© В. Л. Маслійчук

ВСТУП

Проблеми історії еліти напевно є трохи не чільними в сучасній українській історіографії. Хоча й набувають вони різних відтінків під прискіпливими поглядами істориків. Певна неувага до історії вищих прошарків у радянській історіографії уже в 90-х рр. минулого століття компенсувалася такою кількістю досліджень різного рівня, що обґрунтування актуальності цієї теми видається ледь не зайвим.

Але, все таки, здається питання стосується не стільки еліт, скільки їх “реабілітацій”, пошуку незбереженого пласту “високої культури”, доведення історичності нації та тяглості історичного процесу. Хоча не менш важливим є осмислення природи, суті влади, механізму її здійснення, контролю над основними суспільними інституціями. Звідси й певне зацікавлення й на сьогодні важливими проблемами: влади й набуття матеріальних благ, різниці в поглядах різних соціальних груп, діалогу влади й суспільства.

Автор не приховує, що зараз, коли праця подана до друку (власне, пролежавши без істотних змін кілька років з внесеними деякими уточненнями й узагальненнями), він би написав її дещо інакше. Але робота видається нам більш менш цілісною, а сфера зацікавлень з плином часу дещо змінилася. Тому щодо способу дослідження й написання даної роботи слід певно вжити новомодну фразу – “Пута традиціоналізму обплутують наш дискурс”. Тобто, ми не приховуємо, що йдемо в руслі вивчення “нашої еліти”, тяжіємо до позитивізму, а поза фактажем висловлюємо власну думку, яка може бути оскаржена чи спростована.

Поруч з тим, автор, керуючись такими мотивами, намагався поглянути на спільноту, що базувалася на традиції (в даному разі на “черкаских обыкностях”), спільноту, де досвід передається у вигляді звичаю, порядку, правил поведінки, ту традиційну спільноту, яка перебувала під контролем іншомовного, чужого уряду, повсякчас стикаючись і входячи в діалог з російськими прикордонними соціальними групами, нарешті, ту спільноту, що підпала на поч. 30-х рр. XVIII ст. під інтенсивні модернізаторські заходи царського уряду. Еліта цієї традиційної спільноти – козацька старшина з непотизмом, надзвичайною вагою кровної спорідненості, з військово-демократичними звичаями та спробами відокремитися від загалу, леґітимізувати своє панівне становище і стала об’єктом дослідження.

Саме “традиційність” і визначала хронологічні рамки студій, що охоплюють період від часу утворення слобідських полків до початку реформ князя О. Шаховського 1733 р. Реформи Шаховського обрані кінцевою датою невипадково, вони розпочинають реальну систематизовану ліквідацію автономії слобідських полків, підривають основи “обикності”, сприяють раціоналізації внутрішніх відносин. Цей процес кооптації реґіону до імперії, що інтенсивно розпочався  у 30-х рр. XVIII ст. тривав до скасування залишків традиційних політично-соціальних відносин в 80-х рр. XVIII ст. з певним відгомоном до початку ХІХ ст.

Важливою рисою даної роботи є те, що досліджується прикордонний реґіон – Слобідська Україна, де відбуваються перехресні взаємодії різних географічних зон, релігій, культур, мов. Реґіон з доволі суперечливим минулим і сьогоденням, з одного боку, надзвичайно вабить дослідника гуманітарія, з другого, дослідження тривалих культурних взаємодій вимагає толеранції, намагання “не судити, а розуміти”, в тому числі й поведінку української козацької старшини. Хоча історик не є вільним від упереджень, то, звичайно, і автор даного дослідження дещо залежний як від свого ще шкільного захоплення козацтвом, так і від беззастережної симпатії до українського, "рідного", "свого". Отже, дослідник намагався дослідити історію козацької старшини слобідських полків, передусім, політичне та соціальне виокремлення прошарку. Тобто, студії обмежилися політичною та соціально-економічною характеристиками старшини. Не заперечуємо, поза дослідженням залишився величезний пласт проблематики історії місцевої еліти від способу мислення до сімейних стосунків, підходи компаративістики допомогли б, напевно, знайти чимало подібного з ґенезою слобідсько-української козацької старшини як в сусідніх автономіях, так і по ланцюгу Великого кордону тощо. Автор усвідомлює невичерпність даної теми, але хоч така дещиця зробленого, сподіваємося, знадобиться як науковцям, так і просто шанувальникам старовини.   

*             *             *

Дана робота є моєю дисертацією, захищеною 14 березня 2001 р. На пораду друзів я лише змінив 1-й розділ та вніс деякі правки до наступних, збільшивши для кращого читання їх кількість з 3-х до 5-ти. Принагідно хочу подякувати всім моїм науковим керівникам, опонентам, консультантам, експертам, рецензентам, всім, хто читав мій твір, робив зауваження, допомагав роботі над текстом, сприяв захисту, нарешті просто втішав добрим словом, слушною порадою. Щира дяка та низький уклін.

РОЗДІЛ 1

ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛА

1.1. Історіографія

Свого часу Д.І. Дорошенко зазначав, що “Історіографія Слобідської України доволі добре розроблена в українській і російській історичній науці, з далекого погляду навіть краще, ніж певні періоди історії Гетьманщини” [99, с.214]. Частково, це дійсно так, бо розгляд історіографії Слобідської України показує широкий спектр думок на проблеми розвитку реґіону і, відповідно, на проблеми формування місцевої козацької старшини.

Одразу відзначимо те, що класифікувати історіографію історії Слобідської України доволі важко. Користуючись нагодою, бо, на нашу думку, процес творення так само, а то і більше цікавий для історика як і твір, відзначимо, що класифікувати історіографію автор намагався кілька разів. Жодна з класифікацій не отримала прихильного відгуку ні наукових керівників, ні рецензентів. Над історіографією Слобідської України не тяжів “автономістичний баласт” Гетьманщини, шанування старовини спочатку радше носило реґіональний характер, місцевий патріотизм поєднувався з наголошенням вірності російському престолу. Багато в чому ця історіографія була відгомоном наголосу нащадків місцевих старшин на своїй знатності, леґітимізації "новою шляхтою" свого становища 60-80-х рр. XVIII ст. Далі, разом з початками наукових розробок, можна говорити про існування кількох підходів до історії Слобідської України, найпліднішим з яких що правда не за кількістю теорій, а радше за числом виданих праць виявився підхід групи вчених на чолі з Д.І.Багалієм. Лише студії радянських вчених можна підвести до певного спільного знаменника. Проблеми дослідження історіографії історії Слобідської України  характерні для більшості реґіональних історіографій неоднорідної історії України.

Історіографія кінця ХVIII - 50-х рр.ХІХ ст.

Вперше в історіографії тема формування слобідсько-української козацької старшини порушується в історичній передмові до “Топографічного опису Харківського намісництва” 1788 р. Описуючи управління слобідських полків, анонімний автор підкреслює, що місцеві старшини управляли справами як військовими, так і цивільними і наголошує, що слобідські “чини” мали переважно знатне походження [217, с.24].

Стирання політичних меж, розбіжностей у правових відносинах, подібність долі колишніх українських автономій, інкорпорованих до складу Російської імперії сприяли усвідомленню колишніх Гетьманщини та Слобожанщини як єдиного цілого "Малоросії й України ". Цей процес надзвичайно цікавий з огляду на початок формування модерної української нації й знайшов частково своє відображення в історіографії. Українські і російські історики кінця XVIII – поч. ХІХ ст. наголошували на єдності Гетьманщини і Слобідської України. Так, зокрема, О. Ріґельман відзначає, що слобожани від мешканців Гетьманщини ані мовою , ані звичаєм “отмены не имеют” [258, с.747]. Невідомий автор “Історії Русів” зазначав, що слобідські полки спочатку нібито перебували під владою гетьмана, але полковники тих полків випрохали у князя В.В. Ґоліцина в 80-х рр. XVII ст. особливий устрій [124, с.154].

Перша історична праця, що стосується безпосередньо слобідських полків, “Записки о слободских полках с начала их поселения до 1766 г.” (Харків 1812), належить перу І.І. Квітки [303 , с.448]. Автор, який був представником одного з найвідоміших в слобідських полках старшинського роду, з малоліття (нар. 1745 р.) перебував у козацькому реєстрі як “підпрапорний” [339, спр.467, арк.26 зв.], мусив, разом з іншими старшинами доводити свою знатність у 60-х – 70-х рр. XVIII ст. Вже під час переселення, зазначає І. Квітка, українці мали “начальство” – старшин, більшість з яких була з польського шляхетства, їх нащадки в 60-х рр. ХVIII ст. за проведеною реформою пожалувані класами “великороссийских чинов”. Причиною, через яку шляхтичі покинули Польщу, було бажання служити російському монарху [133, с.5]. І.І. Квітка говорить про існування старшинських виборів у слобідських полках, подає перший систематичний огляд реформ російського уряду, описує становище і обов’язки старшини, наводить список слобідських полковників. Твір І.І. Квітки – перший систематизований огляд історії слобідських полків; на висновках, твердженнях цього автора базуються майже всі наступні дослідники історії реґіону. Багато уваги І.І. Квітка приділяє затвердженим жалуваним грамотам про привілеї слобідським полкам. Цитування цих грамот, констатація вірності слобожан російському престолу – все це, часто без належного обдумування і критики, ставало доґмою для наступних істориків, черговою підставою для  реґіонального патріотизму.

Просвітницьке сприйняття історії в першій половині ХІХ ст. впливає на історіографію. Художній історичний твір має в той час для історика не менше значення, ніж історична праця. У цьому випадку, слід звернути увагу на творчість племінника І.І. Квітки, українського письменника Г.Ф. Квітки-Основ’яненка, в якій так чи інакше висвітлюється слобідсько-українське минуле. У своїх творах український класик розширює твердження дядька про переселення на слободи “панів-шляхтичів”. Особливо це відзначено у “стародавньому переказі” про заснування Харкова, де засновником низки поселень на Слобожанщині багата уява письменника зображує православного шляхтича Андрія Квітку [136]. В інших “витягах з пам’яті” – “Татарских набегах” [139] Г.Ф. Квітка-Основ’яненко занотовує, що всі події, які відбулися на Слобожанщині: осадження слобід, будівництво фортець, захист від татар, утворення козацьких полків – все це ініціатива переселенців-панів [139, с.521–522]. Просвітитель Г.Ф. Квітка неоднозначно змальовує козацьких старшин. З одного боку, козацькі  “урядники”, їх дружини, діти є справедливими, шляхетними, набожними, як  у зворушливому оповіданні “Панна Сотниківна” [138]. З іншого боку, важко не помітити, що у багатьох творах класика місцеве шляхетство, за виразом М.Ф. Сумцова, “носит мрачный колорит” [284, с.202]. Козацькі старшини, незважаючи на певну симпатію до них письменника, нездалі і недолугі, яскравий приклад цьому – сотник Забрьощенко з “Конотопської відьми”, чи оповідь про порожню діжку, гудіння якої старшини сприймали як гарматну канонаду в “Татарских набегах” [135; 139, с.550–557]. А у творах, що виходять хронологічно за нашу тему, – “Пан Халявський” і “Дворянські вибори” – представники місцевого шляхетства зображені надзвичайно обмеженими і нікчемними [137; 134].

Видатний російський історик і філолог І.І. Срезневський зазначає, що в 40-х рр. XVII ст. на Слобідську Україну переселились представники шляхетних сімей, але їхнє шляхетство не означало, що вони були поляками – це були православні, “руські” дворяни [270, с.5]. І. Срезневський вперше висловлює думку, що однією з причин скасування слобідських полків було “притеснение” козаків старшиною [270, с.21], тодішню верхівку суспільства дослідник розподіляє  на три “класи” – поміщиків, міських управлінців і військових [270, с.6].

Історики Слобідської України 40-х рр. ХІХ ст., (нащадки козацьких старшин) практично не виходять за межі  зображення Квіток, хоча у творах того часу трапляються достатньо цікаві, нові думки. В. Пассек у своїй праці з історії Харківської губернії [222], звертає увагу на втрату Слобідською Україною “колориту”, що пов’язує з поширенням на цих землях російського землеволодіння і зайняття росіянами старшинських урядів в козацьких полках. Висловлює власні думки щодо історії місцевої козацької еліти відомий просвітитель, ініціатор відкриття Харківського університету В.Н. Каразін. Говорячи про переселення на слободи, В.Н. Каразін зазначає, що переселенці обирали собі керівництво і природно визнали за начальство православних панів, які також тікали від “ляхів і унії” [130, с.36]. Першим з дослідників В.Н. Каразін наголошує на культурницькій, просвітницькій ролі місцевої знаті.

