець.

17 грудня 1941 р. повішено мешканця м. Гадяла Златоверхого, нібито за зв’язок з партизанами, а якими невідомо.

1 січня 1942 р. в м. Лебедині був грандіозний похорон одного німця і одного поліцая вбитих в бою партизанами загону Карпова К.Г. 8 грудня 1941 р. під с. М.-Вистороп. Ховали їх з усією військової шиною в сквері ім. Леніна (між Міськрадою и Райвиконкомом), а 3 січня 1942 р. ховали в цьому ж сквері трьох поліцаїв теж з військовою шаною и церковним обрядом. Такі похорони були не поодинокі окупації сквер майже увесь зайнятий під кладовище. Пам’ятник В.І. Леніну що був у цьому сквері в кінці листопада 1941 р. був по наказу німецького коменданта зруйнований заступником бургомістра техніком Педосенком В.П.

28 січня 1942 р. в середу о 5 годині вечора повішено в Лебедині на Інтернаціональному майдані (проти кінотеатру) зв’язкового і розвідника партизанського загону Карпова К.Г. Філонова-Фектистова Миколу Івановича, народження 22 вересня 1918 р., уродженця м. Ленінграда, сержанта Радянської Армії, який попав в оточення. Коли він вступив на ешафот та голосно промовив: «Гину за батьківщину, за Сталіна». В газеті «Лебединський вісник» № 6 від 29 січня 1942 р. на сторінці другій, колонка 4 опубліковано вирок: «ВИРОК. Колишній руський сержант Філонов-Феоктистів Микола Іванович, що народився 22.9.1918 р. в Ленінграді, нині мешканець с. Токарів 28.01.1942 р. в 17 год. Дня прилюдно повішений. Філонов-Феоктистів вів, як партизан, довгий час свою шкідницьку роботу в районі Лебедина. Декілька разів знаходили у нього зброю, яку він носив без дозволу. Крім того, він не раз загрожував міліціонерам та хотів їх застрелити. Він збирав відомості про німецьке військо та українську міліцію і ганьблячи Україну він хотів виправдати себе. Комендант міста».

7 лютого 1942 р. в суботу розстріляно якийсь єврей з Харкова, прізвище якого невідомо.

10 лютого 1942 р. в вівторок повішено громадянина м. Лебедина Крамаренка, який переховував у себе якусь єврейку.

Усім євреям без винятку наказано було жити в будинку № 37 по вул.. Охтирській (цей будинок в 1943 р. спалили. На місці цього будинку в 1960 р. було збудовано продовольчу крамницю). Вихід з двору дозволявся тільки з 10 годин до 12 годин. Решту часу повинні знаходитись в приміщенні. 12 лютого 1942 р. в четвер усіх євреїв в кількості 32 чоловіка вивезли на автомашині в авіомістечко де розстріляли їх у льоднику, а надбудову над льюдником запалили. З загальної кількості євреїв: чоловіків 5, жінок 13 і дітей 14. Загинув від німецької кулі зубний лікар Левінман Ісаак Хонович, його дружина, дочка і внучка; Богуславський Наум Вольфович; Калужський (солдат Радянської Армії, який попав в оточення); сім’я Шатан в кількості 4 чол. і сім’я лікаря Крижак в кількості 6 чол.; Робінсон. Крім сім’ї Левінман І.Х., Богуславського Н.В. і Калужського всі останні євреї не були мешканцями Лебедина, а зупинились в місті під час евакуації з метою переховатись тут.

14 лютого 1942 р. субота був повішений військовополонений Віктор (прізвище невідомо) старший Лейтенант по звинуваченню за зв'язок з партизанами.

18 лютого 1942 р. (середа) розстріляно Гримала Михайла Павловича 1912 р. народження, якого затримали біля лісу по дорозі з Лебедина в с. Межиріч без документів.

6 березня 1942 р. п’ятниця були розстріляні, а трупи закопані в канаві біля бойні: Гра ціанова Євгенія Олександрівня 1896 р. народження (до війни працював зав. Їдальнею авіамістечка) за постачання партизан продуктами, лісник Лебединського лісництва Зеленський Дмитро Никифорович 1899 р. народження і його син Зеленський Василь Дмитрович 1924 р. народження за те, що не повідомили німців про місцезнаходження партизанських землянок в лісі під Михайлівною, а також за постачання партизанам продуктів. В цей же день було розстріляно військовополоненого Миколу (прізвище його невідомо), який працював перекладачем в німецькій комендатурі за те, що він не виявляв, що він єврей і за зв’язок з партизанами.

12 березня 1942 р. в четвер був арештований лісник радянського лісництва Бурлюк Федосій Ягорович 1882 р. народження за те, що він місце де була база партизанського загону № 2 не показав німцям. Після допиту напівмертвого його вкинули в камеру де він вночі повівся.

19 березня 1942 р. в четвер повішений за зв’язок з партизанами голова правління колгоспу «Червоний лан». В Висторопської Сільради, член КПРС Ярошенко Трохим Андрійович, 1896 р. народження.

8 квітня 1942 р. в середу був заарештований Карацюба Омелян Пантелеймонович, 1904 р. народження по звинуваченню у крадіжці німецької собаки-овчарки. Після тритижневого арешту доля його невідома.

2 травня 1942 р. в суботу був вбитий по дорозі з с. Будилка в с. Забучи Василенко Петро Васильович, 1905 р. народження, голова правління промпартії «II п’ятирічка». До цього часу він переховувався у гром. Артеменко Євдокії Григорівни, яка мешкала по вул.. Михайлівській. Василенко П.В. мав зброю: каган і дві гранати.

5 травня 1942 р. у вівторок був розстріляний Крилець Петро Якович, 1893 р. народження і Пантюшенко Микола Дмитрович 1905 р. народження пл. невідомим мотивам заарештовані вони були 25 квітня 1942 р. Десять днів їх примушували відкопувати нерозірвані авіабомби з метою, що бомби розірвуться і їх поб’ють, але бомби не зривались і врешті решт їх розстріляли.

24 червня 1942 р. в середу німецькими властями заарештована Лебединська адміністрація в кількості 8 чоловік – Безкостий Іван Данилович, Русинов, Олійник Олексій Іванович, Калениченко, Стеценко і інші за перевищення влади, хабарництво тощо і відправлені на роботи до Німеччини. Дальші їх доля невідома.

В червні місяці 1942 р. був оголошений запис добровольців і Німеччину на роботи, яких набралось 94 чоловіка. Проводи від’їжджаючих добровольців були урочисто обставлені; виголошували напутні промови і побажання, грав духовий оркестр. На послідуючі ешелони добровольців не знайшлося і молодь забиралась примусово по повісткам. Вивезено примусово з Лебедина в послідуючі ешелони 514 чоловік, з них: чоловіків – 227 і жінок – 287. Всього відправлено на каторжні роботи з Лебедина до Німеччини 608 чоловіків, з них: чоловіків – 281 і жінок – 327.

Зараз же після вступу у місто німців, громадяне Лебедина розпочали ремонт і обладнання церков. Більшість громадян міста працювали, не рахуючись з часом, на відбудові церков; понатаскували велику кількість будівельних матеріалів. Робота кипіла день і ніч і приблизно через місяць вже були відчинені церкви: Вознесенська, Троїцька, Миколаївська, Воскресенська, Мироносицька і Покровська. Дивно те, що громадяне в короткий час позносили начиння, яке у них переховувалося (хоругви, плащаниці, чаші, підсвічники, хрести, ікони тощо). Замість дзвонів були пристосовані балони з-під газу, мідні артилерійські гільзи і колеса автомашин. Відвідування церков було вже велике. На початку 1942 р. почав діяти молитовний будинок євангелістів по вулиці Піонерській (проти капличку), який відвідувала молодь, головним чином з-за хору.

Аматорами артистами був організований театр в приміщенні кінотеатру, де ставились класичні українські п’єси, які раніше були заборонені до постановки. Тричі на тиждень демонструвались німецькі кінокартини. Слід сказати, що на виставах і кіносеансах завжди було повно народу. Іноді в театрі проводились вечори молоді, на яких дівчата танцювали з німецькими офіцерами. На вечорах грав отой же оркестр, що й до війни грав, під керівництвом Деремена П.Д.

Рай бібліотека була переведена в приміщення крамниці подарунків (проти Райфінвідділу), де вона ледве живота. Новою літературою не поповнювалась, на адміністративні-господарчі витрати кошти не відпускались. Перед кінцем окупації бібліотека зовсім припинила своє існування. Рештки не розтасканих книжок були складені в порожній крамниці і заперти на замок. На початку окупації завідував Рай бібліотекою Тешенко Борис Іванович, а штат був той, що і до війни. Німецькі офіцери, комендатури оглянули книжковий фонд і дозволили видавати всю літературу крім військової, яку опечатали. Стешенко Б.І. боялись, щоб йому не попало, почав знищувати і палити політичну літературу. Німці довідавшись про це, що книжки без жалю знищувалися вирішили притягти до відповідальності Стешенка Б.І., але він зарані втік в один з північних районів Сумщини.

Виходила в м. Лебедині українською мовою однополоса газета «Лебединський вісник». Періодичність раз на тиждень. Тираж 600 примірників. Вартість одного номера газети 30 копійок. В газеті друкувались зведення німецького командування про військові дії на фронтах, різні антирадянські дописи і 6 розділ об’яв – повідомлення кого повісили або будуть вішати. Редактором газети спочатку був Андієвській Віктор Миколайович, в 1944 р. якого засудили на десять років заточення з позбавленням довічно виборчих прав за антирадянську діяльність. Після відбуття покарання мешкав в м. Лебедині, а в 1966 р. вмер в Ворожбянській лікарні. Заступником редактора був Козловський Іван. Редакція газети і друкарня були в тому приміщення, що й до війни на Інтернаціональному майдані.

Помалу працював музей, в якому не всі експонати були виставлені для огляду. Більша частина картин і цінних речей були приховані і зберігались по людях до приходу Радянських військ, після чого знову були виставлені для огляду. Завідував музеєм Руднєв Борис Кузьмич.

Абияк працювали школи. Матеріально були дуже погано підготовлені до учбового року. Не було завезено палива, а взимку школи опалювались тим паливом, що залишилось від минулого року. Заплутана справа була з програмами, які змінювались і перероблялись трохи не кожного місяця. В підручниках виривались аркуші де були портрети керівників партії і Уряду. Не викладалась зовсім історія і соціально-економічні науки. Піонерської роботи не було. Дисципліна в школі  зовсім впала. Не краща дисципліна була і серед вчителів. Завідував районним відділом народної освіти (РВНО) вчитель Сік.

З великими труднощами розпочала свою роботу районна лікарня. Не було реманенту, надзвичайно погане харчування хворих, відсутні були необхідні ліки. Хірургом працював молодий терапевт Лобко Микола Устимович, який не дуже розумів у хірургії і більше діяв за вказівками хірургічної сестри Асмоян ШакелатЛусагенівни. З лікарів в той час працювали: Медіокритська Вікторія Антонівна (терапевт), Кравцов Іван Панасович (терапевт), Рожевецька Ольга Іванівна (гінеколог). Працювала і поліклініка, але хворих чомусь було мало. Лікарі хворим рецептів майже не виписували, через те, що в аптеці ліків не було, а рекомендували вживати материнку, звіробій, бузину, липовий цвіт тощо.

На початку окупації була прокуратура був і суд, який судив за радянськими законами, але незабаром вони припинили своє існування, через те, що правосуддя робили сами німці без суду і слідства. Кожен німець мав право вбити любого радянського громадянина і за це не ніс ніякої відповідальності.

Місяця через два після вступу німців в Лебедин почали працювати установи, організації і підприємства міста. В приміщенні Райвиконкому була райміськуправа (районна і міська управа) з відділами: технічний, народної освіти, житловий, робітничої сили, секретар і бухгалтерія. Керівником райміськуправи був бургомістр Міняйло Василь Михайлович (мешканець м. Охтирки. До війни працював рахівником в Охтирському відділенні Держбанку); заступником бургомістра він-же завідувач відділом робітничої сили Нездоймишапка Іван Андрійович (мешканець вулиці Берегівки. До війни працював техніком в райшляхвідділі); другим заступником бургомістра був Педосенко Василь Павлович (мешканець м. Лебедина, вулиця Ватутіна № 16. До війни працював техніком-будівельником Райвиконкому), який завідував технічним відділом. Завідувачем житловим і земельним відділом райміськуправи працював Батютенко Іван Дмитрович (до війни працював техніком міськкомунгоспу); секретарем райміськуправи був Козловський Іван Максимович; завгоспом Батюк Іван Антонович.

Діловодство в усіх установах без винятку велося тільки на українській мові. На штампах і печатках текст писався на українській і німецькій мовах.

Адміністративні й господарські організації й установи були побудовані по тому-ж принципу, що і до війни з дуже незначною різницею. Наприклад, фінвідділ обкладав населення таким-ж податками, по тим же ставкам, в тіж терміни, що до війни, навіть на тих же самих бланках. Райсобез спланував пенсії по тих же документах і в тих же розмірах, що й до війни, але нового призначення пенсій не провадив. Працювала і райспоживспілка, яка розподіляла рештки не розкрадених товарів, які залишались на базі і незабаром припинила своє існування за відсутністю об’єкта роботи. Більш-менш жвава робота була на ваготзерно, яке приймало від земельних громад і одноосібників в обов’язкову поставку зерно, сортувало його і відправляло по нарядах в Німеччину. Як окремі установи були: паспортний відділ; карткове бюро, яке видавало картки на продовольчі товари тим хто працював і біржа праці.

Для підтримання внутрішнього порядку в місті і для приведення до виконання наказів і розпоряджень німецької комендатури була організована з молоді поліція, яка була озброєна російськими гвинтівками, форми одягу і відзнак вона не мала. Начальником районної поліції був Хоменко Олександр Мусійович. При районній поліції був слідчий відділ, де слідчими працювали: Слива Іван, Полянський Володимир (до війни працював робітником на авторемзаводі), Безкостий Іван Данилович (до війни працював робітником на авторемзаводі), Полтавець Михайло Андрійович. В місті було 8 самостійних дільниць поліції, які були підпорядковані районному управлінню поліції. Крім цього була ще шуцполіція, щось ніби-то політичної поліції, начальником якої був Ганжа Володимир Тарасович (вчитель з с. Кам’яне). Працівники цієї поліції носили форму синього кольору і були озброєні пістолетами. Шуцполіція і звичайна поліція за вказівками німецької комендатури виїжджали на боротьбу партизанами, арештовувала громадян, охороняла приміщення арештного будинку, розстрілювала заарештованих, розносила повістки молоді, яка підлягала відправці на каторгу до Німеччини. В селах були організовані самостійні дільниці поліції, які були підпорядковані Лебединському районному управлінню поліції.

Промислові артілі зовсім не працювали не дивлячись на спроби відновити їх діяльність; головним чином не працювали з-за відсутністю сировини, а також через дуже низьку оплату праці. З підприємств, які аби-як працювали, це млин, цегельний завод і авторемзавод. Останній ремонтував німецькі танки і автомашини. Директором цього заводу був Педосенко Євгеній Васильович. Працював не на повну потужність Будильський спиртзавод.

На базі колгоспів були створені земельні товариства, які мали структуру колгоспів. Найменування і імена, які були присвоєні колгоспам були відмінені, а йменувались вони так: лебединське земельне товариство, Кобіжчанське земельне товариство, Межиріцьке земельне товариство і так далі. Управління земельного товариства було в складі – голови і бригадирів. Також як і в колгоспах були норми виробітку, нараховувались трудодні, на які видавалась оплата натурою в дуже незначній кількості. На роботах вживалася виключно ручна праця через те що ніяких машин не було і вся земля оброблялась дідівським засобом. Сівозміни не вживались, угноєння не було та і гною не було – ферми були ліквідовані. Врожаї були дуже низькі такі як в XVIII сторіччі. Майже все зерно находило в заготзерно, як обов’язкова поставка. Крадіжка була надзвичайно дуже розвинена і боротьби з нею ніхто ніякої не вів. Земельні громади тваринництвом зовсім не займались, через те, що вся громадська худоба і всі інші тварини були реквізовані німцями, а ферми розтягнути селянами на свої особисті будівлі. В м. Лебедині були дві земельні громади: Лебединська земельна громада і Кобіжчанська замельна громада.

В газеті «Лебединській вісник» № 6 від 29 січня 1942 р. на першій сторінці опубліковано досить велику статтю німецької влади про новий порядок і сільськогосподарське виробництво. В ній між іншим сказано: «Німці несуть Вам порядок, безпечність і соціальну справедливість». Далі «Ваш шматок землі з хатою та іншими будовами стає виключно Вашим «Власним Господарством», яке звільняється від усіх податків і різних тягарів» (стаття «До українських селян!»). Це були слова, а ось вже самі справі:

Наказ німецько-фашистського сільськогосподарського

коменданта усім старостам про обов’язкове проведення

сільськогосподарських робіт і здачу продуктів.

9 травня 1942 р.

1.                 З усією енергією повинен кожний староста потурбуватись про те, щоб зараз же на молочних пунктах були заведені правильні списки обліку корів і здачі молока. Тільки корови, огляне ні ветлікарями, на які останнім видана довідка про те, що не дояться, звільняються від молоздачі. З усіх інших корів повинен бути виконаний план, підогнавши молопоставку за той період, доки молоко не здавалось. Тепер, при наявності підніжного корму, план молокопоставки повинен беззастережно виконуватися. Люди, які незважаючи на цей наказ, не здають молока, будуть позбавлені корови, яка буде передана сусіду, який згодний виконувати план молокопоставки. Коли хто-небудь буде, не дивлячись на цей наказ саботувати – буде покараний по законам військового часу, так як німецька армія край потрібує масла.

2.                 Коли я приїжджаю в поле для того, щоб оглянути, як і що люди роблять, то я повинен бачити людей за роботою і не може бути такого становища, що при моїй появі кидають роботу і дивляться на мене, як на звіра з зоологічного саду.

3.                 Виорана або оброблена експірпатором земля повинна бути зараз же заборонована для того, щоб не губилась дорогоцінна волога.

4.                 Коли де-небудь росте конюшина самосівом, то така нива повинна бути залишена для корму, щоб взимку було вдосталь корму для худоби. В біжучому році немає необхідності суворо витримувати план посіва…

Сільськогосподарський комендант Гейне.

(Сумський облдержархів. Фонд 2071, опис 1, справа 5, аркуш 21).

 

 

Постанова Ч. 4

Лебединської Районної Управи

від 19 січня 1943 року.

Про здачу яєць приватними господарствами в 1943 році.

На підставі вказівок Німецького Сільськогосподарського Командування про заготівлю яєць, Лебединська Районна Управа постановляє:

I

Притягти всі приватні господарства міста й села району до обов’язкової поставки яєць в 1943 році.

II

Встановити середню мінімальну річну норму 140 штук яєць з кожного двору з такою помісячною здачею:

1.      Січень-березень – 7 шт. з двору

2.      Квітень                17

3.      Травень                42

4.      Червень               24

5.      Липень                11

6.      Серпень               17

7.      Вересень              18

8.      Жовтень-грудень – 4

III

Вся система заготівель покладена на Райспоживспілку через її споживчу систему на селі.

IV

Вмінити в обов’язок Бургомістром і Старостам сіл взяти під особистий контроль виконання яйце здачі кожним двором його села та систематично допомагати в роботі споживчим товариством.

V

До поставки яєць притягаються всі приватні селянські господарства, а також робітники і службовці, що мають своє господарство. Громадські господарства та держмаєтки одержують окремі плани яйце поставки.

VI

З господарств, що не здаватимуть яєць, або грубо порушуватимуть, в бік зволікання, терміни здачі будуть вилучатись кури та стягуватиметься грошовий штраф у потрійному розмірі оціночної вартості недізнаної кількості яєць.

Голова Лебединської Районної Управи В. Міняйло. Оригінал цієї постанови знаходиться в Лебединському краєзнавчому музеї.

Подібних наказів, постанов і розпоряджень було безліч. Одні торкались більше селян, другі робітників а службовців, а треті видавались і для тих, і для других. Для повної картини приведено ще два розпорядження для робітників і два загальних для всіх. Проводити їх всі тут немає рації й місця.

Оголошення

На підставі постанови Головнокомандуючого Німецької Армії від 23 жовтня 1941 р., Лебединська Міська та Районна Управа доводить до відому всі державні, кооперативні установи і організації, а також і приватні особи, які мають найманих робітників і службовців про слідуюче:

1.                 Всі постійні робітники і службовці повинні сплачувати прибутковий податок з суми заробітку вище 201 карб. в розмірі 10%, заробіток до 200 карб. податком не обраховується.

2.                 З заробітку від 201 карб. і до 221 карб. утримується тільки різниця зверх 200 карб.

3.                 З тимчасових робітників і службовців, котрі виконують різного роду роботи, утримання податку проводиться в розмірі 10% не залежно від суми заробітку.

4.                 Утримання вищезгаданого податку провадиться безпосередньо підприємствами, організаціями і установами, а також і приватними особами, які мають найманих робітників, починаючи з ...-го січня 1943 р. і вносяться до каси Лебединського господарчого банку на рахунок Райфінвідділу, за минулий місяць не пізніше 5-го числа наступного місяця.

5.                 Про нараховані і сплачені суми податку бухгалтера підприємств, установ і організацій, а також приватні особи, які мають найманих робітників і службовців, повинні давати Райфінвідділу щомісяця звіт по встановленій нижче цього формі е пізніше 10-го числа наступного місяця.

6.                 За несвоєчасне перерахування утриманих сум податку і за неподачу звіту у визначений термін на бухгалтерів установ, організацій і на приватних осіб буде накладатись штраф.

Примітка: форма звіту слідуюча:

1)      Решта заборгованості по податку на початок звітного місяця.

2)      Загальна сума виплаченої зарплати за місяць.

В т.ч. а) штатним оподаткованим робітникам і службовцям.

            б) тимчасовим робітникам і службовцям.

3) Сума нарахованого податку.

4) Сума сплаченого податку.

5) Решта на кінець звітного місяця.

                                   Лебединська Міська та Районна Управа.

(Оригінал цієї постанови знаходиться в Лебединському краєзнавчому музеї).

Наказ

По Лебединській Міській та Районній Управі

Від 15 червня 1942 р.

Враховуючи необхідність скорішого відновлення зруйнованого більшовиками господарства та з метою більш інтенсивної допомоги в успішності боротьби проти жидо-большевицької мари, встановлюю з 15 червня 1942 р. в канцелярії Міської та Районної Управи, у відділах Управи та в усіх установах, що безпосередньо підпорядковані Міській Управі, 8-ми годинний робочий день з слідуючим порядком годин роботи: початок робочого дня – 8 год. За Берлінським часом, перерва на обід від 12 год. До 13 год., кінець робочого дня о 17 годині. У суботу робочий день з 8 до 12 годин. У неділю відпочинок.

Контроль за виконанням цього, а також забезпечення корисною роботою всім апаратом повного робочого дня, покладаю не керівників установ та підприємств.

Бургомістр Лебединської Міської та районної Управи Русинов

 

 

 

Об’ява німецько-фашистського коменданта м. Лебедина

про смертну кару партизан і жорстоких репресивних заходів

до населення, допомогаючому їм.

18 листопада 1941 року.

 

1.            Усі захоплені партизани (обої статі, цебто чоловіки чи жінки) у військовому чи цивільному одягу будуть прилюдно повішені. Всякий опір при затриманні або супроводженні їх буде суворо покараний.

2.            Всі села і двори, в яких будуть перебувати партизани або в яких вони будуть одержувати харчування, будуть покарані конфіскацію майна, спаленням будинків, розстрілом заложників і повішенням спільників партизан.

Комендант міста

Лейтенант

Підпис

(Сумський облдержархів. Фонд 1949, опис 1, справа 77, аркуш 1)

 

 

Розпорядження ортскомендатури м. Лебедин

про негайну здачу населення міста зброї

під загрозою розстрілу.

 

травень 1943 року

До 27 травня 1943 р. пропонується в останній раз … населенню міста і (навколішних) сел. Здати бургомістром усю зброю, яка є окремі частини зброї в розібраному стані, а також і порох.

Коли після зазначеного терміну, у кого-небудь буде виявлена зброя або її окремі частини на городі або на дільниці землі, належної певній особі – то особа буде розстріляна.

Ті, які знають про місцезнаходження зброї і своєчасно не повідомлять, також будуть покарані.

Бургомістри здають зібрану до 29 травня 1943 року в о (ртс) комендатуру 1/504 в м. Лебедин

Орт комендатура

(Сумський облдержархів. Фонд 1949, опис 1, справа 7, аркуш 105).

 

 

З наказу головнокомандуючого німецько-фашистської

армії про застосування смертної кари до населення

за допомогу партизанам.

 

2 липня 1943 року.

 

Усім, хто постачає харчами осіб, як належать до банд, наділя їх їстівними припасами, дають їм притулок або їх ховають, загрожує смертна кара.

За неповідомлення найближчій військовій установі об особах, які з’явились в селах або в інших місцях, які належать до банд, загрожує смертна кара.

 

Головнокомандуючий армії

(Сумській облдержархів. Фонд 2071, опис 1, справа 5, аркуш 15).

 

Продовжимо нашу бесіду згідно намічено плану. Всіма лісами району відав лісгосп, який не займався правильним введенням лісового господарства, а організував робітників для рубання лісу за вказівками німців. Ліс по хижацькі рубали цілий рік влітку і зимою в кількості, яку вимагали німці. На кінець окупації всі кращі лісонасадження були вирубані, що завдало величезної шкоди лісовому господарству. Великої шкоди завдала крадіжка деревини мешканцями сел., через те, що організованої охорони лісу не було.

Організація, яка б керувала мисливським господарства і полюванням не було. У населення мисливської зброї не було, так як вона в більшості була відібрана міліцією на початку війни, а ті, що по тим чи іншим причинам тоді не здали, в період окупації приховали її. Усякий постріл в лісі розглядався як партизанство. Спійманого зі зброєю в руках розстрілювали на місці як партизана. Так загинув відомий мисливець з с. Олександрівки Лобанів Григорій Іванович, який повертаючись з полювання з декілька ми забитими зайцями зустрівся біля млина з німцями, які забили його як партизана. Німці нічого не мали проти того, що полюванням займалися відповідальні працівники з місцевого керівного складу (Педосенко Василь Павлович, Безкостій Іван Данилович, Педосенко Євгеній Васильович і тому подібні). Полювали тільки на пернату дичину на польових озерах. Полювати в лісі боялися з-за можливої зустрічі з партизанами.

Державна торгівля зі вступом і місто німців зовсім припинила своє існування. Приватники крамниць не відкривали, через те, що не було ні продовольчих, ані промислових товарів. Зате багато було закусочних, паштетних і ресторанів, звичайно, привозних. Всі ці підприємства були дуже погано обладнані і мали жалюгідний вигляд. В асортименті закусок були майже виключно страви домашнього приготування: сало, яйця, домашня ковбаса, холодець, різні овочі и страви з них, фрукти і хлібні вироби, які зуміла виготовити господарка. Зовсім не було рибних страв, консервів, ситра, горілки, вина і тютюнових виробів. Правда з під прилавку потихенько діставали самогон і додавали закусок, проте на вітринах або на полицях він не виставлявся. Основна торгівля була зосереджена на базарі. Тут все продавалося і купувалося відкрито, не обмежуючись у формуванні цін. Спекуляція процвітала на всю широчінь, з’явились маклера, які займались скуповуванням предметів потреби, а потім перепродували їх по високим цінам, набиваючи собі кишені грішми. Кустарі відкрито продавали свої вироби в більшості низької якості, але по дуже високим цінам. До сплати приймались радянські грошові знаки і німецькі окупаційні марки, які мали однаковий обіг. Німці відвідували базар де не купували, а вимінювали головним чином яйця за мило, сигарети і різні дрібушки (запальники, чубуки, авторучки тощо).

Абсолютна більшість мешканців міста не вірила в тривалість німецької влади і впевнена була, що рано чи пізно Радянська влада повернеться, а фашисти будуть визнані з нашої священної землі. Окупацію вони вважали явищем тимчасовім і з жадобою слухали різні чутки і балачки про становище на фронті. У деяких були і підпіллі радіоприймачі, завдяки яким іноді їм доводилось слухати голос Москви і зведення Радянського Інформбюро. Ці зведення передавались одним другому, іноді факти перекручували, перебільшувались але слухали з великим інтересом. З жадобою перечитувались наші листівки, які скидали з літаків і хоч самі листівки після того як були прочитані знищувались, проте їх зміст передавався один другому. З захопленням населення приймало повідомлення про бойові дії партизан, радіючи їх успіхам і хоч незначні по розмірам операції, але в очах жителів здавались складною справою. В Лебедині все частіше стали розмовляти про те, що Радянська Армія перейшла в наступ і жене фашистів на захід.

9 серпня 1942 р. замість заарештованих і відправлених до Німеччини керівників Лебединської адміністрації – Безкостого І.Д., Русанова і інших була призначена керівна верхушка, зокрема бургомістра було затверджено Міняйла Василя Михайловича (мешканець м. Охтирки. До війни працював рахівником в Охтирському відділенні Держбанку).

11 серпня 1942 р. відправлено великий ешелон молоді завербованих примусово на роботи в Німеччині.

24 листопада 1942 р. оголошено наказ комендатури про мобілізацію населення міста на очистку аеродрому.

3 лютого 1943 р. послали жерстяників по всьому місту водостічні труби для залізних пічок на аеродромі.

11 лютого 1943 р. в місті багато п’яних німецьких і угорських офіцерів. Добре чути далеку гарматну стріляну. Через місто в день і вночі пересуваються фронтові частини, велика кількість автомашин з вантажем, проходила артилерія і танки. Відчувалось наближення фронту. Все частіше над містом пролітали радянські літаки, яких до речі німці дуже боялись.

17 лютого 1943 р. (середа) німці тикають з Лебедина. Горить приміщення школи № 1, Рай бібліотеки (там де були німецька комендатура).

18 лютого 1943 р. (четвер) німці взривали військмістечко.

В лютнево-березневих боях 1943 р. на Лебединський землі хоробро бився син уславленого героя громадянської війни В. Чапаєва – Олександр. В ті дні О.В. Чапаєв був командиром артилерійського полку 16-ої бригади. 20 лютого 1943 р. бійці його полку і 100-ої стрілецької дивізії швидко дійшли до р. Псьол і 21 лютого (неділя) 1943 р. звільнили м. Лебедин від фашистів. В боях за Лебедин хоробро билися бійці окремого батальону майора Тарана, окремого дивізіону під командуванням І.П. Воробйова і рота автоматників старшого лейтенанта О. Запальського.

Відступаючи німці завантажили ешелон награбованим майном на ст. Лебединська і в ніч на 21 лютого 1943 р. намагались його відправити, але група підпільників м. Лебедина на чолі з Прошкіним Василем Павловичем о 20 годині вечора підійшовши від ґудзикової фабрики раптом відкрила вогонь по ст. Лебединська, внаслідок якого перелякані німці раз білися і ешелон не було відправлено. Під час стрілянини було поранено робітника залізничної станції зеленого, який випадково попав в зону вогню. Майно, яке було в ешелоні було передано частинам 40 армії: 100-ій стрілецькій дивізії командир генерал Перхорович Ф.Ф., 183-ій стрілецькій дивізії командир генерал Костіцин, 16 ИП Т.А. полковник Купін. Всього було передано цим частинам: свиней 270 голів, великої рогатої худоби 407 голів, коней близько 500 голів, спирту 6 вагонів, меду 6 тонн і багато іншого продовольства. Крім цього цим військовим частинам було передано 4 вантажних автомашини, один легковий автомобіль, пальних мастильних матеріалів 30 тонн. 100 стрілецькій дивізії крім зазначених трофеїв було ще передано 1300 кілограмів вичиненої шкіри.

