© Андрій Парамонов (Харків). Опубліковано в книзі: "Фотреця Нова Водолага. XVII-XVIII ст."

Початок Нової Водолаги та Малої Водолажки в економічному розрізі важко дослідити, оскільки документів за цей період збереглося обмаль. До того ж ці землі належали полковнику Григорію Єрофійовичу Донець-Захаржевському. Як ними користувались черкаси городової сотні фортеці Нова Водолага, не зовсім зрозуміло. Хоча, звісно, була потреба годувати коней, заготовляти сіно на зиму, мати запаси овочів, зелені. Не лишилось відомостей і про населення, яке вважалось підданими черкасами на цих теренах. Скільки б служилих людей не відвідували Нову Водолагу чи Стару Водолагу, про кількість жителів їм не повідомляли. 

Про економічні взаємини з Донець-Захаржевськими як власниками земель і підданими черкасами, що мешкали тут у XVII ст., відомостей теж немає, а от у документі 1722 року зазначено, що вони сплачували податі грошима. «По скаске господина генерала и почдеректора Алексея Иванова с[ы]на Дашкова означенного села Водалаги атамона ево Ивана Михайлова сына Подпуры показано вышеписанные поселеные малоросияне ему господину генералу годового доходу хлебом и денгами не платят и в оброк по семьсот дватцать третей годпо опр[е]ль м[е]с[я]ц не обложены того ради оное село было под владение Изюмского бывшего полковника Михайлы Захаревского сего ж семьсот двадесят третей год по март м[е]с[я]ц и те малоросияне ему Захаревскому платили доходу денгами в год по ш[ес]тисот рублев»[1]. Факт красномовний щодо населення Нової Водолаги: виходить, що вони сплачували приблизно по 30 копійок з кожної особи чоловічої статі. На ті часи більшість підданих черкас слобідських полків розраховувалися або частиною врожаю, або працею на власника земель.

1732 року податку з населення Нової Водолаги та Малої Водолажки було зібрано 466 руб. — майже по 15 коп. з кожної особи чоловічої статі, або по 65 коп. з двору.

Не змінився рівень заможності й на 1774 рік, коли Нову Водолагу відвідав академік Гільденштедт. На той час населення вже понад 50 років мешкало на казенних землях і, звісно ж, податі сплачували до казни. Зокрема Гільденштедт пише: «Казенные подати, пока еще собираемые Новороссийской губернией, следующие: 1) 60 коп. подушной подати в год с каждого лица мужского пола; 2) чиншевой платы с домохозяев по 1 р. 5 к., с квартирантов или с так называемых соседей по 52 1/2 коп., а с бедных по 25 коп. в год; 3) с каждой пары рабочих волов по 20 коп.»[2].

Збагачення жителів Нової Водолаги стало можливим завдяки переведенню містечка в казну, а також важливому розташуванню — поруч із Українською лінією. Великий поштовий шлях поєднував містечко з Костянтиноградом, Полтавою, Харковом. Через значну кількість місцевого населення та нескінченний потік перевізників вантажів, військових, торговців, чумаків, богомольців у Новій Водолазі з’явилось багато ремісників, які будь-якої миті могли надати послуги мандрівникам, кур’єрам, фурщикам, чиновникам тощо: полагодити екіпаж, відремонтувати одяг або чоботи, погодувати й доглянути коней, забезпечити подорожніх всім, що потрібно.          

Ярмарки й торгівля. З цих причин у Новій Водолазі виникли чотири потужні ярмарки. Це зафіксував академік Гільденштедт у 1774 році і підтвердив Микола Мурзакевич у 1779-му. Перший ярмарок — на Хрестопоклонній неділі великого посту, другий — на Вознесіння Господнє, третій — 20 липня на свято пророка Іллі; четвертий — 8 листопада в день Архистратига Михаїла[3]. Кожен ярмарок тривав не менше восьми днів, що тоді траплялося навіть не в усіх містах, не кажучи вже про великі села.

Найвелелюднішими були ярмарки на Вознесіння і під час великого посту: купці з Харкова, Охтирки, Сум, Костянтинограда, Білгорода, Курська не тільки привозили різні товари, але насамперед скуповували у місцевих жителів рогату худобу, овець, хліб, дьоготь, тютюн... На нововодолазькі ярмарки збирались селяни не тільки з навколишніх сіл. Їхали й за двадцять-тридцять верст, адже тут можна було продати селянські вироби, купити дешевше сіль, горілку, обміняти необхідні речі на м’ясо або шкуру домашньої худоби.

Від самого заснування Нової Водолаги її населення, користуючись прикриттям Ізюмської оборонної лінії, займалось купівлею солі на Торських соляних озерах, яку потім продавали на теренах Харківського полку. Про те, що такий промисел був доволі небезпечним, дають уявлення документи другої половини XVII ст. Найяскравішим став епізод 1689 року, коли навесні житель Нової Водолаги Матвій Жадан з товаришами на 12 возах прибули на Торські озера, де стали табором за п’ять верст від міста Солоного (так тоді називався сучасний Слов’янськ). У ніч з 28 на 29 травня на табір напала сотня татар, вони захопили в полон 12 подорожніх. Матвію вдалося втекти біля урочища Россоші на річці Тор. 1 липня він дійшов до Чугуєва, де й розповів про цей напад.

Торгівля була жвавою не тільки на ярмарках. У Новій Водолазі на ярмарковій площі стояли декілька лавок, де щодня продавали найнеобхідніші речі: тканину, посуд, галантерею, знаряддя та матеріали для ремісників; з їжі  — прянощі, спеції, фініки, родзинки, лимони…  

По понеділках і п’ятницях у Новій Водолазі вирували базари. Сюди з навколишніх сіл та слобод приїздили й приходили селяни з різними товарами, здебільшого з їстівними. Скуповувались не тільки місцеві жителі, зайняті ремісництвом, але й чиновники, особливо ті, що прибували до Нової Водолаги у відрядження чи зупинялися проїздом. А ще військові, котрі час від часу були розквартировані навколо Нової Водолаги.