Лише у 50-х рр. ХІХ ст. з’являється робота, яка по праву може назватися більш-менш історичною, але аж ніяк не за критичним сприйняттям чи ходом думок, переосмисленням, а за наявністю багатого матеріалу і об’ємності. Маємо на увазі працю архієпископа Філарета “Историко-статистическое описание Харьковской епархии” [293-297]. На відміну від попередніх видань з місцевої історії, що базувались на обмеженій джерельній базі, в цій праці використано багато архівного матеріалу: витяги з архівів семінарії, церков, монастирів, в тому числі синодики, купчі, дарчі тощо; стародавні документи, які зберігались у фондах офіційних установ, зокрема листування чугуївських воєвод другої половини XVII ст., витяги з царських грамот; нарешті документи з дворянських архівів, фамільні записки Квіток і Лесевицьких. Відзначимо, що джерелами у Філарета є і написи на книгах, подарованих церквам і монастирям, панегіричні написи на надгробках і віршований твір на похвалу Захаржевським, надрукований 1705 р., перекази про місцевих священиків і поміщиків. Тобто, праця Філарета цікава, насамперед, в археографічному плані, з фактологічного боку. Хоча автор здебільшого уникав узагальнюючих висновків після цитування великої кількості джерел, подекуди він все ж відзначає, що побут і управління на Слобожанщині були українськими, перенесеними з-за Дніпра, свої права і пільги місцева старшина здобула, керуючи обороною краю від татар. Філарет наголошує на меценатстві і благочинності місцевої знаті. Більшість надрукованих Філаретом документів дозволяли по новому поглянути на минуле реґіону і, як не дивно, при уважному прочитанні спростовували думки попередників, особливо щодо вірності слобожан царському уряду, реформ Шаховського тощо.

Дуже мало нового з історії козацької еліти Слобідської України дає робота С. Кованька [144], однак дослідник звертає увагу на русифікацію місцевої старшини, вбачаючи її причини в підпорядкуванні російським генералам, існуванні в слобідських містах воєвод.

Отже, існує декілька рис, що вирізняють дану історіографію: визнання "знатності" козацьких старшин, наголошення на "справедливості" царського уряду, романтичне захоплення минулим. Історичні твори насичені колоритними зображеннями старшин із залученням усних переказів. Слід напевно зважити на таку доволі істотну річ -  "образ" козацького старшини, який "вимальовували" тогочасні історики сприймався безпосередньо читачами історичних творів, впливав на усвідомлення минулого, на історичну пам'ять.

Зацікавлення суспільством та накопичення емпіричних даних у 60-80ті рр.ХІХст.

Соціальні зміни, що відбулися в Російській імперії у 60-х рр. ХІХ ст., мали безпосередній вплив на історіографію. Саме у 60-х рр. ХІХ своєю працею про становище селян на Гетьманщині [155] О.М. Лазаревський почав утверджувати в історіографії погляд на козацьку старшину, як на соціальну групу гнобителів та визискувачів, аморальну, “злу силу” суспільних процесів на Лівобережній Україні другої половини XVII–XVIII ст. Невтішні думки О.М. Лазаревського про козацьку еліту, ґрунтовані на багатому архівному матеріалі скарг судових позовів, сприймалися його колеґами-істориками і наступниками, впливали на подальше висвітлення історії козацьких еліт України.

Ґрунтовною працею з історії Слобідської України вже з критичнішим, науковим підходом є робота П. Головинського, нащадка козацьких старшин Острогозького полку – “Слободские казачьи полки” (СПб., 1864). Працю П. Головинського В. Юркевич називав першою науковою роботою з історії слобідських полків [311, с.VII]. З цим, певним чином, можна погодитися,  праця П. Головинського надзвичайно цікава й талановита, але їй ще бракує як наукового аналізу, так і широких узагальнень. Історик підтримує думку про переселення на територію майбутніх слобідських полків шляхтичів, що винесли з “польськими кунтушами” і погляд на простолюд як на підданих [65, с.156]. В огляді станів Головинський розподіляє панство на простих панів та шляхтичів. Шляхтичі володіли підданими, а прості пани мали лише підпомічників, але “своеволие и потворство” полковників давали змогу простим панам складати собі маєтки і підданих [65, с.65]. П. Головинський, першим з істориків, пропонує детальну періодизацію історії слобідських полків. Історію Слобожанщини він розподіляє на сім періодів [65, с.55, 77, 99, 134, 159, 175, 200]. Вважаючи слобідські полки спочатку незалежними від царського уряду структурами, історик кожен наступний період їх історії пов’язує зі зростанням рівня залежності слобідських полків від царського уряду, з поступовим скасуванням їх автономії. Переломним періодом в цьому процесі П. Головинський вважає реформи царського уряду в слобідських полках 30-х рр. XVIII ст., відповідний розділ його роботи носить назву: “Слобідське козацтво перетворене в самій своїй основі" ("Слободское козачество преобразовано в самом его основании")[65, с.159].

Невідомий автор “Исторического очерка Харьковской губернии” у 1871 р. відзначає, що важливою подією для Слобідської України було оселення тут російських і молдавських поміщиків у часи Петра Першого [121, с.150]. На поч. XVIII ст., коли військова загроза з боку татар зменшилась, полкові старшини, скориставшись пільговим становищем краю, почали гнобити козаків. Скарги на зловживання місцевих управлінців призвели до відповідних заходів уряду – реформування устрою слобідських полків князем О. Шаховським. Себто всі негаразди, що стались на Слобідській Україні в першій половині XVIII ст., автор пов’язує зі зловживанням старшин.

Деякі аспекти історії освіти та культури Слобідської України досліджує у своїх статтях Г.П. Данилевський [82]. Дослідник відзначає досить високий рівень освіченості місцевої знаті у XVІІІ ст.

В 1885 р. з нагоди сторіччя Жалуваної грамоти дворянству було надруковано книгу Л.В. Ілляшевича – “Краткий очерк истории Харьковского дворянства”, але ця праця ані ставить, ані розв’язує низку питань про походження і трансформацію місцевої козацької еліти. Автор заявляє, що на середину XVIII ст. козацтво віджило свій вік [119, с.52]. Період XVII–XVIII ст., хоча і займає кілька десятків сторінок, та це переважно публікація жалуваних грамот. Зауважимо, що, через відсутність критичного підходу і брак висвітлення діяльності місцевих старшин, а потім і дворянства, робота Л. Ілляшевича викликала нищівну рецензію І. Каманіна в “Киевской старине” [129, с.523–524] та неприхильний відгук Д.І. Багалія [20, с.168]. 

Зміни в соціально-економічному житті, піднесення українського руху на межі ХІХ–ХХ ст. пожвавили інтерес до історії Слобідської України. Поруч з цим, це пов′язано з розвитком історії як науки, гуртуванням гуманітаріїв довкола "Харьковского сборника", а потім Харківського історико-філологічного товариства. Вже на початку 80-х рр. ХІХ ст. з’являється низка робіт і матеріалів В. Гурова, М. Чижевського стосовно землеволодіння [263; 271], окремі публікації з місцевої історії П. Єфименка, О. Селіванова [107; 265], але питання історії місцевої знаті в цих роботах не розробляється. Більше уваги на слобідських старшин звертає А.Л. Шиманов [301]. На думку дослідника, Слобідська Україна формувалась на демократичних засадах, як і запорізьке козацтво, однак політика уряду, російські впливи, а особливо реформа Шаховського і зловживання старшин змінюють цей край (заходи Шаховського 30-х рр. XVIII ст. зокрема запроваджують тут кріпосне право). А.Л. Шиманов, студіюючи перепис Охтирського полку 1726 р., першим звернув увагу на доволі складну соціальну структуру слобідсько-української спільноти початку XVIII ст., невизначеність станового поділу. Дослідник відзначив існування низки соціальних груп (підпомічників, підданих, “курінчиків”), що експлуатувались старшинами слобідських полків, підкреслив значне розшарування в середовищі козацтва.

Інший дослідник, О.Д. Твердохлібов, в одній зі своїх статей [288], ґрунтується на справі про ворожнечу за полковий уряд між В. Осиповим та І. Кондратьєвим наприкінці 20-х рр. ХVІІІ ст. в Сумському полку. На думку автора, перетворення старшинської влади в спадкову вже базується на звичаї, особливості управління полків і спроба порушити традицію наштовхується на опір, в якому задіяні не лише старшини певного полку (в даному разі охтирський полковник О. Лесевицький і гетьман Д. Апостол). Отже, А.Л. Шиманов і О.Д. Твердохлібов запроваджують у науковий обіг поняття “звичаю” – своєрідних суспільних відносин, що склалися у слобідських полках на поч. XVIII ст.

 Початок наукової розробки історії Слобідської України кінець ХІХ - початок ХХст.

Безсумнівно, справжня наукова розробка історії реґіону пов’язана з ім’ям Д.І. Багалія і його учнів [22; 27]. Окрім великої заслуги з приводу публікації архівного матеріалу [23; 24], саме цей вчений почав ретельну розробку історії практично всіх сторін суспільного життя Слобідської України. Погляди Д.І. Багалія істотно доповнюються розвідками його учнів і колеґ – І. Теличенка [289], В. Барвінського [31], Є. Овчаренка [197]. За своїм походженням, на думку Д.І. Багалія, козацька старшина була дуже демократичною. Його учень В.Барвінський пов’язує виникнення старшинського стану з майновим розшаруванням козацтва, виділенням заможної частини. Політичне значення старшини зростає паралельно з посиленням її економічної могутності, яка, головним чином, базувалась на землеволодінні [31, с.14]. Засоби для збільшення старшинського землеволодіння різноманітні, як різноманітні і форми земельної власності. Подібно до ситуації в Гетьманщині, збагачення слобідської старшини пов’язане зі зловживаннями і визиском нижчих верств. Важливим поворотом в історії старшинського прошарку, за Д.І. Багалієм, стало запровадження 1714 р. посади “підпрапорних”, що юридично закріплює спадковість старшинських урядів. Дворянськість старшини до 60-х рр. ХVІІІ ст. Багалій заперечував. “Дворянство сих фамілій – се вигадки. Се усе були козацькі старшини, а не дворяни, не шляхта” [22, c.109]. В 1767 р. до дворянських списків на вибори до Комісії Нового Уложенія включили козацьку старшину, яка формально ще не мала на те прав, лише володіла землями і підданими. Юридично дворянство на Слобідській Україні виникає лише після Жалуваної грамоти дворянству 1785 р. Козацька старшина слабко вболівала за інтереси свого народу. Д.І. Багалій дотримувався думки про демократичність управління слобідськими полками у XVII ст., існування виборів старшини. Вчений і його учні розробляли питання економічного розвитку реґіону, досліджували “старочеркаські  обикності” (особливості внутрішнього життя слобідських полків), проблеми землеволодіння. Розробка Д.І.Багалієм і його учнями не лише історії Слобожанщини, але Гетьманщини і Південної України, допомогла виявити низку взаємозв’язків, подібність розвитку цих реґіонів.

В 90-х рр. ХІХ ст. історик-економіст І.М. Миклашевський у своїй монографії [177] наголосив, що виділення старшини починається ще з часу заселення Слобожанщини і пов’язане з правом “займанщини” осадчих і впливом російських порядків на переселенців.

Кілька праць з історії Слобідської України написав Є.О. Альбовський [11–14]. У книзі “Харьковские казаки” (1914) нащадок дрібних старшин Є. Альбовський вже сумнівається в шляхетності своїх предків, і навіть дещо глузує з наявності в них клейнодів і “гербів” [14, с.126]. На думку автора, російські звичаї діють вкрай згубно на слобожан, до цих шкідливих звичаїв Альбовський відносить і доносительство [12, с.114]. Прихильник українських звичаїв і гетьмана П. Дорошенка, Є.О. Альбовський критично ставиться до діяльності слобідських старшин, але відзначає їх хитання між Гетьманщиною і Москвою в часи української Руїни. Шкода, але останні роботи Є.О. Альбовського ретельно не вивчались, окрім схвальної рецензії В. Пічети [235], практично ніхто не звернув увагу на думку дослідника про відсутність “свобод” у слобожан, цілковиту їх залежність від царського уряду.

До цього часу не надруковано ґрунтовне дослідження В.Ю. Данилевича “Приказ Великія России” (близько 1910 р.), рукопис якого зберігається в Інституті Рукописів Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського [330, спр.149]. Слобідські полки, на думку В. Данилевича, користувались правами широкої автономії, спробою обмежити цю автономію було заснування в 1688 р. “Приказу Великої Росії” в Москві. Старшина слобідських полків все більше підпадає під контроль центральних відомств. Разом з тим, за час існування Приказу (1688–1699 рр.) неодноразово давалися взнаки суперечності управління слобідськими полками, що характеризувались скаргами козаків і старшини на воєвод і спробами виборів вищих полкових чинів. Старшинський прошарок у слобідських полках формувався під значним впливом російської помісної системи.