Протягом п’яти днів артилеристи О.В. Чапаєва вели уперті бої в районі Михайлівка-Курган-Чернеле. Відбивши контратаки фашистів, радянські частини до 28 лютого вийшли на лінію Гадяч-Лохвиця. Ворог шалено відбивався і, підтягнувши резерви на початку березня перейшов в контрнаступ. Частинам довелось повернутись в Лебедин і протягом двох тижнів захищати місто. Чапаєвці відбивали за добу по 5-7 атак ворожої піхоти і танків. Штаб О.В. Чапаєва знаходився по Сумський вулиці, а штаб 16-ої бригади був в приміщенні Міськради (там де зараз районне управління с.-господ).

23 лютого 1943 р. жорстокі бої були біля Бішхіна, де вібої полк під командуванням підполковника Носаля.

22 лютого 1943 р. організована була робота Міськради керівництво якої оголив Ронко С.П., обов’язки поліції виконувала озброєна група підпільників, якою командували Прошкі В.П. і Чернов І. Міськрада тимчасово розташувалась в будинку Райфінвідділу. В цей день почала працювати електростанція, забалакали гучномовці радіостанції. Народ заповнив всю вулиці, радісно зустрічали радянські війська, які проходили через, пригощали бійців хто чим зміг. На майдані проти будинку райфінвідділу відбувся мітинг на якому виступив з промовою Ронко С.П. Він звернувся до населення міста з проханням зібрати для бійців Радянської Армії білизни. Населення жваво відгукнулось на заклик і на другий день було зібрано близько 300 пар білизни. Затопили лазню і там же видавали бійцям, які милися чисту білизну. В цей день багато військ проходило через місто. Німецькі літаки бомбили військові обози по вул.. Пушкіна. Охтирській, Щорса і інших.

Починаючи з вівторка 23 лютого 1943 р. німці з Чернечого щодня обстрілювали місто. Снаряди розривались в різних кінцях міста, але здебільшого по вул. Зарудка. Майже щодня налітали літаки, які скидали бомби і обстрілювали скупчення людей з кулеистів.

3 березня (середа) 1943 р. декілька разів німецькі літаки налітали на місто і бомбили. На Кобіжчі були скинуті запалювальні бомби, від чого виникли пожежні, були жертви.

4 березня (четвер) 1943 р. видано наказ про евакуацію з Лебедина всіх чоловіків віком від 18 до 60 років.

5 і 6 березня (п’ятниця і субота) знову налітали німецькі літаки і скидали безцільно фугасні і запальні бомби. Наші зенітки стріляли по літаках. Знову на Кобіжи горіли хоти.

7 і 8 березня (неділя і понеділок) 1943 р. відділені постріли гармат з трьох боків міста. Вдень частіше і нібито ближче. Німецькі літаки скидали фугасні й запалювальні бомби на Гудимівській вулиці. Згоріла хата Зорича.

8 березня (понеділок) 1943 р. в міському кінотеатрі було урочисте засідання, присвячене Міжнародному жіночому дню. Незабаром після початку засідання почався артилерійський обстріл. Засідання було припинено, а вчасники його розійшлися. Актив міста з цього дня день і ніч перебував в приміщенні де до війни була міліція, а тепер був штаб озброєної групи підпільного комітету. Тут же були напоготові і транспортні засоби.

9 березня (вівторок) 1943 р. добре чути бій в бік Гусарівки, а ввечері в бік Будилки, вдалині видно велика заграва. Було чути кулеметну і мінометну стрілянину.

10 березня (середа) 1943 р. вночі і вранці актив вийшов з міста. Ранком чути було артилерійську стрілянину в бік Бишкіня і Будилки. Ввечері відійшли з Лебедина військові частини. З практичних міркувань командування фронту наказало прифронтовим частинам тимчасово залишати Лебедин. Актив міста і всі бажаючи евакуюватися їхали вузьким коридором, який з обох боків обстрілював ся кулеметним вогнем, через Рябушки, а потім шляхом, який проходе ліворуч Тростянця в напрямок на Бєлгород і Обоянь.

11 березня (четвер) 1943 р. німці знову в Лебедині. Тепер комендатура розташувалась в правому коридорі першого поверху виконкому (там де зараз райком комсомолу і відділ архітектури).

13 березня (субота) 1943 р. в Лебедин прибуло багато німецьких військових частин.

28 березня (неділя) 1943 р. опубліковано наказ німецької комендатури про здачу населенням пограбованого бензину, мастильних матеріалів і друкарських шрифтів та колонок, які були в поїзді на вокзалі 19 лютого 1943 р.

29 березня (понеділок) 1943 р. була заарештована Тачок Марія Михайлівна, 1914 року народження, яка проживала на майдані Волі. 9 квітня (п’ятниця) 1943 р. Тачок М.М. і 11 невідомих громадян були розстріляні, а трупи їх вивезені в канаву біля різниці.

10 квітня (субота) 1943 р. було розстріляно по невідомим причинам: Горошка Петра Матвійовича, 1884 р. народження, що проживав по Червоноармійський вулиці № 2 і Горношвеця Юхима Юхимовича 1902 року народження. Трупи їх були вивезені в канаву біля різниці.

12 квітня (понеділок) 1943 р. розстріляні за зв’язок нібито з партизанами: Голуб Іван Ягорович 1905 року народження, Зелений Григорій Петрович 1908 року народження, Костюк Прокіп Калістратович 1908 року народження, Панченко Іван Петрович 1912 року народження, Хоменко Андрій Васильович 1905 року народження і Цебро Матвій Іванович 1910 року народження.

15 квітня (четвер) 1943 р. розстріляні по невідомим причинам: Вялков Іван Федорович, Грушка Павло Дмитрович, Макуха Микола Семенович 1922 року народження, Чопенко, Шульга Дмитро.

20 травня 1943 р. оголошено наказ німецької комендатури про обов’язкову реєстрацію населення на біржі праці.

18 червня 1943 р. відправлено два ешелону людей в Німеччину на каторжні роботи.

Весь червень і липень німці розстрілювали вже не оголошуючи кого в за що. Розстрілювали здебільшого вночі і зразу ж трупи вивозили до різниці в канаву де сяк-так прикидали їх землею. За цей час встановити не можна кого розстріляли і за що.

4 серпня 1943 р. безперервним потоком пересуваються через Лебедин танки і гармати. Відчувається наближення фронту.

7 серпня 1943 р. вдень і вночі з сходу на захід ідуть і їдуть німецькі частини. Німці насуплені і злі, як німецькі вівчарки.

8 серпня 1943 р. в Лебедин прибув штаб якоїсь великої воїнської частини німців. Для штабу цієї частини звільнені приміщення райміськуправи, земельного відділу і частина будинків по вул. К. Маркса.

10 серпня 1943 р. радянські літаки бомбили і стріляли  кулеметів по військ містечку, де були німці, а також стріляли з літаків по німцях, які пересувались по Бедильському шляху.

12 серпня 1943 р. німецькі санітарні автомашини туди-сюди пересуваються без кінця. Вдень через Лебедин пролетіло 54 німецьких бомбардувальника з заходу на схід.

13 серпня 1943 р. цілу ніч літали над містом літак і десь щось бомбили.

14 серпня 1943 р. рух німецьких військових частин через місто трохи зменшився. Чути гарматну стрілянину в бік Бором лі. Вночі літали радянські літаки, бомбили щось за Лебедином. По літаках стріляли німецькі зенітки.

18 серпня 1943 р. чути бій в бік Бішкіня. Великий рух німців на захід. Всю ніч чути було гарматну стрілянину і тріскотіння кулеметів та автоматів.

19 серпня 1943 р. висаджували в повітря військмістечко, стріляли німецькі батареї. На аеродром налітали радянські літаки. При рази по 12 літаків в кожному нальоті. Ввечері важко було розібрати – чиї літаки, чиї гармати і чиї зенітки стріляють. В Лебедині є ще німці й вже з’явились наші бійці. О 9 годині вечора увійшли в Лебедин перші танкісти по Новопостроїній вулиці. Ввечері і вночі танки все пересувались через Лебедин на захід.

Лебедин звільняли в серпні 1943 р. війська 40-ої армії Воронізького фронту(командуючий фронтом генерал-лейтенант Москаленко Кирило Семенович) і війська 47-ої армії теж Воронізького фронту (командуючий фронтом генерал-лейтенант Корзун). Безпосередньо в боях за Лебедин приймали участь такі військові частини: 100-а ордена Леніна стрілецька дивізія під командуванням генерал-лейтенанта Тертичного Петра Вакуловича; 183-й окремий зенітний артилерійський дивізіон; 32-а винищувальна противотанкова бригада під командуванням Героя Радянського Союзу нині генерала в запасі Купіна Івана Володимировича; 309-а стрілецька дивізія Героя Радянського Союзу полковника Льва; 3-ій механізований корпус Героя Радянського Союзу Генерал-полковника Обухова Віктора Тимофійовича; артилерійський полк під командуванням нині двічі Героя Радянського Союзу Генерал-майора артилерії Петрова Василя Степановича; 569 стрілецький полк під командуванням нині Героя Радянського Союзу генерал-майора Федотова Василя Миколайовича (тоді він підполковник).

Бійці 569 стрілецького полку 19 серпня 1943 р. першими увірвалися в села Будилка, Боковенька, бобове, Кам’яне і Селище. Бійці 309 стрілецької дивізії вели наступ від лісгоспу на Курган в Чернеле. В боях особливо відзначались бійці артилерійських підрозділів якими командували Петров В.С., Блохін І., Рибалко М. – нині відомий поет, Пузиков В. та інші. Особливо хоробро билися на Лебединській землі комсомолець Герой Радянського Союзу Краснов М., який особисто знищив сім танків ворога; командир гармати Григор’єв Микола Панасович, який знищив три танка, сержант Кучков, Костров, Алманязов, Петренко, Бурав і багато інших. В бою за Лебедин геройські загинув командир батальону майор Таран, колишній професор математики Харківського Державного Університету; артилерист Хайнін; 17-річний командир Кулаков К. – син комісара бригади.

Після звільнення міста, декілька днів бої продовжувались за села Михайлівну, Курган, Чернече. Танкові і піхотні частини ворога чинили шалений спір. Але їм не вдалося довго утриматися біля Псла. Бійці 309 і 959 стрілецьких полків разом з 249 полком 32 бригади під командуванням Бор соєва В.Б. розгромили ворога в районі сел. Михайлівна і Кургана, а полки під командуванням Козіна і Литвиненка – у районі Будилки.

Особливо запеклі бої були в районі сел. Бішкіня і Ревску. Про один з епізодів цих боїв розповідає копія народного листа бойового подвигу сержанта Сергеєва Олексія Маркеловича.

10 серпня 1943 р. в районі населеного пункту Бішкінь, Сумської області противник зосередив великі сили, перейшов в наступ і намагався шляхом оточення знищити нашу частину. На вогневій позиції 1-го стрілецького батальону 722 стрілецького полку наступала велика група противника в декілька разів перевершувала наші сили. По даним розвідки стало ясно, що батальйон попав в оточення. Командир батальону з’ясувавші і уточнивши обстановку вирішив під прикриттям кулеметного вогню вивести батальон з оточення. З цією метою він віддав свій наказ:

– Сержант Сергєєв, Ви залишаєтесь з своїм кулеметом на місці, треба за любу ціну затримати противника кулеметним вогнем.

І сержант відповів: товариш комбат, ваш наказ буде виконано. Загину за Батьківщину, але ворога затримаю.

Швидко підготовивши свій станковий кулемет до відкриття вогню, тов. Сергєєв, підпустивши на близьку відстань німців, відкрив по них нищівний вогонь. Противник втративши понад 100 чоловік вбитими відхлинув, але відкрив шквальний мінометно-кулеметний вогонь по кулемет чину і вдруге перейшов в атаку. Друга атака також була відбита тов. Сергеєвим с великими втратами для противника. Противник перегрупував свої сили, в третій раз перейшов в атаку і тільки тоді ворожа куля примусила тов. Сергеєва випустити з рук кулемет, але й ця остання атака противника була відбита тов. Сергеєвим з великими для противника втратами. Завдяки мужністю і безстрашності тов. Сергеєва батальйон вийшов з оточення, зберігши живу силу і матеріальну частину. На полі бою залишилось понад 200 трупів німців, знищених тов. Сергеєвим.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 січня 1944 р. сержанту Сергеєву Олексію Меркеловичу посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

19 серпня 1943 р. ввечері частина радянсько-партійного активу прибула в Лебедин і негайно заходилась наводити порядок після тривалого часу окупації м. Лебедина. В цей же день 19 серпня 1943 р. було видано постанову партійного комітету Лебединського району такого змісту:

§ 1 Цього числа по м. Лебедину і населеним пунктом Лебединського району встановлюється Радянська влада. Всі закони і накази німецького командування відміняються.

§ 2. Надалі до особливого розпорядження всім відповідальним працівникам підприємств і колгоспів організувати і приступити до роботи.

§ 3. Всі бургомістри сільських управ і старости від посад усуваються.

§ 4 Підприємствам і колгоспам негайно організувати сторожову і пожежну охорону майна.

§ 5. Начальнику РС міліції у найближчий термін провести реєстрацію всіх робітників і службовців німецького командування бургомістрів, старост сільських управ, шуцполіцію, поліцію і перекладачів.

§ 6 Начальнику міліції організувати як по місту Лебедину так і по дільницям Сільрад робітниче-селянську міліцію.

§ 7. Начальнику міліції в найкоротший термін провести від всіх громадян збір вогнепальної і холодної зброї.

Лебединський партійний комітет.

 

Зразу після звільнення Лебедина від німецької окупації секретарем райкому партії був Лінник Олександр Миколайович, головою Виконкому Райради Новиков Григорій Денисович, головою Міськради Ронко Сергій Павлович, секретар райкому комсомолу Даріко Катерина Іванівна.

20 серпня 1943 р. німці вели артилерійський обстріл міста. В бій Будилки великий гуркіт бою. Весь час через місто йдуть Катюши і танки. За містом був повітряний бій, збито один німецький літак, а решта повтікали на захід.

Вже на другий день після вступу Радянської Армії до Лебедина почав діяти лісгосп. Тікаючи німці забрали паси, мастильні матеріали і інше, але завдяки великій ініціативі робітників 21 серпня при лісгоспі працювали 3 кузні, майстерня по виготуванню та ремонту возів, саней, коліс. 31 серпня почав працювати лісопильний завод. Для робітників була відкрита їдальня.

21 серпня 1943 р. зранку було тихо, але з 10 годин почався артилерійський обстріл Лебедина з трьох боків, крім заходу. Весь день через місто йшли танки. Вночі було тихо.

22 і 23 серпня 1943 р. гармати стріляли по місту.

24 серпня 1943 р. зранку великий рух наших військ через місто на захід. Гарматна стрілянина за містом.

25 серпня 1943 р. в місті стало тихо. Вночі німці бомбили Лебедин.

26 серпня 1943 р. зранку було чути гарматну стрілянину в бік М.-Бобрика. Увечері німецькі літаки обстрілювали Лебедин з кулеметів.

27 серпня 1943 р. зранку і вдень віддалена канонада і захід від міста.

28 серпня 1943 р. чути відділені бої на південний хід від Лебедина.

29 серпня 1943 р. зранку і вдень далекі бої в бік села Будилки і Влізьки.

29 серпня 1943 р. Лебединській район було повністю звільнено від німецьких окупантів.

31 серпня 1943 р. день був спокійний. Над вечір було чути далекий бій, який віддалявся все далі на захід.

З 1 вересня 1943 р. в Лебедині закінчилась бойова обстановка, а почався період мирної праці по відбудові зруйнованого народного господарства. З великими труднощами почала свою працю промисловість району. З першого вересня розпочато заняття в школах. Великі організаційні і матеріальні неполадки долали наші колгоспи переборюючи великі труднощі колгоспи району всім чим тільки змогли допомагали Радянській Армії, так колгосп «Вперед до соціалізму» Лебединської Міськради 1 вересня 1943 р. передав у фонд оборони 187 ц. зерна, 85 ц. картоплі, 53 ц. огірків, 58 ц. помідорів, 2 ц. цибулі.

1 вересня 943 р. після звільнення нашого району від німецької окупації відбулася перша нарада голів сільрад та колгоспів. Вони розповіли на нараді про сумлінне відбудування колгоспного господарства, особливо збирання врожаю і посів озимини.

В серпні 1943 р. проживали в м. Лебедині: Ватутин Микола Федорович, генерал-армії командуючий Воронізьким фронтом, проживав в Лебедині по вул.. Шкарупівка (тепер вулиця ім. Ватутіна будинок № 14 (Педосенка Василя Павловича); член Військової Ради Воронізького фронту генерал-лейтенант Хрущов Микита Сергійович, проживав в Лебедині по Піонерській вулиці № 50 (власник будинку Стрілянова Наталія Федорівна).

 

Список військовослужбовців, які загинули

в боях за визволення м. Лебедина

в 1943 році і поховані в м. Лебедині

 

Літній сад (двір готелю)

 

1.                 Бабак Іван Макарович, капітан, 1920 р. народження, загинув 29 серпня 1943 року.

2.                 Березовський Юхим, старший сержант 1900 р. народження, загинув 3 вересня 1943 р.

3.                 Волох Анатолій Олександрович, сержант 1917 р. народження, загинув 12 вересня 1943 р.

4.                 Калькунцев Валерій Олександрович, старший лейтенант, 1920 р. народження, загинув при аварії автомашини 31 серпня 1943 р. По другим матеріалам: Колкунцев Валентин, рядовий, 1921 р. народження, уроженец Воскресенска Московської області.

5.                 Тараканов Борис Микитович, сержант 1913 р. народження, загинув 12 вересня 1943 р.

6.                 Яковлєв Іван Никифорович, майор 1906 р. народження, загинув 29 серпня 1943 р.

 

Літній сад (біля ресторану)

 

1.                 Гречухин Федір Іванович, підполковник, 1908 р. народження, загинув 8 вересня 1943 р.

2.                 Єсіпов Пилип Степанович, підполковник, 1904 р. народження, загинув 8 вересня 1943 р.

3.                 Жиганов Пантелеймон Іванович, старший лейтенант, загинув 8 вересня 1943 р.

4.                 Зимовець Яків Дмитрович, 1908 р. народження, загинув 17 жовтня 1943 р.

5.                 Попов А.Як., загинув 10 вересня 1943 р.

 

Майдан Волі (братська могила)

 

1.                 Забелец Іван Максимович, лейтенант, 1916 р. народження, загинув 23 серпня 1943 р.

2.                 Зухов Шафир Баймурович, майор 1915 р. народження, загинув 23 серпня 1943 р.

3.                 Коротенький Іван Максимович, солдат, 1903 р. народження, загинув 22 серпня 1943 р.

4.                 Прохоров Сергій Миколайович, старший лейтенант, 191… року народження, загинув 19 серпня 1943 р.

5.                 Столяров Олександр Павлович, солдат 1919 р. народження, загинув 22 серпня 1943 р. народження.

6–10.   Пять могил – прізвищ похованих невідомо.

 

Сад поліклініки

 

1.      Фролов Микола, технік-лейтенант, 1912 р. народження, загинув 12 вересня 1943 р.

2–7. Шість могил-прізвищ похованих невідомо. Загинули 12 вересня 1943 р.

 

Двір Чернелівської вул. № 16

 

1.      Александров Н.А., 1921 р. народження, загинув 8 вересня 1943 р.

2.      Бурусь М.М., старшина, 1917 р. народження, загинув 8 вересня 1943 р.

3.      Колесніков І.П., солдат, 1901 р. народження, загинув 8 вересня 1943 р.

4.      Фомін П.М., солдат, 1909 р. народження, загинув 17 вересня 1943 р.

5.      Чуприна П.А,, 1901 р. народження, загинув 8 вересня 1943 р.

 

Охтирська вулиця (біля Держбанку)

 

1.      Лимар Анатолій Наумович, 1925 р. народження, загинув 19 серпня 1943 р.

 

Замкова вул. № 1 (біля Райощадбанку)

 

1.      Попов Василь Васильович, старший сержант 1921 р. народження, загинув 20 серпня 1943 р.

 

В 1943 р. в приміщенні школи № 3 на Туєвому майдані було тимчасово відкрито прифронтовий госпіталь № 2023. В який направлялись поранені військовослужбовці для лікування. Частина з їх вмирали від тих чи інших причин і їх ховали недалеко від приміщення школи над дорогою в напрямку на Білодідів луч приблизно в 100-120 метрах від школи. Це кладовище було огороджено і мало 65 могил. В цьому місці були поховані:

1. Абрамович Леонід Степанович, старший лейтенант

2. Байтаденко

3. Воронов Петро Петрович, 1908 р. народження. Вмер 11 вересня 1943 р.

4. Вялков М.М., 1925 р. народження

5. Герасименко Василь Дмитрович, 1904 р. народження

6. Гончаров Марко Федорович

7. Дожиданов, сержант

8. Долгов Олексій Іванович

9. Денисов І.А., 1925 р. народження, сержант.

10. Євсюков Василь Комов, 1914 р. народження. Вмер 10 вересня 1943 р.

11. Єгзучані Степан Денисович

12. Жиряков Михайло Миколайович, 1925 р. народження

13. Ісламо Улан, 1909 р. народження

14. Комаров Володимир Павлович, 1918 р. народження

15. Коренко Василь

16. Куклін

17. Куклін Андрій Якимович 1924 р. народження

18. Кузьмищев Василь

19. Лог Юрій Іванович

20. Мардин

21. Марков Василь Артемович

22. Невянцев Михайло Михайлович, 1914 р. народження. Вмер 13 вересня 1943 р.

23. Науменко Н.З., 1912 р. народження.

24. Панасенко А.М., 1903 р. народження.

25.Попов Микола

26. Тищенко Григорій Олексійович, 1906 р. народження.

27. Сусанов Сухан, 1915 р. народження

28. Суворов А.С., 1925 р. народження.

29. Сергєєв Михайло Микитович, сержант, 1922 р. народження.

30. Татищенко Ягор Маркович, 1926 р. народження

31. Тиголев

32. Тищенко

33. Харін Артем Леонтійович 1900 р. народження.

34. Хашеров Ахаз, 1915 р. народження

35.Шолтиков Іван Петрович, 1923 р. народження

36. Шовров Іван Григорович, сержант, 1908 р. народження.

37. Щербенко Петро Олександрович.

38. Ященко39–65. Двадцять сім могил – прізвищ похованих невідомо.

Заховані в могилах: літній сад (двір готелю), 6 чоловік, літній сад (біля ресторану) 5 чоловік, Майдан Волі (братська могила) 10 чоловік, сад поліклініки 7 чоловік, двір Чернемівської вул.. № 16 5 чоловік, Охтирська вул. (біля Держбанку і чоловік, Замкова вул.. (біля Райощадбанку) 1 чоловік і біля школи № 3 65 чоловік, а всього в кількості 100 чоловік. 15 квітня 1952 р. викопані з могил остатки 90 чоловік покладені в 14 домовинах і перезаховані в братську могилу в Троїцькому саду (ріжок вулиць Михайлівської, Піонерської і Партизанської). 10 чоловік військо службовців захованих на Майдані Волі біля братської могили героїв партизанської в братську могилу в Троїцькому саду перенесені не були. Керував роботою по перехованню останків технік Міськради Карабан Петро Петрович.

12 лютого (четвер) 1942 р. всіх євреїв в кількості 32 чоловіка були вивезені на автомашинах в авіомістечко і там їх розстріляли, а трупи вкинули в льодовню, яку запалили. 13 вересня 1962 р. останки розстріляних євреїв були викопані вкладені в домовини і заховані в братській могилі на Мироносицьку кладовищі Керував цією роботою підполковник запасу Дудченко Кость Матвійович.

Починаючи з травня і по жовтень 1962 р. підполковником запасу Дудченком Кость Матвійовичом проводилось виявлення могил захованих в різних місцях військовослужбовців, які загинули в Велику Вітчизняну війну 1941–1945 рр.

З лісів південної і західної частин м. Лебедина перенесені в братську могилу на хут. Губчин (Михайлівська вул.) останки:

1. Молодецького Петра – офіцера-політпрацівника

2. Курганського Василя. Гвардії рядового розвідника

3-9. Сім могил-прізвища похованих невідомі.

19 серпня 1962 р. на цій братській могилі збудовано обеліск, який в цей день було урочисто відкрито.

З північної частини міста і навколишніх лісів та часткового з присадибних ділянок по вул.. Короленка, а також з району Троїцького кладовища перенесено в братську могилу на Троїцькому кладовищі останки військовослужбовців, партизан і патріотів. Серед них: Філонов Феоктистов Микола Іванович, сержант, 1918 р. народження, уроженец м. Ленінграда, якого німці повісили 28 січня 1942 р. за зв’язок з партизанами; Дудченко – партизан з х. Лісне В-Висторопської Сільради. Прізвища останніх невідомі.

З східної частини міста, в районі саду колгоспу ім. Леніна, родів по Охтирській вулиці, біля залізниці в районі 25, 26 і 27клм. з військового містечка перенесено в братську могилу на Мироносицьком кладовище 310 останків в тому числі останки 32 розстріляних в військ містечку євреїв. Серед перезахованих: Приходько, лейтенант 1923 р. народження: Шамбасов Михайло С., рядовий 1922 р. народження. Прізвища останніх невідомі.

З території військового містечка в братську могилу на Пітрівському кладовищі перенесено 12 останків військовослужбовців, які загинули в Велику Вітчизняну війну. Прізвища їх невідомі.

9 травня 1963 р. урочисто відкрито пам’ятник на братській могилі на Мироносиць кому кладовищі, 19 серпня 1963 р. такий же пам’ятник відкрито на Троїцькому кладовищі, а 25 серпня 1963 р. і на Покровському кладовищі Велику організаторську роботу в перенесенні останків в братські могили і у побудові і урочистому відкритті пам’ятників відіграв підполковник запасу Дудченко Кость Матвійович.

В вересні місяці 1943 р. останки партизан були вийняти з канави біля міської різниці і перезаховані з належним військовим почтом в братську могилу в троїцькому саду (Михайлівська вулиця).

1 Карпов Кіндрат Григорович, командир партизанського загону. Загинув 26 березня 1942 р.

2. Романов Павло Семенович, заступник командира партизанського загону. Загинув 24 березня 1942 р.

3. Камай Михайло Омелянович, комісар партизанського загону. Загинув 5 травня 1942 р.

4. Теплюк Степан Самсонович, боєць загону. Загинув 25 березня 1942 р.

5. Вербицький Павло Олександрович, боєць загону. Загинув 5 травня 1942 р.

6. Пивоваров Петро Полікарпович, боєць загону-кулеметник. Загинув 5 травня 1942 р.

7. Карпов Іван Остапович, боєць загону. Загинув 5 травня 1942 р.

8.Славуцький Веніамін Афонович, боєць загону. Загинув 28 березня 1942 р.

9. Антонов Олександр Іванович, боєць загону. Загинув 6 травня 1942 р.

10. Лапоніч Павло Іванович, боєць загону. Загинув 5 травня 1942 р.

11. Граціанова Євгенія Олександрівна, допомога партизанам харчами. Загинула 6 березня 1942 р.

12. Калицький Федір Іванович, боєць загону. Загинув 5 травня 1942 р.

В червні 1946 р. над братською могилою загинутих партизан в Троїцькому саду встановлено залізо-бетоний монумент з надписом загинутих партизан. Урочистого відкриття не було. В 1967 р. була збудована надмогильна плита, а 19 липня (субота) 1969 р. об 11 годині відбулося відкриття скульптурної композиції на братській могилі партизан. Композиція роботи сумського скульптора Красножона Якова Денисовича. Композиція збудована по ініціативі і за клопотанням та турботами підполковника в запасі Дудченка Костянтина Матвійовича.

В Троїцькому саду заховано героя громадянської війни, командира партизанського загону, орденоносця Фролова Харитона Мусійовича, який вмер 18 січня 1940 р. Під час планування Троїцького саду і будування братської могили, загинувши під час Вітчизняної війни – могила Фролова Х.М. була зрівняна з землею.

Після переховання з поодиноких могил в різних кутках Лебедина і його околиць в братські могили і побудування на них надмогильних пліт і скульптурних композицій по стану на 1 січня 1965 р. є в м. Лебедині сім братських могил, а саме:

1.                  Братська могила військовослужбовців, які загинули в Велику Вітчизняну війну (Троїцькій сад) – 90 чол.

2.                  Братська могила партизан Вітчизняної війни (троїцькій сад) – 12 чол.

3.                  Братська могила на Майдані Волі: бійців громадянської війни 22 чол. і бійців війни 10 чол. Разом – 32 чол.

4.                  Братська могила на Михайлівської вул. – 9 чол.

5.                  Братська могила на Мироносицькому кладов. – 310 чол.

6.                  Братська могила на Троїцькому кладок. – 80 чол.

7.                  Братська могила на Покрівському кладок. – 12 чол.

Разом поховано в 7 могилах 545 чоловік.

 

Список

осіб, які були позбавлені життя в Лебедині під час окупації.

 

1.                       Антонов Олександр Іванович, партизан загону К.І. Карпова, 1910 р. народження, загинув 6 травня 1942 р.

2.                       Берест Олександр Матвійович, 1910 р. народження.

3.                       Без коровайний Трифон Павлович, 1893 р. народження, член КПРС, розстріляний як заложник 2 грудня 1941 р.

4.                       Богуславський Наум Вольфович, 1879 р. народження, розстріляний 12 лютого 1942 р., як єврей.

5.                       Бурик Іван Степанович, 1922 р. народження.

6.                       Бурлюк Федосій Ягорович, 1882 р. народження, розстріляний за зв’язок з партизанам 12 березня 1942 р.

7.                       Василенко Петро Васильович, 1905 р. народження, розстріляний …травня 1942 р.

8.                       Вейнблат, повішений 5 грудня 1942 р. за те, що не мав на грудях жовтого кольору зірки, проїзжаючи через Лебедин.

9.                       Віктор, військовослужбовець Радянської Армії, розстріляний 14 лютого 1942 року.

10.                   Бялков Іван Федорович, розстріляний 15 квітня 1942 р.

11.                   Вербицький Павло Олександрович, 1902 р. народження, загинув 5 травня 1942 р.

12.                   Голуб Іван Ягорович, 1905 р. народження, розстріляний 12 квітня 1943 р. за зв’язок нібито з партизанами.

13.                   Гончаров Петро Миколайович.

14.                   Горошко Іван Васильович, 1893 р. народження, член КПРС, розстріляний 2 грудня 1941 р., як заложник.

15.                   Горошко Петро Матвійович, 1884 р. народження, розстріляний 10 квітня 1943 р.

16.                   Горошко Федір Іванович, 1909 р. народження, член КПРС, розстріляний 2 грудня 1941 р., як заложник.

17.                   Граціанова Євгенія Олександрівна, 1896 р. народження, член КПРС, розстріляна 6 березня 1942 р. за зв’язок з партизанами.

18.                   Гречаниченко Іван Юхимович, 1906 р. народження, член КПРС, розстріляний 2 грудня 1941 р., як заложник.

19.                   Гримайло Михайло Павлович, 1912 р. народження, розстріляний 12 жовтня 1942 р.

20.                   Грушка Павло Дмитрович, 1920 р. народження, розстріляний 15 квітня 1943 р.

21.                   Губенко Іван Абрамович, 1890 р. народження, член КПРС, розстріляний 2 грудня 1941 р. як заложник.

22.                   Довбишева Євдокія Андріївна, 1920 р. народження, повішена 14 листопада 1941 р. за вбивство родичів.

23.                   Жук Борис Павлович, 1906 р. народження, член КПРС, розстріляний 2 грудня 1941 р., як заложник.

24.                   Журавка Павло Федорович, 1914 р. народження.

25.                   Зелений Григорій Петрович, 1908 р. народження, розстріляний 12 квітня 1943 р.

26.                   Зеленський Василь Дмитрович, 1924 р. народження, розстріляний 6 березня 1942 р., за зв’язок з партизанами.