Окремо слід згадати про заїжджі двори, яких в різні часи поблизу Нової Водолаги стояло то два, то шість, то чотири. Наприкінці XVIII ст. їх було саме чотири. Тут можна було заночувати, поставити у конюшню коней або волів, нагодувати їх, та і самому, безперечно, добре поїсти. Також при заїжджому дворі ремонтували екіпажі чи повозки, підковували коней, продавали фураж. Майже те саме, тільки у скромніших обсягах, можна було отримати в шинках. Зараз прийнято вважати, що шинок слугував виключно місцем, де напивалось місцеве населення, але в ті часи він мав більше функцій. У шинках біля таких великих населених пунктів, як Нова Водолага, можна було вдатися навіть до послуг повій. На жаль, кількість шинків на землях Нової Водолаги невідома, бо вони згадані мимохідь в архівних справах, але без прив’язки до місцевості.     

Ремісники. Найвагомішим ремеслом від самого заснування Нової Водолаги було гончарство, оскільки майже поруч із фортецею і поселенням вздовж річки Водолаги були відкриті пластові поклади глин. Залягали фаянсові глини на глибині 7–15 м, їхня якість дозволяла виробляти глиняний посуд і кахлі. Ще наприкінці XVII ст. жителі Нової Водолаги продавали гончарні вироби не тільки в сусідніх слободах — возили за десятки верст для продажу і обміну.

Гончарі видобували глину в Панській балці, що недалеко від річки Водолаги, для чого копали ями глибиною 6,5–7 м. Дослідники зазначали, що спочатку йшов пласт глинистого чорнозему завтовшки приблизно 90 см; потім такий же пласт сіро-жовтої лужної глини близько 1 м 20 см; далі синя горщикова глина з жовтими плямами з домішкою заліза; потім пласт піщаника з домішкою сірого глинистого піску близько 1,5 м; після нього ще один пласт синьої горщикової глини, змішаної з піском, до 1,5 м; і наприкінці — білий кварцевий пісок. Місцеві гончари використовували глину третього та п’ятого пластів для виробництва посуду й кахлів. Гільденштедт помітив у 1774 році, що тут виробляли й особливо міцну цеглу, змішуючи глину з різних пластів. Він зазначив, що за якістю вона нагадує голландські клінкери. Місцеві ремісники виробляли багато кахлів і черепиці, які теж були небиткими. Всі випущені в Новій Водолазі глиняні вироби мали світло-жовтий колір. Є дані про те, що кахлі, цеглу й черепицю з Нової Водолаги замовляли при будівництві на воєводські подвір’я у фортеці, а також до будинків місцевої козацької старшини. Одним з найбільших споживачів цегли, кахлів, черепиці з Нової Водолаги був Харків, посуду — територія Полтавського полку. У другій половині XVIII ст. вироблену в Новій Водолазі продукцію постачали зазвичай до Харкова та Кременчука.

У XIX ст. гончарна справа в Новій Водолазі розвивалась, тут працювало понад 200 гончарів. Взагалі слід уважати цю слободу столицею гончарства Слобідської України. Недарма тут наприкінці XIX ст. заснували школу гончарства для хлопчиків. Місцеві жителі навчились добувати і продавати глину для виробництва посуду і кахлів, які стали хорошим товаром.

Поруч з гончарями в Новій Водолазі працювало багато пічників. Наголосимо, що тільки бідне населення слободи не мало в своїх будинках печей, обкладених кахлями, хоча би по припічку. Вкрай рідко у господаря не було хоча б груби, обкладеної кахлями. На одну грубу йшло 150–200 штук кахлів.   

На другому місті за поширеністю серед ремісників у Новій Водолазі були кушніри. Це пов’язано з великою кількістю худоби в густонаселеному місці. Ярмарки ставали центром продажу шкір, де кушніри могли міняти або купувати багато сировини для виробництва. Шкіру вони обробляли золою з дубових пнів та дубовою корою.

Наявність військових команд і гарнізонів, пролягання поштового шляху — все це призвело до появи осередків ковалів, котлярів, колісників, ткачів, шевців, кравців, чоботарів. Велике виробництво шкіри у слободі не зупинялось ніколи і у другій половині XIX ст. чоботарів стало більше, ніж гончарів. Одними з найстаріших ремісників Нової Водолаги були шапкарі: протягом XVIII ст. у жодному населеному пункту поблизу не процвітало таке ремесло.

З самого початку викупу Нової Водолаги в казну тут безперервно щось будували: клуні, сараї, конюшні, казарми… Звісно, були затребувані теслярі і тертичники. Коли ж пішла мода на кам’яні фундаменти, з’явилися цегельники й вапнярі.

Функціонували біля Нової Водолаги і свої гути. Гутники виробляли віконниці (шибки) та скляний посуд і прикраси. Поява цього промислу була пов’язана насамперед з наявністю кварцового піску. Стояли гути на окремих хуторах в лісі поблизу виходу кварцових пісків. На 1740-і роки ми бачимо три гутні майстерні, де працювали по 10–12 чоловіків.         

Ще однією особливістю Нової Водолаги стала пекарська справа, або перепечейство. Вона бурхливо розвивалась, адже багато людей жили у слободі тимчасово або залишались заночувати на постоялих дворах та в шинках. Хліб на продаж пекли не тільки білий, але й житній та гречаний. Ще більше, ніж хліба, випікали бубликів — на цьому спеціалізувались окремі майстри. Найбільше, по кілька тисяч штук на день, пекли на ярмарки.

Окрім ремесл у промислових масштабах майже в кожній заможній родині чи в сім’ї з середніми статками жінки займались рукоділлям. Насамперед для своєї родини вони пряли льон і коноплі, ткали вовну, полотна, грубе селянське сукно. З описів тогочасних ярмарків  ми бачимо, що частину тих домашніх тканин виставляли й на продаж.   