Що варто відзначити стосовно даної фази розвитку історіографії історії слобідських полків. І А.Л.Шиманов й О.Д.Твердохлібов обидва яскраві представники українського громадівського руху, вчений Д.І. Багалій немов починають своїми писаннями " наукове" вивчення історії реґіону з ретельним критичним дослідженням джерел, аналізом подій, нарешті спробами систематизації розрізненого матеріалу. Попри це і виразне тяжіння Д.І.Багалія до позитивізму, треба відзначити досить важливу річ. Дана історіографія  "накопичення фактів", доволі слабко залежачи від політичної кон′юнктури, не є не упередженою. Історики даного напряму дещо ідеалізують окремі сторони суспільного життя. Умови побутування прикордонної спільноти, козацького устрою XVII - XVIII ст.: з позірним демократизмом, "відсутністю" примусу та експлуатації, організовані й неорганізовані форми суспільного життя (вибори старшини, церковні братства, соціальні рухи) поступово стають досить пріоритетними для дослідження ліберально налаштованих інтелектуалістів. Хоча з політизацією українського національного руху, новими впливами із Заходу (марксизм, збільшення впливу соціології), нарешті через втрату значення місцевого дворянства історіографія історії реґіону вже на початку ХХ ст. поступово розгалужувалася за різними підходами.

Історіографія 1917-20 х рр. ХХ століття

На початку ХХ ст., в добу піднесення українського національного руху, історії Слобідської України торкається видатний український історик М.С. Грушевський. Вже у своїй “Історії України-Руси” М.С. Грушевський неґативно висвітлює еміґраційний рух на слободи, бо “енергія екстензивна взяла перевагу над інтенсивною. Справа самостійності України була вбита – за ціну її територіального розширення” [71, с.78]. Територія Слобідської України в 50-х рр. ХVII ст. стає притулком не лише для дезертирів, але і місцем діяльності для опозиційних гетьманові елементів, яких, власне, і використовував російський уряд. В одному зі своїх загальних оглядів з історії України, М.С. Грушевський стверджував, що Слобідська Україна була “ослабленою, блідшою так би сказати копією Гетьманщини” [70, с.389], слобідські полки були наче “пробним каменем” для скасування козацьких порядків і реформ на Гетьманщині.

Досить цікавою видається своєрідна передмова графа М.В. Клейнміхеля до книжки Г.К.Лукомського "Старинные усадьбы Харьковской губернии" [141], в якій автор відверто ідеалізує колишніх предків дворян, тяжіє до захопливості історіографії першої половини XIX cт.

У перші десятиліття після революції 1917 р. історики почали використовувати нові підходи до історії, і, хоча марксистська історіографія історії Слобідської України представлена слабко, спробуємо висвітлити основні думки істориків М.І. Яворського та А.П. Ковалівського [314; 143] стосовно слобідсько-української козацької еліти. На думку істориків, “революція” 1648 р. змінила устрій на українських землях. На Україні формуються капіталістичні відносини, а основними підприємцями стають козацькі старшини, на Слобідській Україні перехрещуються й борються два економічні впливи: “Старіший – це торговельні зв’язки з центральною Україною і через неї до Західної Європи, пізніший наступ московського торговельного капіталу”  [143, с.36], останній, російський вплив перемагає (боротьбу ж бачимо зокрема 1668 р., під час повстання І. Сірка). Таким чином, козацька верства була потрібна російському уряду лише для “підготовки дворянського ладу” і коли старшини отримують дворянство, то козацтво відповідно зникає. Російський уряд, прагнучи перетворити Україну на свою колонію, нацьковує старшин на низи, низи на старшин, обмежує і поступово скасовує козацьку автономію.

В руслі пояснення класових суперечностей історію Слобідської України розглядає відомий мистецтвознавець С.А. Таранущенко. Дозволяючи українцям заселяти “Дике поле”, царський уряд вимагав від них обіцянок, що ті будуть вірно служити і слухатимуться воєвод. “Вершки”, себто старшини, погодились з цими вимогами, за вірну службу цар пожалував їм чини, подарунки, землі. Рядове козацтво й частина старшин дотримувались іншої політики – не визнавали московських воєвод, обороняли свої “черкаські обикності”. Таким чином, події, що відбувались у слобідських полках у другій половині XVII ст., С.А. Таранущенко визначає як соціальний антаґонізм між вірними урядові старшинами і рядовим козацтвом. Старшина виокремлюється у привілейований стан, виборче право слабне і звужується, права козацької черні обмежуються. Цікаво, що вияв цього соціального антаґонізму С.А. Тарнущенко вбачає у побудові поруч зі “старшинським” Успенським собором у Харкові “козацької” кам’яної Покровської церкви, що, до речі, не підтверджено жодним джерелом і є цілком довільною гадкою мистецтвознавця [285, с.18].

У 20-ті рр. ХХ ст. висловлює свою думку про минуле Слобідської України відомий громадський діяч і письменник Г.М. Хоткевич. Його погляд – погляд українського патріота на проблеми Слобідської України XVII–XVIII ст. На думку Г. Хоткевича, Слобожанщина – “порожня територія”, заселена в середині XVII ст. українцями (“первісними колонізаторами”), що оборонили кров’ю цю землю від татар. Цей реґіон ще й у середині XVIII ст. не був органічно пов’язаний з Московською державою. Управління не було тут “устатковане” – “то управління з одвічними отими “козачими вольностями”, то петербурзький централізм, то нарешті мішанина з двох оцих непримиримих форм” [298, с.77]. Цю плутанину, на думку дослідника, і використовували ті, “хто має хоч мало-мало яку власть в руках – гребе, скільки не лінь, а маси пасивні”, бо в силу своєї пасивності вони і опинилися на Слобожанщині, коли на Гетьманщині точилася визвольна боротьба [298, с.78].

Дослідженням історії заселення Слобідської України займався учень М.С. Грушевського В.Д. Юркевич, котрий захистив дисертацію “Еміґрація на Схід і залюднення Слобожанщини за Б. Хмельницького” (захист 1.ХІІ. 1928 [328, спр.17090, арк.1]) і опублікував монографію на цю тему 1932 р. [311]. Автор ретельно розглядає формування керівних посад у переселенських громадах, відзначає існування виборів старшини і часте втручання в цей процес російської адміністрації.

Інший учень М.Грушевського -  І. Крип’якевич відзначав, що “Слобожанщина не мала визначнішої політичної історії, а з іншими українськими землями стояла тільки у слабких зв’язках” [152, с.248].

Погляди на історію реґіону під різними кутами зору загальноукраїнської історії, класових суперечностей, чи проблематики суспільного розвитку, поза всяким сумнівом, виводили дослідження історії Слобідської України на якісно новий рівень, однак уже на початку 30х рр. більшість напрямків, шкіл, вчених були знищені чи опинились поза межами України. Дана історіографія насамперед висвітлювала історію Слобожанщини як частину історії України, оперуючи поняттями про "користь" цього реґіону з огляду на тогочасні  національно-визвольні змагання. Козацька еліта з огляду на свої непевні політичні переконання, класову належність ставала таким собі об'єктом неприязні й заперечення її "позитивної ролі".

Слобідська Україна крізь призму поглядів еміґрантських вчених.

Поза межами радянської України у 20–30-х рр. ХХ ст. утверджується “державницька школа” української історіографії. Незважаючи на значну увагу до історії українських еліт, козацька еліта Слобідської України не є темою для зацікавлення представників цієї течії української історіографії. Історики цієї школи здебільшого поділяли думки М.С. Грушевського про історію Слобідської України. Зваженіше до слобідських полків ставився  Б. Крупницький. В короткій енциклопедичній замітці він відзначав, що Слобідська Україна все ж мала автономію, а московська влада доклала всіх зусиль, щоб цю автономію обмежити. Б. Крупницький не заперечує, що слобідські полки мали і політичну історію [154, с.464–465]. Найбільш зважену позицію стосовно історії Слобідської України займає Д.І. Дорошенко, що присвятив Слобожанщині цілий розділ з свого загального нарису історії України. Саме цьому досліднику належить думка, що “слобідське дворянство, хоч і не виявило ні політичних змагань, ні громадської відваги, проте зберігало національні традиції, прив’язання до своєї старовини, до своєї мови й пошану до освіти й культури” [99, с.227], що стало підставою для майбутньої ролі Слобідської України в українському відродженні кінця XVIII – поч. ХІХ ст.

На тлі української еміґрантської історіографії істотно виділяється праця Л.Окіншевича. Висвітлюючи історію українського права, Л.Окіншевич відзначив, що соціальний устрій слобідських полків був простішим ніж у Гетьманщині, низка соціальних процесів почалися тут пізніше ніж у Гетьманщині, проходили подібно до гетьманських [204, с.150-153.].

Варто відзначити ще одну цікаву розвідку, ймовірно, еміґранта П.Ковалевського, написану з інших позицій, ніж праці українських закордонних вчених. Автор наголошує на "русскости" місцевих поміщиків, вірну службу російському цареві, а не Москві [260, c.8]. Нарешті, думки висвітлені в даній книжці надзвичайно подібні до історичних поглядів місцевого дворянства першої половини ХІХ ст.

Історія Слобідської України дещо кволо, але з певним продовженням "сценаріїв" 20-х рр. продовжувала висвітлюватися істориками на еміґрації. Характерною є певна неувага до прикордонного реґіону, дещо спрощений розгляд його історії.

 Українська радянська історіографія історії Слобідської України

Дещо доґматизоване  ставлення до історії місцевої еліти панувало й в українській радянській історіографії, де козацький старшина поставав насамперед класовим антиподом трудовим верствам, здирцею та свавільником. Власне радянська історіографія в своєму зображенні ґрунтувалася на твердженнях попередників, зокрема згаданого вже нами О.Лазаревського. В 40–60-х рр. ХХ ст. історію Слобідської України другої половини XVII ст. досліджує в кількох своїх розвідках К.І. Стецюк [272–275]. Особливу увагу історик звертає на соціальні процеси і класову боротьбу в слобідських полках цього часу. К. Стецюк підтримує думку Д.І. Багалія про соціальну нерівність вже у переселенських громадах українців на слободи. Дослідниця висловлює думку, що царський уряд не надавав особливого значення старшинським ранґам українських переселенців [274, с.297], стверджує про визначену територіальність слобідських полків [274, с.300].

Доволі цікавим дослідником історії Слобідської України й місцевої козацької старшини є працівник Охтирського краєзнавчого музею В.Воліс. І хоча твори цього історика важкодоступні, однак вони є яскравим, характерним свідченням української радянської історіографії. Насамперед, В.Воліс звинувачує попередніх "буржуазно-націоналістичних істориків" (Д.І.Багалія) в неправильному розумінні соціального розвитку, зокрема твердження, що "кріпосницькі" порядки принесені ззовні і що зловживання слобідських старшин пов'язані з їх особистими рисами. "Феодально-кріпацький лад" - закономірний наслідок внутрішнього розвитку Слобідської України [55, с.36].

Історією Слобідської України цікавились київські дослідники 50–80-х рр. ХХ ст. В Інституті історії Академії наук Української РСР історію Слобідської України досліджували в своїх загальних роботах Ф.П. Шевченко, О.І. Путро, О.І. Гуржій  [299; 257; 76]. В комплексній “Истории Украинской ССР” (Т.3. 1983 р.) історія Лівобережної і Слобідської України подаються спільно. Доба XVII–XVIII ст., на думку українських радянських істориків, характеризується зростанням феодального землеволодіння, початком закріпачення селянства, що на Слобідській Україні пов’язано з політикою російського уряду, розоренням козацтва, надмірними зловживаннями старшин. Стосовно управління, то полкові і сотенні уряди в слобідських полках були такими ж, як і на Гетьманщині, старшина здебільшого домагалась обрання на керівні посади представників свого прошарку. Адміністративні зміни в першій половині XVIII ст. ставлять старшину під все більший контроль царського уряду. Політика царського уряду по скасуванню слобідських полків задовольняла класові інтереси місцевих феодалів. У роботах радянських істориків велику увагу приділено класовій боротьбі і класовим рухам.

Радянська історіографія історії Слобідської України характеризується зменшенням досліджень даної тематики безпосередньо в центрі цього реґіону, в м. Харкові. Останніми ґрунтовними працями є роботи А.Г. Слюсарського [266–267]. Історик систематизував у них досить розрізнений матеріал з соціально-економічної історії Слобожанщини XVII–XVIII ст., розглянув зростання старшинського землеволодіння, розвиток промислів, зародження капіталістичних відносин, зміни у соціальній структурі. Але дослідження вченого мають чимало фактологічних вад, зокрема історик заперечує розповсюдження купівлі-продажу земель на Слобідській Україні в другій половині XVII ст., що легко спростовує російський історик В.М. Важинський [47, с.151]. У першій роботі А.Г. Слюсарського, на думку К.І. Стецюк, немає “цілісності”, критикуючи своїх попередників, він за кілька сторінок повторює їх думки як свої [274, с.307]. Незважаючи на це, роботи А.Г. Слюсарського з багатою джерельною базою вносять і чимало нового, особливо стосовно російського землеволодіння на Слобожанщині, змін в економічному становищі старшини, класової боротьби в слобідських містах XVII–XVIII ст., соціальної трансформації місцевої еліти.

Характеризуючи українську радянську історіографію, ми далекі від думки ґанити її. Ця історіографія була так чи інакше продовженням попередніх студій. Радше непокоїть рівень історичної науки, певна неувага до низки суспільних процесів, взагалі до ранньомодерної історії, централізація наукових установ та кадрів у Києві, вивезення Архіву давніх актів, основної джерельної бази з історії місцевих установ Слобідської України XVII-XVIII cт., з Харкова до Києва, ідеологічний диктат зі звинуваченнями й чіплянням "ярликів". Спадок радянського часу болісно відображається на стані історичної науки сьогодні.