27.                   Зеленський Дмитро Никифорович, 1899 р. народження, розстріляний 6 березня 1942 р., за зв’язок з партизанами.

28.                   Золотарьов Олексій Федорович, 1904 р. народження.

29.                   Золотоверхий (з Гадяча), повішено 17 грудня 1941 р. за зв’язок з партизанами.

30.                   Калицький Федір Іванович, партизан загону загинув 5 травня 1942 р.

31.                   Калужський Олександр Мусійович, 1914 р. народження, розстріляний 12 лютого 1942 р., як єврей.

32.                   Комай Михайло Омелянович, 1896 р. народження, член КПРС, комісар партизанського загону, загинув 5 травня 1942 р.

33.                   Карацюба Омелян Пантелеймонович, 1904 р. народження, розстріляний 8 квітня 1942 р. за крадіжку німецької собаки.

34.                   Карпов Іван Остапович, 1897 р. народження, член КПРС, партизанського загону, загинув 5 травня 1942 р.

35.                   Карпов Кіндрат Григорович, 1898 р. народження, командир партизанського загону, член КПРС, загнув 26 березня 1942 р.

36.                   Корнієнко Костянтин Мусійович, 1904 р. народження, загинув 16 жовтня 1941 р.

37.                   Костюк Прокіп Калістратович, 1908 р. народження, загинув 12 квітня 1943 р.

38.                   Крамаренко, розстріляний 10 лютого 1942 р. за переховування у себе вдома єврейки.

39.                   Крилець Петро Якович, 1893 р. народження, загинув 5 травня 1942 р. Мешкав по Шевченківській вулиці № 37.

40.                   Курило Анастасія Андріївна, 1912 р. народження, повішена 1.. листопада 1941 р., за вбивство родички.

41.                   Крижак – лікар єврей з західних областей України, а з ним чоловік його родини, розстріляні 12 лютого 1942 р.

42.                   Лазаренко Семен Олексійович, 1896 р. народження, розстріляний … грудня 1941 р. Мешкав по вул. Р. Люксембург № 12.

43.                   Лапоног Павло Іванович, загинув 5 травня 1942 р. в бою з німцями при розгромі партизанської землянки.

44.                   Лейтенант Федя, окруженець, повішений німцями за зв’язок з партизанами.

45.                   Левінман Ісаак Хонович, зубний лікар поліклініки, розстріляний як єврей 12 лютого 1942 р.

46.                   Левінман Павліна Абрамівна, дружина зубного лікаря Левінмана І.Х. Розстріляна як єврейка 12 лютого 1942 р.

47.                   Полякова (Левінман) Євгенія Ісааківна, 1907 р. народження, дочка Левінмана І.Х. Розстріляна 12 лютого 1942 р.

48.                   Полякова Ганна, внучка зубного лікаря Левінмана І.Х., 1927 р. народження, розстріляна 12 лютого 1942 р.

49.                   Макуха Микола Семенович, 1922 р. народження, загинув 15 квітня 1943 р.

50.                   Микола – перекладач, розстріляний 6 березня 1942 р. за те, що він не признавався, що він єврей.

51.                   Пантюшенко Микола Дмитрович, 1905 р. народження, загинув 5 травня 1942р.

52.                   Панченко Іван Петрович, 1912 р. народження, загинув 12 квітня 1943р.

53.                   Пивоваров Петро Полікарпович, 1911 р. народження, загинув 5 травня 1942 р.

54.                   Підгородецький Антон Матвійович, 1896 р. народження, розстріляний 2 грудня 1941р.

55.                   Романов Павло Семенович, 1900 р. народження, загинув 24 березня 1942р.

56.                   Рубін Мотя, підопічний будинку інвалідів, розстріляний як єврей 12 лютого (четвер) 1942 р.

57.                   Рубін сон Ліна Григорівна, 1882 р. народження, працювала прибиральницею в Робкоопі. Розстріляна 12 лютого 1942 р.

58.                   Рядовий Григорій Максимович, 1908 р. народження, загинув під час бомбардування в жовтні 1941 р.

59.                   Скачко Віктор Іванович, 1927 р. народження, загинув під час бомбардування в жовтні 1941 р.

60.                   Славуцький Веніамін Афонович, партизан загону Карпова К. , загинув 28 березня 1942 р.

61.                   Старший лейтенант Віктор, повішений 1 січня 1942 р. за зв’язок з партизанами.

62.                   Теплюк Степан Самсонович, 1910 р. народження, партизан загону К.І. Карпова. Загинув в бою 25 березня 1942 р.

63.                   Талок Лідія Михайлівна, 1914 р. народження, розстріляна 9 квітня 1943 р. по невідомим причинам.

64.                   Фалько Кузьма Васильович, 1890 р. народження, розстріляний 2 грудня 1941 р., як заложник.

65.                   Філонов-Феоктістов Микола Іванович, 1918 р. народження, повішено 28 січня 1942 р. за зв’язок з партизанами.

66.                                                      7 лютого 1942 р. (субота) розстріляно якось єврея з Харкова. Прізвище його невідомо.

67.                   Хоменко Андрій Васильович, 1905 р. народження, розстріляно 12 квітня 1943 р. за зв’язок з партизанами

68.                   Хоменко Іван Трохимович, 1911 р. народження, розстріляний 2 грудня 1941 р., як заложник.

69.                   Цебро Матвій Іванович, 1910 р. народження, розстріляний 12 квітня 1943 р. за зв’язок з партизанами.

70.                   Попенко (невідомо звідки він і хто він), розстріляний 15 квітня 1943 р. по невідомим причинам.

71.                   Чорно швець Юхим Юхимович, 1922 р. народження, 10 квітня 1943 р. розстріляний по невідомим причинам

72.                   Шахат, єврей з західних областей України, розстріляний 12 лютого 1942 р. Разом з ним розстріляно 3 чоловіка його родини.

73.                   Шкурка Іван Спиридонович, 1924 р. народження, розстріляний в липні 1943 р. по невідомим причинам.

74.                   Шульга Дмитро, розстріляний 15 квітня 1943 р. по невідомим причинам.

75.                   Юдкевич Іван Васильович, 1890 р. народження. Заготівник взуття. Повішений 10 грудня 1941 р. за те, що його прізвище схоже на єврейське.

76.                   Ярошенко Трохим Андрійович, 1896 р. народження, член КПРС, голова В.-Висторопського колгоспу «Червоний лан», повішений 19 березня 1942 р. за те, що був декілька днів бійцем партизанського загону Карпова К.

Починаючи з березня 1943 р. і до 18 серпня 1943 р. німці хапали десятками людей, вивозили їх автомашинами до бойні і там розстрілювали, а кого невідомо.

 

Рух опору на Лебединщині під час

Вітчизняної війни 1941–1945 рр.

 

Партизанський рух

 

За вказівками Сумського обкому КП України і згідно рішення бюро Лебединського райкому КП України в Лебединському районі повинно бути створені чотири партизанські загони:

Перший загін під командуванням голови Лебединської Міськради Карпова Кіндрата Григоровича (місцерозташуваннязагону Гарбузівка, Ситники).

Другий загін під командуванням зав. Гуж транспортом Лебединської Міськради партизана громадянської війни Безкоровайного Трифона Павловича (місце розташування загону Репівка, Радянське лісництво).

Третій загін під командуванням секретаря народного суду Карпова Івана Остаповича (місце розташування загону Боковенька, М.-Бобрик).

Четвертий загін під командуванням директора Лебединського Учительського Інституту Скоробагатька Ф.Е. (місце розташування загону Межиріч, Ворожба).

З зазначених вище партизанських загонів діяв тільки один загин під командуванням Карпова Кіндрата Григоровича.

Другий загін Без коровайний Т.П. не збирав і нічого не робив по організації його, а в період коли Радянські війська примушені були з тактичних міркувань залишити Лебедин, він конем перевіз до себе додому базу партизанів і торгував щодня на базарі при німцях махоркою, милом, сірниками і інш.

Командир першого партизанського загону Карпов К.Г. пропонував Безкорованому Т.П. об’єднати обидва загони в один, але він від цього відмовився. В кінці жовтня 1941 р. Карпов К.Г. поручив партизанам Невольоному І.П. (до речі Невольоний І.П. був бійцем загону Без коровайного Т.П., а оскільки цей загін не зібрався, Невольний Г.П. перейшов бійцем в загін Карпова К.Г.) і Теплюку С.С. відправитись в Лебедин і запропонувати Без коровайному Т.П., вступити до загону Карпова К.Г. бо залишатись йому в Лебедині небезпечно. Він відмовився і від цього, мотивуючи тим, що проти німців він не воює і вони з ним нічого не повинні зробити. І після цього він щодня возом вивозив на базар майно бази і продавав його. Не встиг він і половини бази продати, як німці його заарештували і на другий день 2 грудня 1941 р. розстріляли в числі десяти заложників.

Третій загін, командир його Карпов І.О., партизанів не збирав і нічого не робив в справі організації загону, посилаючись на своє кепське здоров’я. Сам він перейшов рядовим бійцем в загін Карпова К.Г., чесно і віддано виконував всі обов’язки, які на нього прокладались. В загоні Карпова К.Г. був з самого початку і до його кінця, а 5 травня 1942 р. загинув в бою.

Четвертий загін під командуванням Скоробагатька Ф.Є. жодного разу не збирався, а Скоробагатько Ф.Є. довідавшись, що йому доручено керувати загоном на другий день зник з Лебедина і не появлявся і місті і до цього часу.

 

Склад і дії партиз. Загону № 1.

 

1.                       Карпов Кіндрат Григорович – командир загону. Уродженець с. Будилка, 1899 р. народження, член КПРС, працював головою Міськради. Загинув в бою 26 березня 1942 р.

2.                       Камай Михайло Омелянович – комісар загону. Уроженець м. Недригайлів, 1896 р. народження, член КПРС, працював зав. торгвідділом Лебединської Райспоживспілки. Загинув в бою 5 травня 1942 р.

3.                       Романов Павло Семенович – заступник командира загону. Уроженець с. Стеблинки Гарбузівської Сільради, 1899 р. народження, член КПРС, працював начальником автороти.

4.                       Антонов Олександр Іванович – секретар парторганізації загону. Уродженець Татарської АРСР, 1910 р. народження, член КПРС, працював заступником зав. відділом пропаганди і агітації Сумського обкому КП України. В липні 1941 р. був затверджений секретарем підпільного територіального обкому КП України на чотири районі: Охтирський, Тростянецький Лебединський і Синівський, але в зв’язку з тим, що тільки в Лебединському районі зібрався один партизанський загін. Антонову О.І. керувати було нічим і він став рядовим бійцем загону Карпова К.І. і одночасно секретарем парторганізації. Загинув в бою 6 травня 1942 р.

5.                       Пивоваров Петро Полікарпович – кулеметник загону. Уродженець м. Лебедина 1911 р. народження Член КПРС. Працював директором Лебединського Кінотеатру. Загинув в бою 5 травня 1942 р.

6.                       Вербицький Павло Олександрович – рядовий боєць. Уродженець м. Москви. 1902 р. народження. Член КПРС. Працював директором Лебединського державного млина. Загинув в бою 5 травня 1942 р.

7.                       Карпов Іван Остапович – рядовий боєць. Уродженець с. Боковенька Лебединського району. 1897 р. народження. Член КПРС. Працював секретарем народного суду. Загинув в бою 5 травня 1942 р.

8.                       Славуцький Веніамін Афонович – рядовий боєць. Уродженець Київської області. Безпартійний. Працював бухгалтером Лебединської райспоживспілки. Забитий поліцією на лузі під с. Курган 28 березня 1942 р.

9.                       Лапоніг Павло Іванович – рядовий боєць. Уродженець с. М.-Бобрик Лебединського району. 1903 р. народження Член КПРС. Працював головою колгоспу «За заповітами Леніна». Загинув в бою 5 травня 1942 р.

10.                   Каліцький Федір Іванович – рядовий боєць. 1903 р. народження. Член КПРС. Офіцер Рад. Армії попав в вороже оточення з якого вийшов і вступив в загін Карпова К.Г. Загинув в бою 5 травня 1942 р.

11.                   Теплюк Степан Самсонович – рядовий боєць. Уродженець Київської області. 1910 р. народження. Безпартійний. Працював старшим фінінспектором Лебединського фінвідділу. Загинув в бою під Межирічом 25.III.1942 р.

12.                   Бурлюк Андрій Олексійович – рядовий боєць. Уродженець с. Рябушки Лебединського району. 1903 р. народження. Член КПРС. Працював головою рябушчанського колгоспу «Нове життя». В грудні 1941 р. за власним бажанням вибув з загону і проживав дома в с. Рябушки. В червні 1942 р. по доносу німці знайшли його горищі власного будинку і в дворі розстріляли.

13.                   Стеблинка Тимофій Аристархович – рядовий боєць, ….. р. народження. В грудні 1941 р. вибув з загону нібито в радянську Армію. Доля його невідома.

14.                   Білаш Яків Степанович – рядовий боєць, а після загину Карпова К.Г. з 26 березня 1924 р. комісар загону. …. р. народження. Член КПРС. Уроженець с. Бішкінь Лебединського району. Працював секретарем райкому КП України. Вибув з загону 5 травня 1942 р. На 1 ….. 1970 р. живий і мешкав в с. Штапівка.

15.                   Невальоний Іван Пархомович – рядовий боєць. Уроженець с. Бішкінь Лебединського району. 1898 р. народження. Член КПРС. Працював головою Лебединського колгоспу «II п’ятирічка». Вибув з загону 26 березня 1942 р. після ранінню. На 1 січня 1970 р. живий і мешкав в Лебедині по вулиці Свердлова № 69.

16.                   Юр’єв Петро Іванович – рядовий боєць–радіст. Уродженець с. М.-Вистороп Лебединського району. 1900 р. народження. Член КПРС. Працював механіком Лебединської автоколони. Вибув з загону 26 березня 1942 р. після бою в с. Ревки. На 1 січня 1970 р. живий і мешкає в с. М.–Вистороп Лебединського району.

17.                   Устименко Андрій Васильович – рядовий боєць пропагандист загону. Уродженець с. Таркушенці Миргородського району Полтавської області. 1911 р. народження. Безпартійний. Був членом КПРС, але виключений з партії, як такий…. проживав на окупованій території. Працював штаплектором Сумського обкому КПУ України. Вибув з загону 30 березня 1942 р. по хворобі. На 1 січня 190 р. живий и мешкав в Лебедині по вул. Ватутіна № 7.

18.                   Кравченко Григорій Прокопович – нач. продовольчого постачання загону. Уроженець с. Гарбузівка Лебединського району. 1902 р. народження. Член КПРС. Працював директором Лебединського маслозаводу. Вибув з загону на початку лютого 1942 р. через хворобу шлунка. Дальшу службу продовжував в партизанському загоні Наумова. Помер 6 червня 1967 р.

19.                   Скрипка Олександр – рядовий боєць. Член КПРС. Працював редактором Лебединської районної газети. Вибув з загону в листопаді 1941 р. для проходження служби в Радянській Армії. Після війни працює редактором газети в одному з районів Полтавської області.

20.                   Фалько Дмитро Григорович – рядовий боєць. Уроженець с. Рябушки Лебединського району. 1900 р. народження. Член КПРС. Працював секретарем Лебединського райвиконкому. Вибув з загону в листопаді 1941 р. для проходження служби в Радянської Армії. Після війни працював головою колгоспу «Вільна праця», село Байрак. Помер 17 квітня 1952 р.

21.                   Кульомза Петро Макарович – рядовий боєць. Уродженець с. Чернече Лебединського району. 1902 р. народження. ЧленКПРС. Працював директором Лебединського Робкоопу. Вибув з загону в кінці жовтня 1941 р. для проходження служби в Радянській Армії. Після війни працював директором Лебединської фабрики пластмасової фурнітури. Помер 11 березня 1966 р.

22.                   Удод Федір Петрович – рядовий боєць. Працював головою колгоспу в с. Гарбузівка. Вибув з загону в листопаді 1941 р. для проходження служби в Радянської Армії. Доля його невідома.

23.                   Домашенко Тихін Єфремович – рядовий боєць. Уродженець с. Рябушки Лебединського району. 1899 р. народження. Член КПРС. Працював старшим інспектором Інспектури ЦСУ. Вибув з загону в листопаді 1941 р. для проходження служби в Радянської Армії. Після війни працював зав. загальним відділом Райвиконкому. Помер 10 серпня 1959 р.

24.                   Панченко Митрофан Іванович – рядовий боєць. Уродженець с. Гарбузівки Лебединського району. Працював завгоспом гарбузівського колгоспу. Вибув з загону в листопаді 1941 р. для проходження служби в Радянській Армії. Доля його невідома.

25.                   Лисовицкий Павло Іванович – рядовий боєць. Працював головою колгоспу. Вибув з загону в листопаді 1941 р. для проходження служби в Радянській Армії. Доля його невідома.

26.                   Ольховик Василь Олексійович – рядовий боєць. Уроженець м. Лебедина. Член КПРС. Працював головою правління Лебединської райспоживспілки. Вибув з загону в листопаді 1941 р. для проходження служби в Радянській Армії. Загинув в бою у Вітчизняну війну.

27.                   Клочко Петро Антонович – рядовий боєць. Уроженець с. Будилка Лебединського району. 1904 р. народження. Член КПРС. Працював головою колгоспу. Вибув з загону в листопаді 1941 р. за власним бажанням і всю війну переховувався на хуторах Лебединського району. Після війни весь час працював головою колгоспу. З 1962 р. проживає в с. Будилка на пенсії.

28.                   Рева Панас Андрійович (Іванович) рядовий боєць. Уроженець с. Рябушки Лебединського району. Працював заступником голови Гарбузівської Сільради. Вибув з загону в листопаді 1941 р. за власним бажанням і всю війну переховувався на хуторах Лебединського району. Після війни працював головою Рябушчанської Сільради. З 1950 р. ніде не працює по старості і проживає в м. Лебедині на пенсії.

29.                   Фесенко Михайло Кузьмич – рядовий боєць. Уроженець с. Межиріч Лебединського району. 1907 р. народження. Член КПРС. Працював головою Рябушкінської Сільраді. Вибув з загону в листопаді 1941 р. за власним бажанням і всю війну переховувався на хуторах Лебединського району. Після війни довгий час жив і працював в Тростянці, а з 1962 р. в с. Вистороп.

30.                   Стеблинка Григорій Іванович – рядовий боєць. Працював головою куданівського колгоспу ім. Дзержинського. Вибув з загону в листопаді 1941 р. за власним бажанням і всю війну переховувався на хуторах Лебединського району. Помер після війни.

31.                   Яковенко Іван Петрович – рядовий боєць. Працював головою м.-висторопського колгоспу. Вибув з загону в листопаді 1941 р. за власним бажанням і всю війну переховувався на хуторах Лебединського району. Доля його невідома.

32.                   Ярошенко Трохим Андрійович – рядовий боєць. Уроженець м. Лебедина. 1896 .р народження. Член КПРС. Працював головою колгоспу «Червоний Лан» в с. В.-Вистороп. Вибув з загону в листопаді 1941 р. за власним бажанням і проживав дома в Лебедині по вул. Кобіжча. 19 березня 1942 р. повішений німцями в Лебедині, як партизан.

33.                   Волянський Іван Федорович – рядовий боєць. Працював робітником на Лебединському механічному заводі. Вибув з загону в листопаді 1941 р. за власним бажанням. 1896 р. народження. Доля його невідома.

34.                   Єрьоменко Георгій Васильович – рядовий боєць. Лейтенант Радянської Армії, який попав в оточення і в грудні 1941 р. вступив до партизанського загону К.Г. Карпова, а в лютому 1942 р. вибув з загону за власним бажанням. Доля його невідома.

35.                   Донда Дмитро Трохимович – рядовий боєць. Уродженець с М.-Вистороп Лебединського району. 1894 р. народження. Член КПРС. Вибув з загону за власним бажанням в листопаді 1941 р. і проживав дома в с. М.-Вистороп. Повішений німцями в грудні 1941 р. в с. М.-Вистороп, як партизан.

36.                   Бугаєнко Микита Сергійович – рядовий боєць. Уроженець с. М.-Вистороп Лебединського району. 1892 р. народження. Безпартійний. Вибув з загону в листопаді 1941 р. за власним бажанням і проживав дома в с. М.-Вистороп. Повішений німцями в грудні 1941 р. в с. М.-Вистороп, як партизан.

37.                   Булкіна Зінаїда Павлівна – медична сестра загону. 1920 р. народження. Медсестра Радянської Армії попала в вороже оточення з якого вийшла і вступила в загін Карпова К.Г. В грудні 1941 р. командування загону направило її в північні райони області для зв’язку з партизанськими загонами. В час її відсутності загін змінив своє місце дислокації, а Бєлкіна З.П. повернувшись в Лебединській район і не знайшовши загону перейшла лінію фронту і продовжувала службу в Радянській Армії. Після війни живе і працює в Київському медичному Інституті. 13 травня 1967 р. відвідала м. Лебедин.

Загін 22 вересня 1941 р. (середа) зібрався у повному складі в приміщенні контори колгоспу ім. Шевченка (Шульгівка, тепер вулиця Рибна), а 9 жовтня 1941 р. (субота) перейшов на своє місце розташування в землянки біля х. Клюшники Гарбузівської Сільради. На другий день 10 жовтня 1941 р. (неділя) 8 чоловік не побажали бути в партизанському загоні, а просили командування відпустить їх для служби в Червоній Армії: Скрипка О., Ольховик В.О., Фалько Д.І., Кульомза П.М., Удод Ф.П., Панченко М.І., Домашенко Т.Є., Лисовицький П. Частина з цих товаришів чесно воювали на фронтах Вітчизняної війни – Скрипка О., Ольховик В.О. (загинув в боях), Домашенко Т.Є., а решта більшість часу працювала на адміністративно-господарській роботі далекому тилу нашої країни.

За період з 9 жовтня і до 1 січня 1942 р. в різний … вибули з загону за власним бажанням (дезертири) і проживали на окупований території у родичів на хуторах: Клочко П.А., … П.А., Фесенко М.К., Стеблинка І.І., Яковенко І.П., Ярошенко П.А., Волянський І.Ф., Донда Д.Т., Бугаенко М.С., Єрьоменко І.В.

В кінці жовтня 1941 р. до загону прибули партизани з загонів, які не зібрались по тим чи іншим причинам: Невальоний І.П., Карпов І.О., Лапоніч П.І.

Три чоловіка прибули в загін з військовослужбовців, які попали в оточення: Єроменко І.В., Калицький Ф.І. і Булкіна З.П.

20 жовтня 1941 р. в загін прийшли бійцями Антонов О.І. і Устименко А.В.

Для керівництва рухом опору Сумським обкомом КП України було створено на чотири району (Охтирський, Тростянецький, Лебединський і Синівський) підпільний територіальний обком КП України, секретарем якого було затверджено заступника завідувача відділом пропаганди і агітації Сумського обкому КП України Антонова Олександра Івановича, а його замісником штатного лектора Сумського обкому КП України Устименка Андрія Васильовича. В кожному районі були визначені явочні квартири, люди для зв’язку, інформатори тощо. В нашому районі був створений підпільний райком КП України в складі: Линник Олександр Миколайович, Сердюк Іларіон Іванович і Іщенко Йона Григорович. Теж були визначені явочні квартири в х. Караван і в с. Боковенька. В місті було залишено понад 60 чоловік інформаторів, в завдання яких входило залишатись працювати в тій-же організації чи установі де працював і до війни; ретельно виконувати всі завдання, які будуть покладатись на нього новою владою і щосуботи зв’язкому подавати потрібні відомості і матеріали. З цими людьми була проведена нарада, їх проінструктировали і на кінець сказали, що Вітчизна їх не забуде і щиро подякує їх після закінчення війни. Головним керівником руху опору по Лебединському району був Линник Олександр Миколайович.

Все було добре організовано і насаджено як слід. 19 вересня 1941 р. (неділя півторатонна автомашина навантажила речі Линника О.М. з квартири його по Ковальській вулиці і разом з сім’єю виїхала на схід ( водій машини – Удовиченко Тараска Мусіївна, яка проживає по степній вулиці № 9), а 9 жовтня, 1941 р. на легковій автомашині Лебединського маслозавода (водій Одринський) виїхали з Лебедина в невідомому напрямку Линник О.М., Сердюк І.І. и Іщенко Й. Г.

В середині жовтня (13 або 15 числа) 1941 р. секретар підпільного обкому КП України Антонов О.І. доручив Устименку А.В. пробратися в Лебединський район в х. Караван і в с. Боковеньку і зв’язатися з Лебединським підпільним райком КП України, зокрема побачити Линника О.М. і налагодити з ним постійний зв’язок. Устименко А.В. побував в х. Каравані і в с. Боровенькі на конспіративних квартирах, де йому сказали, що Линника О.М. і секретарів райкому партії у їх не було і вони нічого про них не знають. Не подав ніяких сигналів Линник О.М. і на конспіративну квартиру підпільного обкому КП України. Таким чином Антонов О.І. і Устименко А.В. встановили, що керівників підпільного райкому партії в районі немає і де вони – невідомо.

В останніх районах – Охтирському, Тростянецькому і Синівському справа була не кращою. Там тех. Керівники виїхали з району партизанські загони не зібрались. Взв’язку з тим, що фактично керувати було не кім. Антонов О.І. і Устименко А.В. 20 жовтня 1941 р. вступили рядовими бійцями в Лебединський партизанський загін, яким командував Карпов К.Г.

20 вересня 1941 р. (понеділок) Лебединський райвідділ МДБ передав партизанському загону таку зброю: кожному бійцю польську гвинтівку, по 150 гвинтівочних патронів і по дві вітчизняних ручних гранати. Крім цього загін мав польський ручний кулемет і 3 ящика патронів.

На продовольчій базі загону (біля х. Клюшники) було: бочка солоної риби, бочка бризни, два ящика масла, два ящика махорки, 500 кілограмів борошна і 200 літрів спирту. Наличалось створити ще декілька продовольчих баз в різних місцях М.-Висторопської і Гарбузівської Сільради, але завдяки поганої коспирації і невдалого підбору райкомом партії людей, яким було доручено займатись організацією цих баз, продовольство баз було привласнено цими людьми і для загону не попало. На привеликий жаль прізвища організаторів продовольчих баз і місцезнаходження їх Линник О.М. обіцяв повідомити Карпову К.Г. в день виходу загону в землянку. 9 жовтня загін пішов лісами на свою базу, а Линник О.М. в цей день на легковій автомашині прямував на Схід Радянського Союзу, не повідомивши Карпову К.Г. про бази, чим саме залишив партизан без продовольства , одягу і взуття. Загін залишився з Тит продуктами, що були на базі під х. Клюшники, а одягнені були в тому, що змогли дома. Деякі партизани були навіть в черевиках (Славуцький В., Скрипка О і інші). Взв’язку з тим, що продуктів харчування було зовсім недостатньо, загін головним чином харчувався тим, що давали люди, які проживали в навколішних селах.

В основному весь загін розміщався в досить великій і гарно обладнаній землянці в 100 метрах від х. Клюшники Гарбузівської Сільради. Деяка частина жила в хатах мешканців хутора, а штаб загону розташувався в самому хуторі Клюшники в будинку Клюшника Гаврила Євдокимовича. В цьому хуторі було всього 9 дворів, в яких проживали віддані Радянській владі, гарні люди. За садибами дворів була землянка, партизани більшу частину часу проводили серед мешканців хутора та й харчувались у них. Сам хутір був дуже густому лісі на схилі гори і всі хати були побудовані в один ряд. Місцевість дуже нагадували тайгу, тільки ліс тут був дрібний. В цьому невеликому хуторі не було не електрики, ні радіо, до найближчого села було 4 кілометрів. Місце дуже зручне для партизанської роботи.

В перші дні коли на територію району вступили окупанти загін проводив агітаційну роботу серед населення навколішних сел і підбірав з кращих і відданих людей необхідний актив на допомогу загону в подальшій його діяльності. Одночасно командування загону розкріпило партизан по навколішним селам для вжиття заходів по роздачі колгоспникам зерна, яке було в колгоспних коморах і худоби та коней, щоб все це не попало ворогу. Одночасно загін займався розповсюдженням антифашистських листівок і відозв до населення райкому виступати на боротьбу з фашистськими загарбниками.

В зв’язку з наступаючим святом 24-роковини Великої Жовтневої соціалістичної революції загін зайнявся виготуванням лозунгів, плакатів, листівок і червоних прапорів, а в ніч на 7 листопада 1941 р. всі ці матеріали були розповсюджені в м. Лебедині і селах району. 7 листопада 1941 р. в х. Клюшники Гарбузівської Сільради відбулися урочисті збори загону, на яких присутні 20 чоловік активу з навколішних сел.

Поруч з цим загін влаштовував засідки біля грейдерованих шляхів і мінував (мини були доставлені з бази Боровеньківського партизанського загону) окремі дільниці, де проходили німецькі автомашини і обози, а також пошкоджував телеграфно-телефонний зв’язок. 7 листопада 1941 р. (вночі) по завданню командування партизаном Невольоним Г.П. було організовано вивішування червоного прапора на каланчі в м. Лебедині. Подібні червоні прапори були вивішені в селах Ситники, М.-Вистороп, В.-Вистороп, Гарбузівка й в інших селах.

9 листопада 1941 р. на зборах всіх бійців загону було визначено кожному обов’язки та обрано керівний склад загону. Командиром загону було обрано Карпова Кіндрата Григоровича, заступником командира загону Романова Павла Семеновича, комісаром загону Комая Михайло Омеляновича, начальником матеріально-технічного постачання Кравченка Григорія Прокоповича, пропагандистом загону Устименка Андрія Васильовича, він же політінформатор, складав листівок і відозв до населення і організатор та керівник художньої самодіяльності загону, мінер і радист загону Юр’єв Петро Іванович, кулеметник Пивоваров Петро Полікарпович. Голосування було відкритим.

На другий день після зборів Кравченко Г.П. з групою бійців відправився в навколишні села для заготівлі продуктів харчування за загону і завдяки його вмілий організаторській роботі загін нормально харчувався і був створений …який запас продуктів. Організовано було регулярне випікання хліба. Придбали у населення дещо з одягу і взуття, організовано було прання білизни та миття бійців в примітивній лазні. Юр’єв П.І. виконував обов’язки перукаря, хоча він зроду і не був ним. Голилися кожний сам. Взагалі в цей час бійці загону жили не погано.

21 листопада 1941 р. на партійних зборах загону було обрано секретарем парторганізації загону Антонова Олександра Івановича.

22 листопада 1941 р. командування загону направило бійців Невальоного  Г.П. і Тепляка С.С. в Лебедин до командира партизанського загону № 2 Безкоровайного Трифона Павловича з пропозицією вступити йому в загін Карпова К. в зв’язку з тим, що Без коровайному Т.П. небезпечно легально проживати в м. Лебедині. Без коровайний Т.П. на це відповів їм, що він проти фашистських німців не воює, нічого поганого для них не зробив, а тому і німці нічого поганого не зроблять для нього; в загін Карпова К.І. він не піде, а буде проживати дома. Невальоний Г.П. і Теплюк С. повернулися в загін і передали все, що їм казав Безкоровайний Т.П. Як вже повідомлялося (сторінка 23) 2 грудня 1941 р. Безкоровайного Т.П. німці розстріляли як заложника.