Млини та вітряки. Одним з найважливіших підприємств кожного населеного пункту слід вважати млини — вони забезпечували незалежність села чи слободи. Ми добре знаємо, що не кожна фортеця Білгородської смуги мала свій млин, оскільки не могла б його захистити від нападу, або ж ворог міг би використати ліс з нього для штурму. Тому борошно доставляли з іншої фортеці. Бували дні, коли хліб в таких фортецях взагалі не пекли, бо не було з чого. Початкова історія Нової Водолаги була майже така сама, оскільки фортецю на той час ще не досить добре укріпили. Борошно возили з млинів Донець-Захаржевських зі Старої Водолаги.

Досі не відомо, побудували свій млин водолажці наприкінці XVII ст. чи вже після скасування воєводського управління у 1702 році, бо саме воєвода мав би чинити перепони спорудженню млинів, щоб не послаблювати обороноздатність фортеці, як те, скажімо, було в Харкові. Перші відомості про млини у Новій Водолазі ми бачимо за 1722 рік. Автор документа описує їх ще як власність Михайла Донець-Захаржевського. Ми бачимо млин на річці Водолазі з однією коморою і з двома поставами (один постав — це пара жорен і одне колесо), з якої мірошник Максим Туркениченко з товаришами платить оброк грошима по 25 руб. на рік. Другий млин, на річці Кирюшенці, на одну комору і один постав, сплачував тому ж власнику грошима 16 алтинів та 4 деньги, а також помольним хлібом одне відро пшениці, по два відра жита й гречки[4].

Новий власник Водолаг генерал Дашков мав уже п’ять млинів: три на річці Водолазі (з них два поблизу Нової Водолаги), один біля Малої Водолаги, один на річці Кирюшенці і ще один на річці Чернецький Яр. Економічні показники цих млинів нам невідомі, але вони близькі до попередніх описів. Майже всі млини діяли тільки під час повені («полой воды»), тобто весною і восени, а взимку взагалі не працювали. Лише один млин на Водолазі поблизу Нової Водолаги працював і влітку, бо стояв на повноводному ставку.

Наявність вітряків у першій третині XVIII ст. поблизу Водолаг не зафіксовано, вперше вітряк згадується в документах 1742 року. Першими власниками вітряків були місцеві священники та заможні обивателі Нової Водолаги. Кожен вітряк мав один постав і додатково по п’ять просяних товчій. На кожному вітряку заробляли близько 1300 кг помольного хліба на рік. Відомо, що на 1804 рік в Нової Водолаги було в наявності 42 вітряка, а в селі Новому — 28.

Наприкінці XVIII ст. жителям Нової Водолаги належало два млини: один — на Водолазі з однією коморою на два постави та сім товчій, другий — на річці Чернецький Яр з однією коморою і одним поставом[5]. У рік вони давали дохід до шести тонн помольного хліба. Ще один млин на Чернецькому Яру з одним поставом належав диякону Аксененкову. Млин давав власнику на рік до 1300 кг помольного хліба.

Потужніші млини на Водолазі належали іншим приватним особам з Нової Водолаги. Один млин на дві комори і два постави належав губернському реєстратору Татаринову, тут же працювали сім товчій, на рік він давав дохід у вигляді понад 4,5 тонни помольного хліба. Другий млин належав реєстратору Федору Головкову, тут було дві комори і два постави і також сім товчій. Власнику він давав майже чотири тонни помольного хліба на рік. Третій млин належав прапорщику на ім’я Ілля Брага, який мав свою ділянку землі 54 десятини, де звів дерев’яний будинок. Млин Браги був на одну комору з двома поставами і сьома товчіями, він на рік давав доходу у вигляді 5,2 тонни помольного хліба.  

У селі Новому наприкінці XVIII ст. було чотири млини, які належали громаді обивателів  — один на річці Водолазі, три на її притоках. Кожен млин мав один постав. Разом ці чотири млини заробляли понад п’ять тонн помольного хліба на рік. П’ять обивательських млинів стояли в дачах села Нового: один на річці Водолазі на один постав; два на річці Княжній, один з них мав два постави, другий — один; і два млини на річці Чайчиній, кожен на два постави. В цих п’яти млинах було 28 товчій, а дохід від них на рік складав до десяти з половиною тонн. Ще два млини на Водолазі належали приватним особам: один — секретарю Васильківському на один постав та сім товчій, другий — дружині колезького асесора Чернова на два постави та сім товчій. Ці обидва млини давали на рік до дванадцяти тонн помольного хліба.         

Горілка. Більшість населення Водолаг мала змогу виробляти хлібне вино, або гаряче вино, яку ми звемо горілкою чи самогоном. Найкращі часи для виробництва горілки на території слобідських полків тривали до 1765 року, за той час багато хто з жителів Водолаг заробив собі капітали. Продавали її у власних оселях, на базарах і ярмарках. Хто міг робити горілки більше, продавав її до шинків, дехто й сам відкривав шинок. На 1732 рік ми бачимо, що з винокурень та пивоварень Нової Водолаги і Малої Водолажки збирали 20 руб. податків.

Головною сировиною для винокуріння було зерно (хліб), від чого і виникла назва напою. Хліба тоді збирали багато й обсяг врожаю перевищував власні потреби мешканців, тому багато йшло й на продаж. Коли у Водолагах поширилися садки, в основу горілки господарі почали додавати солодкі ягоди, яблука, сливи. Відсутність дріжджів компенсували хмелем. Його додавали до закваски, основу якої складало житнє борошно. Визначальним чинником для виробництва якісної горілки була джерельна вода, але розміщувати свої винокурні на криницях, за населеним пунктом, могла дозволити собі козацька старшина або священники чи заможні селяни, які мали своїх робітників. Для значного виробництва горілки важливо було мати поруч дров’яний ліс. Потужність винокурні вимірювалась кількістю котлів і їхнім об’ємом, найкращими котлами тоді вважались мідні. А виробництво вимірювалось у відрах. Контролювала продаж, виробництво і збір податків з виробництва горілки Нововодолазька контора «питейных» зборів.  