Російська радянська історіографія про історію Слобідської України

Російські радянські історики, маючи порівняно з українськими більше свободи, трішки менший ідеологічний контроль ( їх важче було звинуватити в "українському буржуазному націоналізмі"),  перебували у дещо кращих умовах для дослідження історії Слобідської України. Таким чином, у 50–80-х рр. в Росії з’являється низка цінних робіт з історії реґіону. В 1952 р. московський історик З.К. Звєздін публікує розвідку: “К вопросу о социальных отношениях на Слободской Украине в конце ХVІІ – начале ХVІІІ в.” [115]. Попри ідеологічну заанґажованість, історик має власне уявлення про старшинський прошарок. З. Звєздін розподіляє старшину слобідських полків на дві категорії – “стару”, задніпровську з походження й неслухняну і “нову”, лояльну до царського уряду. “Нова” старшина поступово витісняє “стару”. Вибори старшин відмирають вже в 60-х рр. XVIІ ст., а на початку XVIII ст. на Слобідській Україні утверджуються типові феодальні відносини.

В 70–80-х рр. краєзнавчі дослідження здійснюються у Воронезькому університеті (значна частина території колишнього Острогозького полку знаходиться у Воронезькій області). Певну увагу слобідським полкам і їх старшині приділяє В.П. Загоровський, в ряді праць з історії російських захисних ліній і топоніміки Воронежчини [109–117], та найбільш цікавим щодо даної проблематики є навчальний посібник В.М. Важинського – “Землевладение и складывание общины однодворцев в ХVІІ в. (по материалам южных уездов России)” (Воронеж, 1977). Автор, базуючись на дослідженні норм російського помісного права і численних джерелах з московських архівів, відзначає різноманітність форм землекористування старшини і козацького загалу, засоби до збільшення землеволодінь, визнання урядом займанщини як помісної землі слобідських старшин, нарешті, такий важливий процес, як переведення помість слобідських старшин у вотчини, що вже юридично починає закріплювати права місцевої козацької еліти, зберігання старшиною монополії на землю і землекористування в другій половині XVII ст. Таким чином, на думку В. Важинського, процес трансформації української козацької старшини в загальноросійське дворянство починається вже у другій половині XVII ст. Робота цього історика змушує по-новому поглянути на зростання старшинського прошарку в російській помісній системі.

Історіографія останнього десятиліття

Розпад Радянського Союзу, проголошення незалежності України, зміна політичних і суспільних акцентів кінця 80-х – поч. 90-х рр. мають сприяти новим дослідженням з реґіональної історії. Серед робіт останнього часу відзначимо зокрема статтю С. Черкасової “З історії дворянського стану Слобідської України (на матеріалах ономастики 17–18 ст.)” (Історичні віхи Слобідської України. Х., 1997) [309]. Авторка, повторюючи думку Д.І. Багалія про утворення власне дворянського стану на Слобідській Україні лише в другій половині XVIII ст., на прикладі ономастики показує “відречення”  козацької старшини від національних традицій, що виявляється у русифікації прізвищ.

У 90-х рр. продовжує дослідження історії України київський історик О.І. Гуржій [74; 75; 77]. У своїх роботах він доволі часто посилається на приклади Слобідської України, поєднуючи її історію з історією Гетьманщини. З цього приводу О.І. Гуржій досліджує історію нижчих соціальних груп, селянства, що за статусом були подібними в обох реґіонах, відповідно до цього з’ясовуючи рівень залежності цих груп від старшини, дослідник торкається, хоча побіжно, історії старшинського прошарку. Історик наголошує на значному впливі на соціально-економічні процеси Слобожанщини російської соціальної системи. 

Навіть при побіжному огляді в історіографії Слобідської України можна виявити певні прогалини порівняно з розробкою історії Гетьманщини. Насамперед, це стосується історії місцевої козацької еліти. Якщо історик Гетьманщини має у своєму розпорядженні значні генеалогічні і просопографічні дослідження з історії  місцевої козацької  старшини О.М. Лазаревського і В.Л. Модзалевського [156–158; 181–184], довідники-реєстри місцевих управлінців Ю. Ґаєцького та В.В. Кривошеї [318; 151], детальні праці про перехід місцевої козацької старшини у загальноросійське дворянство Д.П. Міллера і З. Когута [179; 145], ретельні студії над соціальними групами козацької еліти, таких як розвідка Л. Окіншевича про значкове товариство на Гетьманщині [203], то нічого подібного з історії слобідсько-українського шляхетства не існує. Дана робота має на меті хоча б частково заповнити цю “білу пляму” в історії українських реґіональних еліт XVII–XVIII ст.

1.2. Джерельна база дослідження

Документація центральних установ.

Важливою джерельною базою для нашого дослідження є законодавчі акти, більшість з яких опублікована ще до 1917 р. в багатотомних зібраннях як “Полное собрание законов Российской империи” – СПб., 1830–1831 (Перше зібрання Т.1–9), низка збірників паперів Петра Першого та Сенату в роки його правління [88–97; 228–234], протоколи Верховної таємної ради 1725–1730 [249–256], папери кабінету міністрів імператриці Анни Іоанівни [37–46] тощо.

Для дослідження нами використані описи документів центральних російських установ XVII–XVIII ст., зокрема, описи документації Розряду, що зберігались до революції в Московському відділі Архіву Міністерства юстиції [207–216], низку описів архіву Сенату П. Баранова [18; 218–219] тощо.

Галузеві матеріали з історії управління, листування стосовно політичних подій і господарства на Слобідській Україні надруковано в ряді збірників Д.І. Багалія, М. Новомберзького [23–26; 189–191]. Значна кількість документів опублікована в загальних спеціальних зібраннях [57; 108]. Особливо слід відзначити збірку джерел С.І. Шидловського – “Материалы для очерка служебной деятельности Шидловских в Слободской Украине 1693–1726” (СПб., 1896) [300]. Документи, представлені упорядником, містились переважно в Архіві Морського міністерства Росії і чомусь рідко використовувались дослідниками. Багато документів цієї збірки висвітлюють подробиці арешту бригадира Ф.В. Шидловського, яскраві прояви неприязні старшини до еміґрантів-“волохів” у 1711–1712 рр., зміни у старшинському прошарку Харківського полку в цей час тощо.

У радянський час надруковані документи з історії класових рухів С. Разіна і К. Булавіна, що частково стосуються Слобожанщини  [148; 149] тощо.

Значну частину матеріалів з московських архівів для цього дослідження використано за копіями, що зберігаються в київських архівах, чи у виписках вчених. Всі ці копії – документи, ретельно скопійовані, або підготовані, з численними перевірками і правками, до друку. Зокрема, частково у цій роботі використані підготовлені до друку, але неопубліковані матеріали до збірок “Воссоединение Украины с Россией”, що зберігаються в Науковому архіві інституту історії АН України (Оп.3. Спр.3–10). Більшість цих документів скопійована з фонду Розряду (в основному Бєлгородського столу), переважно з них беремо дані про управління українських служилих громад на південному прикордонні Московської держави, а також відомий острогозький перепис 1652 р. [332, спр.10].

Багато матеріалів з історії Слобожанщини міститься в копіях документів, зроблених на початку ХХ ст. В. Данилевичем (зараз зберігаються в особистому фонді (ф.ХХІХ) історика в Інституті рукописів Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського). В справах 3, 148, 151 зібрано чимало даних з історії управління Слобожанщиною (в тому числі стосовно старшинського прошарку), переважно зі справ Бєлгородського столу Розряду (центральної установи, що керувала слобідськими полками в XVII ст.), деякі стовпці цього зібрання, наприклад 411, скопійовані майже повністю, у справі 158 особистого фонду В. Данилевича – копії з документів Сівського, Приказного, Малоросійського столів Розряду. Чимало цікавого для дослідження дають матеріали зі справи 8 особистого фонду вченого, - це  копії, зроблені для Данилевича С. Жеребцовим з Архіву Головного штабу в Москві (зібрання Військової колеґії, справи “рекрутского повытья”. Оп.25), що стосується атестації і справ щодо старшин від 1726 р. (з часу підпорядкування полків Військовій колегії) і до реформ 60-х рр. ХVШ ст. Окрім того, В. Данилевич зробив численні виписки з документів зібрань П. Головинського та Є. Тев’яшова [330, спр.2, спр. 158].

Документація місцевих установ.

Багато документів місцевих установ було надруковано до революції в спеціальних виданнях [26; 178]. Ці видання містять відписки і накази старшинам і воєводам, численні скарги, звіти, пояснення козацьких старшин, купчі, дарчі, описи маєтків, справи довкола переходу старшини у дворянство, документи з полкових канцелярій тощо. Особливість цієї групи джерел полягає в тому, що багато автентичних документів, що свого часу використали Філарет, Д.І. Багалій та інші дослідники, було згодом втрачено або дуже попсовано (як у випадку “Чугуївського листування”), отже, публікації дають чудову нагоду використовувати надзвичайно цінні свідчення XVII–XVIII ст.

Багато збірок документів, частина з яких безпосередньо стосується Слобідської України, видруковано у Воронежі місцевими краєзнавцями Александровим, Второвим, де Пуле, Вейнбергом, Загоровським [173; 175; 57].

Щодо архівних матеріалів, розміщених в українських архівах, мусимо відзначити певні особливості їх використання. Чимало історичних документів не вціліло до нашого часу. У відписках ХVШ ст. вже згадується про пожежі в Ізюмській (1717 р.) [330, спр.8, арк.26] і Охтирській (1727 р.) полкових канцеляріях [263, с.601–602], під час яких згоріла тамтешня документація. Майже всі документи Сумського полку згоріли під час пожеж 1840–1843 рр. [295, с.313]. Не вціліла значна кількість архівних зібрань, якими в сер. ХІХ ст. користувались Г.П. Данилевський та Філарет. В ХХ ст. загинули майже всі справи Дворянського зібрання Харківської губернії, невідома доля 100 стовпців графа Толстого з місцевої історії [166, с.506]. Себто всі архівні фонди збереглися неповністю, часто впорядковані недбало.

Так, неповністю, зокрема, збереглося так зване “Чугуївське листування” – зібрання  всіляких вказівок і відписок чугуївських воєвод, що використовували Філарет і М. Петров [226; 227], зараз це фонд 1791 Центрального державного історичного архіву в м. Києві (далі ЦДІА). Між тим, багато справ цього зібрання стосуються досить складних відносин української старшини і козацтва з місцевими воєводами. Певні відомості, переважно купчі, знаходимо в бідніших фондах Зміївської, Харківської, Сумської ратуші і “приказних ізб” (ф.2111, 1777, 1718 ЦДІА в Києві). Чимало документів стосовно діяльності слобідських старшин переховується у фонді 1638 Воронезької губернської канцелярії і  фонді 1819 Бєлгородської губернської канцелярії ЦДІА. Слід відзначити документи з фонду 1638 – листування старшин Харківського та Ізюмського полків з царськими урядовцями у 1711–1719 рр. (Опис 1, спр.26, 35; Опис 2, спр.17, 24), перепис старшин Ізюмського полку (Опис 2, спр.20), скарги слобідських козаків на зловживання старшин (Опис 1, спр.22), низка земельних і майнових справ 1704–1720 рр. (Опис 1, спр.36; Опис 2, спр.1, 17, 25, 34). 

Звичайно, щодо першої половини ХVІІІ ст. більшість використаних нами справ міститься у фондах канцелярій слобідських полків (ф.380 Сумська полкова канцелярія, ф.1721 – Ізюмська, ф.1722 – Охтирська, ф.1723 – Острогозька). Зібрання цих канцелярій є досить уривчастими. Так, на справи Охтирської полкової канцелярії натрапляємо, окрім згаданого 1722 фонду ЦДІА, в особистому фонді А.Л. Шиманова (ф.2063 ЦДІА, Спр.36), окремі незакінчені справи у фонді 284 Державного архіву Харківської області (ДАХО) і відділі рукописів Харківської центральної наукової бібліотеки (далі РВ ХЦНБ). Компактно справи канцелярій збереглися з середини 30-х рр. ХVІІІ ст. (Ізюмської канцелярії з 1763 р.). У фонді Сумської канцелярії майже все – майнові справи і скарги обивателів, у фонді  Охтирської чимало справ кінця  ХVІІ – поч.  ХVШ ст., вочевидь доданих штучно. Теж саме в Ізюмській канцелярії – справи 1693–1727 рр. (хоча проміжок 1727–1752 рр. документами не представлений), у цих фондах немає старшинських атестатів. У той же час атестати, за браком інших даних, частково збереглися в фонді Острогозької полкової канцелярії, хоча перший з них датовано 1736 р.