7 грудня 1941 р. син мешканця х. Клюшники Гарбузівської Сільради Клюшника Гаврила Євдокимовича – Клюшник Володимир Гаврилович 1926 р. народження, який в цьому році закінчив М.-Висторопську семирічну школу і мріяв вступити навчатись в М.-Висторопському сільськогосподарському технікумі, прийшов до батька і повідомив, що писар старости села послав його попередити партизанському загону про те, що завтра, цебто 8 грудня зранку німці будуть їхати в с. Стеблянки забирати у селян хліб  і скотину для харчування німецької армії. Писар старости села був радянською людиною, випадково почув про те, що збираються зробити екскурсію в село Стеблянки фашисти і вирішив повідомити про це партизан через надійну людину – Володю Клюшника, який вміє берегти таємницю. Партизани порадившись вирішили засісти на шляху між М.-Висторопом і Стеблянками і дати бій німецькому загону. Ранком поснідавши вони пройшли кілометрів два з загоном від землянки і обрали місце засідки на канаві лісу проти невеликої долинки. Від місця засідки до шляху було метрів 60–65. В цьому місці ліс оточувала канава, густо заросла бур’яном, який гарно маскував людей. Партизани спокійно визначили місце кожного підчас майбутнього бою. Одного партизана послали на високу сосну спостерігати за рухом на шляху, а сами обговорювали деталі нападу. Об 10 годині 30 хвилин розвідник з сосни повідомляє, що щось їде по шляху з М.-Висторопа, а через декілька хвилин він знову каже, що і підводи їдуть і пішки люди ідуть і коли вже ця процесія була півкілометра від місця засідки він зліз з сосни і партизани зайняли кожен своє місце, кинули палити цигарки і приготувались до бою. Коли вже група наблизилась приблизно на 150 метрів добре можна було розібрати, що по шляху рухається одна підвода, а навколо неї йшли 10–12 чоловік – декілька німців, які живо розмовляли і поліцаї. На підводі сидів лише один поліцай. Партизани так замаскувались по канаві, що з боку шляху їх не було видно. Німці не чекали нападу бо йшли спокійно, щось розмовляли і розмахували дуже руками. Зброя їх не була приготована до бою і висіла за плечима. Коли німці були на найменшій відстані від партизан Карпов К.Г. подав команду – вогонь, пролунав залп пострілів з гвинтівок і тріскотня кулемета. Всі ті, що були на шляху незграбно попадали на землю, лежав вбитим і кін. Лише два чи три чоловіка пригинаючись побігли вбік долиною в ярок і доки партизани схаменулись і намірились стріляти по тих, що бігли, вони зникли з полю зору. Через декілька хвилин перелізли через канаву і пішли подивившись на наслідки своєї стрілянини. 4 німецьких солдата і 3 поліцая були вбити, а комендант с. М.-Висторопа нагороджений орденом «Залізного Хреста», майор був важно поранений. Лежачи на землі він щось казав, але що саме ніхто не розібрав. З його погляду і руху руками здогадувались, що він просив не добивати його, що в нього є двоє дітей (показував дів пальці). Романов П.С. сказав німцеві, що ми не просили його наводити у нас порядок. Йому землі було треба, мало йому дома. Ну, що ж ми можемо землі йому дати. При цих словах він витіг с кобури наган і вистрелив в голову офіцера. Після цього забрали в вбитих зброю, патрони, документи, особисті речі, фото у офіцера нагороди в тому числі і орден «Залізного Хреста» і пішли геть до своєї землянки. Тут загін обговорив становище, яке склалося в наслідок сутички з окупантами і вирішив негайно-ж перебазуватись в друге місце. Надвечір попрощавшись з жителями х. Клюшники партизани вирушили в напрямок с. М.-Бобрик.

9 грудня 1941 р. об 10 годині ранку великий загін німців (понад 100 чоловік) автомашинами прибув на х. Клюшники. Більшість населення, побачивши німців, покидали все зникли в густому лісі, в тому числі і Клюшник Гаврило Євдокимович. Німці оточивши хутір щільним кільцем почали повальний обшук в усіх дворах. В другому дворі під стіжком сіна знайшли 27 мін. Заарештували и господарку будинку Клюшник Оксану Никифорівну (дружину Клюшника Гаврила Євдокимовича), її сина 15-річного Володю Клюшника, брата її Васильченка Григорія Никифоровича і родичку її Клюшник Ганну Яківну. Через дві години (приблизно) заарештованих відвели метрів за 100 від хутора і розстріляли, а хутір підпалили. Коли всі будівлі згоріли дощенту німці сіли на автомашини і поїхали в напрямку с М.-Вистороп.

На другий день після розстрілу Клюшник Льоня, якому тоді було всього 12 років, лісами пробрався на пожарище і знайшов місце розстрілу, де лежали побиті. Бідний хлопець лив гірки сльози за матір’ю, братом Володею, тіткою і рідним дядьком. Крім сльоз він помітив а можливо йому тільки причуди лось, що нібито дядько поворушив пальцями. Він став пильніше приглядатись до дядька і побачив, що груди у дядька то піднімаються то опускаються – значить він дихає. Він же живий, хоча і був дуже поранений. Леня став на коліна і схилився над пораненим. Дядько поворушив губами намагаючись щось сказати, але в нього не вистачило сил промовити, тільки поплямкав. Льоні здалося, що дядько хотів сказати, щоб він його спас. Леня швидко метнувся лісами до найближчого хутора, дістав там санчата, приїхав на Клюшники, насилу стіг дядька на гринжоли і напружуючись повіз його до родичів в М.-Вистороп, де і сам гадав перебути лиху годину. Тільки в’їхав Льоні в село, як зустрів німців, які примусили везти дядька за ними і так вони доїхали до могили де було вже десятка розстріляних чоловіків і жінок навколішних сел.. В цю могилу і вкинули ще живого дядька поліцаї і швидко закидали яму землею.

Після того, як німецькі окупанти вдовольнившись розстрілом декількох десятків безвинних людей з навколішних сел., Клюшник Гаврило Євдокимович забрав трупи дружини і сина привіз в с. Ситники де поховав їх на кладовищі і одній могилі, а напроти могили метрів 50–55 збудував собі хату де живе і зараз (1969 р.).

Зараз (1969 р.) хутора Клюшники не існує. Там де був хутір вся місцевість густо заросла чагарником і тільки невеликі бугорки землі з шматками цегли свідчать про те, що тут колись були хати. Люди, що залишились після цієї розправи переселились в інші навколишні села, головним чином в с. Ситники.

9 травня 1962 р. в с. Ситники Гарбузівської Сільради відбувся траурний мітинг з приводу відкриття пам’ятника на могилі юного патріота Володі Клюшника, розстріляного фашистами 9 грудня 1941 р. Пам’ятик збудовано за ініціативою підполковника запасу Дудченка К.М. на кошти М.-Висторопського сільськогосподарського технікуму та колгоспу «Радянське село» Гарбузівської Сільради. На мітинг прибуло багато людей з навколішних сел. м. Лебедина, партизани, вчасники руху опору під час Вітчизняної війни, учні шкіл, студенти М.-Висторопського сільськогосподарського технікуму, колгоспів «Рад. село» Гарбузівської Сільради і ім. Рибалко М.-Висторопської Сільради. Траурний мітинг відкрив голова Гарбузівської Сільради Качура Г.С. З промовами на мітингу виступили: голова правління колгоспу «Радянське село» Гарбузівської Сільради Бурлюк О.О., підполковник запаса Дудченко К.М., комсомолка Туганської восьмирічної школи Людмила Стеблинка піонер Лебединського дитячого будинку № 1 Надія Заруба, колишній вчитель Володі Клюшника – Повстань Олександр Митрофанович, партизани загону Карпова К.Г. – Кравченко Григорій Прокопович і Юр’єв Петро Іванович. Після закінчення мітингу оркестр військової частини виконав траурний, а взвод солдатів дав трикратний рушники салют. До підніжжя пам’ятника було покладено числені вінки і букети квітів від організацій і шкіл району.

17 травня 1964 р. (неділя) відбулося відкриття монументу на місці розстрілу Володі Клюшника та інших громадян бувшого хутора Клюшники. На мітинг прибули партизани загону Карпова К.Г. – Кравченко Г.П., Юр’єв П.І., Невальоний Г.П., представнику Сумського облвійськомату, Лебединського Райвійськкомату, генерал-майор у відставці Давидов, керівники колгоспів, організацій і шкіл, колгоспники навколішних сел., учні шкіл, студенти М.-Висторопського сільськогосподарського технікуму, вчасники руху опору під час Великої Вітчизняної війни. Всього було близько двох тисяч чоловік. На мітингу виступало з промовами 12 чоловік. Після закінчення мітингу до підніжжя пам’ятника було покладено численні вінки і букети квітів від організацій і шкіл району. Пам’ятник збудовано за ініціативою підполковника запасу Дудченка К.М. на кошти М.-Висторопського сільськогосподарського технікуму. Після закінчення мітингу більшість учасників відвідали могилу В. Клюшника в с. Ситники.

28 червня (неділя) 1970 р. на місці першого бою партизанів загону Карпова К.Г. з гітлерівцями на шляху між селами Стеблинки і М.-Вистороп відкрито пам’ятників артілі «Радяньке Село». На мітинг з нагоди відкриття пам’ятника прибули сотні мешканців навколішних сел. Гарбузівської та М.-Висторопської Сільрад – матері і дружини загиблих і живих героїв, їх внуки і правнуки, колишні партизани, ветерани Вітчизняної війни, пенсіонери. Серед них учасники того пам’ятного бою Невальоний Іван Пархомович і Юр’єв Петро Іванович. Промову на мітингу виголосив інструктор райкому партії Тихенький І.С., зі спогадами виступили Невальоний І.П., Юр’єв П.І., Герой Радянського Союзу Калениченко Г.М., підполковник запасу Дудченко К.М. Від піонерів і комсомольців відповідь-клятву проголосили комсомолки Папу ця Тамара та Різник Ніна. На пам’ятнику є такий напис: «Ніхто не забутий і ніщо не забуто. Нащадки, пам’ятайте! Тут 9 грудня 1941 р. Лебединський партизанський загін К.Г. Карпова дав перший бій і розгромив фашистську банду. Слава партизан безсмертна! Радянський народ вічно пам’ятатиме їх подвиги. Від вдячних лебединців».

Всі місця зв’язані з життям і першими діями партизан загону Карпова К.Г. відзначені пам’ятниками і монументами, зроблені за ініціативою підполковника запасу Дудченка К.М. на кошти місцевих колгоспів «Радянське село і ім. Рибалко та Маловисторопського сільськогосподарського технікуму. Ці місця стали тепер священними і пам’ятними для людей Лебединського району. Щороку і цих місцях бувають десятки екскурсій і походів. В дні радянських Свят до підніжжя пам’ятників покладаються вінки. За станом пам’ятників і порядком біля них слідкують піонери навколишніх шкіл.

На цьому можна було-б поставити крапку, але деякому з тих, кому доведеться читати ці рядки бажано було-б більше взнати про Володю Клюшника і тих хто загинув поруч з ним. Отже не завадить прочитати декілька рядків про них.

Володя Клюшник (Володимир Гаврилов) 21 грудня 1926 р. народження. Народився і жив в х. Клюшники Гарбузівської Сільради в родині колгоспника колгоспу «Радянське Село». В 1941 р. закінчив М.-Висторопську восьмирічну школу і подав заяву про вступ до М.-Висторопського сільськогосподарського технікуму, але взв’язку з війною навчатись в технікумі не вдалося. Коли партизани стали жити в землянці біля х. Клюшники Володя більшість часу проводив серед них. Вони навчили його знешкоджувати міни, які були покладені нашими підступаючими частинами на шляхах. Ці міни потім використовували партизани, а частину мін Володя складав дома про запас під сніжком сіна. Оці міни і знайшли німці під час обшуку. За це його й розстріляли. Останки Володі Клюшника поховані на кладовищі в с. Ситники. В 1963 р. Рада Міністрів УРСР прийняла постанову № 914 від …2 серпня 1963 р. «Про присвоєння Мало-Висторопській восьмирічній школі Сумської області імені Володі Клюшника». В постанові говориться: «Враховуючи клопотання виконкому Сумської області (сільської) Ради депутатів трудящих, партійного комітету КП України Лебединського виробничого колгоспного управління та виконкому районної Ради депутатів трудящих про присвоєння Мало-Висторопській восьмирічний школі імені Володі Клюшника, колишнього учня цієї школи, який подавав активну допомогу партизанам під час Великої Вітчизняної війни і був розстріляний німецько-фашистськими загарбниками Рада Міністрів УРСР постановляє: Присвоїти Мало-Висторопській восьмирічній школі Лебединського району Сумської області ім’я Володі Клюшника і надалі іменувати цю школу – Мало-Висторопська восьмирічна школа імені Володі Клюшника».

Указом Президії Верховної Ради УРСР від 22 грудня 1966 р. медаллю «За бойові заслуги» нагороджено Клюшника Володимира Гавриловича (посмертно).

Клюшник Гаврило Євдокимович (батько Володі Клюшника) до війни працював в колгоспі «Радянське село» Гарбузівської Сільради. Після бою партизан з німецьким загоном 8 грудня 1941 р. Клюшник Г.Б. пішов вивести партизан з гарбузівських лісів, як провідник і коли він повернувся додому то знайшов сім’ю розстріляною, а замість хати одне попелище. Поховавши дружину (Оксеню Никифорівну) і сина (Володю) він пішов в Армію і воював до кінця війни. Після війни збудував собі хату в с. Ситники (напроти кладовища) де і проживає. Працює бригадиром садо-городньої бригади колгоспу «Радянське Село». Член КПРС.

Клюшник Олексій Гаврилович 1929 р. народження (син Клюшника Гаврила Євдокимовича). Після війни закінчив Мало-Висторопську 8-річну школу. Служить в Радянській Армії на Далекому Сході. Майор (1969 р.). Це він Льоня Клюшник спасав рідного дідька (брата матері) Васильченка Григорія Никифоровича і не спас.

Клюшник Оксана Никифорівна 1907 р. народження, б/п, (мати Володі і Льоні Клюшників, колгоспниця колгоспу «Радянське Село» Гарбузівської Сільради. Розстріляна німецькими окупантами 9 грудня 1941 р. за зв’язок з партизанами і за те, що в їх дворі під стіжком сіна знайшли захованими 27 мін. Похована в одній могилі з сином Володею Клюшником на кладовищі с. Ситники Гарбузівської Сільради.

Клюшник Ганна Яківна (тітка Володі Клюшника). Колгоспниця колгоспу «Радянське село» Гарбузівської Сільради. Розстріляна німецькими окупантами 9 грудня 1941 р. за зв’язок з партизанами.

Васильченко Григорій Никифорович (брат матері Володі Клюшника), 1921 р. народження, б/п, по професії швець, мав фізичну ваду – був кривий на праву ногу, яка до того ще й не згиналася, через що і не мобілізований до лав Армії. Розстріляний 9 грудня 1941 р. за зв’язок з партизанами. Це його 12-річний Льоня Клюшник хотів спасти тяжкопораненого і віз сховати його в М.-Висторопі, але фашисти захопили дядька і вкинули ще живого в могилу. Останки його заховані в братській могилі М.-Висторопа.

Для зв’язків з іншими партизанськими загонами Лебединського і сусідніх районів були відряджені окремі бійці загону. Більшість з них по тим чи іншим причинам не повернулися до загону, а декілька чоловік прийшли назад, в тих місцях куди вони направлялись ніяких загонів ними не знайдено. Як з’ясувалось вже після війни партизанські загони в навколішних районах не збиралися, а в Лебединському районі з чотирьох лише один.

Партизанський загін після трьохденного переходу прибув на нове місце розташування в район с. Кам’янне, вірніше на його околицю недалеко від х. Квочки. В цьому районі дій загін неодноразово влаштував засади на шляху Лебедин-Гадяч, знищував засоби зв’язку, розповсюджував серед населення листівки, зведення Радінформбюро, які приймав своїм радіоприймачем.

15 грудня 1941 р. Лебединський каральний загін жандармерії і поліції при в’їзді в с. Кам’янне був зустрітий партизанським загоном біля х. Квочки Кам’янської Сільради де і відбувався керівний бій. В цьому бою був поранений начальник жандармерії, а його заступник Давиденко був вбитий, а всього було вбито 15 німців і поліцаїв. З нашого боку втрат не було.

На другий день цебто 16 грудня 1941 р. загін попрямував лісовими стежками до своєї землянки, що знаходилась між Михайлівським шляхом і Бережками. В цьому місці була досить гарна і простора землянка. Харчувалися тим, що доставали у селян навколішних сел. Особливо велику допомогу в цьому відношенні подавали подружжя Звягольських – Кирило Юхимович і Устинія Іванівна з с. Бережки. Кирило Юхимович маючи поганеньку коняку їздив по хуторах збирав по дворах продукти і відвозили партизанам. Це був основний і головний постачальник продовольства. Устинія Іванівна пекла хліб і готувала справу, яку відвозив Кирило Юхимович. У них була і основна база партизан де переховувалася зброя, спорядження, радіоприймач і тому подібне. Щастя їх і партизанів, що не було провокатора, ато не минула їх обох шибениця. 20 квітня (четвер) 1970 р. Кирило Юхимович Звягольський на 79 році життя вмер від кровозливу в мозок похований на кладовищі с. Бережки, а Устинія Іванівна жива  і досі (1970 р.). Обоє вони нагороджені були медаллю «За бойові заслуги» і одержували персональні пенсії за велику допомогу партизанському загону під час Великої Вітчизняної війни.

Гарну допомогу харчами подавав і лісник Зеленський Дмитро Никифорович, який жив в хаті лісника (кордон) на Михайлівським шляхом в урочищі Гути. Він мав тісний зв’язок з партизанами, часто бував у них в землянці, передавав всі відомості, які йому довелося почути в Лебедині.

В партизанському загоні рядовим бійцем був Вербицький Павло Олександрович, а його рідна сестра Граціанова Євгенія Олександрівна до війни працювала зав. їдальнею військового містечка, а під час війни проживала в м. Лебедині своїм 15-річним сином Леонідом (Граціановим Леонідом Олексійовичем). Разом з нею в їдальні працювала технічною робітницею мешканка м. Лебедина (вул. Свердлова № 48), яка і під час війни гарно відносилась до Граціанової  Є.О., бувала неї дома і знала, що брат її Вербицький П.О. був в партизанах. Граціанова Є.О. не крилася від Показанець Агрипини Семенівни, довіряла їй і одного разу навіть вдвох пішли до партизан в їх землянку. Через деякий час Показанець і пішла сама і понесла партизанам гостинець-тютюн-махор, за що вони були їй дуже вдячні. Граціанова Є.О. приготувала досить велику кількість продуктів, але ніяк не змогла організувати доставку їх партизанам. Порадившись з Показанець А.С. вони вирішили піти вдвох до партизанів і там гуртом як доставити продукти. 3 березня 1942 р. вони пішли в землянку, сказали чого прийшли і там гуртом вирішили перевезти їх підводою і це може зробити лісник Зеленський Дмитро Никифорович. Йдучи вже додому, вони зайшли до нього, – який на їх щастя був дома. Дружина Зеленського Д.Н. на той час пішла по якийсь справі до міста. Вони розказали чого прийшли і по якій справі. Зеленській Д.Н. згодився перевезти продукти від Гра ціанової Є.О. до партизанів, але сказав, що почуває він себе погано, і що завтра запряже коня і все це зробить його син Зеленський Василь Дмитрович, який пообіцяв зробить це діло. Задоволені успіхом вони попрямували додому, бо вже почало смеркатися. На другий день ранком, цебто 4 березня 1942 р. були заарештовані: Граціанова Є.О., Показанець А.С., Зеленський Д.Н. і Зеленський В.Д. 4 і 5 березня 1942 р. їх допитували, а ранком 6 березня 1942 р були розстріляні, а трупи закопані в канаві коло бойні: Гра ціанова Є.О. за сприяння постачання продуктів партизанам, Зеленський Д.Н. за те, що не повідомив німецьке командування про місцезнаходження партизанської землянки і за сприяння організації доставки партизанам продуктів, Зеленський В.Д. (17 років) за згоду привезти партизанам продукти. В Лебединській газеті «Лебединській вісник» за березень місяць 1942 р. на другій сторінці оголошено такий вирок: «Вирок. Я прирікаю за сприяння партизанам постачання продуктами Євгенію Гра ціанову з Лебедина до розстрілу. Приречена до розстрілу за постачання партизанів продуктами Агрипина Показанцева замість розстрілу підлягає штрафу 6 місяців примусових робіт. Комендант капітан Вольбер». Показанець Агрипина Семенівна, одержавши продовольчу картку пішла відбувати примусову роботу в 7-му дільницю поліції де начальником був її двоюрідний брат Стеблинка Федір (з Довгалівки). В поліцейській дільниці Показанець А.С. працювала прибиральницею. В 1965 р. вона була нагороджена медаллю «За бойові заслуги», а в 1966 р. видано партизанське посвідчення. Тепер її груди прикрашають вже три медалі. В Лебединському краєзнавчому музеї експонується її портрет люб’язно подарований підполковником запасу Дудченком К.М.

З приводу патріотичного вчинку Граціанової Є.О. та Показанець А.С. в газеті «Соціалістичне життя» № 30 від 7 березня 1961 р. на другій сторінці був допис підполковника запасу Дудченка К.М. «Вірні патріотки Батьківщини, в якому сказано: «… З перших днів війни став активним помічником партизанів Євгенія Граціанова. Вона доставляла їм зведення Радянського Інформбюро, проводила агітаційну роботу серед населення. Але якийсь запроданець видав гестапавцям вірну дочку народу. Страшні катування зазнала Граціанова, але товаришів своїх не видала. Перед розстрілом до неї в камеру вкинули її подругу Агріпіну Показанець (нині пенсіонерка). Євгенія Граціанова була в напівсвідомому стані. Опритомнівши, вона узнала свою подругу, з якою десятки раз ходила в ліс до партизанів. Граціанова сказала Агріпіні Показанець: – Ні слова про партизанів, не бійся, будь сміливою, я й тебе відстояла. Прощай, рідна подруга. – В цей час в камери вривається кат і влаштовує очну ставку і допит над Агріпіною і Євгенією. Та перед ним жінки зробились чужими одна одній. Гри ціанову стратили, а Агріпіну ще довго катували. Але для страти підстав кати ре мали. Німецький комендант був вимушений наказ про розстріл Агріпіни Показанець замінити іншим покаранням...»

Щоб закінчити з цим періодом життя партизанів не зайвим буде ближче познайомитись з дійовими особами:

Граціанова Євгенія Олександрівна, 1896 р. народження, член КПРС, уродженка м. Москви, в Лебедині проживала з 1921 р., чоловик її Граціанов Олексій Іванович, член КПРС працював народним суддею I дільниці, а потім прокурором Лебединського району, вмер в 1924 р. від туберкульозу легенів. Граціанова Є.О. після смерті чоловіка весь час працювала, перед війною завідувала їдальнею у військовому містечку. Вона виховала двох синів: старший Георгій воював в Вітчизняної війні, залишився живим, зараз живе і працює в м. Москві, а менший син …-річний хлопець по невідомим мотивам через декілька днів був розстріляний. Мабуть він дещо знав, або був свідком розмов або ..чив осіб, які відвідували його матір і в майбутньому мог розвіяти кому не слід. Портрет Граціанової Є.О. експонується в Лебединському краєзнавчому музеї. Похована в братській могилі.

Зеленський Дмитро Никифорович, 1899 р. народження, б/п працював лісником Лебединського лісництва, проживав в урочищі Гути (по Михайлівський шляху). Про нього ніде не згадується крім цих рядків. Невідомо де знаходяться його останки.

Зеленський Василь Дмитрович, 1924 р. народження, б/п, ніде не працював і проживав на утримання батька. Про його теж, як і про батька ніде не згадується і невідомо де перебувають його останки.

Показанець Агрипина Семенівна, 1903 р. народження, б/п. До війни працювала технічною робітницею в їдальні, після війни ніде не працює і проживає на пенсії у власному будинку № 48 по вул. Свердлова. Портрет Показанець А.С. експонується в музеї.

Ще раніше партизани стали помічати, що Славуцький Веніамін балакає іноді зовсім не розсудливо і з кожним днем е гірше і гірше став мислити. В ніч на 24 березня 1942 р. випав невеликий рівний сніг і було тихо і тепло. Славуцький В. не порадившись з партизанами на х. Губчин взяв корову у одного громадянина і не плутаючи слідів привів її прямо до землянки, що була в лісі між Михайлівським шляхом і с. Бережки. Партизани висловили Славуцькому В. з його приводу обурення, але він став плести якусь нісенітницю, навіть не виправдовуючись, що зробив таким безглузний, …инок. По свіжій пороші сліди корови були чітко видні і могли дати можливість поліції виявити місцезнаходження землянки і зробити напад на партизан. У загоні було дуже погано з харчами, вже декілька днів партизани жили впроголодь, а йому вирішили корову забити, частину м’яса зварити, арешту брати з собою і перейти в інший ліс. Ще вдосвіта корову вбили і тільки почали варити, як одержали повідомлення, що німці і поліція ранком будуть їхати грабувати Михайлівну, забирати у людей хліб і худобу. Частина партизан залишилась варити м’ясо в цеберках і складати свої речі для переходу в інше місця, а 18 чоловік вийшли на Михайлівський шлях в урочище Гути і зашли по канаві. О 9-ій годині ранку показались автомашини, які їхали з Лебедина в напрямку на Михайлівну. Видно було, що в машинах, яких було шість, сиділи німецькі солдати. Коли вони порівнялись з засідкою, партизани зразу дали залп і застрочив кулемет. Машини раптом безладно зупинились і з них стали зіскакувати солдати і бігти в ліс, що знаходився ліворуч шляху. Партизани стріляли вдало і багато солдат падало після їх пострілів. Коли німці зникли в лісі – партизани перебігли шлях і почали заглиблюватись в ліс переслідуючи німців, які в паніці, по одинці бігали по лісі, як зайці. І тут подали німці від пострілів партизан. Цей бій був майже, цілий день і вже надвечір партизани перейшли шлях і повернулися на свій бік лісу. Тут вони трохи відпочили і хотіли вже іти до своєї землянки, як Романов Павло Семенович (заступник командира партизанського загону) сказав, що піде на той бік лісу за трофеями. Хвилин через 20 він повертається і перейшов вже більшу половину шляху, як з того боку пролунав постріл і Романов П.С. впав, але миттю схопився і поліз до лісу, де були його товариші. Всі кинулись до нього, а він лежить дуже блідний, важко дихає і ледве, ледве балакає. Виявляється, що куля пройшла навиліт через живіт звідки кров тече струмком. У партизан немає ніяких медикаментів, не знайшлося навіть і бинта. Спасти Романова П.С. в цих умовах не було можливості. Відчуваючи свою безпорадність Романов П.С. сказав: «Прощавайте, друзі, відомстіть фашистам за мене!» вийняв наган і, на очах у товаришів застрелився. Труп його поклали в канаву, що над шляхом, присипали снігом і швидко пішли в напрямку своєї землянки. Це була перша жертва з нашого боку, не рахуючи Славуцького В., який після того, як привів корову зник в лісі, блукаючи декілька днів вийшов на луч біля Кургана де зустрів поліцаїв, які його вбили, забравши гвинтівку. Коли його вбито невідомо, а труп знайдено. 28 березня 1942 р. Останки Славуцького В.А. заховані в братській могилі партизанів в Троїцькому саду (Михайлівська вулиця).

В цій сутичці було вбито 27 німців. Біля землянки довго не затримувались, взяли те, що можна було взяти і хутко пішли лісами в напрямок с. Межиріч. Йшли всю ніч, а вдень вирішили перепочити в лісі, з тим щоб вночі піти далі в Ситниківські оіси.

Днювали партизани в Межиріцькому лісі в урочищі «Собачі хатки». Другий день нічого не їли, ніде було прилягти відпочити. Сніг таяв, кругом були калюжі холодної води. У багатьох на ночах були валянки. Становище партизанів було жахливе.

25 березня 1942 р. після обідня пора. Зачувся гуркіт машин і на лузі появилось декілька вантажних автомобілів. З машин позлазили німці і поліцаї. Деякий час постояли покурили і пішли стрілковим цепом на ліс. Пішли поліцаї, а німці залишились побіля машин спостерігати за ходом подій. Невдовзі партизани і поліцаї заткнулись і почався бій. Партизани мали зручну позицію, лежали по глибокій канаві, а поліцаї пересувалися шеренгою, ховаючись за стовбурами дерев. Почало вже сутеніти, коли затих бій. В цьому бою було забито 10 поліцаїв, з них один бургомістр с. Межиріча і два начальника поліцейських дільниць. О 17-й годині партизан Теплюк Степан Самсонович зблід і нахилив голову на бруствер канави, а через хвилину посунувся в канаву. Виявляєься куля попала йому прямо в серце. Раптова смерть. Його теж прикидали снігом в канаві і почали відходити в глибину лісу. Поліцаї забравши побитих і поранених теж почали відходити до своїх машин.

Всю ніч не йшли, а топали голодні і мокрі партизани. Особливо заслабів командир загону Карпов К.Г. Спочатку його взяв під руку з партизанів, а через двісті-триста метрів шляху одного проводиря було недостатньо. Підключився і другий, але незабаром і двоє не змогли з них справитись. Сили зовсім покинули Карпова К.Г., він не міг сам стояти без підтримки і падав додолу, як сніп. Порадившись партизани вирішили залишити Карпова К.Г. в скирті сіна, що на лузі під Бішкінем. Він там відпочине, обігріється, а вночі забрати його в землянку. Так і зробили, а самі пішли і дійшли до Ревок, коли почало вже світати. На околиці села була досить велика покинута комора, де вони вирішили переднювати, а вночі знов відправитись лісами до першої їхньої землянки. День вони благополучно, без усяких пригод пересиділи в коморі, правда голодні, холодні й вкрай стомлені. Невальоному Г.П. і Юр’єву П.І. доручили дістати харчів для Карпова К.Г. і як стемніє відправитись до скирпа забрати його і потихеньку піти до землянки, а тим часом загін натопе пічку, буде тепло, дістануть харчів, погодують командира відпочинуть, а потім обміркують, що робити далі. Так і зробили, двоє пішло ліворуч, а останні попрямували на простець до землянки.

Невальоний І.П. і Юр’єв П.І. дістали в Ревках знайомих хліба, сала, молока і навіть тютюну. Через декілька годин вони вже були біля скирти сіна. Карпов К.Г. зустрів їх досить бадьорим і жвавим. В усякому разі не таким, яким вони його залишили. Він добре відпочив, відіспався і вже давно виглядав на шлях вичікуючи на своїх проводирів. Його добре нагодували, потім покурили біля скирти і рушили в напрямок на Ревки. Ніч була місячна і видно було так, що хоч голки збирай. Спочатку вони гадали йти навпростець лугом, минаючи Ревки, а потім коли на першій сотні кроків вони провалились в невелику ка…жу води, яка була вкрита тонкою кригою – вирішили його через Ревки. По шляху та й в самих Ревках таких низин залитих водою не було. В селі вже всі полягали спати, в хатах не світилось, бо вже було годин дванадцять ночі, а може й більше. Кінчали вже проходити с. Ревки коли праворуч від ферми почувся оклик: «Стій, хто йде!» і зразу пролунало декілька гвинтовочних пострілів. Ці голоси і пострили були з того місця, яке не освітлювалося місяцем, а партизани йшли посеред вулиці, під ночами хрустіла тоненька крига та вони не дуже і береглися бо не гадали, що можуть у таку глупу ніч зустріти людей та ще й в кінці села під самим лісом. Вони напоролись на засаду поліцаїв, або на патруль, який зачувши шорох людей на вулиці, притаїлись в тіні ферми. Партизани у відповідь вистрелили навмання в напрямок ферми, звідти теж пролунали постріли. Все це виникло раптом, несподівано і важко сказати скільки секунд тривало, але ось падає набіч Карпов К.Г., а Навальоний І.П. навзнак. Юр’єв П.І. кидається ліворуч до дворів городами побіч в напрямок лісу. Він гадав, що Карпов К.Г. і Невальоний І.П. Вбиті і тільки він випадково залишився живим. Вся ця місцевість була йому добре знайома (родом він з М.-Висторопа). Він манівцями, ярами та лісами через хуторі пішов на схід в напрямок фронту і більше вже в партизанському загоні не був. Але Карпов К.Г. і Невальоний Г.П. не були побиті. Карпова К.Г. було поранено в ногу, куля не пошкодила кісти і він поліз до хат слідом за П.І. Юр’євим. Добравшись до першої хати він залишився тут. В хаті жив тільки один хлопець років п’ятнадцяти і до того, ще божевільний. Карпов К.Г. наказав хлопцеві йти з хати геть, а сам міцно запер двері, перев’язав рану, бо кров цабеніла цівкою і став поглядати у вікна. Коли поліцаї стали наближатися до хати він почав відстрілюватись. Почалася облога.