Наприкінці XVIII ст. у Новій Водолазі існувало п’ять потужних винокурень: корнета Івана Бугайцова, дворянина Семена Костирки, обивателя Михайла Абдули, обивателя Петра Дорошенка і Степана Носкова. На них було 26 котлів, загалом вони викурювали понад 6000 відер горілки[6]. Слід зазначити, що ці власники винокурень хліб не вирощували, а купували на ярмарках, дрова теж були покупні. Працювали наймані робітники.

Горілку, між іншим, продавали не тільки місцеві жителі або власники винокурень, а й такі персони, що, навпаки б, мусили б триматись від неї  подалі. 1783 року контора «питейных» зборів конфіскувала горілку у священника Миколаївської церкви Іоанна Курдиманова, який продавав гаряче вино, приховуючи податки. У священника не тільки забрали горілку, його ще й оштрафували на 10 руб.

У червні 1794 року на провезенні горілки без податків до Нової Водолаги затримали іншого священника, Артема Цибульникова. Для провезення він використав бочонок з подвійним дном, але у Костянтиноградському нижньому земському суді показав, що той бочонок йому дав Юхим Шкамердін після того як Цибульников освятив колодязь на його хуторі. Батюшка, мовляв, не знав, скільки там горілки і хотів заявити про алкоголь до «питейной» контори, але не встиг до кінця дня, а зранку до нього вже прийшли наглядачі. Покараний Цибульников був так само, як і попередній священник: горілку забрали і стягнули штраф 10 руб.[7]

Асортимент горілчаних виробів тоді був обмежений і залишався незмінним до кінця XVIII ст.: хлібне вино, сивуха, полугар і пінник, і маломіцні напої — пиво й мед. Сивуха вважалася ліпшою горілкою, вона часто згадується в «Енеїді» Котляревського, а саме: «Сивушку так, як брагу хлище», «Медок, сивушку попива».

Горілка була в той час неміцна, 25–30º, та все ж вважалася ліпшою, ніж та, що в центральних губерніях імперії. Письменник Данило Мордовцев у вуста росіянина вкладає такі слова: «А вино у них, хохлов, — горелка. Да и правду, братец ты мой, горелка у них не то, что у нас на Москве, на кружечных дворах — рекой разбавленная. Не водку пьешь, а Москву–реку лакчеш».

Горілки випивали тоді цілі озера, а також річки браги й меду. Мав підставу Котляревський сказати: «Пилась горілка, як вода». Може, тому, що горілка не була міцною, то і пияцтва значного у ці роки не спостерігалося. Наприклад, автор Описів Харківського намісництва кінця ХVІІІ ст. зауважує: «В вине (горілка) предполагается образ дружеского обхождения и угощения, а не единственное намерение п’янства».

Українська горілка стала національним гастрономічним явищем, таким, як борщ, вареники й галушки. Гоголь мав рацію, коли в листі до Максимовича, запрошуючи його до України, намалював словами натюрморт, схожий на фламандський: «А воздух! А гливи, а рогоз, а подсолнухи! А паслен, а цибуля! А хлебное вино ... тополи, груши, яблоки, сливы, морели, терен, вареники, борщ, лопух! ... это просто роскошь!».

Хліборобство. Незважаючи на переваги в отриманні доходів від горілки або ремесел, все ж таки більшість населення Водолаг займалась хліборобством. Загальна площа земельної дачі Нової Водолаги, Нового та Каравану складала наприкінці XVIII ст. 24558 десятин землі, з яких орна земля була площею 16960 десятин. Здебільшого сіяли жито, пшеницю ярову й озиму, ячмінь яровий, овес, гречку, просо, чечевицю, саджали горіх. Ґрунти орали важкими малоросійськими плугами із залізним лемешем, який тягнули декілька пар волів, іноді до п’яти пар. Удруге це ж поле переорювали упоперек, щоб розбити великі грудки землі. Після цього обробляли дерев’яними боронами, які тягнула пара волів.   

Хліб у полі скошували серпами, зв’язували у снопи й закладали в ями. До кожної з них закладали хрест-навхрест 30–60 снопів колоссям всередину. Зверху яму накривали снопом від дощу. Просо та гречку не закладали, поки не просохне на полі. Після жнив хліб з ям перевозили додому, де закладали у круглі стоги або овальні скирти. Бувало так, що перевезений хліб продавали в стогах від 25 коп. до 50 коп. за один залежно від якості хліба. Ті ж стоги, що залишали собі, молотили ціпами, а потім віяли на вітрі, щоби очистити.

Зібраний хліб зберігали в спеціально викопаних ямах. Опалювали їх соломою, заможні хазяї оббивали їх деревом. У ями закладали сухий хліб, потім з глини насипали горловину, а зверху — землю горою. Такий спосіб зберігання був доволі вдалим: зерно не псувалось і було захищеним від можливої пожежі в селі.  

Городи та коноплища. За давніми традиціями, біля кожної садиби у слобожан були облаштовані городи, де саджали такі культури: буряк, ріпу, моркву, цибулю, часник, капусту, боби, горіх, гарбузи, кавуни, дині, огірки, гірчицю, пастернак, петрушку, кріп, салати. Гарбузи звичайні, кавуни та дині, як правило, висаджувало в полі, але окремі сорти гарбузів — на городах, як і незначну частину кавунів та динь. Гарбузів збирали у Водолагах багато, з них готували їжу, частина йшла на корм худобі, а насіння переробляли на олію. В окремих місцевостях давали гарні врожаї дуже смачні кавуни. Добре родила у Водолагах і капуста. Її тут вирощували й білу,  й синю, і цвітну.