Найкраще документи нашої тематики збереглися у фонді Харківської полкової канцелярії (ф.1725 ЦДІА). Це низка переписів (спр.12, 22), атестати старшин (спр. 29, 188), матеріали про Гилянський похід та збірники купчих тощо. Але для характеристики справ цього фонду слід привести цитату з роботи Є. Альбовського: “Справи ці покреслені і забруднені, дуже важко читаються і головне, завдяки цим закресленням, часто не можна з впевненістю вирішити, що було відправлено і виконано, а що залишалось незмінним” [12, с.124].

Оскільки значний вплив на життя у XVII–XVIII ст. мала церква, то про побутовий бік діяльності старшин свідчить низка  документів із фонду 2009 (Бєлгородська духовна консисторія) ЦДІА.

З огляду перспективи нами використана низка документів із фондів 1780 (Комісія по впорядкуванню слобідських полків 1733–1743 рр.), 1568 (Комісія ревізії Харківського полку 1745 р.) тощо, що знаходяться в ЦДІА.

У зв’язку з тим, що навіть у 70–90-х рр. XVIII ст., у судових тяжбах довкола поміщицьких маєтностей, для доведення прав власності часто використовувались документи початку XVIII ст., то важливими для дослідження є документи, що знаходяться у фондах судових установ (ф.1892 ЦДІА (Харківський верхній земський суд), ф.284 (Опис 2), ф.292 (Опис 2), ф.282 (Опис 2), ф.287 (Опис 2) Державного архіву Харківської області).

Родинні архіви.

Змістовними і насиченими інформацією є родинні архіви, які виділені у окремі фонди ЦДІА: ф.2025 – Донець-Захаржевських і ф.1814 – Ковалевських. Ці зібрання цінні, насамперед, своїми купчими, а також окремими документами з генеалогічними подробицями і питаннями про землеволодіння.

Найбільш збереженим з родинних фондів є фонд 1717 (ЦДІА) родини Кондратьєвих, свого часу частково описаний Д.П. Міллером [178]. Документи цього фонду – переважно копії XVIII ст. – містять багато згадок про розроблення величезних володінь Г. Кондратьєва на поч. XVIII ст., сварки між старшинами, підстави для спадковості урядів тощо. Вважаємо, що справи фонду ще стануть матеріалом для солідної наукової роботи.

Родовідні книги.

Відзначимо дуже нечисленну групу джерел – родовідні книги. Кілька таких книг, що надають нам уявлення про історію місцевого шляхетства разом з доказом на дворянство, міститься у фонді 14 (оп.11) ДАХО, більш змістовними є книги частини загального Родовідника Харківського намісництва 1785–1786 рр., які зберігаються в Рукописному відділі Харківської Центральної Наукової бібліотеки.

Документи особистого походження.

Щоденників слобідських старшин практично не збереглося, хоча маємо відомості про їх існування, до нашого часу дійшли лише витяги Філарета з “фамільних записок” Квіток і згадки про ці записки у Г.Ф. Квітки-Основ’яненка [138, с.320; 118, с.189–194]. Але чимало інформації про слобідських старшин містять щоденники діячів гетьманського реґіменту Марковича і Апостола [17; 167–169].

В цілому джерельна база дає змогу здійснити дослідження про козацьку старшину слобідських полків.

РОЗДІЛ 2 УТВОРЕННЯ І ЕВОЛЮЦІЯ СТАРШИНСЬКОГО ПРОШАРКУ СЛОБІДСЬКИХ ПОЛКІВ (ДРУГА ПОЛОВИНА XVII – ПОЧАТОК XVIII ст.)

2.1. Слобідські полки другої половини XVII ст.: узгодження терміну.

Досліджуючи історію формування старшинського прошарку в слобідських полках в другій половині XVII ст., слід дати відповідь на питання про те, що треба розуміти під слобідськими полками  даного проміжку часу.

Слобідсько-українська козацька старшина формувалась на прикордонні зростаючої могутньої Московської держави зі східним світом, представленим васалом потужної Османської імперії – Кримським ханством. Питання “Великого кордону”, у випадку прикордонної історії України зараз стає все більш актуальним [53; 84; 85]. Вдаючись до певних аналогій стосовно кордону між двома світами, можна знайти подібні умови і особливості формування еліти в Хорватії, на межах імперії Габсбурґів з Османською імперією – так звану військову “Границю” (“Militärgrenze”). Її населення –  “граничари” (переважно православні серби) – дуже схоже на слобідське козацтво. Прикордонні спільноти на початку свого існування мають подібні особливості: виборну еліту під контролем імперських структур, (на “Границі” виборне начало навіть затверджене законом 1630 р. [33, с.326; 310, с.121; 126, с.247; 160, с.140–144]), спроби центральних відомств впорядкувати військовий устрій підрозділів, традицію привілеїв, вільне пересування населення, заселення кордону поруч з основною етнічною групою представниками інших етносів (на “Границі” угорцями і русинами наприкінці XVIII ст.) тощо. Навіть основні привілеї як на “Границі”, так і у слобідських полках скасовувалися приблизно в один і той же час – в 60-х рр. XVIII ст. Формування еліти прикордоння не є певним лише слобідсько-українським феноменом, однак, говорячи власне про діалог систем і культур (в даному разі російської і української), слід відзначити, що стосовно історії України цей процес має безперечно вагоме значення, з огляду на подальшу історію українців у Російській імперії.

Слобідську Україну вже в другій половині XVII ст. деякими істориками (В.Д. Юркевич, К.І. Стецюк, А.Г. Слюсарський) прийнято вважати визначеною територією зі своїми межами [311, с.34; 274, с.300; 267, с.4–5]. Але, на цей час існує лише один визначений литовський чи малоросійський кордон, між Московським царством і Річчю Посполитою за розмежуванням 1647 р. [311, с.35–36]. Вважати північною межею Слобідської України Бєлгородську лінію недоречно. Українці, підпорядковані слобідським полковникам, селились інколи на північ від цих укріплень, водночас в містах по лінії (крім Охтирки і Острогозька) переважало російське населення, не підпорядковане українській владі. Особливо не випадає говорити про якісь межі Острогозького полку. В 1667–1670 рр. острогозькому полковнику підпорядковувались українські мешканці сіл Яндовища й Перлівки біля Воронежу, Землянська, Лівн (міст поза лінією, в “запіллі”), міст по лінії – Корочі, Усерду, Уриву [330, спр.151, арк.174; 148, с.32, 38, 39, 46, 48]. Надалі існує згадка і про підлеглих острогозькому полковнику “черкас” Ольшанська, Коротояка, Нового Осколу, а в 80-х рр. XVII ст. – Воронежу [63, с.110; 65, с.151; 172, с.126, 130]. Обвівши на карті територію по цих містах, отримаємо величезний простір, на якому, за підрахунками В. Важинського, українські переселенці становили лише 12% від загальної кількості населення [47, с.57]. На початку XVIII ст. межі полку і сотенні міста змінюються, за сприяння уряду починається переселення українців з вищеназваних міст на південь від Острогозька і, якщо в другій половині XVII ст. Острогозьк був чи не найпівденнішим містом в полку, то в сер. XVIII ст. – це майже найпівнічніша точка. Такі географічні зміни вплинули і на етнічний склад населення, наприкінці XVIII ст. в Острогозькій провінції мешкало понад 80% українців [128, c.212].

Важко визначити для другої половини XVII ст. і межі Харківського та Ізюмського слобідських полків через існування між цими полками російського Чугуївського анклаву, недостатню освоєність місць по р. Сіверський Донець, негаразди з підпорядкуванням українського населення в містах Нижегольську і Валуйках [208, с.453, 521; 300, с.58; 209, с.463; 210, с.204]. Так само Охтирський полк не мав чітко визначених меж. Наприклад, у місті Вольному українці підпорядковувались одночасно полковнику і воєводі. В Охтирському полку слабку роль відігравав навіть “малоросійський кордон” (колишня межа Речі Посполитої та Московського царства), адже впродовж другої половини XVII – початку XVIII ст. слобожани “захопили” частину земель Полтавського і Гадяцького полків Гетьманщини, місцевостей потойбіч “кордону” [330, спр.148, арк.63; 327, спр.1668, арк.446; 287, с.114] тощо. Зовсім не витримує критики стосовно цього часу південна межа – Українська лінія, – яка почала споруджуватись лише в 30-х рр. XVIII ст. Нарешті, східні межі по Дону, Богучару тощо, також взяті зі значно пізніших від XVII ст. межувань, а інтенсивна їх колонізація почалася лише на поч. XVIII ст. [25, с.155; 65, с.138, 147]. Таким чином, розглядати слобідські полки відносно другої половини XVII ст. як територіальні одиниці не зовсім доречно. Брак визначеності території слобідських полків усвідомлювався і царським урядом, що бачимо стосовно визначення компетенції Приказу Великої Росії в 1688 р., якому хоча і наказувалось відати “великоросійські міста”, в даному розумінні міста, в яких населення, підпорядковане полковнику, домінувало, чітко територія не визначалась. Якщо Приказу підпорядковувалось практично все служиле і неслужиле населення: полкові козаки, міщани, росіяни в Сумському, Охтирському, Харківському полках, то в Острогозькому Приказ “відав” лише полковником і “полковые службы черкас” [330, спр.150, арк.146–148].

Під слобідськими полками даного часу слід розуміти не територію, яку ще не було окреслено, а категорію населення – “черкас полковой службы” українських козаків, підпорядкованих слобідським полковникам. Друга половина XVII ст. – доба інтенсивної колонізації українцями просторів на схід від московсько-польського кордону 1647 р., переміщення населення, постійної зміни кількості населення міст, частина мешканців яких підпорядковувалась полковнику. Бо, на відміну від гетьманського, слобідському полковнику підпорядковувалось не все, а лише частина населення, поруч з яким на певних етапах існували (через нетривкість станового поділу суспільства) значні прошарки населення, підпорядковані місцевим воєводам, або і бєлгородському (російські служилі (діти боярські тощо), українці “городовой служби”(міщани), “завоєводчики”). Відсоткову кількість цих прошарків визначити важко. За підрахунками В. Важинського, що вважав полки територіальними одиницями, росіян в Сумському полку на кінець XVII ст. було 14%, в Ізюмському – 13%, в Охтирському і Харківському – по 4%, в Острогозькому – 88% від загального числа жителів [47, с.57]. Розширення повноважень і цивільної влади полковника в кінці XVII – на початку XVIII ст. призвело до низки змін, зокрема, до підпорядкування українців-міщан і частини російського населення полковій адміністрації, а в Острогозькому полку – до переселення українців з міст, де переважало російське населення, на південь, до Калитви і Богучара. Тобто слобідські полки з територіальними обрисами оформлюються тільки на початку XVІІІ ст.

Відносно харктеристики населення Слобідської України другої половини XVII ст., на наш погляд, можна використати концепцію Великого кордону – контактної зони між осілим і кочовим способом життя. Звичайно, українські переселенці на Дике поле “осідали” в певних місцях. Але, важко не помітити, що землеробство – основне заняття осілого населення, попри наявність землеволодіння, не відігравало вирішальної ролі в господарстві [50, с.6], значно більше слобожани займались промислами, які вимагали не постійного, а лише сезонного проживання (пасічництво, млинарство, випас худоби, виварка селітри і дьогтю, винокуріння, торгівля сіллю тощо). Крім того, за несталості соціальних стосунків аж до 80-х рр. XVIII ст. існував перехід переселенців з місця на місце “по прежнему их обыкновению” [37, с.95; 245, №9514, с.874], в одній з інструкцій царського уряду 1735 р. цей звичай характеризується так: “ибо оные малороссияне жительством уволены, кто где похочет и переходить им по прежнему обыкновению с места на место позволено свободно” [244, №6699, с.487].

Відносно терміну “слобідські полки”, то в документах до початку. XVIII ст. він вживається рідко [14, с.97; 112, с.14; 27, с.405], і перші конкретні назви трапляються лише 1700 р. [330, спр.151, арк.70]. До цього часу полки відання бєлгородського воєводи і Розряду називали "черкаскими“, а міста, де жило населення, підпорядковане полковій адміністрації, згадують як “украинные”, “польские”, “великороссийские” тощо. Не поширеною була і назва “слободские полковники”, переважно в документах їх звуть “черкаские полковники” Бєлгородського полку.

Кількість полків була різною. За переписом 1660 р. їх шість (Сумський, Охтирський, Колонтаївський, Зміївський, Харківський, Острогозький) [312, с.136], крім того існує лише одна згадка про Воронезький полк 1660 р. [78, с.635; 330, спр.151, арк.152]. За переписом 1667 р., Охтирський полк не згадується [24, с.146], з листа сумського полковника Г. Кондратьєва відомо, що “174 р.” (1666–1667) в Охтирці обрано полковника і відновлено полк [330, спр.151, арк.197]. В 1669–1677 рр. існує Балаклійський полк [330, спр.151, арк.183–185, спр.148, арк.43–44; 112, с.67]. В 1683 р. відбулася спроба утворення Новополатовського полку [78, с.636; 25, с.117]. В 1681 р. з колишніх слобід Балаклійського полку, приєднаних в 1677 р. до Харківського, з побудовою Ізюмської укріпленої лінії, почалося виділення Ізюмського полку, розмежованого з Харківським 1699 р. [342, Оп.2, ст.117, скл.8–10; 23, с.83; 296, с.187]. Однак по 1711 р. Харківський та Ізюмський полк управлялися династією Донців-Шидловських і зв’язки між ними були дуже міцними. В умовах прикордонної російської помісної системи такі зміни в кількості слобідських полків можна пояснити несталістю і нереґулярністю козацької служби. І тільки 1693 р. згадуються 5 полків – Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмський, Острогозький, що існували і далі [330, спр.148, арк.76], але, до обмеження і скасування воєводського управління 1706–1710 рр., не як територіальні, а передусім як помісні військові одиниці.

