Сучасна Вільшана по новому адміністративному поділу увійшла до Солоницівського об’єднання територіальних громад Харківського району Харківської області. У минулому це містечко Харківського слобідського козачого полку, розташоване у межиріччі, на високому плато поміж річками Лосиком та Вільшанкою (Нецвітаєм).

Перші згадки про ці території ми бачимо у 1571 році, коли путивльські та рильські сторожі розташовані між річками Мжею та Коломаком зіткнулися з канівськими мешканцями, щоб уникнути протистоянь, сторожі було вирішено перенести на «Олешанки удские», де річка Вільшанка впадає в Уди.  Річка Вільшанка (Олешанка), що впадає в Уди і починається біля Муравського шляху, згадується також і в «Книге Большому чертежу», 1627 року. Саме річка дала назву населеному пункту, бо вона відома задовго до початків його оселення.

Перша письмова згадка деревні «Ольшаной» ми бачимо у 1660 році про дев’ять служилих росіян, розігнаних полтавськими козаками Федора Жученка у 1661 році. Подальші документи говорять про Вільшану вже як українське поселення. Як слобода Вільшана згадується вже у 1673 році із наказним сотником Григорієм Борисовим та отаманом Лук’яном Комнатським. Можемо припустити, що слобода Вільшана оселена у 1669-1672 роках.

Небезпека від татарських нападів 1679-1680 років мала своїм наслідком побудову фортеці у Вільшані. Вільшанський сотник Іван Смородський у своєму проханні жалування в Москві зазначав про бої біля Вільшани 1679 року писав, що був поранений і навіть захопив чотирьох полоняників у тих боях. Значні втрати від зимового набігу 1680 року, тоді у Вільшані й околицях узято в полон 89 людей, забрано тридцять снопів пшениці, коня, чотирьох волів та тридцять овець.

Побудова фортеці у Вільшані, звичайно ж ініціатива Московської держави як частина забудови Ізюмської лінії. Керував побудовою «курчанин» Мартин Степанович Уколов. Відомо, що він розпочав службу 1661 році і брав участь у багатьох походах, а з 1678 року був призначений воєводою в Богодухові.

Цитадель Вільшанської фортеці була побудована у плані неправильним чотирикутником мірою 120 сажнів (близько 255,6 м) стоячим дубовим тином вишиною в 2 сажні (близько 4,3 м) с чотирма кутовими баштами та проїзними воротами без башт. Колодязя у фортеці не було, тому до річки вела таємна фортка. Окремо слід виділити воєводський двір в середині цитаделі, де стояли хороми для воєводи та служилих людей, приказна ізба, в ньому ж зберігались запаси пороху, ядр та свинцю. Цитадель оточував рів глибиною 1,5 сажні (більше 3 м). На озброєнні гарнізону були чотири залізних пищалі близько 2 м довжиною на волокових станках, та 30 мушкетів.

Форштадт, або великий острог, мав в довжину 670 сажнів (1427 м) дубовим лісом вишиною 1,5 сажні. Його теж оточував рів глибиною 1,5 сажні, а в нього вели двоє проїзних воріт. Колодязів не було і у форштадті, тому до води вели чотири таємні фортки.

До 1691 року ми бачимо що цитадель збільшилась до 235 сажнів у довжину (близько 500 м), а форштадт зменшився до 635 сажнів. Зменшується і число форток до виходу к річкам, їх стає дві. У цитаделі показаний казенний погреб, а при ньому і гарматах десять пушкарів: Данило Офанасьєв, Степан Тростянецький, Павло Кривуленко, Петро Полупан, Ігнат та Данилов Торяники, Дмитро Осипов, Микита Колачник, Гаврило Ігнатов, Курилко Чирир. 

До 1695 року фортеця поступово робить більшими рови, які оточують цитадель та форштадт, вони мають вже глибину 2 сажні, а ширину 3 сажні. На воєводському дворі ми бачимо більше детальну інформацію про будинки, це: приказна ізба та дві світлиці на подклетях.   

Невеличка Вільшанська фортеця, в разі оборони мала використовувати природні перепони, бо в ній не було тарасів, обламів, кроватєй, катків. Навряд чи вони змогла витримати тривалу облогу великого татарського загону, незважаючи на присутність артилерії.

Вільшанська фортеця останній раз зафіксована на геометричному плані 1777 року, а от вже у 1782 році залишки її були розібрані. До наших часів зберіглись залишки валів на північ від центру Вільшани, по вулиці  Парківській від початку до перетину з вулицею Ганни Шупенко, яка носить у вільшанців назву «Паркан».