Невальоного Г.П. було поранено в живіт навиліт, але не зачепило кишок. Після пострілу він не втратив свідомості, але очманів і замісць того, щоб лізти ліворуч, він поліз праворуч до лісу. Там він перев’язав собі рану, зупинив кров і добрався лісами до хуторів де підлікувався і одужавши манівцями попрямував до фронту, який вдало перейшов і був вже до кінця війни на радянському боці.

Поліцаї вважали, що всі партизани, які йшли вулицею, зачинилися в хаті й відстрілюються. Вони не второпали, що один з них пішов ліворуч, а другий праворуч. Стан облоги тривав дуже довго. Карпов К.Г. не підпускав запалити хати, а повибиваючи всі вікна зрідка стріляв по поліцаях. Приблизно в обід Карпов К.Г. перестав стріляти, поліцаї стали сміліше підходити до хати і нарешті обережно подивилися у розбите війно і побачили, що один Крапов К.Г. лежить вбитий посеред хати, а решти партизанів немає. Карпов К.Г. відстрілювався до останнього патрона і балучи що спасіння йому немає останній набій пустив собі в скроню. Надвечір труп Карпова К.Г. і Теплюка С.С. привезли в Лебедин в двір Райвиконкому і поклали під навісом. Багато людей ходило на них дивитись. Кажуть, що обоє були дуже худі, заросли бородами, важко було їх навіть впізнати. Ранком вивезли їх на підводі до бойні і там в канаві закопали.

За ініціативою підполковника запасу Дудченка К.М. в с. Ревки Бішкінської сільради збудовано монумент на місці загибелі командира партизанського загону Карпова К.Г., який 8 грудня 1968 р. було урочисто відкрито. На мітингу були присутні партизани, представники партійних і радянських організацій, колгоспники навколішних сел. і учні учбових закладів. На чавунній плиті написано, що крім Карпова К.Г. тут загинули: Теплюк С.С., Бурлюк А.О., Дудченко Я.Т., Ковалівни Д.І., Ковалівни П.Л., Костюк Й.Н., Лисак М.Г., Павленко М.І., Ткаченко І.І. Монумент збудовано на тому місці де загинув один Карпов К.Г., але на чавунній дошці зазначено, що тут загинуло 10 чоловік. Теплюк С.С. про якого згадується на чавунній дошці загинув в бою 25 березня 1942 р. під с. Межиріч, Бурлюк Андрій Олексійович самовільно залишив партизанський загін на початку грудня 1941 р. і весь час проживав дома в с. Рябушках, а в червні 1942 р. (тоді коли вже не існувало партизанського загону) по доносу німці знайшли його на горищі власного будинку і тут же в дворі розстріляли; Дудченко Яків Тихонович 1895 р. народження, уродженець і мешканець с. В.-Вистороп розстріляний німцями в своєму селі влітку 1942 р.; Ковалівнич Дмитро Іванович 1894 р. народження в кінці 1942 р. був забитий в с. Рєвки біля своєї хати по невідомим причинам громадянином с. Ревки Василем Коржом; Ковалівнич П.Л., Костюк И.Н., Лисак М.Г., Павленко М.Г. і Ткаченко А.І. В списках осіб, які приймали яку-небудь участь в русі опору не зазначені. Невідомо, що це за люди, де і коли вони загинули і за що. Хата, з якої відстрілювався Карпов К.Г. вже немає, після війни її розібрано і перевезено в інше місце. Доля божевільного хлопця невідома це з війни.

Після загибелі Карпова К.Г. командиром партизанського загону обрали Камая Михайла Омеляновича, а комісаром Білаша Якова Степановича.

В першій землянці, що була біля бувшого х. Ключники партизани добре відпочили, зміцнили, привели в належний стан свій одяг та взуття і зробили деякий запас харчів. Але довго тут затримуватися не можна і вони вирішили перейти в землянку, що знаходилась в лісі між Боковенькою і Селищем. В перших числах квітня вони були вже на новому місці. Землянка була тут досить простора і непогано обладнана, а головне тепла. Будильчани постачали їм харчі., а лікар Крівцов Іван Панасович лікував партизанів і давав їм потрібні медикаменти. Обмірковуючи своє становище, партизани (їх залишилось всього 9 чоловік) вирішили, як тільки скінчиться весняна повідь і річки в свої русла вирушити в брянські ліси, а там влитися в який-небудь партизанський загін. Переглянувши особистий склад, партизани прийшли д висновки, що два партизана по своєму стану здоров’я не спроможні подолати далекий і важкий перехід в брянські ліси і виконувати в дальнішому обов’язки партизанів, а тому залишати їх далі в загоні немає ніякої рації. Ця мова йшла про Карпова І.О. і Устименка А.В. Карпов Іван Остапович хворів на ноги, на яких відкрились не заживаючі рани; лікар Кравцов І.П. обслідуючи його сказав що вилікувати його можна тільки в амбулаторії, а так він хворітиме дуже довго і витримати довгий перехід не зможе. Відно но Карпова І.О. партизани вирішили залишити його доки що у загоні, а перед тим, як вирушати в брянські ліси відправить його в Боковеньку до сестри. З Устименком А.В. справа далеко складніша. Він короткозорий, а через це весь час ходив з окулярами, а без них він нічого не бачив. В бою під Гутами (на Михайлівському шляху) Устименко А.В. загубив окуляри і з цього часу участі в боях не приймав і караульної служби не ніс. До цього у нього відкрились рани на ногах ще більші ніж у Карпова І.О. і дуже погано працював шлунок. Висновок лікаря Кравцова І.. такий, що Устименка А.В. треба негайно кудись відправити на тривале лікування сучасне становище його таке, що він не тільки не може сам себе обслужити, а навіть і вільно пересуватися. 30 березня 1942 р. Устименка А.В. відправили на підводі в с. Будинку, а звідти відвезли його на Полтавщину до батьків. Таким чином в загоні залишилось доки-що 8 чоловік:

1) Каламай Михайло Омелянович – командир загону;

2) Білаш Яків Степанович – комісар загону;

3) Антонов Олександр Іванович – секретар парторганізації.

4) Пивоваров Петро Полікарпович – кулеметник

5) Карпов Іван Остапович – рядовий боєць

6) Лапоніг Павло Іванович

7) Вербицький Павло Олександрович

8) Калицький Федір Іванович

 

25 квітня 1942 р. загін перейшов у нову землянку біля с. Будилка, а точніше в лісі між х. Гарбарі і х. Барабашівкою. Ця землянка була не гірше попередньої теж простора і тепла. Цей період часу партизани ретельно готувалися до переходу в брянські ліси. Заготовляли продукти, ремонтували одяг і взуття, перевіряли і чистили зброю. Цей період був найкращий з усього життя партизан. Готували двічи на день гарячу їжу і голодними не були. Був у їх деякий запас і тютюну. В основному в цей час група займалася господарськими справами, а три чоловіка завжди були в дорозі, який виставлявся в трьох напрямках в 300–350 метрів від землянки. Особлива пильність була вдень, через те, що німці звичайно нападали на партизан головним чином зранку і дуже рідко в обідню пору. В післяобідній час, а особливо надвечір залишався в дорозі один чоловік, а вночі вся група відпочивала в землянці і дозору не виставляли.

Ранком 4 травня 1942 р. пройшов теплий весняний дощ і на землі чітко відбивались сліди керзових чобіт. Це помітив лісник Будильського лісництва і повідомив поліції, яка зібравши загін в декілька десятків поліцаїв вирушили по слідам в ліс. Дійсно в цей день один з партизанів ходив в Будинку, звідки приніс борошна, гречаної крупи і сала. Йшов він по дорозі не оберігаючись і не гадаючи, що він залишає після себе чіткі сліди, які ведуть прямо до землянки.

Ввечері коли вже сонце сідало за обрій, партизани спокійно проводили решту дня. Пивоваров П.П. готував в землянці на вечерю куліш з гречаними крупами і салом. Антонов О.І. почаваючи себе не зовсім здоровим, приліг відпочити в землянці. Білаш Я.С. взяв сокиру і пішов подалі в ліс добувати на ніч сухих дров, щоб протопити в землянці. Калицький Ф.І. відправився в густу соснову посадку за відправленням природних потреб. Решта партизан: Лапоніг П.І., Камай М.О., Карпов І.О. і Вербицький П.О. розіслали біля землянки плащ-палатку, розібрали кулемет та гвинтівки і жвава розмовляючи заходилися чистити і змазувати зброю.

Користуючись тим, що не було виставлено ніякої загін поліцаїв тихенько підійшов метрів на 30-35 до партизанів, які за розмовою нічого не помітили і не почули. Пролунав залп і зразу всі четверо були забиті біля плащ-палатки. Пивоваров П.П., який в землянці готував вечерю, почувши стрілянину вибіг з землянки, але тутечки ж на порозі впав навзнак прошитий декілька ми кулями. Поліцаї оточили землянку і захопили живцем хворого Антонова О.І. Гадаючи, що з партизанами вони все покінчили, поліцаї захопили Антонова О.І. та зброю і швидко поїхали на Лебедин через те, що вже смеркалось.

Вертаючись трохи слід сказати, що німці спочатку не знали, що на території Лебединського району існує партизанський загін. Перший бій під М.-Висторопом виявив наявність партизанів, але скільки їх і де вони знаходяться німці не знали, атому збільшили в місти гарнізон і посилили патрулювання. Коли партизани перейшли в землянку, що знаходилась поміж Михайлівським шляхом і Бережками – німці були детально ознайомлені не тільки з тим, що з себе уявляв загін, а навіть мали список партизанів і їх біографіями (видно, що такі відомості подала людина, яка добре знала партизанів в обличчя). Але після бою під Межирічем німці знову загубили загін, його склад і кількість. Не дивно, що після розгрому землянки в травні 1942 р. німці вважали, що з загоном все покінчено і наступив момент підбити підсумки з допомогою єдиної живої людини (Антонова О.І.). Ніхто з поліцаїв та і з жителів міста не знав в обличчя Антонова О.І. а тому німці гадали, що поліцаї захопили рядового партизана і під такою маркою його допитували. Але Антонов О.І. жодного слова не промовив і навіть не сказав свого прізвища. Надвечір німці довідались (мабуть виказав провокатор, який бачив його), що затриманий не рядовий партизан, а підпільний секретар обкому партії і стали його катувати. Нічого від нього не добившись кинули напівживого в підвал Райвиконкому, а навкруги поставили посилену охорону. Ранком поліцаї зігнали сотні людей з навколішних вулиць на майдан, що проти кінотеатру для показу страти секретаря обкому партії. Кат порядкував біля шибениці. Декілька німецьких офіцерів, покурюючи, жваво розмовляли поміж собою, держучи в руках фотоапарати. Поліцаї пішли за жертвою. Через декілька хвилин начальник поліції оголосив, що люди можуть розходитись через те, що секретар обкому сам вночі повісився в камері.

Калицький Ф.І. зачувши стрілянину перебув у посадці доки зовсім не стемніло, а тоді блукаючи лісами ранком натрапив під Маськами на поліцаїв, які його убили. Білаш Я.С. вже як смеркалося тихенько підійшов до землянки і побачив вбитих п’ять його товаришів з якими він годину тому назад балакав. Для його не зрозуміло було де ділись останні двоє – Антонов О.І. і Калицький Ф.І. Цілу ніч він прокрутився біля землянки, гадаючи, що може хто-небудь з них з’явиться, а перед світанком попрямував лісами на схід сонця, вдало перейшов лінію фронту і вже до кінця був на території радянського тилу.

Партизанський загін № 1 під командою Карпова К. припинив своє існування. Настала пора підбити підсумки пройденого шляху. Існував загін з 9 жовтня 1941 р. і до 5 травня 1942 р. За цей період він мав чотири збройних сутичок з ворогами народу в наслідок чого було убито 63 німців і поліцаїв. Всіх убитих німців ховали в сквері між Райвиконкомом і Міськрадою, а поліцаїв родичі ховали на кладовищах. В квітні 1943 р. домовини з побитими німцями були викопані і закопані на вигоні за Троїцьким кладовищем, а територія скверу розрівняна і засаджена декоративними деревами. Існував загін виключно за рахунок жителів наших сел., які допомагали їм всім чим тільки змогли. Пекли хліб, давали харчі, одяг, взуття, прали білизну, давали притулок, були зв’язковими і розвідниками. Декілька десятків оцих патріотів німці позбавили життя за допомогу партизанам. На превеликий жаль про цих людей ніхто тепер і не згадує.

На початку свого заснування партизанський загін одержав від районного керівництва чіткі вказівки відносно своєї діяльності. До грудня 1941 р. партизани займалися, головним чином, агітаційною роботою і дрібними диверсіями (пошкодження телефонних ліній, мостів тощо), а зрозумівши, що керівників в районі немає і вони залишені на свавілля – вирішили діяти самі. Спочатку вони вели наступальні бої, а потім перейшли до оборонних, а як відомо оборонні бої перемоги не дають. Як вже згадувалося німці спочатку не знали про існування партизанського загону на території району, а потім одержавши за допомогою провокатора всі відомості про них аж до дрібниць, почали проти них наступальні бої, а партизани перейшли до оборони, що і привело до трагічного кінця. Всі партизани-комунисті, які залишились живими біли виключені з партії, як ті, що проживали на окупованій території і тільки в 1963 р. частина з них поновлені. Після закінчення війни ніхто в районі партизанами не займався, а тому не був виявлений і провокатор.

У неділю 12 травня 1968 р. по Михайлівському шляху біля урочища Гути відкрито було в урочистій обстановці монумент на місці бою партизанського загону під командою Карпова К.Г. з німцями 27 березня 1942 р.

У неділю 3 листопада 1968 р. в с. Селище Будильської Сільради відбулося урочисте відкриття монументу партизанам, які загинули 4 травня 1942 р. На мітинг прибули колишні партизани, що брали участь в боях в цих місцях, рідні загиблих партизанів, колгоспники і учні шкіл ці монументи збудовані за ініціативою та клопотами підполковника запасу Дудченка Костянтина Матвійовича.

В вересні 1943 р. останки партизан були заховані в братській могилі в троїцькому саду Михайлівська вулиця та складний опис поховання і монументів (дивись на сторінці …. цього зошита).

 

Склад і дії партизанського загону № 2.

 

1.            Без коровайний Трифон Павлович – командир загону. Уроженець с. Гребці Будильвської Сільради. 1897 р. народження, член КПРС, працював зав. гужовим транспортом Міськради. Мешкав в Лебедині по Сумській вул. № … Розстріляний німцями як заложник 2 грудня 1941 р.

2.            Коростіль Олександр Дмитрович – комісар загону. Уроженець і мешканець м. Лебедина вул. Довгалівка №…, 1901 р. народження, член КПРС, працював зав. міськкомунгоспом. Під час окупації проживав в Лебедині і працював їздовим комендатури. В лютому 1943 р. відступив в Курську область де був мобілізований до Радянської Армії. Безвісно загинув.

3.            Василенко Петро Васильович – рядовий боєць. Уроженець і мешканець м. Лебедина. 1905 р. народження, член КПРС. Розстріляний німцями 2 травня 1942 р.

4.            Бурлюк Феодосій Ягорович – рядовий боєць. Мешканець м. Лебедина вул.. Зарудна. 1882 р. народження, б/п. Працював лісником радянського лісництва. Розстріляний німцями 12 березня 1942 р. за зв’язок з партизанами.

5.            Голуб Іван Васильович – рядовий боєць. Уродженець і мешканець м. Лебедина вул.. Бо днівка, б/п, працював комірником гужтранспорту Міськради. Помер в 1943 р.

6.            Карпенко Василь Терентійович – рядовий боєць. Уродженець і мешканець м. Лебедина вул. Піонерська. 1902 р. народження, член КПРС. Працював завгоспом рай лікарні.

7.            Лазаренко Семен Олексійович – рядовий боєць. Уродженець і мешканець м. Лебедина вул. Р. Люксембург. 1898 р. народження. Член КПРС. Працював головою правління промартілі «Червона Зірка». Розстріляний німцями 2 грудня 1941 р. як заложник.

8.            Лотош Степан Никифорович – рядовий боєць. Уродженець Михайлівки. Мешкав в м. Лебедині. 1898 р. народження, б/п. Працював їздовим гуж транспорту Міськради. Помер в 1948 р.

9.            Невальоний Іван Пархомович – рядовий боєць. Уроженець с. Бішкінь. Проживав в м. Лебедині по вул. Свердлова №…, 1898 р. народження. Член КПРС. Працював головою Лебединського колгоспу «II п’ятирічка». Перейшов в партизанський загін № 1 під командою Карпова К.І.

10.        Подобний Тихін Данилович – рядовий боєць. Мешкав в Лебедині по вул. Кобіжча. 1898 р. народження. Член КПРС. Працював головою правління колгоспу ім. Сталіна (по вул. Кобижча). Після війни працює лісником Радянського лісництва. Мешкає в х. Барабашівка.

11.        Ярошенко Федір Андрійович – рядовий боєць. Уроженець і мешканець м. Лебедина, Гудимівська вул. № 4. …..р. народження. Член КПРС. Працював головою правління колгоспу «Вперед до соціалізму».

12.        Плут. Уроженець с. Олександрівка. Працював співробітником райміліції. Після війни доля його невідома.

13.        Сильченко. Уроженець с. Олександрівка Лебединського району. Працював співробітником райміліції. Після війни доля його невідома.

14.        Муха. Уроженець с. Олександрівка Лебединського району. Працював співробітником райміліції. Після війни доля його невідома.

15.                         Уроженець с. Олександрівка Лебединського району. Працював співробітником райміліції. Прізвище його не встановлено. Доля його невідома.

16.                         Уроженець с. Олександрівка Лебединського району. Працював співробітником райміліції. Прізвище його не встановлено. Доля його невідома.

Всього в загоні було 40 чоловік. Прізвище решти 24 партизанів встановити не довелося. Це був кінний загін. У кожного був верховий кінь з сідлом і іншими спорядженням. Озброєнні були гвинтівками і шаблями. В обозі було 10 парокінних возів. Загін мав декілька великих брезентових палаток, які могли заховати від дощу і вітру понад 50 чоловік. З продовольства було багато борошна, крупи різної, бочки спирту, ковбаса, тютюн, риба солома, бочки меду і таке інше. В достатній кількості було доброго, нового взуття і одягу. Штаб загону був у Голуба Г.В. (вул.Боднівка), а склад матеріальної бази у Бурлюка Ф.Я. (вул. Зарудка).

Безкоровайний Т.П., як тільки довідався, що Линник О.М. виїхав з Лебедина заходився перевозити конем до себе додому партизанську базу. Загін він не скликав і нічого більше з ним не робив, навіть і в штаб не приходив. Зовсім не цікавився загоном і комісар Коростіль. Один з партизанів Невальоний Г.П. дивлячись, що в загоні немає порядку, перейшов рядовим бійцем в загін № 1 (командир Карпов К.Г.) в якому був до того часу коли його було поранено. Перетаскавши до себе базу Безкоровайний Т.П. щодня виїздив ручним візком на базар де торгував махоркою, милом, сірниками тощо. Не встиг він і половини продати того, що перетаскав, як його забрали німці і розстріляли як заложника 2 грудня 1941 р.

 

Склад і дії партизанського загону № 3.

 

1.            Карпов Іван Остапович – командир загону. Уродженець с. Боковенька. Мешкав в Лебедині по вул. Довгалівка, Горошків тупик. 1897 р. народження. Член КПРС. Працював секретарем народного суду. Загинув в бою 5 травня 1942 р.

2.            Древаль Денис Якович – комісар загону. Уродженець і мешканець м. Лебедина вул.. Свердлова. Член КПРС. Працював зав. оргвідділом райкому партії. Після війни працює обліковцем бригади колгоспу ім. Леніна.

3.            Пугач Яків Андрійович – боєць загону. Уродженець с. Даценківка Ворожбянської Сільради. 1913 р. народження. Член КПРС. Працював зав. відділом пропаганди і агітації райкому партії. Розстріляний німцями в червні 1942 р.

4.            Головченко – боєць загону. Мешкав в м. Лебедині. Член КПРС. Працював пом. Прокурора. Для його невідома.

5.            Пантюшенко – боєць загону. Видав німцям Пугача Якова Андрійовича. Доля Пантюшенка невідома.

6.            Глущенко Варвара – рядовий боєць. Уродженка с. Токарі Лебединського району. Мешкала в м. Лебедині. Член КПРС. Працювала бібліотекарем парткабінета. Після війни засуджена Трибуналом до розстрілу за зв’язок з німцями і видачу їм вчасників руху опору в м. Лебедині.

7.            Лапоніг Володимир – рядовий боєць. Розстріляний німцями в жовтні 1942 р.

8.            Кобець Лука Миколайович – рядовий боєць. Розстріляний німцями в жовтні 1942 р.

9.            Пасюта – рядовий боєць. Доля його невідома.

10.        Камчатний Василь Семенович – рядовий боєць. Доля його невідома.

11.        Стахно – рядовий боєць. Розстріляний німцями в жовтні 1942 р.

12.        Любимий – рядовий боєць. Розстріляний німцями в жовтні 1942 р.

13.        Брюханов – рядовий боєць. Доля його невідома.

14.        Тонкошкур – рядовий боєць. До війни працював головою правління колгоспу в с. Курган. Доля його невідома.

15.        Коротич Андрій Омельянович – рядовий боєць. Доля його невідома.

16.        Лапоніг Павло Іванович – рядовий боєць. Уродженець с. М-Бобрик. 1903 р. народження. Член КПРС. Працював головою правління колгоспу в с. М.-Бобрик. Після того, як загін не зібрався він перейшов рядович бійцем в загін № 1 (командир Карпов К.Г.) де був до кінця існування загону. Загинув в бою 5 травня 1942 р.

17.        Дмитріїв Василь Денисович – рядовий боєць. Доля його невідома.

18.        Калениченко Григорій Миколайович – рядовий боєць. Уродженець м. Лебедина. Член КПРС. Під час першої окупації мешкав в Лебедині. В Радянській Армії служив з 1943 р. В 1944 р. за участь в боях присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Після війни мешкає в Кирилівці де працює теслярем колгоспу «XX партз’їзд».

19.        Борисенко Костянтин Лаврентійович – рядовий боєць. Розстріляний німцями в червні 1942 р.

20.        Ващенко Іван Павлович – рядовий боєць. Розстріляний німцями в червні 1942 р.

Всього в загоні було 27 чоловік. Прізвища решти 7 чоловік встановити не вдалося. Загін цей існував з 10 жовтня 1941 р. 17 жовтня 1941 р. командир загону Карпов І.О. захворів і відправився на лікування в с. Боковеньку до своєї сестри, а в цей-же день комісар загону Древаль Денис Якович вибув в невідомому напрямку і в загоні більше не був. Після одужання Карпов І.О. перейшов рядовим бійцем в партизанський загін № 1 (командир Карпов К.).

 

Склад і дії партизанського загону № 4.

 

1.            Скоробагатько Ф.Є. – командир загону. Член КПРС. Працював директором Лебединського Учительського Інституту.

2.            Тернюк Емануїл Дмитрович – рядовий боєць. 1899 р. народження. Член КПРС.

3.            Токар Петро Іванович – рядовий боєць. 1901 р. народження. Уродженець с. Бішкінь Лебединського район. Член КПРС.

4.            Субот Іван Семенович – рядовий боєць. Член КПРС. Працював головою правління межиріцького колгоспу ім. Лисянського.

5.            Фесенко Михайло Кузьмич – рядовий боєць. Уродженець с. Межиріч Лебединського району. 1907 р. народження. Член КПРС. Працював головою Рябушчанської Сільради. В кінці жовтня перейшов в загін № 1 (командир Карпов К.) звідки вибув в листопаді 941 р. за власним бажанням і всю війну переховувався на хуторах Лебединського району.

6.            Заєць Гнат – рядовий боєць.

7.            Бабич – рядовий боєць. Працював завгоспом колгоспу «Комунар».

8.            Каплін Василь Павлович – рядовий боєць. 1898 р. народження. Член КПРС. Вчитель Кам’янської середньої школи.

9.            Грищенко.

Всього в загоні повинно бути 25 чоловік. Місцезнаходження Межиріцькі ліси (між Межирічем і Ворожбою). Зібрався в с. Михайлівці 10 жовтня 1941 р. в кількості 15 чоловік в хаті недалеко від школи. Командир загону Скоробагатько Ф.Є. зразу після збору пішов в Лебедин до Линника О. за вказівками і до цього часу ще не повернувся (1970 р). Бійці почекавши командира два дні пішли до домівках і на цьому загін припинив своє існування. Прізвищ решти бійців встановити не довелося. Де дівся і яка спіткала доля Скоробагатька Ф.Є. невідомо.

Таким чином з 4 загонів ледве зібрався один і то не в повному складі. Майже всі бази загонів загинули, вірніше були привласнені тими особами, яким доручено було їх зберігати. Керівництво рухом опору виїхало з Лебединського району на схід, нікому не передавши своїх обов’язків і навіть не повідомивши партизанській загін. Підпілля в Лебедині, яке намічалося створити, залишилось без керівництва і нічого не робило, що на руку було окупантами. Але не дивлячись на те, що районне керівництво самовільно виїхало, покинувши район напризволище, знайшлися патріоти нашої Батьківщини безмежно віддані. Радянській владі, які по своїй ініціативі без керівництва зверху організували підпільні групи опору в місті і селах району, але про них мова буде докладніше подана трохи нижче.

В с. Ворожба, уроженець і мешканець цього села, Вели гонь Михайло Миколайович сам організував партизанський загін в кількості 24 чоловік, винайшли зброю (образи, мисливські рушниці, револьвери, декілька гранат) озброїлись і 25 січня 1942 р. вже оформилась, як бойова одиниця. В загоні була свідома але сувора дисципліна. Всі бійці проживали дома і займалися своїми справами, але по сигналу збиралися у визначене місце і виконували наказ командира. Займався загін агітаційною роботою серед населення і дрібними диверсіями проти окупантів. 10 березня 1943 р загін вступив в бій з окупантами, в якому Велигонь М.М. був тяжко поранений (позбавився правої руки) і після цього бою загін припинив своє існування. На жаль списку особового складу загону немає і встановити його не довелося. Після закінчення війни ніхто не згадував про цей партизанський загин і особливо про патріотичний вчинок його командира Велигоня М.М. Щоб повнішою була картина цього партизанського загону не зайве буде познайомитись з коротенькою біографію командира Велигоня М.М.

Велигонь Михайло Миколайович 1893 р. народження, уродженець і мешканець с. Ворожба Лебединського району служив в армії з 1914 р. учасник імперіалістичної війни, активний учасник Жовтневої революції, партизан громадянської війни, потім голова комнезаму в Ворожбі, один з перших вступив в колгосп, б/п, вмер в 1898 р. в с. Ворожбі.

 

Підпільна патріотична організація в м. Лебедині

 

В березні 1942 р. місцевий вчитель Олещенко Василь Гаврилович зустрівши своїх знайомих Білик Тетяну Василівну і Неспрядько Марію Григорівну в розмові висловив думку, що непогано було-б довести до населення нашого міста правду про стан на фронті, так як німці через пресу і радіо розповсюджують всяку нісенітницю і народ, власно кажучи, дезорієнтований. Обережно пошепки він повідомив, що у нього є радіоприймач і він регулярно слухає зведення Радінформбюро і передачі з Москви. Білик Т.В. і Неспрядько М.Г. підтримали його думку, що насправді не погано було б приймати зведення, розмножувати їх від руки і розклеювати вечорами в багатолюдних місцях.

В квітні місяці ця робота була повністю налагоджена. Люди, прочитавши зведення, розклеєне на парканах передавали усно один другому правду про стан на фронтах. Це піднімало їх настрій і віру у визволення їх від фашистської неволі. Німці були стурбовані появленням в місті якоїсь організації, яка проводила агітаційну роботу не на їх користь. Вживались заходи до виявлення цієї підпільної організації, але не дивлячись на це, зведення Радінформбюро систематично розклеювались на парканах або розкидались по вулицях.

16 лютого 1942 р. в Лебедин приїхав з сім’єю Сергій Павлович Ронко, який до війни працював в Ромнах головою правління якоїсь промпартії. Хворіючи відкритою формою туберкульозу легенів він не зміг у сувору зиму 1941 р. евакуюватися на схід країни і проїхавши на підводі кілометрів 100 будучи хворим і розслабленим зупинився у матері дружини – Харченко Ганни Григорівни. Через те, що поліція м. Лебедина не знала Роєнка С.П. хто він і де він раніше працював, то на нього не звернули особливої уваги і в квітні 1942 р. його залучили на роботу по очистці міста від сміття. В цей час він зв’язався по війьсковополоненими, які працювали в майстерні по ремонту відібраних у населення велосипедів і незабаром потоваришували з ними. В цій майстерні було відділення, де військоволонені ремонтували вітчизняну зброю для озброєння поліції. Гвинтівки привозили на підводі навалом забирали відремонтовані теж навалом, як дрова. Ця майстерня була підвладна управлінню поліції. Особливого обліку зброї не було. Запис прийнятих і виданих після ремонту гвинтівок вівся на фанері, що висіла на стіні … без розписок. Частина гвинтівок витрачалась на запасні частини для ремонту інших гвинтівок. В кінці квітня місяця 1942 р. слюсарів (військовополонених) німці відправили з Лебедина в інше місце. Перед своїм від’їздом вони виконали прохання Роєнка С.П. про передачу йому для партизанів зброї скільки можна і передали йому 28 наших вітчизняних гвинтівок, 2 ручних кулеметів і 3000 патронів до них. Все це підводою було відправлено на Пилипенську вулицю де і заховано у напівзруйнованому сараї, господар якого евакуювався з сім’єю, покинувши подвір’я напризволище.

Познайомившись через свою тещу Харченко Ганну Григорівну з Білик Т.В., яка до речі була ще й сусідкою, Ронко С.П. через декілька днів почав вести розмову на здогад про те, що треба-б що-небудь робити для батьківщини в таку скрутну годину. Білик Т.В. згодилась на цю пропозицію і додала, що вони вже щось роблять, хоч ще й замало і назвала прізвище Олещенка В.Г.

17 травня 1942 р. зібрались в будинку № 8 по вул. Дешевенька (господарі будинку Харченко Іван Данилович і Харченко Ганна Григорівна – тесть і теща Роєнка С.П.) Білк Т.В., Олещенко В.Г. Ронко С.П. Це були перші організаційні збори підпільної організації. Головував на цьому засіданні Ронко С.П. секретарював Олещенко В.Г. На порядку денному були такі питання:

1) Агітаційно-пропагандистська робота серед населення, проти німецьких окупантів і їх посібників.

По цьому питанню було ухвалено і надалі продовжувати прийом про радіо зведень Радінформбюро, розмноження їх і розповсюдження серед населення.

2) Складання антифашистських листівок і розповсюдження їх серед населення району.

Складання тексту листівок доручено було Олещенку В.Г., а розповсюдження їх Білик Т.В. для чого залучити комсомольську молодь.

3) Агітація серед населення проти добровільного виїзду до Німеччини і вступу в їх армію.

Всім членам організації (Ронко С.П., Білик Т.В. і Олещенко В.Г.) залучити для цієї роботи комсомольську молодь, яку ретельно проінструктувати).