 Таким чином, говорячи про слобідські полки другої половини XVII ст., слід мати на увазі несталі військово-помісні одиниці, управління яких також було несталим: впорядковувалось впродовж даного проміжку часу. Власне оця нестійкість, нестабільність, невреґульованість була напевно досить важливою рисою для характеристики суспільних відносин і, зокрема, для такого соціального процесу як виникнення й стратифікація еліти. Тут не можемо відзначити й той факт, що ця позірна невреґульованість насправді базувалась на звичаї – вільного пересування населення, демократичного вибору старшини, особливостях прикордонного “здобичницького життя”. Тобто, йдеться певною мірою про традиційну спільноту, в діях якої значно менше “ratio”, ніж у модернізованому суспільстві пізнішого часу. Намагання пояснити відносини в спільноті багато в чому змушують звертати увагу на раніші часи і мати до діла з дещо інакшими ніж зараз соціальними інститутами: насамперед йдеться про численні риси родової військової демократії, стосунки в спільноті як стосунки у великій родині, перевага родинних зв’язків над клієнтичними тощо. Зміна цього “старого порядку” на раціональний устрій припадає саме на час існування слобідських полків. 

2.2. Передумови утворення слобідських полків.

Отже, старшинський прошарок слобідських полків формувався за нестабільної ситуації. У зв’язку з чим паралельно виникає питання про передумови утворення козацької еліти, на якій базі і з якого континґенту вона формувалась.

Через брак служилої людності під час поступового просування на південь Московська держава залучала до оборони фортець на “лініях” українських переселенців. Цей процес почався ще другої половини XVI ст., але набув особливого розмаху в 20–40-х рр. XVII ст. Знову ж слід використати поняття Великого кордону й наступу на цей кордон державних структур, в даному разі це пов’язано з обороною політикою Московської держави, побудовою системи захисних споруд – “черт”. До речі. Ситуації подібні до формування вже згаданої “Militärgrenze”. Причини, умови переселення українців, їх облаштування добре розглянуті попередніми істориками [16; 311; 27; 177; 276-278]. Але щодо управління українських служилих громад слід відзначити деякі особливості. Річ у тім, що прийом українців на російську службу (“поверстання”) відбувався двома шляхами: або переведення (переважно поодиноких) українців до стану російських служилих (рейтар, драгун, дітей боярських) [177, с.15; 209, с.446], або шляхом формування українських підрозділів, в яких українці були хоча і поверстані помісним окладом, але мали низку пільг, основною з яких було збереження їх звичаєвого управління [27, с.162]. Саме на базі цих підрозділів частково формувались пізніше і слобідські полки. Українські громади на півдні Московської держави вже у першій половині XVII ст. мали широку внутрішню автономію, що базувалась на козацьких звичаях, на так званій “черкаской обыкности”, – системі  “прав і вольностей”, некодифікованих правових норм і неписаних етичних правил внутрішнього життя українців (управління, соціальних відносин, суду, землеволодіння). Однією з основних рис цієї “обикності” було виборне управління в українців, за старими козацькими традиціями.

Історія старшини українських громад на півдні Московської держави мала характерні особливості. Перша риса – існування виборів старшини. Невдалі спроби призначати дітей боярських чи інших служилих головами в “черкас” (1642 р., наприклад, такі начальники повтікали під час бою з татарами) [ 209, с.259], призводили до визнання московським урядом українського козацького управління, виборів. Та цей процес перебував під суворим контролем уряду. Українцям наказувалось узгоджувати вибори з воєводою чи з вищими урядовими інстанціями, переобирати чи усувати вже обрану старшину без санкцій російських управлінців заборонялось [311, с.92]. 1641 р. отаман української залоги м. Кром прохав про свою відставку не своїх виборців, а воєводу [332, спр.6, арк.61]. Послаблення виборної системи, у свою чергу, призводило до зловживань старшини, як в тих же Кромах [58, №158, с.269]. Але нерідко “черкаський звичай” брав гору, як 1639 р. в м. Усерді, коли козаки скинули з отаманства М. Іванкієва і обрали С. Терентьєва [209, с.280] тощо. Тобто вже в українських залогах першої половини XVII ст. зберігався звичай виборів керівництва при активному втручанні уряду в цю сферу.

Другою рисою управління українців в Росії першої половини XVII ст. була наявність структурованого старшинського прошарку. Так, за переписом 1650 р. в 14 українських містах, де розташувались українські залоги, в 11 були отамани, сотників 5, майже всюди осавули, 5 хорунжих [311, с.93], в Корочі існувала рідкісна посада “литаврщика” [332, спр.8, арк.356]. При поверстанні “черкас” цьому прошарку видавалось більше жалування, ніж рядовим (в середньому отаманам, осавулам, сотникам – 6–7 рублів, рядовим – 5). В старшинському поверстанні перебували і українські священики. Прирівняння кліру до знаті було типовим для соціальної системи Речі Посполитої і переносилось, як “звичай”, переселенцями на слободи. Наведені факти свідчать, що попри спроби втручання уряду в виборчі справи українців, сама структура управління цих громад залишалася без змін і була схожою на подібні структури в козацьких поселеннях України. Окрім того, царський уряд заохочував і наділяв українських керівників високою платнею.

Спроби прирівняти українських переселенців до росіян не були досить вдалими і, щоб заохотити переселенців, уряд наділяв їх низкою пільг: від зменшення службових обов’язків до вільної торгівлі. Непорозуміння між російськими управлінцями і переселенцями інколи переходили в кровопролитні сварки [209, с.252], скарги українців царським урядовцям на воєвод, що “от воеводского насильства в конец погибаем” [330, спр.151, арк.346, 349]. Нерідко переселенці повертались додому “в Литву”. Склад і кількість українських залог на півдні Російської держави не були сталими. Про діяльність старшини тих громад і несталість цього життя свідчить частина біографії одного зі старшин – І.Д. Сірка. В 1643 р. Іван “Серик” пише чолобитну з м. Усерда на Бєлгородській лінії, в якій разом з товариством прохав торгових пільг [330, спр.148, арк.112]. В подальших документах за російським звичаєм І. Сірко зветься І. Дмитрієвим. В 1644 р. Іван Дмитрієв – отаман усердських “черкас”, прохав жалування за будівництво Ольшанська [58, №241, с.381–382, №246, с.410]. Нарешті, 1647 р. ця особа пише ще одного листа з Усерду, де зазначав, що кілька років він з козаками промишляв татар біля Азову [332, спр.6, арк..248]. Пізніше І. Сірко брав участь у Козацькій революції у війську Б. Хмельницького. Зовсім не дивно, що він не сприймав угоду з Москвою 1654 р. [317, s.182], бо вже був на російській службі і звідти втік. Звичайно, ця частина біографії І.Д. Сірка не може характеризувати поведінку і діяльність інших старшин українських громад, але частково свідчить про їх непевне і навіть нереґламентоване становище. Таким чином, українські підрозділи з власним устроєм перебували на російській службі як “иноземцы”, тобто з правом якнайширшої автономії, але разом з тим царський уряд здійснював непоодинокі спроби ту автономію обмежити, перевести управління під більший контроль з боку влади. Така практика спілкування російського уряду з українськими залогами була підґрунтям для подальшого, значно ширшого залучення українців на російську службу. Уже наприкінці 30-х рр. XVII ст. російські урядовці сприяють утворенню з українських переселенців особливої військово-помісної одиниці.

1639 р. російський уряд спробував оселити в одному з найпівденніших кутків, поза Бєлгородською лінією, цілий український підрозділ – “полк”, на чолі з гетьманом Я.Острянином. Вже на час оселення переселенці (з сім’ями) мали чітку управлінську структуру: на чолі стояв гетьман разом з сином, осавул, писар, 4 сотники (за переписом “полк” розподілявся ще на півсотні і десятки відповідно на чолі з десятниками і п’ятидесятниками) [27, с.179]. До переселенців ще і надалі приєднували невеликі загони “черкас” з-під Азова чи Литви [27, с.179; 58, №189, с.312]. Таким чином, в Чугуєві осіло близько тисячі українців (чоловіків). За прикладом інших громад переселенцям видавалось жалування, відбувався наділ земельними ділянками (помістям) [58, №190, с.314; 27, с.181, 185]. Задля контролю над непевною залогою, до міста відправлено воєводу Щетініна з підрозділом росіян. Такі дії уряду не могли не викликати невдоволення, бо українцям запраглося за звичаєм змінити гетьмана, дорікаючи Острянину, що він не обраний в “Литві”, а призначений царем [296, с.31]. Але цього зробити козаки не змогли через протидію з боку російської влади. Особливо непримиренними стосовно воєводи і гетьмана були сотники Розсоха і Попов [332, спр.6, арк.42]. Але воєвода і урядовці бажали збереження старого керівництва і всіляко підтримували Я. Острянина, той же, зважаючи на таку підтримку, ображав козаків та їх жінок, забирав майно, грабував козацькі маєтності [58, №195, с.320]. Постійна аґітація  з боку Речі Посполитої сприяла тому, що частина переселенців покинула Чугуїв (у їх числі сотник Розсоха) [66, с.8; 27, с.191,193]. Інші поселенці спробували вплинути на перевибори гетьмана в Москві, але успіху не мали. Нарешті, в квітні 1641 р. чугуївці вбили гетьмана, порозганяли росіян і, спаливши місто, повернулись на Подніпров’я [177, с.308; 101, с.101]. Приклад “полку” Острянина – характерна для українських громад криза управління, спричинена надмірним втручанням уряду в звичаєву систему українців. Але, незважаючи на цю невдачу, московські правителі не відмовилися надалі від оселення великих громад переселенців з власним управлінням як на Бєлгородській “черті”, так і поза нею.

Слобідські полки формувались на базі українських переселенців на службі Московської держави. Методи управління і підпорядкування цих переселенських громад були дуже неоднозначними і навіть суперечливими в стосунках українців з російськими урядовцями. Всі ці суперечності так чи інакше переносились і на управління слобідських полків. Саме на прикладі українських переселенських громад і пізніше слобідських полків і їх стосунків з вищими інстанціями можна добре проглянути соціальні конфлікти: “своє – чуже”, “свобода – порядок”, “старовина – новизна”. Російський уряд тут виступав як чужа, модернізаторська, реґульована сила і, власне, підкорення демократичного прикордоння було закономірним з огляду на приклад інших держав Південної та Східної Європи, підпорядкування місцевих еліт сильнішим імперським структурам Австрійської та Російської імперій протягом XVI–XVIII ст., боротьба за панування у цих частинах Європи між “тубільною аристократією” та “чужим абсолютизмом” (Див. про це [322]). 

Вирішальними подіями, що призвели до зміни соціально-політичного устрою України, утворення козацької держави Гетьманщини і слобідських полків, були події Хмельниччини (1648–1657 рр.). Перші ж невдачі Козацької революції сприяли збільшенню кількості переселенців за московський кордон, попри неґативне ставлення українського гетьмана до цього процесу. Відбувалась зміна соціальної структури українського суспільства, зокрема, привілейоване місце шляхти зайняла козацька старшина, а поруч з цим відбувався широкий процес покозачення в Україні, бо козацький лад був ідеалом суспільства для повсталого селянства [316, с.72–76], за виразом козацького літописця: “почалися купити в полки не толко тіе, которые козаками бивали, а хто і нігди козацтва не знал” [264, с.51]. Все це вплинуло на устрій переселенців. Нетривкість станів, через слабку структурованість суспільства, значний прошарок покозачених селян і міщан характеризували і переселенські громади. На переселенців мали вплив і певні зміни в адміністративній сфері, замість військових одиниць козацьких полків у Гетьманщині формуються полки територіальні, де козацька старшина мала не лише військову, а й цивільну владу.

Своєрідна “демократизація” управління, нові соціально-економічні відносини, що складались впродовж гетьманування Б. Хмельницького, переносились переселенцями зі своєї Батьківщини на новий ґрунт, під тиск російської централізованої системи. У цьому разі переселенці афішували свою “черкаську обикність”: вибори старшини, особливий суд, соціальний поділ, земельні відносини. Ця “обикність” з самого початку входила в суперечливість з суворим, бодай частково вреґульованим управлінням півдня Московської держави. В таких умовах створювались українські підрозділи російського помісного війська – “черкаські” полки в складі Бєлгородського полку.

