© Андрій Парамонов (Харків), 2005.

Ново-Млинськ постав переді мною вздовж довгої смуги Осколу, під крейдяними горами, що закривали половину неба. Старі хати, серед яких переважали мазанки, утворювали єдину вузеньку, курну вулицю. Спершу навіть якось не вірилося, що тут був маєток Мечникових чи інших дворян, бо не були місцеві пейзажі чимось привабливими. За свідченнями місцевих мешканців, багато з них приїхали до цього села в 1930-і роки, а будинки здебільшого були побудовані після війни 1941-45 років. Про Мечникових ніхто нічого не чув, маєтку, звісно, також ніхто не бачив. Як з’ясувалося пізніше, ніхто й не міг нічого чути та бачити, оскільки маєток Мечникових був розібраний ще в 1911 році. Тоді відданий у заставу маєток був проданий селянським земельним банком селянам, а ті його просто розібрали, в тому числі й родовий склеп Мечникових. Про це з обуренням писала харківська газета «Утро». Довелося проїхати вздовж Осколу все село, що розтягнулося на 2 кілометри. І лише в крайній хаті жив чоловік, котрий зміг показати, де розташовувалася садиба місцевого дідича. Віктор Павлович Лісовиченко всі свої 68 років прожив у Ново-Млинську, знав ще хлопчиною, де стояв водяний млин поміщика, альтанки на протилежному боці ставка, дерев’яна церква на кам’яному підмурку. Він показав підвалини, що залишилися від садиби. Я піднявся на підмурок, під яким стараннями бабака було видно підвал. Тут, звісно, стояв будинок. Місцевість була настільки мальовничою та привабливою, що йти звідси не хотілося. Все тут було прекрасним: й Оскіл, що звивався в різні боки, й поодинокі дерева вздовж його берегів, і блакить неба та долини річки, що надила аж до обрію. Позаду, біля крейдяної  кручі, були розкидані самотні могили. Втішно було б побачити тут зниклий родовий склеп Мечникових. В кінці бесіди В.П. Лісовиченко взагалі мене збентежив, згадавши власника цієї садиби, який мав прізвище Барков. Таким чином, старожилів, які  б пам’ятали про поміщиків Ново-Млинска Мечникових, нині немає. 

У Мечникових в Ново-Млинську було щось подібне до домашньої обителі - це перше поселення, подароване їхньому предкові Георгію Мечнику Петром І. Першу церкву в Ново-Млинську зводив саме Георгій Степанович Великий Спатар (інакше Мечник, тобто чоловік, який тримає меч поруч із володарем під час урочистих церемоній), котрий переселився на Слобожанщину разом із волоським князем Кантемиром в 1712 році. Згідно з наказом Петра І від 9 червня 1712 р. і грамотами від 11 та 30 жовтня 1718 р., поселення Ново-Млинськ (Переволочна) було віддане Г.С. Мечнику у вічне володіння. Другу церкву будував у 1780 році його онук, прадід І.І. Мечникова – корнет Ілля Іванович. Поруч із нею, в родовому склепі, були поховані всі предки Мечникових, і в ній, як виявилося, майже всі Мечникови були охрещені. Виключення складають лише ті діти, які народжувалися під час служби Мечникових у Петербурзі. Ілля Ілліч Мечников, судячи з його метричного запису, народився 3 травня (за старим стилем) 1845 року в селі Іванівка, а охрещений 13 травня того ж року в Ново-Млинській Покровській церкві. Церкву оновили у 1857 році.

Садибу в Ново-Млинську впорядкував ще його син, майор Іван Мечников, котрий пішов у відставку 6 липня 1742 року. Він посадив тут фруктовий сад, в старому річищі Осколу влаштував ставок із водяним млином із сімома жорнами і трьома ступами для круп, побудував великий дерев’яний будинок. Корнет Ілля Іванович Мечников в 1780 році збудував у Ново-Млинску другу дерев’яну церкву в ім‘я пророка Іллі (пізніше вона була перейменована в ім’я Покрова Пресвятої Богородиці). Він же в другій половині XVIII ст. завів кінний завод, причому коні в ньому були дуже багатьох порід: англійські, кримські, донські, горські, російські та ін. Більша частина вирощених коней продавалася, а інші використовувалися в своєму господарстві.

На початку XIX ст. статський радник Георгій Ілліч Мечников поставив другий млин, а також декілька нових надвірних споруд. Кінний завод стає одним із найкращих у Слобідсько-українській губернії, в ньому вже було не менше 90 голів коней щорічно. А весь його маєток приносив щорічно прибутку до 10 000 карбованців сріблом. Там само в Ново-Млинску були маєтності його жінки Парасковії Іванівни та дочок, одна з яких вийшла заміж за штабс-ротмістра Пузанова, а інші - за братів Фогель. Але більш значним був маєток його рідного брата - сенатора, таємного радника Євграфа Ілліча Мечникова. Цей маєток приносив постійного річного прибутку до 25 000 карбованців сріблом, головним чином від вівчарних тонкорунних заводів (продажу вовни). Однак після смерті дідича (22 вересня 1836 р.) невідомо кому перейшла частина його маєтку в Ново-Млинську, оскільки і його жінка Єфросинія Іванівна (постійно мешкала в Ново-Млинську, час від часу відвідувала чоловіка в С-Петербурзі), померла 9 червня 1837 р.

Піддані Мечникових займалися тут, окрім землеробства, скотарством, риболовством, виробляли гаряче вино та продавали його в шинки. Жінки займалися виготовленням сукна, пряли льон, плоскінь тощо. Однак, враховуючи, що в Ново-Млинську не залишилося старожилів, знайти хоча б якісь зі згаданих виробів немає можливості.