Популярним був і тютюн на городах — здебільшого він призначався для продажу на базарах і ярмарках. Незважаючи на доволі вдалі врожаї і значний дохід від продажу, не всім подобалось ретельно доглядати за рослиною, адже треба було підібрати гарну для неї землю, вносити гній, пересаджувати маленькі рослини у грядки, чистити стебла від нижніх листків і верхівок, не проґавити час збору листя, потім зібрати ще його в папуші і розвісити під покрівлею. На все це треба мати час і займатись цим мусить велика родина. Тому більшість жителів вирощували трохи тютюну лише для себе, щоб не витрачати на нього гроші.

Поруч із городами кожна садиба мала коноплища — ділянки для вирощування коноплі. Цю землю потрібно було угноювати як належить. Коноплі добре росли на землях Водолаг, давали високі стебла. Плоскінь визрівала в липні, насіння — у серпні. Коноплі руками видирали з землі, зв’язували у снопи, сушили, молотили на гумні від насіння. Плоскінь вимочували в річках і на ставках, від чого сморід стояв жахливий. Пізніше для цієї роботи відводили окремі місця.

Деякі заможні родини висівали у полі льон, ця культура теж була доволі складною в догляді: поле треба декілька разів переорати, закласти гній, ретельніше орати бороною. Хоча врожаї льону в Новій Водолазі були слабкі, він виростав не дуже довгим, колінчатим, все ж таки тканина з нього була ціннішою, ніж з конопель.        

Сади. Нова Водолага здавна славилась садівництвом. Його розвиток розпочався після викупу Водолаг у казну. Якщо до 1732 року садочки були біля кожного подвір’я, то потім дехто з господарів біля своїх садиб саджав великі сади із сотнею дерев — незважаючи на те, що в лісах та балках росли дикі груші, яблука, вишні, терен, які завжди збирали місцеві жителі для приготування квасу, наливок, настоянок, узвару, сушили на зиму, квасили у бочках і відрах.

Однак водолажці якимось чином отримали багато саджанців іспанської вишні та черешні. Найімовірніше, розповсюдив їх генерал-поручик князь Дмитро Костянтинович Кантемир, що деякий час керував на Українській лінії. Водолажці вдало скористались нагодою і вирощували сортові вишні та черешні у великій кількості. Сушили вишні, варили варення на меду, смачні наливки. Все це добре продавалось на ярмарках у Харкові.

Сортові сливи вирощували і раніше, але деякі сорти завіз також князь Кантемир. Власники садів мочили їх у бочках з прянощами і продавали на ярмарках. Сушені і в’ялені сливи теж користувались попитом, а от наливку тут любили виробляти з дикої сливи, яка мала сильніший аромат і яскравий смак.

Яблука сортові вирощувало у Водолагах вже друге населення, тобто те, що прийшло після 1711 року, ці ж люди завезли червону і чорну смородину. Деякі сорти яблук використовували для виготовлення пастили — її тут теж виробляли багато, потім успішно продавали на базарах і ярмарках, дехто з садівників доставляв її до Харкова, Полтави, Кременчука. Окремі сорти яблук ішли на виробництво яблучної горілки, на квашення з капустою та сушіння.

Найбільшою ж різноманітністю сортів у Новій Водолазі відзначалися груші, бергамоти та дулі. Тут збирали силу-силенну груш різних форм, розмірів, з різним смаком і ароматом. Плоди сушили, робили з них варення на меду, квас, наливки і настоянки, продавали на ярмарках свіжими.

Ще одна рослина, яка з’явилась у Водолагах завдяки князю Кантемиру, — волоський горіх. Хоча його продавали на ярмарках і раніше, однак виростити цю культуру вдавалось небагатьом. Мабуть, жителям підказали, де саме і як краще посадити горіхи, щоб вони швидко росли і давали врожай. Або все ж таки були завезені й саджанці.  

Скотарство. Цей вид домашнього господарства був доволі поширеним, але довгий час для нього не було головної умови — якісних сіножатей. Більшість з них розміщувались по берегах річок, низинах, або в незручних місцях. Степових сіножатей було обмаль, а саме це сіно вважалось найкращим для вигодовування рогатої худоби та коней. Тільки після того, як водолажцям були подаровані землі в Орільських (Водолазьких) хуторах, саме там почали випасати овець, коней, бичків. У тих же хуторах заготовляли високоякісне сіно, воно стояло у скиртах та стогах, а перевозили його вже взимку. Дорога була далекою, тому збирались гуртом декілька родин і санним шляхом доправляли вантаж колонами в кількадесят саней.

Рогату худобу вирощували різну. Звісно, насамперед це були корови, які давали молочні продукти, але головне — народжували телят. Більшість з тих телят вирощували як волів, майбутню силу — тягло у хліборобстві. Воли у Водолагах були великої української породи, їхня вартість складала не менше 5 руб. за одного. В упряж волів починали ставити на четвертий рік життя. Правили ними, лише використовуючи кілька слів, — ця худоба не знала віжок. «Соб» — «повернути ліворуч», «цабе» — «повернути праворуч», «Гей!» – «прискоритись». У Новій Водолазі складно було знайти господарів, які б не мали 3–4 пари волів, а хтось тримав і понад десяток. Деякі чумаки могли зібрати обоз на 30–40 пар волів, мали свої фури і наймали тільки погоничів. Відбракованих бичків, які не мали змоги стати гарними волами, вигодовували на добрих пасовищах, давали худобі барду (залишок після відгонки спирту із браги) з винокурень і продавали на ярмарках на м’ясо. Корів утримували до десяти років, потім відгодовували і теж продавали на м’ясо. Шкіри продавали на місці своїм кушнірам.