Більш вдалим, за попередні, виявилось переселення знову великого військового підрозділу, “полку” чернігівського полковника І.Дзинковського (біля 1000 чол. з сім’ями) до недобудованої фортеці Острогозька. За умов спроб реґламентації переселення зберігся перепис переселенців 1652 р. Як і в полку Острянина, в переписі відзначена чітка полкова структура, навіть з соціальним розшаруванням. На чолі стояв полковник І. Дзинковський, окрім нього, писар М.Михайлов, обозний Ф.Шеболта, осавул В.Данилов, суддя А.С.Величко, сотники О.Григор’єв, Т.Іванов, З.Іванов, Ф.Дубовець, В.Григор’єв, І.Кинша, Ф.Васильєв тощо [332, спр.10, арк.122, 219]. За переписом майже у всіх сотнях осавули, “знаменщики”, десятники, священики прирівняні до старшин. Але “полк” в Острогозьку і полковник Дзинковський – це лише назви, перенесені переселенцями. Конкретна полкова структура, коли полковнику підпорядковувались українці не лише Острогозька, склалася дещо пізніше. Тобто дату заселення Острогозька не зовсім доцільно сприймати як дату початку саме слобідського полку. По-перше: 1652 р. – лише дата оселення острогожців, забудови м. Острогозька, наділення переселенців землею [59, №187, с.367–369], навіть сварки з “черкасами” сусіднього Ольшанська [2, №481, с.258]. По-друге: “полк” – лише умовна назва, при переселенні звичайно він мав управлінську структуру подібно до козацьких полків Гетьманщини, але більшість старшинських урядів існують лише в переписі, без визначених функцій, тобто невідомо, чи старшини мали конкретну владу. Одразу ж управління українських переселенців було частково обмежене, до Острогозька надіслали воєводу і російських служилих [311, с.125]. Цей полк більше схожий на українські громади в південних фортецях Російської держави, аніж на пізніше утворені слобідські полки. Але, як видно з перших років існування Острогозька, тутешні переселенці, будучи в переважній більшості, зберігали свій устрій і звичай протягом років. Свідченням цьому подальший перепис 1655 р., за переписом основа управління - полковник, обозний, сотники, хорунжі зберігалася, навіть з’явився “литаврщик” [330, спр.148, арк.140]. Ґарантом збереження “черкаського” управління полкового зразка був і жвавий зв’язок з батьківщиною – Чернігівщиною в 50-х рр. XVII ст. [2, №535, с.331, №537, с.332]. З воєводською адміністрацією І. Дзинковський, що управляв острогозькою громадою в 50–60-х рр., особливо не рахувався, “черкаси” жили за своїм звичаєм [330, спр.151, арк.188]. Участь острогозьких козаків з полковником в походах військ кн. Ромодановського наприкінці 50-х – на початку 60-х рр. XVII ст. на Гетьманщину і проти татар [274, с.192; 3, №89, с.88, №254, с.258] зумовили розширення в 60-х рр. XVII ст. влади полковника і підпорядкування полковій владі “черкас полкової служби” низки міст сходу Бєлгородської лінії і запілля. Таким чином, Острогозький полк мав і багато спільного з іншими слобідськими полками. “Полк” в Острогозьку був ніби прикладом для російського уряду в справі утворення інших українських воєнізованих структур.

2.3. Джерела утворення старшинського прошарку слобідських полків (50-ті – 70-ті рр.  XVII  ст).

Інтенсивне заселення українцями міст по Бєлгородській лінії і поза нею, утворення за сприяння російського уряду військово-помісних одиниць слобідських полків з несталою службою козаків – доволі дискусійні питання у вітчизняній історіографії [311; 75]. Нез’ясованими, як зазначав В.Ю. Данилевич, є біографії слобідських старшин до часу зайняття ними старшинських посад [79, с.2–3]. Отже, говорячи про утворення слобідських полків і старшинського прошарку в них, слід звернути увагу на джерела формування старшинського прошарку, біографії, що зайняли керівні посади в новоутворенних слобідських полках в 1658–60-тих рр. XVII ст.

Збільшення кількості переселенців у другій половині 50-х рр., використання кн. Ромодановським, тодішнім бєлгородським воєводою, підрозділів переселенців під час боїв з татарами і походів на Гетьманщину, будівництво переселенцями фортець формально відбувалось під контролем центрального уряду. Все це змушувало урядовців збільшувати контроль над “слободами”. В значніші населені пункти, осаджені українцями, уряд одразу посилав воєвод, яким наказувалось “ведать черкас во всем” [236, №175, с.377], отже воєводи ставились вище української адміністрації. Однак на воєвод українці здебільшого не зважали, маючи свої управлінські структури в 50–60-х рр. XVII ст. Прикладів “зневаги” чимало стосовно Харкова, Змієва чи Острогозька [23, с.4,10; 311, с.161; 330, спр.151, арк.188]. Воєводське управління новими містами, де переважало українське населення, було неефективним. В 1659 р. мешканці Охтирки прохали в царя присутності своїх отаманів на воєводському суді [330, спр.151, арк.160]. В окремих містах, в тій же Охтирці, Цареборисові, між воєводою і переселенцями точилася запекла боротьба [311, с.173–174]. Напевно, подібна ситуація спостерігалася на хорватській “Границі”, коли для управління “граничарами” надсилалася особа “німецького походження”, що призводило до певних непорозумінь [33, c.327]. 

Своєрідним переломним етапом в житті українських переселенців стала військова реформа 1658 р. на півдні Московської держави, що призвела до утворення помісної армії – Бєлгородського полку [112, с.31]. “Полк” формувався на помісній основі, себто службу несли користувачі “помість” (земельних наділів), в разі потреби служилий мобілізувався, а в “мирний час” знаходився в “помісті”. Це була типова прикордонна армія феодальної держави. За такою ж схемою, але базуючись на нормах полкового устрою, що вже існував на Гетьманщині в 1658–1659 рр., було утворено козацькі полки в найбільших на той час українських містах Бєлгородського розряду – Сумах і Охтирці [78, с.638]. Поруч з цим, існували військові підрозділи українців (“черкас полкової служби”), підзвітні лише бєлгородському чи місцевому воєводі. Ці воєнізовані підрозділи, окрім служби, брали участь в походах на Гетьманщину. Впродовж українсько-російської війни і подальших подій 1659 р. з ініціативи уряду до Бєлгородського полку поприписували і інші українські полки, окрім вже існуючих Острогозького, Сумського, Охтирського. Ними стали Колонтаївський, Зміївський та Харківський полки. Дані про ці українські помісні підрозділи містяться в переписі 1660 р. Незважаючи на шість “черкаских” полків в 1660 р. з полковою структурою, місце їх розташування обмежується часто полковим містом, інколи з околицями, існують міста, в яких “черкаси полкової служби” незалежні від полковників “черкаських” полків – Салтів, Печеніги, Вільшана поблизу Харкова [312, с. 137], Путивль, Кам’яне, Недригайлів, Вільшана поблизу Сум [277, с.547–549]. І, головне, полки існували в переписі, якогось переліку конкретних функцій полкової адміністрації в документах не міститься. До полку то приписували, то забирали “черкас полкової служби” найближчих міст для зручності мобілізації (у 1659 р. до Сумського полку належали лебединські, колонтаївські, городнянські, олешенські “черкаси” [330, спр.3, арк.3]). Задля покращання боєздатності до полкових центрів у 60-х рр. приписують, себто підпорядковують українців навколишніх міст з власною старшиною. Ці полки – надто несталі формування, вже під час розподілу жалування 1663 р., замість шести “черкаських” полків Бєлгородського полку 1660 р., існували лише два полки [52, с.7]. Стабілізувалась конкретна служба козаків: охорона “кордону”, виїзд на варту, участь в походах кн. Ромодановського на Гетьманщину, висилка служилих на Запоріжжя і в міста Гетьманщини, походи в складі російських підрозділів проти татар. Слобідські полки виникали впродовж “переписів і розборів”, реформ прикордонного російського війська кінця 50–60-х рр. XVII ст., тобто російський уряд мав безпосередній вплив на формування козацької організації слобідських полків.

Переселенці на слободи мали вже свою старшину, нерідко це були старшини з Гетьманщини, що змушені були покидати Батьківщину через свою політичну діяльність. Гетьманська влада ставилась неґативно до переселення за російський кордон, бо, за висловом М. Грушевського, “при кожній спробі повстання проти гетьманського осередку чи против старшини сі приграничні еміґранти могли дати дуже небезпечні континґенти” [71, c.1227]. Ці старшини, маючи організаційний і військовий досвід, набутий під час Хмельниччини, охоче приймались царським урядом, їм часто доручали організацію переселенців, формування військових загонів з українців для боротьби за контроль над Україною.

Біографії більшості з цих старшин до переселення невідомі. І. Дзинковський в документах про переселення називається “чернігівським полковником”. Історик Ф.П. Шевченко вважав його діячем старшинської опозиції, що не підтримувала Білоцерківську угоду. Переселення пояснюється потребою втечі від Б. Хмельницького [299, с.252]. На думку того ж таки історика, обозний Ф. Шеболта – козацький полковник 1649 р. Шеболченко [299, с.204].

Відомі особи з оточення заколотника М. Пушкаря, що неґативно ставились до гетьмана І. Виговського, переселились на Слобідську Україну одразу після придушення цього заколоту в 1658 р. Так, інший призвідця заворушень, Я. Барабаш зі своїми козаками осів в Охтирці, де одразу побився з тамтешніми мешканцями [330, спр.148; арк.89]. Інші відомі діячі опозиції розселялись по слобідських містах: С. Довгаль в Харкові [14, с.131], І. Донець в Сумах [10, №2, с.116] тощо. Надалі ці старшини і козаки, зокрема, І. Донець навіть прохали царя на базі переселенців утворити проти гетьмана І. Виговського армію (полк) з одним українцем і одним росіянином на чолі [14, c.132]. Бєлгородському воєводі Г. Ромодановському в 1658 р. вдалося утворити український підрозділ – так званий “Черкаський полк” у складі російського війська, що мало виступити проти І. Виговського. Багато майбутніх старшин слобідських полків (І. Донець, Я. Чернігівець, О. Воропай, Г. Донець) були старшинами в війську промосковського гетьмана І. Безпалого 1659 р. Інший діяч опозиції Виговському, – І . Сірко в 1664 р., посварившись з гетьманом Брюховецьким і запорожцями, виїхав до Харкова  [5, с.216–217]. Уже дані приклади свідчать про надзвичайну мобільність населення в добу Руїни, часту зміну протекторів та соціального статусу, що, певно, є однією з ознак прикордонних спільнот.

Старшинські звання носили і отамани переселенних валок – “задніпровський полковник” Іван Штепа [293, с.277], “полковник уманских черкас” М. Уманець 1676 р. [295, с.201]. Відомо, що в слободі Мерефі Харківського полку мешкав колишній уманський полковник С. Грязненко [213, с.295]. За переказами, батько харківського полкового судді С. Квітки (Опанасовича), до переселення до Харкова, в 60-х рр. XVII ст. був гадяцьким полковником [133, с.23].

Крім старшин з Гетьманщини, значно більшу частину старшин слобідських полків складали переселенські старшини, обрані еміґрантами на час переселення і облаштування. Переселенські громади мали на чолі отамана і осавулів, розподілялись на сотні [24, с.35; 236, №268, с.510]. Таку ж організацію українці зберігали і після осадження слобід і містечок. Отаманів, що стояли на чолі переселенців, часто називають “осадчими” (рос. “осадца”). Визначення повноважень цих осіб доволі складне, хоча саме цей прошарок формує значну частину старшин слобідських полків. На початку переселення осадчі – це дійсно обрані переселенцями отамани, інколи особи, що вже займали старшинський уряд на Подніпров’ї. Осадчі не обов’язково “осаджували” на новому місці поселення. Функції осадчого полягали і у керівництві, і відновленні покинутого чи зруйнованого поселення (Валки і валківський осадчий 1669 р. Г. Рогозенко [342, Оп.2, стб.31, арк.68; 11, с.50]), керівництві будівництвом (І. Кривошлик – Харків) [14, с.53], добудовою недобудованих росіянами фортець (І. Дзинковський – Острогозьк [282, с.64; 110, с.74–75]), або ж взагалі переселенці осідали у вже існуючому поселенні своїм кутком (М. Уманець – Мурафа [295, с.201]). Наступний вид осадчих – українці чи російські служилі, що розвідували місцевість, давали чолобитну російському уряду з проханням закликати населення на певне місце з “малороссийских” чи слобідських міст, а отримавши дозвіл, вирушали закликати переселенців (Балаклія – Я. Чернігівець [330, спр.148, арк.43], Вовчанськ – М. Старочудний [112, с.50] тощо). Таке осадництво особливо розповсюдилось в 60–80-х рр. XVII ст. І, нарешті, як і в Гетьманщині, осадження слобідськими старшинами сіл і містечок на своїй землі, коли поселенці вважалися підданими.