Виконуючи рішення активу підпільної організації від 17 травня 1942 р. Білик Т.В. підібрала невелику групу молоді з комсомольців, безмежно відданих Батьківщині: Башля Володимир Григорович, Кузьминський Олександр Васильович; Литвиненко Микола Михайлович і Лампак Юрій. На початку своєї організації група займалась розмноженням зведень Радінформбюро. Зведення писались від руки на аркушах зашита чітким почерком. Вони ж ї розклеювали зведення на парканах. Через деякий час крім зведень розмножували ще й листівки. Одного разу Литвиненко М. сказав, що у нього є радіоприймач і він постарається прийняти зведення. Спроба вдавалася на відмінно. З цього дня Литвиненко М. систематично приймав зведення і приносив до керівника групи Білик Т.В., а тут вже було організовано розмноження і розповсюдження. Таким чином у підпільній організації було два радіоприймача – у Олещенка В.Г. і Литвиненка М.М.

В кінці травня і на початку 1942 р. у Білик Т.В. переховувалась від мобілізації в Німеччину бувша учениця Лебединської школи № 2 Антоніна Зелена. Одного разу вона сказала, зо знає одного військовополоненого офіцера по прізвищу Прошкі, відданого Радянській владі, який щось організовує, якусь групу, і що чи згодна була б Т.В. Білик познайомитись з цією людиною. Через деякий час домовились зустрічатись з ним у Олійник Лідії Денисівни (комсомолка). На зустріч під час розмови було встановлено, що у Прошкіна Василя Павловича є підпільна група молоді-комсомольців, мета якої всіма засобами і методами вести вперту боротьбу з окупантами допомагаючи Червоний Армії подолати ворога. Така ж група є і у Білик Т.В. Прошкі В.П. запропонував об’єднати зусилля двох груп  допомагати один другому. На цьому дійшли до згоди і домовились через день знов зустрітись. На другому побаченні Прошкі В.П. запропонував, щоб обидві групи, кожна окремо, прийняли клятву, текст якої він і дав. Через декілька днів. Білик Т.В. зібрала всю свою групу на квартирі Багулі В. де перед групою прийняла сама клятву, а потім вже Білик Т.В. приймала клятву від кожного члена групи окремо. Під текстом клятви кожний член групи ставив свій підпис. Текст клятви такий.

 

Клятва народного месника

 

«Вступаючи у бойову молодіжну організацію народні месники я даю клятву бути відданим до кінця своїй Радянській Батьківщині, своєму народу, і не шкодуючи життя боротися проти німецьких окупантів і їх лакеїв – буржуазних націоналістів.

Знаходячись у глибокому німецькому тилу, я клянусь чесно і самовіданно виконувати всі бойові завдання організації і всіма засобами сприяти підриву і розладу військової і економічної сили ворога.

На кожну нахідку і криваву вихватку фашистів в тилу і на фронті клянусь відповідати підривали і підпалами військово-економічних об’єктів, зіпсуванням і зруйнуванням ліній зв’язку і шляхів сполучення.

За першим закликом організації «народні месники» зі зброєю в руках виступити проти осоружного ворога, за честь батьківщини, за сльози і кров нашого народу».

Клятву прийняли: Підпис.

 

В червні 1942 р. на квартирі Білик Т.В. відбулося друге засідання підпільного комітету, на якому були присутні: Ронко С.П., Білик Т.В., Олещенко В.Г., Медіокритська В.А. (лікар поліклініки). На порядку денному були такі питання:

1) Про залучення до підпільної організації молоді з членів ЛКСМУ.

Білик Т.В. доповіла про організацію підпільної групи молоді з числа комсомольців в складі: Ба гуля В.Г., Кузьминський О.В., Литвиненко М.М. і Лампак Юрій.

2) Про організацію підпільної групи серед медичних працівників.

Медіокритська В.А. доповіла, що нею організована підпільна група з числа медичних працівників і радянського активу в складі: Древаль Тимофій Трохимович – (працівник лікарняної аптеки), Загноймо Олексій Михайлович (секретар Поліклиніки), Скітцький (бухгалтер поліклініки), Глущенко (лікар), Алехова Олена Андріївна (дружина офіцера Радянської Армії), Руденко Кузьма Омелянович (завторгвідділом Райспоживспілки). Ця група займалася видачею фіктивних довідок про хворобу молоді, яка підлягала відправці на роботу до Німеччини. З аптеки лікарні були взяті всі запаси цінних медикаментів і бинтів, які згодом були передані частинам Червоної Армії. Було видано багато бюлетенів про непрацездатність тих, що працювали на роботах підлеглих німецькому командуванню. В кабінеті лікаря Медіокритської В.А. була організована неодноразова явка членів підпільної групи.

3) Звіт про пророблену роботу і плани на майбутнє. Ронко С.П. сказав, що завдяки зв’язків з працівниками вело майстерні довелося добути 2 ручних кулемета, 28 гвинтівок і 3000 патронів до них. Все це переховується в напівзруйнованому сараї по Пилипенський вулиці, господарі якого виїхали з Лебедина.

Білик Т.В. сказала, що в Лебедині є ще одна підпільна група молоді, якою керує офіцер Червоної Армії Прошкі Василь Павлович. Ця група згодна об’єднатися з підпільною організацією міста для сумісних дій проти німецьких окупантів.

На початку липня 1942 р. на квартирі Білик Т. відбулося третє засідання підпільного комітету, на якому були присутні: Ронко С.П., Білик Т.В., Прошкі В.П. і Медіокритська В.А. на порядку денному були такі питання:

1) Про організацію підпільного комітету.

Роєнко С.П. запропонував організувати Лебединський міський підпільний комітет в складі 5 чоловік. Персонально: Ронко С.П. (голова), Білик Т.В., Прошкі В.П. Медіокритська В.А. і Коростіль  О.Д. (до війни був заввідмісцьгоспом). Пропозиція Ронко С.П. була прийнята одноголосно.

2) Біжучі питання. (Звіти керівників підпільних груп Білик Т.В. і Медіокритської В.А.).

В цей період були залучені до підпільної організації Чернов Юрій Іванович (лейтенант, оточенець), Михайлівський Федір Антонович (колгоспник колгоспу ім. Леніна), Іващенко Дмитро, Хоменко Андрій Васильович, Рощин Михайло Іванович (військовополонений), Новиков (капітан, оточенець), Павичева Марія Григорівна (вчителька с. Капустянці Синівського району), Копиця (директор Гудилівської семирічної школи) і інші.

Комітет постановив також приєднати до міської підпільної організації групу молоді на чолі з керівником Прошкіним В.П., якого ввести членом підпільного комітету.

Ще в кінці липня 1942 р. підпільна організація м. Лебедина почула, що в с. Будилка є якась підпільна організація. Для розвідки і зв’язку з цією організацією комітетом була виділена член організації з групи Роєнка С.П. будильчанка родом Пономаренко Єлизавета Андріївна. Проживаючи в с. Будилка деякий час як гостя своїх родичів Пономаренко Є.А. встановила, що дійсно в Будильці є підпільна патріотична організація, якою керує Карпов Василь Тимофійович. Між іншим Пономаренкові Є.А. добре знає Карпова В.Т., а Карпов В.Т. дуже добре знає Пономаренкові Є.А. Після неодноразових і тривалих розмов з Карповим В.Т. Пономаренкові Є.А. сказала, що в Лебедині теж існує підпільна організація і не погано було б коли Карпов В.Т. і керівник лебединської підпільної організації (прізвища Роєнка С.П. Пономаренкові Є.А. доки що не сказала) побачились і добалакались про взаємну допомогу і координацію дій, оскільки мета в обох організаціях одна – боротьба з окупантами.

Перше побачення з Карпович В.Т. відбулося на початку вересня 1942 р. в с. Будилка на квартирі у Березки Марка Лазаровича. На зустрічі були присутні: Карпов Василь Тимофійович, Роєнко С.П., Березка Марко Лазарович і Березка Єлизавета Тихонівна (господарі будинку). Карпов В.Т. відрекомендувався як керівник підпільної організації с. Будилки і одночасно зв’язківець Линника О.М. і Устименка А.В. Карпов В.Т. сказав, що Линник О.М. і Устименко А.В. знаходяться в підпіллі і Карпов В.Т. бочиться з ними майже щодня. Вони просили передати партизанам і всім підпільним організаціям не робити до їхніх вказівок збройних суточок з окупантами, а займатись агітаційною роботою і діставати зброю. З тактичних міркувань Линник О.М. і Устименко А.В. не можуть побачитись ні з партизанським загоном, ні з керівниками підпільних організацій, а будуть передавати свої вказівки і розпорядження через Карпова В.Т. На цьому є побаченні було домовлено про зв’язківців поміж обома підпільними організаціями. Від міської підпільної організації були виділені зв’язківцями Ронко Лідія Іванівна і Пономаренко Єлизавета Андріївна. Від Будильської підпільної організації Березка Єлизавета Тихонівна.

Незабаром після цієї зустрічі зв’язківець Будильскої підпільної організації передав прохання Карпова В.Т. передати для підпільної організації медикаменти, бинти, для льотного складу Червоної Армії обмундирування і валянки, а для Линина О.М. цивільний костюм і дещо з харчів. Бинти і медикаменти через декілька днів були відправлені в Будинку, передано також для Линника О.М. цивільний костюм, декілька смажених курей, пиріжки і коржі. Відносно нового обмундирування і валянок розпорядження Карпова В.Т. не було виконано через те, добути або придбати такі речі в Лебедині не можна було.

Зв’язок поміж Будилкою і Лебедином весь час підтримувався через зв’язківців двічі або тричі на місяць. Карпов В. весь час передав розпорядження і вимоги тоном начальника, а Роєнко С.П. все намагався виконати, як підлеглий і одночасно добився побачення з Линником О.М. і Устименком А.В. Карпов В.Т. весь час казав, що ще не прийшов час коли Линник О.М. повинен об’явитись народу і про це своєчасно буде всім повідомлено, кому слід.

Забігаючи трохи наперед слід сказати, що в цей час, про який йде мова, Линник О.М. спокійно проживав в глибокому тилу, десь за Волгою і не думав і не гадав про партизанів або підпільну роботу проти окупантів. Устименко А.В. чесно виконував обов’язки партизана Лебединського партизанського загону з самого початку і до кінця і йому навіть не снилося, що про нього ідуть такі балачки між Лебединською і Будильською підпільною організацією. Ні Лебедин, ні Будилка не знали, мабуть, де знаходиться Линник О.М. чи Усименко А.В., а тому вели балачки навдогад. Можливо, зо Карпов В.Т. і знав де знаходиться Линник О.М. (в глибокому тилу), але мав вказівки вести розмови так для того, щоб партизани і підпільники знали, що керує ними Линник О.М., а можливо і Линник О.М. від’їзджаючи з Лебедина попрохав інструктора райкому партії Карпова В. казати так, що він нібито тут з ними з партизанами, керує ними через Карпова В.Т. і разом з усіма веде нещадну боротьбу з окупантами. Сказати зараз чому велись такі розмови, для чого і з якою метою, не можна. Взагалі цей період в житті підпілля дуже похмурий.

В жовтні 1942 р. відбулося на квартирі Олещенка В.Г. четверте засідання підпільного комітету, на якому були присутні: Ронко С.П., Олещенко В.Г., Білик Т.В., Медіокритська В.А. і Прошкі В.П.

Були розглянуті біжучі питання.

Взв’язку з тим, що Коро стиль Олександр Дмитрович відмовився працювати в підпільній організації на його місце членом підпільного комітету обрали Олещенка В.Г. Таким чином комітет був створений з таких осіб: Ронко Сергій Павлович (голова), Олещенко Василь Гаврилович (секретар), члени: Білик Тетяна Василівна, Прошкі Василь Павлович і Медиокритська Вікторія Антонівна. Цей склад комітету діяв до самого кінця його існування. На всі засідання писались по формі протоколи, які зберігалися до приходу Радянських військ.

На цьому засіданні Ронко С.П. доповів, що встановлено зв’язок з Будильською підпільною організацією через Карпова В.Т.

Тепер настав час коротенько розповісти про роботу підпільної організації в цілому і зокрема про життя і роботу груп та їх членів і керівників.

В підпільній організації існувало п’ять груп, керували якими члени підпільного комітету. Дві групи були молодіжні – це група Білик Т.В. і друга група – Прошкіна В.П. Складались вони виключно з комсомольців і виконували найбільш серйозні і відповідальні завдання. В підпільній організації була дуже сувора конспірація. Кожен член групи знав тільки склад своєї групи і керівника, чи є ще інші групи, а коли є то хто в них працює він не знав. Одержавши завдання кожен член групи мовчки його виконував, не розмовляючи про це ні з ким, навіть з членом своєї групи або з своїм близькими родичами. Така є приблизно дисципліна і конспірація була запроваджена і в Будільській підпільній організації. Завдяки таким методом роботи обидві організації уникли провалів і повністю зберегли свій склад до приходу Радянській Армії.

Тепер настав час коротенько розповісти про роботу підпільної організації в цілому і зокрема про життя і роботу груп.

Склад групи № 1 (керівник Білик Т.В.)

1.      Ба гуля Володимир Григорович – комсомолець.

2.      Литвиненко Микола Михайлович – комсомолець

3.      Лампак Юрій Михайлович – комсомолець

 

Склад групи № 2 (керівник Прошкі В.П.)

1.Олійник Лідія Денисівна – комсомолка

2.Дерев’янка Григорій Васильович – комсомолець

3. Дерев’янка Сергій Миколайович – комсомолець

4. Зелена Антоніна – комсомолка

5. Колісник Леонід – комсомолець

 

Склад групи № 3 (керівник Медіокритська В.А.)

1.      Древаль Тимофій Трохимович – працівник лікарняної аптеки

2.      Загнойко Олексій Михайлович – секретар поліклініки

3.      Скитцький – бухгалтер поліклініки

4.      Глущенко – лікар поліклініки

5.      Алехова Олена Андріївна (дружина офіцера Рад. Армії)

6.      Руденко Кузьма Омелянович – завторгвідділом Райспоживспілки

7.      Литвиненко Михайло Михайлович – комсомолець.

 

Склад групи № 4 (керівник Ронко С.П.)

1.      Пономаренко Єлизавета Андріївна – домогосподарка

2.      Чернов Юрій Іванович – лейтенант, оточенець

3.      Пивоварова Марія Іванівна – домогосподарка

4.      Михайлівський Федір Антонович – кол-к к-пу ім. Леніна.

 

Склад групи № 5 (керівник Олещенко В.Г.)

1.      Олещенко Ганна Гнатівна – вчителька

2.      Олещенко Олександр Васильович – учень школи

 

Разом в усіх п’яти групах з керівниками було 28 чоловік. Крім цих були ще окремі особи, які не лічились в групах, але виконували окремі доручення підпільного комітету. Це Іваненко Дмитро, Хоменко Андрій Васильович, Рощин Михайло Іванович (оточенець), Новиков (капітан, оточенець), Савичова Марія Григорівна (вчителька с. Капустянці), Копиця (директор Гудимівсбкої семирічної школи), Лотиш Степан Никифорович (їздовий пожежної команди), Голуб Іван Васильович (завгосп гужтранспорту Міськради), Валін Павло Петрович (капітан, оточенець).

Кожен член групи мав якесь певне завдання, яке йому давав керівник групи. Так в групі № 1 (керівник Білик Т.В.), ба гуля В., Кузьминський О і Лампак Ю розмножували зведення Радінформбюро М маючи радіоприймач приймав зведення Радінформбюро і передав керівнику групи Білик Т.В. Литвиненко М. знав добре німецьку мову і підпільний комітет дав йому завдання влаштуватись працювати перекладачем в Чернецький табір військовополонених. Незабаром Литвиненко М. влаштувався діловодом в контору табору і одночасно був і перекладачем. Увійшовши в довір’я командування він викрав бланки посвідчень з печаткою табору, які потім використовувались для вручення військовополоненим, які тікали з табору. Частина військовополонених за висновками наших лікарів Медіокритської В. і Глущенко визнані були тяжкохворими, яким потрібно було лікуватись у лікарні. Відпочивши і зміцнівши фізично ці «хворі» виписувались у табір, але ввечері з’являлись у лікарні підпільники, які приносили з собою цивільний одяг, харчі і посвідчення табору про відпущення військовополоненого, манівцями та городами виводили їх у лісопарк, а там – «скатертю дорога». Ось ці вищезгадані хлопці й займалися цією роботою. Всього допомогли втекти з табору близько 80 військовополонених, в тому числі і Сабуров Серафим Петрович автор книжки «Завжди солдат», в якій він згадує про втечу разом з Рощиним М.І. з Чернецького табору.

В групі № 2 (керівник Прошкин В.П.) Дерев’янка Сергій працював учнем Лебединського земельного бюро і мав по службі доступ до матеріалів, які торкались економіки району. Відомості про пограбування району фашистами і про розстріли мирного населення використовувались у листівках і в усній пропаганді серед населення. Цей же Дерев’янка С. викрав німецьку печатку, яка потім використовувалась при підробці документів. Зелена А. і Олійник Л. займались розклеюванням листівок по місту. Колісник Л складав і розмножував листівки і вів облік зрадників. Дерев’янка Григорій займався збиранням і переховуванням зброї. Всі члени групи крім цієї роботи займалися ще розвідкою.

В групі № 3 (керівник Медіокритська В.А.) лікар Глущенко і Медіокритська В.А. видали близько 600 фіктивних документів про хвороби молоді, які були визначені для відправки на роботи до Німеччини. Одночасно на них складались історії хвороб, викликались інфекційні хвороби, шляхом натирання обличчя і рук акрихіном, який надавав людині вигляд хворого, опіки визначалась малярія, туберкульоз і інші інфекційні хвороби. До групи була залучена лабораторія поліклініки, яка робила фіктивні аналізи. За вказівки групи зав. аптекою лікарні Древаль Т.Т. вилучив всі цінні медикаменти і перев’язочні матеріали, які згодом частково були використані для Будильської підпільної організації і госпіталю, який був організований при лікарні в кінці лютого і на початку березня 1943 р. Видано було багато фіктивних бюлетенів про тимчасову непрацездатність. Член групи Литвиненко М. організував дома прийом по радіо зведень Радінформбюро, а Руденко К.О. розмножував їх і розповсюджував. Скитський складав листівки, а розмножував їх і розповсюджували Загноймо О.М. і Лехова О.А.

В групі № 4 (керівник Ронко С.П.) Пивоварова М.І., Ронко Л.І. і Михайлівський Ф.А. виконували окремі доручення керівника групи, як зв’язківці. Пономаренко Є.А. була зв’язківцем між Лебединською і Будильською підпільними організаціями і блискуче виконувала доручення підпільного комітету по доставці зброї (18 гвинтівок і патрони до них) Будильській підпільній організації. Чернов Ю.І. складав тексти листівок, вів розвідувальну роботу і організував озброєний загін, який почав діяти в другій половині лютого 1943 р.

В групі № 5 (керівник Олещенко В.Г.) Олещенко В.Г. мав свій радіоприймач по якому щодня приймав зведення Радінформбюро, а Олещенко Г.Г. і Олещенко О.В. розмножували їх і розповсюджували. Олещенко В.Г. був членом і секретарем підпільного комітету. Він же вів протоколи засідань комітету і облік проробленої роботи.

Німці здогадувались, що в місті є якась підпільна антифашистська організація, але їм так і не вдалося її виявити, не дивлячись на велику кількість тайних агентів, провокаторів і шпигунів. Невідомість про підпільну організацію примушувала німецьке керівництво збільшувати патрулювання, тримати в місті посилений військовий загін і жити весь час під загрозою терору, нападу, диверсій тощо.

В перший період своєї організації підпільники нашого міста почали з антифашистської пропаганди. В листівках широко використовувались факти дійсного стану на радянсько-німецькому фронті. У той період хитань і розгубленості, суть грабіжницької політики Гітлера і її дійсні цілі, стали ясними навіть найбільш пасивній частині населення. Своїми загарбницькими діями гітлерівці викривали себе перед населенням як запеклі грабіжники і душителі народів. Ось про все це і писалось в листівках, яких підпільна організація за період свого існування випустила декілька десятків.

Підпільниками були випущені такі листівки: 1) «Гітлеровці – убивці і душителі народів» – в цій листівці розповідалось населенню про те, в яку кабалу попав українські люди і які гітлерівці намагаються обдурити їх різними обіцянками; листівка закликала до опору фашистам; 2) «Батьківщина покарає вас, зрадники» – мова в листівці була про поліцаїв, націоналістів і інших зрадників; 3) «Німеччина – каторга» листівка випущена в зв’язку з примусовою мобілізацією молоді на каторжні роботи в Німеччині. Перераховувати всі листівки не має рації, але про останню листівку слід сказати декілька слів. Написана вона була і розповсюджена в місті напередодні втечі гітлерівців з Лебедина. Листівка попереджувала фашистів і їх посіпак в тому, що вони будуть суворо покарані за знищення ними міста і його головних об’єктів взяти під охорону електростанцію, млин, залізничну станцію, громадські будівлі і підприємства, оберігаючи їх від висадження в повітря. Складали в основному листівки Прошкін В.П., Олещенко В.Г. і Колісник Л, а переписували і розповсюджували більшість членів підпілля, в основному молодь.

Підпільний комітет та й сами підпільники були задоволені антигітлерівською пропагандою, які велася систематично і в досить широкому масштабі (листівки, зведення Радінформбюро тощо), не погано велася і інша робота (медична група, сприяння втечі з табору військовополонених, організація саботажу в організаціях і на підприємствах), але підпілля не мало озброєного загону, та й сама присягла закликала до озброєної боротьби і ось на одному з засідань підпільного комітету вирішено було приступити до організації озброєного загону. Згуртувати цей загін і командувати ним було доручено члену підпільного комітету Прошкіну В.П., його заступником було затверджено Чернова Ю.І., а начальником боєпостачання Вауліна П.П.

В кінці грудня 1942 р. Білик Т.В. зустріла в місті старого знайомого Голуба Івана Васильовича (депутат) Міськради, комірник гуж транспорту Міськради) і розбалакавшись про своє життя, висловили один одному таку думку, що так далі жити не можна, що треба щось робити для прискорення приходу Червоної Армії. Тут Білик Т.В. сказала, що так далі жити не можна, що треба щось робити для прискорення приходу Червоної Армії. Тут Білик Т.В. сказала, що можна дещо зробити, але для цього треба зброю мати, а без неї будуть тільки одні балачки. На це Голуб І.В. сказав, що якщо є люди, то зброю є і нехай за нею прийде до нього довірена людина. В кінці січня 1943 р. Прошкі В.П. разом з Голубом І.В. і їздовим Латишем Степаном Никифоровичем проїхали саньми в ліс Радянського лісництва, де Лотиш С.Н. і Голуб Г.В. вказали місце де була закопана зброя партизанського загону № 2 (командир загону Безкоровайний Т.П.). Через декілька днів Прошкі В.П. Валін П.П. і їздовий Лотиш С.Н. проїхали в ліс з ордером на хмиз. Там вони відкопали 12 вітчизняних гвинтівок і цинковий ящик патронів до них. Все це поклали на сани, а зверху накидали хмизу, зв’язали віжками і поїхали на Пилипинську вулицю. Лотиш, як їздовий сидів зверху на хмизові, а Прошкін В.П. і Ваулін П.П. йшли по тротуару, один з одного боку, а другий з другого на випадок затримки Латиша С.Н. німцями чи поліцаями, вступити з ними в бій (Прошкін В.П., Валін П.П. і Лотиш С.Н. мали при собі пістолети). Але все обійшлося благополучно і зброю склали в той сарай, про який вже згадувалося на сторінці 106, абзац 1.

Валін П.П. всю зброю перевірив, почистив і змастив. Крім цієї зброї здобули ще близько двох десятків гвинтівок і патронів до них. Таким чином на кінець січня 1943 р. гвинтівок було більше чим людей в підпільній організації. В цей період Будильска підпільна організація звернулася до Лебединської з проханням допомогти їм зброєю. Лебединці порадившись вирішили дати будильчанам 18 гвинтівок і декілька сот патронів до них. Повезти зброю згодився шофер лісгоспу Яковенко, а експедитором в цій справі була Пономаренко Є.А. Операція ця була дуже небезпечно, бо колиб німці знали, що підпільна антифашистська організація переплавляє зброю для озброєних дій проти них, то Яковенко і Пономаренко Є.А. були-б негайно розстріляні. Але все вийшло вдало і благополучно. На превеликий жаль ми нічого не можемо сказати про дальшу долю Яковенка, а Пономаренко Є.А. жила ще довго після цього і вмерла 25 жовтня 1966 р.

З 15 лютого 1943 р. почалося бойове життя молоді, підпілля. Настав період евакуації німців з нашого міста. В цю ніч бойова група в складі 7 чоловік, а саме: Прошкі В.П. (командир групи), Дерев’янко Г.В., Дерев’янко С.М., Колісник Л., Валін П.П., Кулов С., Стегній М. озброєні як слід, зібралися біля ґудзикової фабрики і вирушили в район залізничної станції. В цей день німці готувалися відправити ешелон з награбованим майном: спирт, свині, шкіра, сіль, цукор і багато іншого продовольства. Загін відкрив по залізничній станції масовану стрілянину і кинули навіть декілька гранат. Німці, що були в час на вокзалі розбілися хто куди і ешелон не пішов на Соромлю. Незабаром загін відійшов на старе місце до гудзикової фабрики. Під час перестрілки німцями було тяжко поранено робітнича залізничної станції Зеленого, який в момент опинився поміж двох вогнів. О другій половині ночі в кінці Будильської вулиці загоном була обстріляна група поліцаїв, які відступали з обозом на Гадяч. Одного зрадника було вбито, а решта поліцаїв розбилося. Загін забрав з собою зброю побитих поліцаїв.

Коли на слідуючий день пішли чутке про те, що в Лебедині діє «партизанська група» (а це був невеликий загін з 7 чоловік) то до загону стали йти багато бажаючих прийняти участь у вигнанні фашистських загарбників нашого міста. До цього загону понад 20 чоловік в тому числі: Кошатко Й. (бувший заготовач гудзикової фабрики) Клюшник (бувший працівник ЦСУ), Мурай Т. (рахівник армії «Перемога»), Храмцов (робітник держмлина), Савченко І.Ф., Стегній Микола та всі чоловіки підпільної організації.

16 лютого 1943 р. на допомогу лебедицям підійшли з с. Будилки озброєна група в кількості 15 чоловік (головним чином з оточенців) на чолі і під командою підполковника Радченка і бувшого співробітника МВС Сороки.

Після стрілянини, що вчинив загін 15 лютого на залізничній станції німці вийшли з Лебедина і покинули навіть ешелон з награбованим майном. Фашисти мабуть знали, що в Лебедині вступив великий партизанський загін і щоб в Лебедин вступила великий партизанський загін щоб не встрявати в сутичку з невідомим ворогом і вирішили краще вийти з міста.

З 16 лютого 1943 р. господарями міста біли підпільники. Біля всіх промислових об’єктів і складів в тому числі і біля ешелону була виставлена озброєна охорона, не дало можливості злочинцям розграбувати державне майно. Штаб озброєного загону містився в приміщенні міліції по Охтирській вулиці.

17 лютого 1943 р. на Лебединській аеродром приземлився на заправку німецький бомбардирувальник «Фокке-Вульф» мабуть не знаючи, що німці вже залишили місто. Командир загону Прошкі В.П. відрядив в район аеродрому групу бійців з завданням захопити літак, а екіпаж знищити. Льотчиків було чотири і коли вони побачили озброєних людей, які наближалися, то почали відступати в напрямку с. Гудимівки весь час відстрілюючись. Під час перестрілки було легко поранено Стегнія Миколу і смертельно Храмова в живіт, якого не встигли довезти до лікарні як він помер. Біля с. Гудимівки через декілька днів було знайдено вбитого Савченка Івана Федоровича. Храмцов і Савченко І.Ф. були поховані на Покровському кладовищі. Всі чотири льотчика з бомбардувальника були побиті, а їхня зброя була взята на озброєння загону. З літака було знято турельний кулемет і вес запас патронів до нього. Незабаром літак було передано частинам Червоної Армії.

В цей же день Штапівка жандармерія не знаючи, що в Лебедині владу взяли в свої руки підпільники – подзвонили в Лебединську поліцію і питають, що нового, яка обстановка і чи не можна дістати декілька підвод спирту з Будильського спиртзаводу. Прошкі В.П. який вів розмову по телефону дав зрозуміти штепівчанам, що вони балакають з начальником поліції. Він пообіцяв дати спирту, сказавши, щоб вислали підводи і під охороною поліції. Після обіду біля парку в канаві засіла озброєна група. О 16 годині декілька підвід під’їхати до місця засідки. Пролунала команда руки вгору. Поліцаї покидали гвинтівки. Селян, які виконували обов’язки їздових відпустили додому в Штапівку, а поліцаїв повели в штаб загону. Після допиту за розпорядженням керівників штабу, поліцаїв розстріляли в дворі школи № 6 (Михайлівська вулиця № 2).

18 лютого 1943 р. з Будильської вулиці в центр міста прибули якийсь три особи гарно і тепло одягнені, які їхали в добрячих санках запряжених парою баських коней, а за ними слідком їхала друга підвода з охороною. Патруль затримав їх і доставив в штаб. Під час допиту виявилося, що відступало Білгородське начальство – заступник бургомістра, начальник земельного бюро і працівник гестапо Боровський. Охорона їх (поліцаї) намагалися втекти, але були побиті. При обшуку в санках було знайдено великий запас продуктів, горілка, багато німецької ковбаси, новий гестапівський мундир Боровського, а також 250 тисяч карбованців радянських грошей і 100 тисяч німецьких марок. Зрадників тримали до приходу Червоної Армії. Після допиту за наказом начальника контррозвідки «СМЕРШ» старшого лейтенанта Чалого, вони були розстріляні бійцями загону підпільників у дворі Рай ощадкаси (Замкова вулиця № 1).

На сторону загону перейшли декілька десятків власовців з частини, яка була розташована у військовому. На цей час в руках загону опинилася, як полонені, не мала кількість гітлерівських солдатів; були серед їх чехи, поляки, італійці та різні темні особи дуже схожі на карних злочинців. І власовців і гітлерівських солдатів командування загону передало радянській контррозвідці. Попавший до рук загону поліцай Г.Барабаш (права рука начальника поліції І. Безкостого, який видав гестапо офіцера Радянської Армії, був розстріляний за наказом командування загону.

20 лютого 1943 р. капітан П. Валін і капітан С. Кулов, виконуючи наказ командування загону, встановили зв’язок з польовою розвідкою 183 стрілецької дивізією і розповіли їм про обстановку в Лебедині.

З 15 лютого владу в Лебедині взяла в свої руки підпільна організація, яка керувала всім життям міста. Штаб цієї організації був в приміщенні де зараз Райфінвідділ. Озброєний загін підпільної організації виконував патрульну службу, стежив за порядком в місті, а також взяв під свою охорону всі промислові об’єкті: механічний завод, млин, електростанцію, лісгосп тощо і склади: Заготзерно, Райспоживспілку, заготскот.

21 лютого 1943 р. вдень війська Радянської Армії вступили в м. Лебедин.

На майдані проти кінотеатру була організована зустріч частин Червоної Армії, які вступили в Лебедин і проведено мітинг де з промовою виступив С. Ронко, який від імені підпільної організації і населення міста щиро дякував бійців за визволення міста від гітлерівської окупації і закликав населення пригостити наших визволителів хто чим зможе, зібрати скільки можна білизни, взуття і розтопити лазню, щоб помити наших бійців. Крім С. Роєнка виступали з промовами командири частин і окремі бійці.

Надвечір було зібрано декілька сот чистої білизни. Чоловіки понатаскували дров і затопили лазню. Це день був святом для лебединців. Кожен намагався чим-небудь пригостити бійців. Народу на вулицях було повно, всі понадівали найкращий одяг, йшла жвава розмова бійців з мешканцями міста, подекуди чути були співи.