Коней у Водолагах було доволі багато — більше, ніж в інших селах і містечках з українським населенням. Особливо часто їх використовували господарі, які багато їздили по ярмарках чи базарах зі своєю продукцією. Деякі господарі запрягали коней у борони, щоби прискорювати польові роботи. Перше населення Нової Водолаги взагалі складали переважно кінні козаки, однак вже друге населення віддавало перевагу волам, бо вони витриваліші у важкій роботі і краще перевозять вантажі на далекі відстані. Між тим коней у Новій Водолазі тримали священники і церковнослужителі, чиновники і відставні військові. Не кажучи вже про стайні ремонтерів різних полків імператорської армії. Була своя стайня і на шовковичному заводі.

У Водолагах кожна родина розводила багато свиней: якщо в господарстві менше п’яти свиней, вважалось, що це бідна родина. Зазвичай було вісім-десять і це ще небагато. Вони утримувались на волі, бродили по слободі й луках, а коли в дубових гаях опадали жолуді, звідти вигнати свиней було дуже складно. Тільки коли треба було підгодувати свиню на продаж чи заколоти на родинне свято, її заганяли в саж, де вона вже набирала вагу не тільки тому, що добре їла, а й тому, що майже не рухалась. 

Овець у Водолагах розводили теж багато. Деякі родини — десятками, особливо ті, що мали під боком добрі вигони. У XVIII ст. у Водолагах були вівці двох порід — української і кримської, обидві мали свої вагомі якості, для виробництва вовни, звісно ж, краще підходила кримська порода. Розводили їх насамперед заради м’яса та шкури, хоча місцеве населення охоче споживало молоко і робило сири, а в деяких родинах виготовляли і масло. Курдючний жир українці нині використовують зрідка, а колись він був вагомим в кулінарії продуктом, значущим не менше за свиняче сало.

З січня по травень у Водолагах різали ягнят на смушки, які добре продавались на ярмарках приїжджим купцям, але вигідніше було повезти смушки на продаж до Решетилівки. З ягнятини готували різні страви, але здебільшого висушували її в печах і споживали під час постів так само, як сушену рибу. На початку червня для кожного господаря, який мав багато овець, наставала пора стрижки. Вовну збирали в окремій клуні. Якщо вона йшла на продаж, її теж скуповували приїжджі купці на ярмарках у Водолазі. Але використовували вовну й місцеві господині, тоді її треба було вимивати річковою водою. Шкури теж купляли місцеві кушніри.

Водолажці у XVIII ст. мали силу-силенну птиці, вона була скрізь. Майже на кожній річечці або ставочку плавали сотні качок та гусей, вулицями ходило безліч курей. Майже всю птицю в ті часи з весни до осені господарі не годували — вона знаходила корм сама. Взимку курей тримали у спеціально збудованих плетених курниках, обмазаних глиною та вкритих соломою. Взимку птиці давали зерно, висівки, залишки овочів, гарбузи. Незважаючи на те, що курей було багато, їхнє м’ясо споживали зрідка — насамперед від них брали яйця, десяток яких коштував майже так само, як курка, — 10–12 коп. Восени господарі відбраковували курей по старості або через можливу хворобу, і вже з них готували їжу або продавали їх. Курячий бульйон вважався лікарським засобом і якщо захворював хазяїн, у родині різали найкращу курку, щоби він скоріше видужав.

Качок взимку не утримували, за винятком тих, від яких очікували каченят навесні. Як правило, залишали їх не більше десятка і тримали з гусьми (теж заради приплоду) в хліву, годували ячменем і вівсом. До першого «скла» на ставках і річках качкам нічого не давали їсти вдома, а вже потім заганяли в окремий саж, підгодовували й різали. Вони добре йшли на продаж, а частину птиці господарі залишали собі, щоб зробити так звані полотки — розрізані навпіл тушки птиці холодного копчення. 

Гусей також здебільшого різали на перших морозах на продаж, збирали з них пух і перо. Тих, які призначались для виготовлення особливої гусячої шинки, вигодовували в окремих сажах. Понад місяць такі гуси майже не рухались. Гусячою шинкою смакували на Різдво. Нам відомі два місця, де вона була найсмачніша, — це Нова Водолага і Харків. Однак треба сказати, що водолажці для себе відбирали найкращих гусаків, а харківці лише купували з того, що їм пропонували.      

Бджільництво. Першу згадку про пасіку водолазьких жителів зустрічаємо вже 1686 року в документі про втечу з татарського полону Ганни Іванівни Дехтярьової. Її родина тримала пасіку поблизу Нової Водолаги. Татари 21 серпня 1686 року взяли в полон саму Ганну, її батька і сестру Палажку, були захоплені й інші жителі Водолаги. Для Ганни все закінчилось вдало: біля річки Береки їй вдалось втекти і вона повернулась до додому, де її вже не сподівались побачити чоловік і діти.

Величезна пасіка була у маєтності Донець-Захаржевських, яка згодом перейшла у власність генерала Дашкова. На 1722 рік в ній стояло 80 вуликів[8]. Доволі великі пасіки мали місцеві священники і церковники, відставні військові, але багато жителів мали невеличкі пасіки на декілька вуликів біля своїх будинків. Майже кожний садівник вважав за обов’язок тримати власну пасіку. Мед і віск продавали на ярмарках у Водолазі приїжджим купцям. Більшість водолажців не купували меду — якщо не було своєї пасіки, як правило, його міняли його у кумів на інші продукти.

Більшість вуликів у Водолагах робили з липового дерева, розставляли їх півколом і огороджували хмизом. Власники значних пасік вивозили вулики на поля, де росла гречка, маленькі пасіки стояли в одному місці всю теплу пору, починаючи з кінця березня, коли господарі виносили їх з льохів. Утримувати багато вуликів означало для господаря займатись бджільництвом професійно, бджіл треба було годувати взимку, захищати від нападу чужих бджіл, стежити за формуванням молодого рою, щоб перевести його в порожній вулик. У вересні вулики забирали до спеціального сараю-пчільника, під яким був льох. До нього переносили вулики на зиму, як тільки починались  морози.