В цей же день за погодженням з командуванням 183 стрілецької дивізії було видано три накази підпільної організації, які підписав В. Прошкі: 1) Про відміну німецьких наказів і розпоряджень; 2) Про реєстрацію поліцаїв, жандармів, перекладачів німецьких установ і власовців; 3) Про заходи, які забезпечують порядок і спокій в м. Лебедині. Згідно наказу № 2 були взяті на облік поліцаї, жандарми, Власові, перекладачі, які не встигли втекти на захід. Всі вони в кількості близько 30 чоловік були під конвоєм відправлені в Тростянець в розпорядження армійської контррозвідки.

22 лютого 1943 р. підпільна організація передала 100 стрілецькій дивізії (командир генерал-майор Перхорович Франц Йосипович) і 183 стрілецькій дивізії (командир генерал-майор Костіцин) зерно продовольчих культур 5000 тонн, спирт 7 вагонів, великої рогатої худоби 407 голів, свиней 270 голів, коней 500 голів, меду 6 тонн, шкір товарів 1500 кілограмів, пальне 30 тонн, автомашин 4, велику кількість медикаментів. Було зібрано для бійців серед населення понад 500 пар білизні, багато теплого одягу і взуття. За передані матеріальні цінності командування дивізій винесло підпільній організації щиру подяку і видало офіційний документ.

Завдяки ініціативній групі жінок в цей же день в Лебедині було організовано на 300 ліжок госпіталь для поранених бійців і відкрита безплатна їдальня для бійців і командирів.

23 лютого 1943 р. лебединці святкували разом з визволителями день Радянської Армії. Ввечері в кінотеатрі було урочисте засідання підпільної організації, представників Радянської Армії, робітників місцевих підприємств, на яке було запрошу населення міста.

Почала діяти електростанція, млин, пошта, лісгосп. Життя поступово входило в свою колію. Але мирній, творчій праці людей перешкоджали щоденні масові артилерійські обстріли м. Лебедина. Багато було зруйновано будинків на Кобіжчі, Зарубці, Гудимівській вулиці. Біля сотні мирних людей загинуло від обстрілу і бомбардування. Німці в цей час були на горі понад Пслом – Михайлівна Курган, Чернеле, Пристайлове, Межиріч, а також в Будильці, Бішкіні.

23 лютого 1943 р. особливо жорстокі бої були біля Бішкіня, де вів бої полк під командою підполковника Носаля.

В цей час на Лебединській землі хоробро бився син уславленого героя громадянської війни В.І. Чапаєва – командир артилерійського полку 16-ої бригади Олександр Васильович Чапаєв, стійко стояв окремий батальйон майора Тарана, окремий дивізіон під командуванням Г.П. Воробьйова, рота автоматників старшого лейтенанта О.Запальського. Протягом п’яти днів артилеристи О.В. Чапаєва вели уперті бої в районі Михайлівна – Курган-Чернеле. Відбивши контратаки фашистів, радянські бійці до 28 лютого вийшли на лінію Гадяч-Лохвиця. Ворог шалено відбився і, підтягнувши резерви на початку березня перейшов в контрнаступ. Частинам довелось повернутись в Лебедин і протягом двох тижнів захищати місто. Чапаєвці відбивали за добу по 4-7 атак ворожої піхоти і танків. Штаб О. Чапаєва знаходився по Сумській вулиці – в будинку де зараз розміщується дитсадок; штаб 16-ої бригади був в приміщенні Міськради (райсільгоспуправління).

За наказом командування стрілецьких дивізій підпільна організація провела мобілізацію дорослого населення Лебедина до лав червоної Армії.

4 березня 1943 р. всі чоловіки підпільної організації (військовозобов’язані) пішли в Радянську Армію і підпільна організація перестала існувати.

7 і 8 березня 1943 р. Вранці далекі артилерійські постріли з трьох боків міста. Вдень частіше стріляли і ближче. На Гудимівскій вулиці літак фугасні і запалювальні бомби. Згоріла хата Зорича.

8 березня 1943 р. В кінотеатрі було проведено урочисто свято жінок, де з доповіддю виступила Марія Григорівна Неспрядько (керівник підпілля в с. Капустянці і Синівського району).

9 березня 1943 р. Чути вранці бій в напрямку Бішкіня, а ввечері нібито під Будилкою, вдалечині видно велика заграва. Чути кулеметну і мінометну стрілянину.

10 березня 1943 р. з тактичних міркувань наші війська залишили Лебедин і майже всі підпільщики виступили в глибокий тил Радянського Союзу.

11 березня 1943 р. німецькі війська знову ввійшли в Лебедин і почався другий період окупації.

12 березня 1943 р. німецькі санітарні автомашини ни без кінця рухаються на захід і на схід. Через Лебедин пролетіло 54 німецьких бомбардувальники з заходу на схід.

13 березня 1943 р. до міста прибуло багато німецьких частин. Вночі літали літаки і десь щось бомбили.

14 березня 1943 р. день і ніч через Лебедин проходять німецькі части, танки, автомашини, артилерія.

 

Підпільна антифашистська організація с. Будилка

 

Бувший інструктор Лебединського райкому КП України (до війни) Карпов Василь Тимофійович, уроженець  і мешканець с. Будилка, маючи дуже поганий зір не зміг служити в армії, через цю вагу не зміг бути корисним і в партизанському загоні. Але залишаючись проживати в с. Будилка він зумів підібрати актив з відданих нашій Вітчизні людей і створив підпільну антифашистську організацію, яка діяла з 20 березня 1943 р. і до 29 серпня 1943 р., цебто до дня звільнення нашого району від німецько-фашистських загарбників.

 

Склад і дії підпільної організації

 

1. Карпов Василь Тимофійович – керівник підпільної організації. Уроженець с. Будилка. 1905 р. народження. Член КПРС. Працював інструктором Лебединського райкому КП України. Працює завгоспом Будилської середньої школи.

2. Багуля Анастасія Спиридонівна – зв’язкова підпільної організації. 1902 р. народження. б/п. Мешкає в с. Будилка.

3. Березка Марко Лазарович – Рядовий боєць. 1901 р. народження. Член КПРС. Загинув в бою в 1943 р.

4. Березка Секлета Тихонівна. Зв’язкова підпільної організації. 1900 р. народження. б/п. Мешкає в с. Будилка.

5. Березів Данило Йосипович. Зв’язковий підпільної організації. 1886 р. народження. б/п. Мешкає в с. Будилка.

6. Березів Іван Федорович. Рядовий боєць. 1925 р. народження. б/п. Загинув в бою в березні 1943 р.

7. Білов Дмитро Кирилович. Рядовий боєць. 1906 р. народження. б/п. Мешкає в с. Будилка.

8. Біловол Семен Терентійович. Рядовий боєць. 1907 р. народження. б/п. Помер в 1945 р.

9. Величко Тихін Олексійович. Рядовий боєць. 1896 р. народження. Член КПРС. Загинув в бою в березні 1943 р.

10.Герус Федір Степанович. Рядовий боєць. 1911 р. народження. б/п. Мешкає в с. Будилка.

11. Дірєнко Парасковія Митрофанівна. Зв’язкова підпільної організації. 1915 р. народження б/п. Місце проживання невідомо.

12. Дейкун Володимир Григорович. Рядовий боєць. 1925 р. народження. б/п. Загинув на фронті в 1944 р.

13. Дремлюга Леонтій Прокопович. Рядовий боєць. 1922 р. народження. б/п. Мешкає в с. Будилка.

14. Дремлюга Лука Прокопович. Рядовий боєць. 1914 р. народження. б/п. Мешкає в с. Будилка.

15.Дяченко Марія Антонівна. Зв’язкова підпільної організації 1921 р. народження. б/п. Мешкає в с. Глушівка.

16. Закаблук Ганна Никифорівна. Зв’язкова підпільної організації. 1909 р. народження. б/п. Померла.

17. Замана Іван Антонович. Рядовий боєць. 1893 р. народження. б/п. Помер в 1962 р.

18. Згонник Яків Степанович. Зв’язковий підпільної організації. 1892 р. народження. б/п. Мешкає в с. М-Бобрик.

19. Зозуля Віктор Федорович. Зв’язків підпільної організації 1929 р. народження. б/п. Мешкає. В Ново-Санжарському районі. Полтавської області.

20. Іванов Федір Олексійович. Рядовий боєць 1896 р. народження. б/п. Мешкає в с. Влізьки.

21. Калениченко Андрій Ілліч. Зв’язковий підпільної організації 1899 р. народження. б/п. Мешкає в с. Будилка.

22. Калениченко Михайло Андрійович. Рядовий боєць. 1926 р. народження. б/п. Мешкає в м. Охтирка Сумської області.

23. Калениченко Федора Данилівна. Зв’язкова підпільної організації. 1918 р. народження. б/п. Мешкає в с. Будилка.

24. Камчатний Григорій Іванович. Рядовий боєць. 1915 р. народження. б/п. Мешкає в с. М.-Бобрик.

25. Камчатний Павло Федорович. Рядовий боєць. 1911 р. народження. б/п. Мешкає в с. М.-Бобрик.

26. Камчатний Яків Наумович. Рядовий боєць. 1917 р. народження. б/п. Мешкає в м. Вільнюс Литовської СРР.

27.Карпов Дмитро Григорович. Зв’язковий підпільної організації 1888 р. народження. б/п. Помер в 1958 р.

28. Качан Платон Якович. Рядовий боєць. 1905 р. народження. б/п. Загинув на фронті в 1944 р.

29. Кир’яненко Пелагія Опентівна. Зв’язкова підпільної організації. 1898 р. народження. б/п. Розстріляна німцями в 1943 р.

30. Клочко Василь Федорович. Рядовий боєць. 1904 р. народження. б/п. Загинув в бою в 1943 р.

31. Клочко Іван Михайлович. Рядовий боєць. 1924 р. народження. б/п. Мешкає в с. Будила.

32. Кнейчук Яків Семенович. Рядовий боєць. 1914 р. народження. б/п. Мешкає в с. Будила.

33.Колісник Олексій Михайлович. Зв’язковий підпільної організації. 1910 р. народження. Член КПРС. Загинув на фронті в 1943 р.

34. Колодяжна Лукерія Іванівна. Зв’язкова підпільної організації. 1910 р. народження. б/п. Мешкає в с. Будилка.

35. Колодяжний Василь Аврамович. Зв’язковий підпільної організації. 1921 р. народження. б/п. Мешкає в …. Будильської сільради.

36. Колодяжний Пилип Сидорович. Зв’язковий підпільної організації. 1914 р. народження. б/п. Мешкає в с. Будилка.

37. Колодязний Федір Федорович. Рядовий боєць. 1906 р. народження. Член КПРС. Загинув в бою з поліцаями 22 липня 1943 р.

38. Кульомза Панас Васильович. Рядовий боєць. 189…р. народження. Член КПРС. Розстріляний німцями в лютому 1943 р.

39. Куркова Марія Тимофіївна. Зв’язкова підпільної організації. 1908 р. народження. б/п. Розстріляна німцями в 1943 р.

40. Кучер Петро Захарович. Рядовий боєць. 1923 р. народження. б/п. Мешкає у В.-Писарівському районі Сумської області.

41. Мірошниченко Андрій Степанович. Рядовий боєць. ….р. народження. б/п. Загинув на фронті в ….

42. Мірошниченко Марія Аврамівна. Зв’язкова підпільної організації. 1915 р. народження. б/п. Мешкає в с. Будилка.

43. Никоненко Микола Семенович. Зв’язковий підпільної організації, ремонтував зброю. 1913 р. народження. б/п. Місце проживання його невідоме.

44. Никоненко Нестір Семенович. Рядовий боєць. 1911 р. народження. б/п. Мешкає в с. Будилка.

45. Овчаров Георгій Андрійович. Рядовий боєць. 1910 р. народження. Член КПРС. Мешкає в с. Чупахівка Охтирського району.

46. Олійник Антон Данилович. Рядовий боєць. 1919 р. народження. б/п. Мешкає в с. Грушівка Будильської сільради.

47. Олійник Лідія Іванівна. Зв’язкова підпільної організації. 1920 р. народження. б/п. Мешкає в Чернецькому радгоспі.

48. Орищенко Євдокія Харитонівна. Медична сестра підпільної організації. 1919 р. народження. б/п. Загинула 7 березня 1943 р.

49. Павук Євдокія Лук’янівна. Постачала медикаменти підпільної організації. 1925 р. народження. б/п. Мешкає в с. Будилка.

50. Перевізна Марія Харитонівна. Зв’язкова підпільної організації. 1922 р. народження. б/п. Загинула в бою в 1943 р.

51. Придатченко Катерина Романівна. Зв’язкова підпільної організації. 1922 р. народження. б/п. Мешкає в Кримській області.

52. Придатченко Петро Герасимович. Рядовий боєць. 1907 р. народження. Член КПРС. Загинув в бою в 1943 р.

53. Радченко Надія Дмитрівна. Зв’язкова підпільної організації. 1909 р. народження. б/п. Мешкає в с. Будилка.

54. Радченко Павло Спиридонович. Рядовий боєць. 18904 р. народження. б/п. Мешкає в с. Будилка.

55. Радченко Спиридон Прокопович. Зв’язковий підпільної організації. 1881 р. народження. б/п. Помер.

56. Рева Пимон Власович. Зв’язковий підпільної організації. 1822 р. народження. б/п. Розстріляний німцями в 1943 р.

57. Рева Улита Омелянівна. Зв’язкова підпільної організації. 1894 р. народження. б/п. Розстріляна німцями в 1943 р.

58. Рудь Аніка Гнатівна. Зв’язкова підпільної організації. 1923 р. народження. б/п. Мешкає в с. Будилка.

59. Рудь Домна Іванівна. Зв’язкова підпільної організації. 1894 р. народження. б/п. Мешкає в с. Будилка.

60. Рева Поліна Пимонівна. Зв’язкова підпільної організації. 1922 р. народження. б/п. Адреса місце проживання невідома.

61. Саламаха Павло Васильович. Зв’язковий підпільної організації. 1924 р. народження. Член КПРС. Мешкає в м. Києві.

62. Свинаренко Григорій Пилипович. Рядовий боєць. 1915 р. народження. б/п. Помер в 1960 р.

63. Сорока Микола Григорович. Зв’язковий підпільної організації. 1922 р. народження. б/п. Мешкає в с. Будилка.

64. Сорока Олександр Григорович. Рядовий боєць. 1915 р. народження. Член КПРС. Мешкає в м. Калуш… Станіславської області.

65. Стебелинка Ніна Пилипівна. Зв’язкова підпільної організації. 1910 р. народження. б/п. Мешкає в с. Будильської сільради.

66. Степаненко Олександра Іванівна. Зв’язкова підпільної організації. 1917 р. народження. б/п. Мешкає в с. Глушівка Будильської сільради.

67. Тертишна Уляна Іванівна. Зв’язкова підпільної організації. 1896 р. народження. б/п. Мешкає в с. Будилка.

68. Томанчук Варвара Олімпіївна. Зв’язкова підпільної організації. 1920 р. народження. Член ЛКСМУ. Мешкає в м. Ужгород, вулиця Шумна № 15.

69. Труфан Григорій Максимович. Зв’язковий підпільної організації. 1924 р. народження. б/п. Мешкає в с. Будила.

70. Ушаков Микола Олександрович. Зв’язковий підпільної організації. 1920 р. народження. б/п. Мешкає в с. Михайлівна Макарівського району, Башкирської АСРР.

71. Шупак Григорій Лукич. Зв’язковий підпільної організації. 1888 р. народження. б/п. Мешкає в с. Будила.

72. Шупик Іван Аврамович. Зв’язковий підпільної організації. 1909 р. народження. б/п. Мешкає в с. Будила.

Підпільна організація с. Будилки в основному полягала в проведенні агітаційно-масової роботи серед населення; розповсюдженні радянських листівок; повідомлень Радінформбюро; знищенні телефонного зв’язку; мінуванні шляху Лебедин-Гадяч, по якому проходили головні військові з’єднання німецьких військ; створювали такі умови, які не давали можливості відправляти на каторгу до Німеччини молодь, а також продукти харчуванні, гальмували виконання завдань німецької влади і командування. Влітку 1943 р. частина військовослужбовців, які виходили з оточення влилися в Будильську підпільну організацію і були в ній до звільнення Будилки від окупантів (кінець серпня 1943 р.) після чого влилися в Радянську Армію в пішли далі громити фашистів.

 

Список оточенців, які приймали участь в Будильській підпільній організації

 

1.      Терехін-Коноводов Петро Іванович. Москва.

2.      Рамзаєв Петро Олександрович. Марійська АРСР.

3.      Апасеєв Олексій Іванович. Марійська АРСР.

4.      Мартиненко Микола Кіндратович. Саратовська обл.

5.      Камаліков Володимир Вікторович. Саратовска обл.

6.      Сметанін Володимир Андрійович. 1923 р. Татар. АСРР.

7.      Ніколаєв Серній Павлович. 1921 р. м. Ленінград.

8.      Карманніков Сергій Петрович. 1916 р. Марійська АРСР.

9.      Петров Сергій Макарович. 1920 р. Ярославська обл.

10.  Єгоров Михайло Овсійович. 1915 р. Кіровська обл.

11.  Кутічин Василь Григорович. 1909 р. Челябинс. обл.

12.  Овсяніков Володимир Васильович. 1916 р. Свердловська обл.

13.  Головачов Костянтин Васильович. 1916 р. Свердловська обл.

14.  Терещенко Семен Михайлович. 1911 р. Орловська обл.

15.  Нікітін Іван Степанович. 1915 р. Орджонікідзівський кр.

16.  Матвієнко Олексій Степанович. 1915 р. Куйбишевська обл.

17.  Бєлозеров Олександр Якович. 1908 р. м. Алма-Ата.

18.  Кіенцов Олександр Іванович. 1909 р. Кіровська обл.

19.  Семенов Іван Дмитрович. 1908 р. Воронізька обл.

20.  Мешков Володимир Якович. 1905 р. Київська обл.

21.  Кузнєцов Володимир Степанович. 1913 р. м. Москва.

22.  Логінов Віктор Якович. 1910 р. народження. м. Москва.

23.  Семернін Андрій Васильович. 1918 р. Курська обл.

24.  ЗЗЗабородін Павло Олександрович. 1923 р. Казахстан

25.  Дорофеєв Борис Дмитрович. 1921 р. Алтайський край.

26.  Луговський Петро Харитонович. 1909 р. Харківська обл.

27.  Комендант Федір Федорович. 1906 р. Каменец-Подольськ

28.  Єрефінков Іван Павлович. 1916 р. Смоленська обл.

29.  Літучий Іван Костянтинович. 1919 р. Дніпропетровськ. обл.

30.  Пряхін Василь Олексійович. 1914 р. Курська обл.

 

В серпні місяці 1943 р. підпільна організація в основному займалася розвідувальною роботою і добуті дані передавала через своїх зв’язківців частинам Радянської Армії, які знаходилися недалеко від с. Будилка. В перших числах серпня було організовано озброєний загін, який почав активно діяти в другій декаді місяця, нападаючи на дрібні загони фашистів, поліцаїв і окремі автомашини з відступаючими. Такі операції проводилися здебільшого вночі. З приходом радянських військ в Будинку підпільна організація припинила своє існування. Чоловіки призивного зросту пішли в армію, а похилого віку і інваліди разом з жінками знаходилися відбудовувати народне господарство села (колгосп, школу, лікарню тощо).

Склад і дії партизанського загону ім. Кірова С.М.

 

Командир партизанського загону і громадянську війну Фролов Андрій Іванович у вересні 1941 р. залишаючись на окупованій території почав організовувати по своїй ініціативі партизанській загін, який на 1 жовтня 1941 р. повністю оформився і перейшов в землянки московсько-бобрицьких лісів. Командиром цього загону з дня його організації і до кінця був Фролов А.І. Зброя у них була сама різноманітна – обрізи, декілька гвинтівок, револьвери, а переважали мисливські рушниці. Взимку вони жили по домівках і займалися домашнім господарством, а звечора збиралися у визначене місце і відправлялись для виконання завдань. Під час проведення операцій вони нападали на окремі автомашини, окупантів, знищували мотоциклетистів, гужовий транспорт, пошкоджували телефонну лінію на шляху Лебедин-Гадяч. В бою вони добували собі зброю, набою, вибухівку, продовольство тощо. Діяли вони на території Полтавської області на головних шляхам в напрямі Гадяч, Зіньків, кожного разу змінюючи місце нападу. Перед світанком вони завжди поверталися до дому. Згодом вони добре озброїлися трофейною зброєю, одяглись, зміцнили свою матеріальну базу і набули навички ведення партизанської боротьби з окупантами.

Спочатку в загоні було понад двадцять чоловік, а вже в 1943 р. у ньому було близько тридцяти. На операції ходили завжди 12–15 чоловік, а решта була дома. Дисципліна в загоні була дуже сувора, конспірація на великому рівні. Партизанський загін був організований в селі …манівці Боровеньківської сільради і ось жителі села не знали, що був партизанський загін і хто в ньому. Це завдяки гарно поставленій конспірації і твердій дисципліні.

13 липня 1943 р. за наказом № 4/б представника українського штабу партизанського руху при Військовий Раді Воронізьського фронту полковника Погребенка – партизанському загону ім. Кірова під командуванням Фролова А.І. наказано 15 липня 1943 р. зосередитися в лісі західніше «Гнилиці» (в 8 кілометрах західніше Миропілля); Маршрут руху загону: Красний Степ, Пселець, Обоянь, Бушліно, Богоявленська, Бліца, Миропілля, Гнилиця; загін повинен зв’язатися з командуванням частин Радянської Армії і разом з військами вести розвідку району переходу через лінію ворожого фронту. Після переходу фронту загін повинен разом з загоном Косовського (Харків) діяти в районі Полтава, Піски, Охтирка; командуванням штаба партизанського руху перед загоном було поставлено завдання пускати під відкіс ешелони противника; руйнувати залізничні вузли і споруди на дільницях Полтава-Ромодан, Ромодан-Бобрик, Полтава-Кочубеївка; знищувати бази пального, боєприпасів і продовольства; знищувати живу силу і техніку противника; вести безперервне спостереження за рухом і скупченням військ противника.

Перед відправкою в тил ворога М.С. Хрущов надіслав А.І. Фролову таку телеграму:

«Частини Червоної Армії доблесно б’ються і ведуть жорстокі бої з німецько-фашистськими військами. Недалекий той день, коли будуть розгромлені й вигнати осоружні загарбники з нашої священної землі. Вам як досвідченим партизанам, які йдуть у тил ворога, після короткого відпочинку, має бути важке, але почесне завдання в розгромі німецько-фашистських окупантів, звільнення рідної України; ваші удари по тилам німецько-фашистської армії зроблять неоціниму послугу нашій Вітчизні; Бажаю Вам бойових успіхів, нещадно знищуйте фашистську наволоч і запроданців Батьківщини. 16 липня 1943 р. М. Хрущов».

За період виконання завдання штабу партизанського руху загоном знищено 141 німецьких солдатів і офіцерів, 22 автомашини, виведено з ладу 3 гармати, пошкоджено зв’язок в 27 місцях знищено два склади з боєприпасами, виконано 26 розвідок, пущено під відкіс два поїзда з військовими вантажами, зірвано лінія залізниці в 3-х місцях, закладено 8 мін повільної дії на шляхах пересування німецьких військ.

Після виконання завдання А.І. Фролову була видана довідка № ОК/Л 810 від 8 жовтня 1943 р. Штабом партизанського руху Воронізького фронту про те, що він був в партизанському загоні імені Кірова на посаді командира загону з 1 жовтня 1941 р. по 8 жовтня 1943 р., в тилу противника разом з загоном знаходився з 1 жовтня 1941 р. по 23 березня 1943 р. і з 18 серпня 1943 р. по 10 вересня 1944 р., а решта часу у резерві. Начальник штаба партизанського руху при Військовій Раді Воронізького фронту – Полковник Погребной. Начальник відділу кадрів лейтенант Кондратов.

Наказом № 27 від 26 грудня 1943 р. начальника українського штаба партизанського руху Фролов Андрій Іванович за доблесть і мужність, проявлені в партизанській боротьбі проти німецько-фашистських загарбників нагороджений медаллю «Партизана Вітчизняної війни I ступеня» (Тимчасове посвідчення № 19013).

Після закінчення Вітчизняної війни Фролов Андрій Іванович весь час проживав в с. Семенівні Боровенської Сільради і працював лісником колгоспу «Прогрес». 18 лютого 1964 р. (вівторок) Фролов А.І. помер від паралічу серця. Похований на кладовищі с. Семенівни.

 

Склад партизанського загону ім. Кірова С.М.

 

1. Фролов Андрій Іванович – командир загону. 1890 р. народження. б/п, уродженець с. Семенівна Боровенської Сільради. Помер 18 лютого 1964 р.

2. Карленко Іван Павлович. Комісар загину. 1918 р. народження. Член КПРС. Мешкає в с. Купеч Коростенського району Житомирської області.

3. Кисельов Михайло Григорович. Начальник штаба загону. 1913 р. народження. Член КПРС. Мешкає с. Байрак Михайлівської сільради Лебединського району.

4. Адольф Павло Михайлович. Кулеметник 1914 р. народження. б/п. Мешкає в м. Чугуїві Харківської області.

5. Бацула Семен Степанович. Кулеметник. 1907 р. народження. б/п. Мешкає в м. Гадяч Полтавської області.

6. Без прозваний Яків Маркіянович. Рядовий боєць 192…р. народження б/п. Мешкає в с. Кам’яне Лебединського району.

7. Бугайов Василь Матвійович. Розвідник 1918 р. народження. б/п Мешкає в с. Влізьки М.-Бобрицької сільради Лебединського району.

8. Дейко Андрій Гордійович. Рядовий боєць. 1924 р. народження. б/п. Мешкає в с. Бобрик Липово-Долинського району.

9. Іванов Федір Антонович. Рядовий боєць. 1923 р. народження. б/п. Мешкає в с. Семенівна Боровенської сільради Лебединського району.

10. Калюжний Василь Петрович. Командир стрілецької групи. 1916 р. народження. б/п. Мешкає в с. Боровки Липово-Долинського району.

11. Кисілоьв Григорій Андрійович. Розвідник. 1924 р. народження. б/п. Мешкає в с. Поділки Липово-Долинського району.

12. Лимар Павло Семенович. Інструктор-підривник. 192…р. народження. б/п. Мешкає в Ленінському р-ні Харківської області.

13. Михайлов Олексій Миколайович. Розвідник 1906 р. народження. б/п. Мешкає в с. Чупахівка Охтирського району.

14. Муха Олексій Андрійович. Рядовий боєць 1915 р. народження. б/п. Мешкає в с. Олександрівка Курганської сільради Лебединської сільради.

15. Плотников Михайло Семенович. Командир підривної групи. 1921 р. народження. б/п. Мешкає в с. Вовчанську Харківської області.

16. Плут Юхим Петрович. Рядовий боєць. 1915 р. народження. б/п. Мешкає в с. Олександрівка Курганської сільради Лебединського району.

17. Проскурняк Яків Іванович. Командир розвідувального загону. 1908 р. народження. б/п. Мешкає в с. Семенівка Боровенської сільради Лебединського району.

18. Пащенко Михайло Федорович. Рядовий боєць. 1923 р. народження. б/п. Мешкає в с. Семенівка Боровенської сільради Лебединського району.

19. Ріпченко Микола Олександрович. Рядовий боєць. 1902 р. народження. б/п. Мешкає в м. Суми

20. Костенко Степан Никанорович. Розвідник 1895 р. народження. б/п. Мешкає в с. Семенівка Боровенської сільради. Лебединського району.

21. Сліпка Василь Максимович. Розвідник 1918 р. народження. б/п. Мешкає в с. Семенівна Боровенської сільради Лебединського району.

22. Тимошенко Павло Савелович. Заступник командира розвідувальної групи 1906 р. народження. б/п. Мешкає в с. Мартинівка Охтирського району.

23. Фесенко Михайло Кузьмич. Заступник командира загону 1907 р. народження. б/п. Мешкає в с. Малий Вистороп Лебединського району.

24. Фролов Кирило Юхимович. Розвідник. 1902 р. народження. б/п. Мешкає в с. Семенівна Боровенської сільради Лебединського району.

25. Марченко Павло Семенович. Рядовий боєць 1896 р. народження. б/п. Мешкає в с. Токарі Лебединського району.

26. Цуренко Хома Аврамович. Розвідник 1896 р. народження. б/п. Мешкає в с. Семенівка Боровенської сільради Лебединського району.

27. Шаповал Григорій Андрійович. Старшина 1898 р. народження. б/п. Мешкає в с. Бішкінь Лебединського району.

28. Юркевич Зоя Федорівна. Медична сестра. Білоруска 1918 р. народження. б/п. Мешкає в с. Ляховичи Білоруської РСР.

 

Група бійців Воронізького фронту понад 20 чоловік були відправлені літаком із завданням висадитись біля станції Люботин (недалеко від Харкова) і підірвати мости і залізничну колію для того, щоб німці не змогли залізницею перекинути на дільницю Воронізького фронту резерви і техніку. Група була добре озброєна, мала в достатній кількості вибухівки і продовольства, а також необхідного спорядження. 10 травня 1942 р. літак прийняв на борт загін і піднявся у повітря. Через деякий час пролунала команда: «Висаджуватися». Скинули спочатку на парашутах вибухівку, спорядження, а слідом за цим почали по черзі виплигувати і бійці. Літак зробив коло і пішов курсом на свій аеродром. Через те, що літак летів при висадці людей не зменшуючи швидкості, розсів людей утворився на відстані близько 7 кілометрів. В ніч з десяток людей знайшли один одного і стали чекати світанку. Коли розвиднилось вони побачили, що парашути з вибухівкою і спорядженням лежать на бугрі недалеко від якогось села. Брати їх не можні було, так як могли помітити люди. Вирішили чекати до ночі, але о другій половині дня блукаючи в лісі натрапила на них дівчина, яка не бажаючи їхати в Німеччину на каторгу, втекла в ліс. З розповіді дівчини виявилося, що загін знаходиться на узліссі біля с. Лифене Лебединського району. Штурман літака сплутав і висадив загін не під Люботином, а під Лебедином. Про парашути що лежали на бугрі повідомили вже в Лебедин і ось-ось повинні приїхати німці й поліцаї. Загін в якому вже зібралося близько 15 чоловік і дівчина, вирушили лісами на північний схід. При висадці частина людей висадилася біля Межиріча, Кургана, Чернечого і Олександрівки. Очевидці передають, що біля Чернечого спустилися три парашутиста. Німці й поліцаї їх оточили, два з них підірвали себе гранатами, а третього німці зразу ж розстріляли тут же. Доля інших парашутистів, що висадилися в Межиричі, Кургані і Олександрівці – невідома. Загін, що пішов напрямку фронту, а також дівчина благополучно перейшли фронт, знайшли свою частину і продовжували воювати. Більшість з них залишилась живими. Жива залишилась і дівчина, яка повернулася додому.

В лютому 1943 р. загони партизанського з’єднання М.І. Наумова переходячи через Лебединський район (Ворожба, В.-Вистороп) звільнили близько 2000 радянських військовополонених, які були в приміщенні Ворожбянської школи № 3. Раптовим наскоком загону німецький конвой було знищено, а всі полонені розійшлися хто-куди, а деякі пішли з загоном далі, як бійці.

В травні 1967 р. на горі в с. Михайлівці урочисто біло відкрито пам’ятник невідомому солдату. 19 серпня 1967 р. такий же пам’ятник невідомому солдату було відкрито в с. Курган. На 1 серпня 1970 р. в Лебединському районі збудовано 103 пам’ятника на братських могилах воїнів, які загинули на Лебединщині під час боїв в 1941–1943 рр. Всі ці пам’ятники збудовані по ініціативі й під керівництвом підполковника запасу Костянтина Матвійовича Дудченка.

В 1941–1943 рр. мобілізовано було до Радянської Армії з Лебединського району близько 7000 чоловік. Загинуло на фронтах Великої Вітчизняної війни мешканців Лебединського району 9682 чоловіка, з них мешканців м. Лебедина 1880 чоловік.