Шовківництво. Шовковиця біла і чорна росли в Водолагах здавна, місцеві садівники навчились вирощувати це дерево, використовуючи і насіння, і живці, і навіть прищепу, найчастіше ж вдавались до відведення. 1773 року імператриця Єкатєріна II надіслала наказ смотрителю Актюбинських шовковиих заводів колезькому асесору Миколі Петровичу Ричкову розробити положення про заснування шовковичних заводів на території Слобідсько-Української губернії. Положення було затверджено і в тому ж році губернатор Євдоким Щербінін отримав наказ заохочувати розведення шовкопрядів. Хоча Нова Водолага, Нове і Караван не підпадали під юрисдикцію Слобідсько-Української губернії, саме Щербінін мав наглядати за розвитком цієї справи, а Катерининська провінційна канцелярія мусила допомагати йому розвивати шовківництво в цих селах.

Вже 1773 року місцевим жителям роздали насіння тутових дерев, але наступного року зійшло воно лише частково, а потім майже всі пагони засохли. Більшість населення Нової Водолаги під примусом почала служити на шовковичному заводі. Спочатку вирощували на своїх городах саджанці шовковиці, потім переносили їх на окрему плантацію. Уряд хотів отримувати від водолажців замість податей вироблений ними шовк. Контролювали цю справу інструктори й надзирателі по всіх населених пунктах, де вирощували шовковицю.

Одна із справ за 1786 рік наочно показує, наскільки примусовим було все це. Того року місцевий священник Артем Цибульников купив двір водолазького жителя Івана Караванщенка і вирубав у саду 16 великих кущів шовковиці. Це помітив надзиратель шовковичного заводу Марко Циганенко і подав на священника скаргу до Костянтиноградського духовного правління[9]. Підтвердили факт рубання живих шовковиць виборні служителі Василь Лиманенко та Микола Рудич. Місцевому благочинному священнику довелось збирати покази Цибульникова, церковників Миколаївської церкви, порахувати кількість пнів, яких виявилось дев’ять. З інших почали рости відводки, а шістнадцятий кущ взагалі був цілим. Знайшли й робітника, який вирубував кущі за наказом дружини Цибульникова, — ним виявився місцевий житель Герасим Остапенко. Сам Цибульников переконував, що наказав вирубати сухе дерево, а не живе. Після проведеного слідства було наказано не рубати жодного живого дерева шовковиці, незалежно від того, на чиєму городі чи в чиєму саду воно росте.

На 1782 рік ми бачимо, що шовківництвом займаються садівники Чугуєва, вони вирощують черв’яка, а потім кокони відвозять на завод у Новій Водолазі, де вже виробляють шовк. Понад 190 чугуївців були задіяні у цій справу, але хотіли від неї відійти.

Першим управителем шовковичного заводу в Новій Водолазі з 1774 року був колезький асесор Іван Чернов, який раніше, з 1769 року, займав посаду управителя казенних Водолаг — найімовірніше, більш підходящого чиновника для керування шовковим заводом знайти не вдалося. Головним управителем українських шовкових заводів призначили брата Миколи Ричкова — секунд-майора Івана Петровича Ричкова, який привіз із собою перших фахівців шовковичної справи. Саме вони обрали з місцевих жителів декількох, котрі під керівництвом приїжджих отримали перші знання з вирощування шовкопрядів і виготовлення шовку. Одним з перших майстрів на шовковичному заводі став водолажець Федір Чайченко.

Одразу ж стало зрозумілим, що у Новій Водолазі бракувало не тільки фахівців для роботи на заводі. Не було й місцевостей, які годилися б для вирощування шовковиці. Через це 1776 року Нова Водолага отримала землі в Орільських (Водолазьких) хуторах. Деякий час вважали, що саме там слід вирощувати шовковичні дерева, але чомусь цей проєкт не пішов далі листування.

Справи з розвитку заводу і плантацій почали просуватись, коли до Нової Водолаги з Італії прибув новий директор заводу капітан граф Яків де Парма[10]. Сталось це 1789 року. Він привіз із собою нові технологічні здобутки, проєкти і книги. Якова супроводжували його рідні, а також близькі йому помічники.

На час приїзду де Парма у Новій Водолазі і селі Новому було започатковано чотири великі плантації шовковиці. Плантації з вирощування шовковичних дерев розміщувались не тільки у Новій Водолазі та Новому, а й у безлічі інших населених пунктів: Просяному, Шпаківці, Миколаївці, Михайлівці, Валках, Краснокутську, в інших селах і містах Харківського, Охтирського, Богодухівського, Зміївського, Ізюмського, Куп’янського, Сумського повітів. Декілька поміщиків Валківського повіту займалися садівництвом у своїх маєтках. У самій Новій Водолазі на 1797 рік було чотири плантації, де росло 4 тис. старих дерев, а планувалось пересадити 11 тис. молодих шовковичних дерев заввишки близько двох метрів і з товщиною стовбура близько 9 см. Того ж року граф де Парма виписав з Ланґедоку чотири дерева, які будуть використані для прищеп на молоді шовковиці на нововодолазьких плантаціях, оскільки ланґедокські шовковиці мають краще листя і поживніші для черв’яків.

Самі шовкові заводи являли собою звичайні дерев’яні сараї біля плантацій шовковиці. В них стояли дерев’яні столи, вкриті рогіжками, на яких відгодовували шовкопрядів. Окремий сарай стояв на заводському подвір’ї у Новій Водолазі, куди привозили кокони з різних ділянок і де стояло дерев’яне обладнання (мотальні) для мотання шовку. Поруч, у самій Новій Водолазі, за казенні гроші граф Яків де Парма звів дерев’яний на кам’яному фундаменті будинок, де поселився зі своєю родиною. Казні він обійшовся у 1330 руб.

При заводі у Новій Водолазі перебували постійні й тимчасові робітники. Його обслуговували декілька ремісників: ковалі, теслярі, столяри, гончарі, котлярі, всього приблизно 20 осіб. При заводі була своя військова команда, яка охороняла завод, в середньому в ній несли службу десять солдатів. Поденну роботу виконували близько тисячі людей на рік. Вони вирощували дерева і збирали листя для годування шовкопрядів. Поденну роботу ніяк не оплачували, а зараховували в подушні податки.

Постійних робітників на заводі було в різні часи від 70 до 40: майстри, підмайстри та учні. Робітники керували висаджуванням і вирощуванням нових плантацій шовковиці, вирощували шовкопрядів, мотали шовк. Вільними від роботи ці люди були тільки взимку. У документі 1797 року ми бачимо серед майстрів Петра Шулекіна, Івана Карпенка, Івана Горшковозенка, Івана Гармашенка, Івана Бєлобровенка. Підмайстрами на той же рік значились Федір Гуртенко, Степан Нечипоренко, Максим Миколенко, Іван Нетецький, а учнями — Михайло Шивченко, Філіп Карпенко, Яків Кривич, Федір Цинбаленко. У цьому ж році граф де Парма в листуванні з міністром князем Олексієм Борисовичем Куракіним обговорював навчання на заводі в Новій Водолазі учнів з Московського та Петербурзького виховних будинків. Тоді ж «письмоводителем» на прохання графа де Парма було призначено відставного сотника Івана Курезького, а жалування самого графа переведено до Харкова, де він мав свій маєток в залопанській частині міста. Де Парма отримував на рік 346 руб. 35 коп.  

Того ж 1797 року граф де Парма писав у рапорті слобідсько-українському губернатору Олексію Григоровичу Теплову, що він регулярно просить призначати сторожами на плантації шовковиці гідних людей, але водолазьке волосне начальство відправляє на цю роботу калік на милицях і малолітніх хлопчиків. Просив він, щоби його майстрів, підмайстрів та учнів шовковичного заводу не долучали в Новій Водолазі до інших робіт, не призначали квартирантів і не давали наряди на підводи. Губернатор обіцяв наказати нововодолазькому правлінню припинити утиски постійних робітників шовковичного заводу, для чого граф де Парма надав губернатору список цих людей. Однак, як видно з іншого листа директора заводу, розпорядження високого начальства в Новій Водолазі залишили без уваги[11].

Але в подальшому всі непорозуміння були вирішені: ми бачимо, що у лютому 1799 року граф де Парма підтримує прохання місцевих жителів, а саме волосного голови Петра Дорошенка, про те, щоб у Новій Водолазі не розквартировували драгунський кінний полк, який починали формувати в Харкові. Де Парма, в свою чергу, писав, що водолажці будуть зайняті на плантаціях шовковиці, також на ремонті сараїв та заготовці листя. Тут, найімовірніше, графу де Пармі довелось домовлятися із волосним правлінням, оскільки він хотів побудувати новий сарай біля плантації, що поблизу Шпаківки, причому з гарного сухого лісу.

Які ж доходи отримувала казна від цього підприємства? Відомо, що на рік завод в Новій Водолазі поставляв менше одного пуда шовку двох сортів. При тому, що витрати на виробництво були непомірними: тільки 1799 року граф де Парма отримав з Державної «мануфактур коллегии» 2241 руб. 75 коп. Перші гроші, 326 руб. 40 коп., надійшли наприкінці січня і їх було витрачено в одну мить на залізо і сто столів для заводу. А ще купили такі речі: долота, пилки, гаки, папір, сургуч, чорнила. За кілька днів де Парма придбав у Харкові в німця Івана Рейніке за 250 руб. помпу з трубами на випадок пожежі.[12] З пожежною помпою все зрозуміло, але навіщо було купувати для заводу казенний фруктовий сад у Новій Водолазі? Він обійшовся у 80 руб. і для розвитку плантацій не мав жодного значення, бо спочатку належало викорчувати старі плодові дерева, і це обійшлося би теж у значну суму.

Водночас де Парма повідомляв на початку 1799 року, що саме необхідно купити для функціонування заводу. Це чотири пари волів (на той час один віл вже коштував 25 руб.), чотири фури (кожна по 10 руб.), двоє коней з повозкою (80 руб.), шість залізних мотальних машини (кожна по 50 руб.), десять залізних гребінок, 20 залізних лопат, 24 коси для скошування трави між шовковицями, 30 драбин для збирання листя шовковиці, 3000 штук цегли для печей (30 руб.), вапно, полотно для метеликів шовкопряда (понад 21 м), дощок на 25 руб. Загалом же на кінець грудня 1800 року порахували, що граф де Парма на шовковий завод у Водолазі за два останніх роки отримав 3980 руб. 10 коп.  

1799 року головним інспектором шовківництва на півдні імперії призначили барона Фрідріха Августа Маршала фон Біберштейна. Він одразу видав «Краткое руководство для разведения шелка в России» і почав поширювати його через губернське начальство приблизно по 46 коп. за примірник. У Харкові вдалось продати 37 штук, далі справа не йшла. Залишки повернули барону Біберштейну, коли він прибув до Харкова. Директору заводу у Новій Водолазі надіслав насіння шовковиці, щоби той  розповсюджував його серед поміщиків. Перебуваючи у Харкові, Костянтинограді, Новій Водолазі, барон Біберштейн пише довгого листа губернатору Кирилу Івановичу Нєвєрову: «…приписанные к заводу жители принуждены были исправлять заводскую работу без платежа, не получая от завода яко казенного никакой прибыли, то ни мало не удивительно, что они как завод так и самое шелководство ненавидели яко сущую для них тягость…»[13]. І далі він робить крок до переформатування відносин між жителями Нової Водолаги і шовковим заводом, передавши весь завод на користь водолажців. Що з того вийшло — окрема історія, яка мала продовження у XIX ст. Можна сказати лише, що водолажці ненавиділи шовківництво й далі.