 

Зведення

про кількість розстріляних, повішених, загинувши від бомбардування,

артилерійського обстрілу, від правлених на каторгу до Німеччині

і збитки нанесені окупантами по м. Лебедину і сільрадам району

під час Вітчизняної війни 1941–1943 рр.

 

Назва Сільради

Розтріляних

Повішених

Загин. від бомбардув. артобстр.

Загин. від знущань

відправл. на каторгу

Збитки тис. карб.

1

м. Лебедин

387

13

29

11

608

625,0

2

Рябушчанська сільрада

5

10

5

102

507,8

3

Гудимівська сільрада

12

73

51,0

4

Будильська сільрада

11

2

180

97,1

5

Боровенківська сільрада

16

35

98,6

6

М.-Бобрицька сільрада

13

90

225,0

7

Кам’янська сільрада

10

200

8

Пристайлівська сільрада

5

1

87

1162,5

9

Чернелівська сільрада

38

145

836,0

10

Курганська сільрада

9

61

100,0

11

Михайлівська сільрада

15

1

6

80

821,0

12

Межиріцька сільрада

19

3

11

253

35,0

13

В-Висторопська сільрада

12

71

30,0

14

М-Висторопська сільрада

14

18

81,0

15

Ворожбянська сільрада

31

2

3

263

637,0

16

Бішкінська сільрада

15

4

162

112,0

17

Гарбузівська сільрада

8

4

62

160,0

18

Штепівська сільрада

1

25

145

500,0

19

Василівська сільрада

22

2

15

3

205

355,0

20

Катеринівська сільрада

9

158

33,0

21

Павленківська сільрада

12

15

232,0

22

Сіробабинська сільрада

10

93

23

Гринцівська сільрада

12

163

261,0

 

Разом

686

21

94

35

3269

69,600

 

З загальної кількості розстріляних (686) жінок – 116 (16,9%), дітей до 13 років – 23. З загальної кількості відправлених до Німеччини на каторгу (3269) жінок 1913 або 58,5%. На превеликий жаль не вдалося зібрати матеріал про кількість дітей, які загинули після війни від розряджання гранат та мін, але за приблизними підрахунками таких понад 150 і головним чином хлопчиків шкільного віку.

Лебедин був окупований німцями з 10 жовтня 1941 р. до 26 лютого 1943 р. і з 10 березня 1943 року і до 19 серпня 1943 р. Штапівка була окупована 26 вересня 1941 р. Ворожба 11 жовтня 1941. Михайлівна 12 жовтня 1941 р. Лебединський район повністю звільнено від німецько-фашистських окупантів 29 серпня 1943 р.

Постановою бюро Сумського обкому КП України від 29 травня 1946 р. був визнаний партизанський загін, який діяв на території Лебединського району, командиром якого був Карпов Кіндрат Григорович.

В партархіві Сумського обкому КП України є документ (Фонд 4, опис 3, справа 85-а, аркуші 1–26): «В м. лебедині одинадцятирічний Вітя Юдкевич (школа № 2) був активним підпільником. Він за дорученням партизан розклеював на містку радянські листівки. Одного разу його схопили німці, але не дивлячись на знущання, Вітя не виказав партизан».

Ні партизанам, ні підпільникам, ні старожилам міста нічого не відомо про дії юного партизана, а такий документ і партархіві є.

 

Коротенькі біографії

вчасників руху опору на Лебединщині

під час Великої Вітчизняної війни 1941–1943 рр.

 

Карпов Кіндрат Григорович 1899 р. народження. Уроженець с. Будилка Лебединського району. По соціальному походженню з селян-бідняків. Працював писарем Будильського волвиконкому, а потім секретарем лебединського нарсуду. З 1930 р. і до вересня 1941 р. працював в Лебединській Міськраді на посадах: будинкоуправителя, голови правління житлового кооперативу, завідувачем житлового відділу, зав. відмісьгоспом, а з липня 1940 р. і до вересня 1941 р. головою виконкому Міськради. З 1 вересня командир партизанського загону № 1. 26 березня 1942 р. загинув в бою в с. Ревки Бішкінської Сільради. Останки Карпова К.Г. поховані в братській могилі партизан в саду ім. Червоної Армії (Троїцький сад) по Михайлівській вулиці. З метою увіковічення Виконком Міськради в квітні 1963 р. перейменував Замкову вулицю у вулицю імені К.Г. Карпова 8 грудня 1968 р. в с. Ревки Бішкінської Сільради урочисто відкрито монумент на місці загибелі Карпова К.Г. Проживав Карпов К.Г. в комунальній квартирі по вулиці імені Свердлова.

Камай Михайло Омелянович 1896 р. народження. Уродженець м. Недригайлова Недригайлівського району. По соцпоходженню з селян-бідняків. Член КПРС. Працював зав. торгвідділом Лебединської Райспоживспілки. Комісар партизанського загону № 1, а після загибелі Карпова К.Г. командир партизанського загону. Загинув в бою 4 травня 1942 р. Останки Камая М.О. поховані в братській могилі партизан в саду Червоної Армії (Троїцький сад) по Михайлівській вулиці. З метою увіковічення Виконком Міськради в квітні 1963 р. перейменував Гайкову вулицю у вулицю ім. Камая М.О.

Романов Павло Семенович 1899 р. народження. Уроженець с. Стеблинки Гарбузівської Сільради Лебединського району. По соцпоходженню з селян-бідняків. Член КПРС. Працював начальником лебединської автороти. Заступник командира партизанського загону. Загинув в бою 24 березня 1942 р.

Пивоваров Петро Полікарпович. 1911 р. народження. Уродженець м. Лебедина вул. Кобіжча № 38. По соцпоходженню з селян-бідняків. Член КПРС. Працював директором кінотеатру. На початку війни був командиром винищувального батальону. В партизанському загоні був кулеметником. Загинув в бою 4 травня 1942 р. Останки Пивоварова П.П. поховані в братській могилі партизан в саду Червоної Армії (Троїцький сад) по Михайлівський вулиці.

Карпов Іван Остапович 1897 р. народження. Уроженець с. Боровенька Лебединського району. По соцпоходженню з селян-бідняків. Член КПРС. Працював секретарем народного суду. На початку війни він був затверджений командиром партизанського загону № 3,але взв’язку з тим, що загін не зібрався він перейшов рядович бійцем в загін № 6. Загинув в бою 4 травня 1942 р. Останки Карпова І.О. поховані в братській могилі партизан в саду Червоної Армії (Троїцький сад).

Білаш Яків Степанович 1901 р. народження. Уродженець с. Бішкінь Лебединського району. По соцпоходженню з селян-бідняків. Член КПРС. До війни працював прокурором, а потім секретарем райкому КП України. В Партизанському загоні був рядовим бійцем, а після загибелі Карпова К.Г. з 26 березня 1942 р. комісаром загону. Під час розгрому партизанського загону випадково залишився живим. Після війни працював головою Штепівської сільради. В 1971 р. проживав в с. Штапівка Лебединського району.

Антонов Олександр Іванович 1910 р. народження. Уроженець Татарської АРСР, по національності росіянин, по соцпоходженню з родини робітника. В 1928 р. закінчив середню школу, після закінчення якої недовгий час працював вчителем початкових класів, а потім пропагандистом Менделеєвського райкому комсомолу Татарської АРСР. З 1929 р. Антонов О.І. працював секретарем комсомольської організації Шостинського заводу Сумської області, потім редактором заводської багатотиражної газети, «Зоря». З 1937 р. Антонов О.І. на партійній роботі, а з 1939 р. і до початку війни працював заступником завід. Відділом пропаганди і агітації Сумського обкому КП України. В липні 1941 р. був затверджений секретарем підпільного територіального обкому КП України на чотири райони: Охтирський, Тростянецький, Лебединський і Синівський, але взв’язку з тим, що тільки в Лебединському районі зібрався один партизанський загін, Антонову О.І. керувати було нічим і він став рядовим бійцем загону Карпова К.Г. і одночасно секретарем парторганізації. Приймав участь в усіх бойових операціях загону. Під час розгрому землянки 6 травня 1942 р. його взяли живцем і привели живцем в Лебедин де посадили в підвал Райвиконкому. На другий день його допитували і катували, але він не промовив жодного слова і навіть не казав свого прізвища. Вночі з 7 на 8 травня Антонов О.І. повісився в підвалі Райвиконкому.

Бурлюк Андрій Олексійович, 1903 р. народження. Уроженець с. Рябушки Лебединського району. Член КПРС. Працював головою правління рябушкінського колгоспу «Нове життя». В грудні 1941 р. за власним бажанням вибув з загону і проживав дома в с. Рябушки. В червні 1942 р. по доносу німці знайшли його на горищі власного будинку і в дворі розстріляли. Останки його заховані в братський могилі в с. Рябушки. 8 грудня 1968 р. в с. Ревки Бішкінської Сільради урочисто відкрито монумент на місці загибелі командира партизанського загону Карпова К.Г. На цьому ж монументі зазначено, що разом з Карповим К.Г. в бою загинув і А.О. Бурлюк.

Вербицький Павло Олександрович, 1902 р. народження, уродженець м. Москви. В Лебедині проживав з 1921 р. і до 6 травня 1942 р. Член КПРС. В 1915 р. Павло поступив учнем слюсаря на завод Гутмана в Москві, а в 1918 р. перейшов працювати слюсарем у вагоноремонтні майстерні. В 1921 р. Вербицький П.О. приїхав в Лебедин до своєї рідної сестри Гра ціанової Євгенії Олександрівні і пішов працювати слюсарем на Лебединський держмлин. В 1931 р. його як 25-тисячника направили в токарівський колгосп «Червона Зоря», де його обрали головою правління, потім він працював головою боровенківського колгоспу «Червоний партизан», а згодом головою шульгівського колгоспу ім. Шевченка, а з 1939 р. директором електростанції. В 1940 і 1941 рр. він працював директором лебединського держмлина. Загинув в бою 4 травня 1942 р. Останки Вербицького П.О. поховані в братській могилі партизан в саду Червоної Армії (Троїцький сад) по Михайлівській вулиці.

Невальоний Іван Пархомович, 1898 р. народження, уроженець с. Бішкінь Лебединського району, член КПРС. Працював з 1930 р. головою колгоспів, а перед війною був головою правління лебединського колгоспу «II п’ятирічка» В партизанському загоні був рядовим бійцем. Вибув з загону 26 березня 1942 р. по ранінню. На 1 січня 1970 р. живий і мешкає в м. Лебедин по вулиці Свердлова № 69.

Юр’єв Петро Іванович, 1900 р. народження, уродженець с. Малий Вистороп Лебединського району, член КПРС. До війни працював механіком лебединської автоколони. В партизанському загоні був бійцем-радістом. Вибув з загону 26 березня 1942 р. після бою в с. Ревки. На 1 січня 1970 р. живий і мешкає в М.-Вистороп.

Устименко Андрій Васильович, 1911 р. народження, уродженець с. Гаркушенці Миргородського району Полтавської області, безпартійний, був членом КПРС, але виключений з партії, як такий, що проживав на окупованій території. По професії вчитель-математик. До війни працював штатним лектором Сумського обкому КП України. В партизанському загоні був бійцем і пропагандистом вт усіх бойових операціях приймав активну участь. Вибув з загону 30 березня 1942 р. по хворобі. На 1 січня 1970 р. живий і мешкає в Лебедині по вул.. Ватутіна № 9.

Фесенко Михайло Кузьмич, 1907 р. народження, уроженець с. Межиріч Лебединського району, член КПРС. До війни працював головою Рябушчанської сільради. Був спочатку в партизанському загоні № 4 декілька днів, звідки перейшов в загін № 1 (командир загону К.Г. Карпов). Вибув з загону в листопаді 1941 р. за власним бажанням і всю війну переховувався на хуторах Лебединського району. Влітку 1943 р. був деякий час рядовим бійцем в партизанському загоні імені Кірова (командир А.І. Фролов). Після війни довгий час жив і працював в м. Тростянці, а з 1962 р. живе в М. Виторопі.

Кравченко Григорій Прокопович, 1902 р. народження, уроженець с. Гарбузівки Лебединського району, член КПРС з жовтня 1938 р. З 1918 р. і до травня 1921 р. служив в Червоній Армії і приймав участь в боях на Південному фронті. Після демобілізації з армії працював в сільському господарстві. До війни працював директором Лебединського маслозаводу. З жовтня 1941 р. і до березня 1942 р. був начальник продовольчого постачання партизанського загону № 1 (командир загону К.Г. Карпов). Вибув з загону на початку лютого 1942 р. через хворобу шлунка. З жовтня 1942 р. був в партизанському загоні Наумова. Після демобілізації ніде не працював взв’язку з погіршенням стану здоров’я і проживав на пенсії в Лебедині по Михайлівський вулиці № 13. 6 червня 1967 р. помер від кровозливу в мозок у виці 65 років. Похований на Троїцькому кладовищі 8 червня 1967 р.

Бєлкіна Зінаїда Павлівна, 1920 р. народження. Медсестра Радянської Армії попала в вороже оточення з якого вийшла і пробираючись до фронту натрапила на партизанській загін К.Г. Карпова. В грудні 1941 р. командування загону направило її в північні райони області для зв’язку з партизанськими загонами. В час її відсутності загін змінив своє місце дислокації, а Бєлкіна З.П. повернувшись в Лебединський район і не знайшовши загону пішла лісами на схід перейшла лінію фронту і продовжувала службу в Радянській Армії. Після живе в Києві і працює вченим секретарем Київського Медичного Інституту. 13 травня 1967 р. була в Лебедині на відкритті пам’ятника невідомому солдату в с. Михайлівні.

Безкоровайний Трифон Павлович, 1897 р. народження, уродженець с. Гребці Будильської Сільради Лебединського району, член КПРС. Учасник партизанського руху в роки громадянської війни. Служив бійцем в загоні Х.М. Фролова. Перед війною працював завідувачем гужовим транспортом Міськради. В серпні 1941 р. райком КП України затвердив його командиром партизанського загону № 2. Загін не збирав, перетаскав до себе додому майже всю матеріальну базу загону і під окупації щодня торгував на базарі тютюном, сірниками, милом, сіллю тощо. Не встиг він і половини продати того, що перетаскав, як його німці заарештували і 2 грудня 1941 р. розстріляли як заложника. Мешкав в м. Лебедині по Сумській вулиці № 42. Останки його поховані на Мироносиць кому кладовищі. На місці розстрілу Безкоровайного Т.П. і інших заложників 19 серпня 1970 р. урочисто відкрито пам’ятник.

Коростіль Олександр Дмитрович, 1901 р. народження, уродженець м. Лебедина, член КПРС, працював головою правління артілі «Нове життя», а з серпня 1941 р. зав. міськкомунгоспом. В серпні 1941 р. райком КП України затвердив комісаром партизанського загону № 2. В загоні ніякої участі не приймав, відмовився від роботи і в Лебединському підпільному комітеті. Під час окупації проживав в Лебедині і працював їздовим німецької комендатури. В лютому 1943 р. відступив в Курську область де був мобілізований до Радянської Армії. Безвісно загинув.

Граціанова Євгенія Олександрівна, 1896 р. народження, уроженка м. Москви, член КПРС, в Лебедині проживала з 1921 р. Чоловік її Граціанов Олексій Іванович, член КПРС працював народним суддею I-ої дільниці, вмер від туберкульозу легенів в 1924 р. Гра ціанова Є.О. після смерті чоловіка весь час працювала, перед війною завідувала їдальнею у військовому містечку. Рідний брат її Вербицький Павло Олександрович був бійцем в партизанському загоні. Вона виховала двох синів: старший Георгій воював в Вітчизняній війни, залишився живим, зараз живе і працює в Москві, а менший син 15-річним хлопцем по невідомим мотивам був розстріляний через декілька днів після розмов або бачив осіб, які відвідували його матір і в майбутньому мог розповісти кому не слід. Вона (Граціанова Є.О.) мала тісний зв’язок з партизанським загоном і допомагала продуктами. 6 березня 1942 р. вона була розстріляна за сприяння постачання партизанам продуктів. Останки її поховані в братській могилі партизан в саду Червоної Армії (Троїцький сад) по Михайлівський вулиці. Портрет Граціанової Є.О. експонується в краєзнавчому музеї.

Показанець Агрипина Семенівна, 1903 р. народження, уродженка і мешканка м. Лебедина вулиця ім. Свердлова № 48, безпартійна. Вона не була ні в Лебединському партизанському загоні, ні в підпіллі, а будучи знайомою Гра ціанової Є.О. (вони працювали разом і їдальні військового містечка – Гра ціанова Є.О. завідувала, а Показанець А.С. посудомийкою) двічі приходила з Гра ціановою Є.О. до партизанів в землянку і приносила тютюн. 3 березня 1942 р. коли вони відвідали партизанів, хтось про це доніс німцям і ранком 4 березня їх заарештували: Показанець А.С., Зеленського Д.Н. його сина Зеленського В.Д. і Гра ціанову Є.О. 6 березня 1942 р. їх всіх розстріляли крім Показанець А.С. (дивись сторінки 83, 84 і 85). Показанець А.С. жива (1970 р.)і проживає на пенсії. Нагороджена медаллю «За бойові заслуги» і ще трьома іншими, має партизанський квіток, фотопортрет її експонується в Лебединському народному краєзнавчому музеї.

Олійник Лідія Денисівна, 1925 р. народження. Член ЛКСМУ. Батько її Олійник Денис Олексійович воював в громадянську війну (був в загоні Фролова Х.М.), гл. КПРС, працював в райфінвідділі, воював в Вітчизняну війну, після війни хворів і вмер в 1970 р. 24 травня. Його дочка Олійник Ліда і групі Прошкіна В.П. була найактивнішою і виконувала всі обов’язки, с риском для життя. В її квартирі декілька разів збиралась підпільна група, тут же переписувались листівки, а вночі вона їх розклеювала. Коли в лютому 1943 р. Радянська Армія звільнила Лебедин від фашистської окупації і підпільна організація припинила своє існування, Олійник Ліда не залишилась дома, а взявши автомат пішла гонить лютого звіря до його логова, але не вдалося її дожити до щасливого дня – Перемоги над фашистами. Під Києвом вона загинула смертю хоробрих. Фотопортрет Олійник Ліди в музеї не експонується (при переході в приміщення, в якому зараз знаходиться музей, фото знято з експозиції, а на її місце поміщено фото Показанець А.С.).

Медіокрицька Вікторія Антонівна, 1878 р. народження, безпартійна, лікар-терапевт поліклініки. Під час окупації проживала в Лебедині і працювала лікарем. Член підпільного комітету, керівник групи № 3. Група була нею організована в основному з медичних працівників і займалася видачею фіктивних довідок про хворобу молоді, яка підлягала відправці на роботу до Німеччини. З аптеки лікарні були взяті всі запаси цінних медикаментів і бинтів, які згодом були передані партизанському загону і частинам Червоної Армії. Було видано багато бюлетенів про непрацездатність тих, що працювали на роботах підлеглих німецькому командуванню. На військовополонених з Чернецького табору складались історії хвороб, викликались інфекційні хвороби, шляхом натирання обличчя і рук акрихіном, який надавав людині вигляд хворого, визначалась малярія, туберкульоз і інші інфекційні хвороби. При наявності вільних місць, клали в лікарню на два або три тижні, де «вигаданий хворий» зміцнював своє здоров’я а потім сприяли його втечі з лікарні. Після війни Медіокрицька В.А. виїхала до сина в Богодухівський район Харківської області. 20 лютого 1965 р. на 87 році життя вона вмерла в м. Богодухові де і похована. Після її смерті її фотопортрет знято з експозиції в Лебединському краєзнавчому народному музеї.

Роєнко Сергій Павлович, 1907 р. народження, був членом КПРС, але виключений з партії, як такий, що перебув на окупованій території. До війни працював в Ромнах головою правління якоїсь промпартії. Хворіючи відкритою формою туберкульозу легенів він не зміг у сувору зиму 1941 р. евакуюватися на схід країни в проїхавши на підводі до Лебедина з дружиною і двома маленькими дітьми тяжко захворів і зупинився у матері дружини – Марченко Ганни Григорівни. В травні 1942 р. він організував підпільний комітет, який діяв до визволення Лебедина від фашистської окупації. Незабаром після приходу в Лебедин Радянської Армії Роєнко С.П. здав всі документи і протоколи засідань підпільного комітету Линнику О.М., який в той час був секретарем райкому партії, але через деякий час Линник О.М. будучи заздрісним виключив з партії Роєнко С.П., як такого, що перебував на окупованій території і тут же сказав, що ніякої підпільної організації в Лебедині не було і документів від Роєнка С.П. він ніяких не приймав і не бачив. Це все так вплинуло на Роєнка С.П., що він зліг в ліжко і 25 червня 1947 р. вмер.

Прошкін Василь Павлович. 1912 р. народження уродженець Москви. Був членом КПРС, але виключений з партії, як такий, що перебував на окупований території. По професії журналіст. В кінці 1941 р. попав в полон до німців. Переганяючи через Лебедин колону військовополонених серед яких був і Прошкін В.П. одна громадянка Моісієнкова попросила у німця-конвоїра відпустити додому її «пана» цебто чоловіка. Таким чином Прошкін В. уник неволі й опинився в сприятливих домашніх умовах. Чоловік Моісеєнкової був мобілізований на початку війни і жінка думала, що може і її чоловік страждає так як і оця людина і виявила увагу і сердечність до Прошкіна В.П. Проживаючи у Моісеєнкової він одужав, зміцнів, ознайомився з оточуючим середовищем і нарешті став її чоловіком. До речі після звільнення Лебедина від фашистської окупації Моісеєнкова одержала повідомлення про те, що її чоловік Моісеєнко Вадим Євгенович загинув в боях за Батьківщину. А Прошкін В.П. в цей час пішов в Радянську Армію добивати фашистського звіра. Після війни він повернувся в Лебедин до Моісеєнкової, став працювати начальником цеха заводу будівельних матеріалів, збудували вони досить великий цегловий будинок по вулиці Крилова, але в 1955 р. Моісеєнкова вмерла від раку шлунка. Після смерті дружини Прошкін В.П. декілька років жив в Лебедині, а потім продав будинок і виїхав в якесь невелике містечко під Москвою. До речі батьки Прошкіна В.П. весь час проживали в Москві (батько-інженер, мати – лікар) і коли довідались, що їх син живий, пропонували йому переїхати жити в Москву де йому намітили вже наречену, але Прошкін В.П. сказав їм, що Моисеєнкова врятувала йому життя і через це покинути її він не може. Батьків він не цурався і досить часто їздив до них в Москву. Проживаючи в Лебедині він познайомився з комсомолкою Зеленою Антоніною, а через неї з іншими комсомольцям, які в розмові виявляли ненависть до фашистських окупантів. Незабаром Прошкін В.П. з’організував з молоді підпільний гурток, який поклявся вести всякими засобами боротьбу проти окупантів. Через деякий час цей гурток влився в міську підпільну організацію, як окремий гурток № 2, керівником якого весь час був Прошкін В.П. Невдовзі Прошкіна В.П. було обрано членом міського підпільного комітету, а на початку 1943 р. він став командиром військового загону підпільної організації і з цим завданням справився на відмінно. За активну діяльність і підпільній організації він був нагороджений медаллю «За бойові заслуги». Фотопортрет його експонувався в краєзнавчому музеї, але при переведені музею в інше приміщення, портрет був знятий з експозиції разом з іншими активними підпільниками по невідомим причинам.

Пономаренко Єлизавета Андріївна. 1906 р. народження, уроженка с. Будила Лебединського району. Член КПРС, але була виключена з партії, як така, що проживала на окупованій території. В 1960 р. відновлена в партії. До війни працювала зав. дитсадком, а після війни теж працювала недовгий час зав. дитсадком. Під час фашистської окупації м. Лебедина вона була членом групи № 4 Лебединської міської підпільної організації. Виконувала обов’язки зв’язківця поміж Лебединською і Будильською підпільними організаціями. В січні 1943 р. будильська підпільна організація звернулася до лебединської з проханням допомогти їм зброєю. Лебединці порадившись вирішили дати будильчанам 18 гвинтівок і декілька сот патронів до них. Повезти зброю згодився шофер лісгоспу Яковенко, а експедитором в цій справі була Є.А. Пономаренко. Операція ця була буде небезпечно, але все вийшло вдало і благополучно. Під час другою окупації Пономаренко Є.А. була в глибокому тилу нашої країни. Її фотопортрет експонувався в краєзнавчому музеї, а вона була представлена до урядової нагороди, але після того (приблизно в 1964 р.) як Дудченко К.П. по невідомим причинам припинив дружні відносини з Пономаренко Є.А. і перестав бувати в них, портрет Пономаренко Є.А. знято з експозиції краєзнавчого музею, а в списку нагороджених підпільників її не було. Це так на неї вплинуло, що вона серйозно захворіла, а незабаром злягла в ліжко і 25 жовтня 1966 р. померла на 60 році свого життя.

Олещенко Василь Гаврилович. 1899 р. народження в с. Хоменковому Липоводолинського району Сумської обл. Працював вчителем географії в Лебединських школах № 2 і 3. Був перед війною кандидатом в члени КПРС, але був виключений, як такий, що проживав на окупованій території і більше в партію не вступав. Проживаючи в Лебедині під час окупації він був один з перших організаторів підпілля. Його обрано було членом підпільного комітету, він же був одноразово секретарем комітету і керівником підпільної групи № 4. Він організував вдома роботу радіоприймача, приймав систематично зведення Радінформбюро, передавав другі групи для розмноження і розповсюдження по місту, складав листівки. В лютому 1943 р. коли вступили Радянські війська в Лебедин і підпільна організація припинила свою діяльність Олещенко В.Г. пішов в армію і служив в ній до кінця війни. За активну участь в підпільній організації нагороджений медаллю «За бойові заслуги». Його портрет експонується в Лебединському краєзнавчому музеї. Після війни він довгий час хворів на астму і 4 квітня 1969 р. помер.

Линник Олександр Миколайович. 1893 р. народження. Уроженець с В.-Вистороп Лебединського району. Член КПРС з 1930 р. З 1933 р. і до 1938 р. працював головою колгоспу «Шлях Леніна» в с. Горки. В 1937 р. обраний головою Лебединського Райвиконкому. За постановою бюро Сумського обкому КПУ України Линник О.М. разом з першим секретарем райкому партії Сердюком І.І. другим секретарем РК КПУ України Іщенком І.Г. були залишені в тилу для керівництва всією підпільною і партизанською роботою в Лебединському районі, але 9 жовтня 1941 р. всі троє залишивши напризволяще підпільну роботу свавільно виїхали в глибокий тил. В 1943 р. Линник О.М. повернувся х евакуації і декілька місяців працював секретарем Лебединського райкому партії, після чого працював на партійний роботі в західних областях України. З 1946 р. працював в Лебедині директором мебельної фабрики, директором швейної фабрики і головою шевської артілі «Нове життя». З 1956 р. ніде не працює одержуючи персональну пенсію 100 карбованців.

Фролов Андрій Іванович. 1890 р. народження. Уроженець і мешканець с. Семенівка Боровеньківської сільради Лебединського району. Активний учасник партизанського руху під час громадянської війни. Після закінчення громадянської війни командував загоном по боротьбі з контрреволюцією при лебединській надзвичайній комісії, потім працював начальник карного розшуку при Лебединській міліції, завідувачем відділення Будильського радгоспу, а з 1925 р. лісник будильського лісництва. Під час Великої Вітчизняної війни Фролов А.І. сам організував партизанській загін з мешканців с. Семенівни і навколішних хуторів і успішно проводив операції на Гадяцькому шляху. 15 липня 1943 р. за наказом українського штаба партизанського руху Фролову А.І. надано було розпорядження організувати партизанський загін в кількості 28 чоловік для виконання в тилу ворога спеціального завдання. Фролов А.І. з честю виконував всі операції за що мав подяку від Хрущова М.С. і нагороджений медаллю «Партизана Вітчизняної війни I ступеня». Після закінчення Вітчизняної війни Фролов А.І. весь час проживав в с. Семенівні і працював лісником колгоспу «Прогрес». 18 лютого 1964 р. Фролов А.І. помер від параличу серця. Похований на кладовищі с. Семенівни Боровеньківської Сільради.

Карпов Василь Тимофійович. 1905 р. народження. Уроженець і мешканець с. Будила Лебединського району. До війни працював інструктором Лебединського райкому КП України. Під час війни залишився в с. Будила де зорганізував досить велику підпільну групу, яка згодом мала тісний контакт з Лебединською підпільною організацією. В кінці 1942 р. організація мала свій невеликий озброєний загін і в лютому 1943 р. діяв разом з Лебединським озброєним загоном. Карпов В.Т. був виключений з партії, як такий, що проживав на окупований території, але в 1960 р. його відновлено в партії. Після війни він працював завгоспом в Будильській середній школі, а потім лісником будильського колгоспу «Україна». 8 березня 1972 р. він трагічно загинув. Поховано його на будильському кладовищі.

Зеленський Дмитро Никифорович. 1899 р. народження. Працював лісником Лебединського лісництва. Проживав в лісовій сторожці в урочищі Гути над шляхом Михайлівну. Він мав тісний зв’язок з партизанами, часто бував у них в землянці, передавав всі відомості , які йому довелося почути в м. Лебедині, подавав велику допомогу харчами. З березня 1942 р. Граціанова Є.О. і Показанець А.С. пішли в землянку і сказали, що у Гра ціанової Є.О. є на цілу підводи продуктів харчування, які вона може передати партизанам. Командування загону сказало, що коней і дрог у них немає, а цю роботу може виконати лісник Зеленський Д.Н. Йдучи до дому вони зайшли до нього, який на їх щастя був дома. Вони розказали чого прийшли і по якій справі. Зеленський Д.Н. згодився перевезти продукти від Гра ціанової Є.О. до партизанів, але сказав, що почуває він себе погано, і що завтра запряже коня і все це зробить його син Зеленський Василь Дмитрович. На другий день ранком були заарештовані Граціанова Є.О., Показанець А.С., Зеленській Д.Н. і Зеленський В.Д. 6 березня 1942 р. були розстріляні Зеленський Д.Н., його син Зеленський В.Д. (17 років) і Граціанова Є.О. Показанець була випущена на волю. Про Зеленських Д.Н. і В.Д. ніде не згадується і навіть невідомо де їх останки.

Вербицький Павло Олександрович. 1902 р. народження. Уроженець м. Москви. В Лебедині проживав з 1921 р. і до 5 травня 1942 р. Член КПРС. Працював слюсарем держмлина, а в 1931 р. райком партії направив його, як двадцатип’ятитисячника, головою правління бережківського колгоспу «Червона Зоря», потім був  головою боровенківського колгоспу «Червоний партизан», колгоспу ім. Шевченка (Шульгівка), директором електростанції і директором держмлина. З жовтня 1941 р. він був рядовим бійцем партизанського загону № 1 (під командою Карпова К.Г.) В усіх боях загону з фашистами і поліцаями Вербицький П.О. приймав активну участь. 5 травня 1942 р. Вербицький П.О. під час бою з окупантами загинув смертю хоробрих. Останки його поховані в братській могилі партизан в саду Червоної Армії (Троїцький сад) по Михайлівській вулиці. Портрет Вербицького П.О. експонується в краєзнавчому музеї.

Ярошенко Трохим Андрійович. Рядовий боєць партизанського загону № 1. 1896 р. народження. Член КПРС. Уроженець м. Лебедина. Працював головою правління колгоспу «Червоний лан» в с. В.-Вистороп. Вибув з партизанського загону за власним бажанням в листопаді 1941 р. і проживав дома в м. Лебедині по вул. Кобіжча. 19 березня 1942 р. повішений німцями в Лебедині, як партизан.

Стеблинка Григорій Іванович. Рядовий боєць. Працював головою куданівського колгоспу ім. Дзержинського. Вибув з загону за власним бажанням в листопаді 1941 р. і всю війну переховувався на хуторах Лебединського району.