Перехід осадчих у старшину слобідських полків теж можна проілюструвати кількома прикладами. Осадчими були полковники: острогозький І. Дзинковський і сумський Г. Кондратьєв, харківський полковник, осадчий м. Мерефи І. Сірко. Балаклійський осадчий Я. Чернігівець в 1669 р. також організував полк [78, с.636].  Осадчими були родоначальники відомих пізніше старшинських родів: Ковалевські в Харківському полку, Богуславські та Могилки в Ізюмському, Лінницькі – в Охтирському тощо. Багато з осадчих, внаслідок мінливості слобідського життя, відомі лише за згадками при осадженні, а  подальша доля ані їх самих, ані їх нащадків невідома.

Маючи перепис старшини Харківського полку 1680 р. (за переписом кількість старшин у полку становила тоді 41 чол.) [330, спр.148, арк.145зв.], методом вивчення біографій старшин (просопографії) виявлено, що близько 25% цієї старшини – це або осадчі та їх нащадки, або вони мають відношення до осаджень слобід (Г.Капустянський, І. Артеменко, І. Сербин, С. Ковалевський, Г. Могилка, Г. Донець і К. Донець, М. Шумейко, С. Щербина, В. Сибірський тощо).

Таким чином, значна частина слобідсько-української старшини формується з старшин часу переселення, як опозиційних діячів Гетьманщини, так і осадчих слобід і містечок. За виразом З.К. Звєздіна, саме це, напевно, була “неслухняна” старшина, яку обрали за демократичними традиціями, що починала свою діяльність ще на досить демократичному Подніпров’ї.

Про формування старшини нових українських підрозділів можна зробити висновки, оглядаючи переписи і згадки перших років існування слобідських полків. В Острогозькому – це переселенська старшина 1652 р. на чолі з полковником І. Дзинковським,  звичайно, з певними змінами (в 1660 р. писарем стала нова особа – М. Жуковцев [312, с.135], десятник 1652 р. Микита Волненко (Волинець) [332, спр.10, арк..135] в 1670 р. – полковий обозний [148, с.22]). В Харківському полку, якщо полковник О. Воропай не згадується до перепису 1660 р. серед харківських мешканців, а лише 1658 р. він старшинствував у війську Г. Ромодановського [6, с.260], то про інших старшин існують згадки як про мешканців Харкова 50-х рр. XVII ст. (Г. Каркач суддя 1660 р. [342, Оп.2, стб.37, скл.30; 21, с.259], Ф. Ріпка – осавул 1660 р. [298, с.44; 14, с.145], І. Кривошлик [14, с.53; 312, с.133]). Полковником Сумського полку став переселенський отаман-осадчий Г. Кондратьєв [311, с.132]. Отже, “переселенські” управлінці в 50–60-х рр. XVII ст. формують основну частину старшин новоутворених слобідських полків.

Суперечки між козаками і царським урядом на слободах, низка історичних подій доби Руїни привели до ряду змін в старшинському прошарку слобідських полків. Деякі старшини втекли зі слобідських міст на Гетьманщину, продовжили там кар’єру. Перший охтирський полковник І. Гладкий [78, с.638; 311, с.148] в 1663–1669 рр. був полковником на Запоріжжі [5, №69, с.139; 7, №50, с.164], а екзильний харківський полковник  І. Дуб’яга [7, №10, с.34], –  миргородським полковником 1669–1672 рр. [8, №152, с.825]. Відомою є і доля харківського полковника І. Сірка (1665–1668 рр.) – кошового Запорізької Січі [313, с.309–435]. Загалом, старшина слобідських полків  цього часу дуже нагадує старшину Гетьманщини доби Руїни, багато представників якої також лишили іноді досить значний слід в історії, однак не стали родоначальниками провідних старшинських родів. Причиною цьому були не лише політичні колізії, але і ротація кадрів.

Нестабільна ситуація на Україні під час утворення слобідських полків безпосередньо впливає і на непевність старшинського прошарку. Основну частину старшин-українців під час утворення слобідських полків складали старшини з Гетьманщини, нерідко опозиційно налаштовані проти гетьмана, виборні осадчі, чільні діячі переселенських громад. Вже наявність низки джерел для поповнення старшинських кадрів свідчить про переважно демократичне походження слобідських старшин.

2.4. Питання про вибори і призначення старшин слобідських поків у другій половині XVII ст. – початку XVIII ст.

Більшість родоначальників дворянських родів Слобідської України XVIII – поч. ХХ ст. стали старшинами не під час переселення, а у слобідських полках. Старшина слобідських полків формувалась за демократичних традицій, старшинські посади часто отримувались шляхом виборів, але в слобідських полках, як у залежних від царського уряду підрозділах, практикувалось і призначення керівників. Отже, треба звернути увагу на поширення і взаємодію цих процесів.

Більшість істориків Слобідської України вважали старшину слобідських полків демократичною за походженням. Але на сам процес виборності, його поширення і рамки, рівень і зникнення звертали увагу лише одиниці. Д.І. Багалій пише неодноразово про вибори старшини, у своїй змістовній збірці документів з історії колонізації вміщує чолобитну про обрання охтирським полковником І. Перехрестова [24, с.167–168]. Однак вчений не розглядає ані ступінь поширення, ані особливості цього процесу. В.Ю. Данилевич в ненадрукованій праці і збірці матеріалів наводить велику кількість відомостей про вибори, але, водночас, перебільшує вплив російської влади на цей процес. Посилаючись на відписку Ромодановського 60-х рр. XVII ст., дослідник вважає, що більшість полковників призначалася [78, с.634]. З.К. Звєздін пише, що принцип виборності зникає вже на початку історії слобідських полків [115, с.184]. Але в умовах несталості станового поділу суспільства на Україні вибори продовжували існувати, і в цьому процесі перепліталися як старі козацькі і українські звичаї, так і спроби їх обмежити з боку заможної української верхівки і царського уряду. 

Впродовж другої половини XVII ст. нерідко спостерігається процес досягнення рядовим козаком певних старшинських посад, а інколи і зворотній хід: від старшинської посади до козака. Г. Донець – козак Харківського полку 1660 р. [312, с.149], в 1662 р. – десятник [294, с.47], в 1666 р. – сотник [213, с.116], в 1668 р. – харківський полковник. Завдяки невизначеності станового поділу існують і такі “кар’єри”: Ф. Мураховець – в 1660 р. “пашенный мужик” (селянин) с. Деркачів [312, с.144], в 1680 р. – козацький сотник в с. Деркачах [24, с.88], в 1682 р. – осавул Харківського полку [23, с.83], в 1688 р. – наказний полковник [294, с.200]. Зворотній процес: Кіндрат Гаврилов – з полкових осавулів у 1675 р. став острогозьким полковником, а в 1677 р. усунутий за зловживання [210, с.246; 330, спр.151, арк.180], в 1681 р. значиться лише як колишній полковник [191, с.183]. Охтирського полковника 1692 р., до цього осавула, Андрія Несвятипаску (Прокоф’єв, Паска), в переписі 1704 р. згадано як козака [211, с.218; 295, с.40, 43, 54], козаком після полкового судді став Т. Клочко в Харківському полку в 80-х рр. XVII ст. [330, спр.148, арк.145; 293, с.59] тощо. Вже в 80-х рр. XVII ст. наявний процес успадкування урядів, утворення посад “знатних полчан” чи “значних козаків” як засіб збереження старшинства і основа для поновлення старшинських кадрів, але наявність демократичних тенденцій у формуванні козацької еліти слобідських полків, таких як вибори і усунення з посад, заперечити неможливо.

Процес виборів основних старшинських посад (полковника і сотника, отаманів) в слобідських полках існував від початку їх заснування як “черкаський звичай”. Хоча бєлгородський воєвода Г. Ромодановський і писав, що призначає полковників за “своим расмотрельником” [78, с.634], вже в 1660 р. в листі про “измену” охтирського полковника І. Гладкого цар наказував Г. Ромодановському, щоб охтирський воєвода Арсеньєв того полковника “тайным обычаем” заарештував, а “на его место в Ахтырском велел выбрать иного полковника” [3, №249, с.255]. Відома згадка про вибори полковника в Охтирці 1667 р. [330, спр.151, арк.197]. Під час заколоту І. Сірка в Харківському полку 1668 р., вірні уряду харків’яни, згідно з відпискою кн. Борятинського, обрали іншого полковника [330, спр.148, арк.101]. Існують згадки і про “чорну раду” в Сумах 1661 р. з приводу обрання полковника [330, спр.151, арк.170], про вибори полковників в Охтирському полку 1691–1692 рр. [24, с.167–168; 211, с.14; 330, спр.148, арк.39], в Острогозькому полку 1678, 1699 рр. [330, спр.151, арк.86, 296 зв.] (див. Додаток А) тощо.

Виборне начало, принципи військової демократії в українців були доволі міцними. Це стосується і 80-х рр. XVII ст. У 1680 р. Бєлгородському воєводі Хованському наказувалось щодо призову українців у новозбудоване місто Полатов “воеводам у них до указу не быть, а ведать их полковнику и сотнику, кого они меж себя выбирут” [35, с.44]. В грамоті П.В. Шереметьєва коломацькому сотнику (Охтирський полк) Я. Михайловичу пишеться, що козаків “ведать в том городку старшине, кого они (козаки) выбирут своими вольными гласы” [294, с.257]. У 1681 р. росіяни м. Землянська подали скаргу на українських старшин, що “черкаси” їх б’ють і грабують, а ті зарадити не можуть, бо “они черкасы сотников и отаманов меж собою выбирают”, то ж сотники розправу не чинять, боячись, щоб “черкасы им от начальства не отказали” [330, спр.151, арк.93] тощо.

Згадки про вибори сотників трапляються рідко, переважно в Острогозькому полку [330, спр.148, арк.48,93]. В тому ж Острогозькому полку козаки і усували сотників, зокрема, Ф. Шкарпетка в Усерді 1683 р. [330, спр.151, арк.293], чи Івана Хорунженка в Яндовищі 1689 р. [101, с.22]. Цікаво, що Іван Хорунженко скаржився, що від сотника йому відмовили без указу “Великих Государей”. Отже,  основні слобідські чини – полковники і сотники – були переважно обраними (див. Додаток А, Б), але не зовсім демократично. По перше: кандидатуру мав затвердити уряд чи бєлгородський воєвода, для чого подавалась заручна чолобитна у вищі інстанції про бажання мати певну особу полковником чи сотником. За згоди царського уряду надходила жалувана грамота на полковництво. Якщо кандидатура не підходила урядовцям, чи чолобитна була оскаржена опонентами як фальшивка, то вибори не затверджувались, як у випадку С. Ружинського 1679 р., І. Перехреста 1692 р., М. Васильовича 1691 р. в Охтирському полку. По-друге: “обрану” старшину без санкцій уряду заборонялось усувати і переобирати. Інколи кандидатури чи кандидатура надавались згори, з Москви чи Бєлгорода (в 1692 р. охтирські полчани мали обирати або сина харківського полковника Г. Донця – Костя, або сумського Г. Кондратьєва – Романа [330, спр.148, арк.38–40]). Окрім того, урядовці забирали полкові клейноди (шестопер, литаври, знамено) до Бєлгорода і видавали назад лише тоді, коли обирався вірний царському уряду полковник. Вибори поступово ставали формальністю, зводячись до збору підписів, особливо з виникненням явища успадкування урядів синами полковників: харківського Г. Донця, сумського Г. Кондратьєва, охтирського І. Перехреста тощо.

Поруч з такими виборами, з початку історії слобідських полків існували спорадичні призначення полковників, сотників і виключно призначувана посада наказного полковника. Призначеними, напевно, були перші полковники, такі як харківський О. Воропай і охтирський І. Гладкий. Призначеними були росіянин С. Каменєв (Охтирський полк 1680 р.), іноземець І. Сас (Острогозький полк), напевно Ф. Осипов, після справи І. Перехреста [207, с.405]. Призначенням відав до поч. XVIII ст. бєлгородський воєвода, хоча в 1677 р. йому було наказано не втручатись до “черкаських виборів” [47, с.71].

Таким чином, слід спростувати твердження радянського історика З.К. Звєздіна, що виборність у слобідських полках “відмерла” в 60-х рр. XVII ст.             [115, с.184]. Наведені вище приклади свідчать, що вибори відбувались аж до початку XVIII ст., інша річ – рівень їх демократичності, їх формалізації. Нами з’ясовано, що з 39 полковників слобідських полків, що урядували протягом другої пол. XVII ст. – 1714 р., 23 (60%) можна вважати обраними (див. Додаток Б).

Через спроби обмежити демократичність виборів царський уряд в слобідських полках зіткнувся з низкою труднощів і непослуху старшини і козацтва. В 1661 р. в Сумах “пивники і броварники” (як іменують простолюд і в Гетьманщині) скликали “чорну раду” і, скинувши полковника Г. Кондратьєва, проголосили новим управлінцем К. Леонтьєва, що почав урядувати полком разом з “чаклуном” Ф. Крістенком. Сварки з воєводою У. Шамордіним і старшинами призвели до того, що К. Леонтьєв поїхав затверджувати свої права до Москви, звідки вже не повернувся, був звинувачений в “чарах” і помер по дорозі на заслання [330, спр.151, арк.170–173].

Проблема з полковництвом постала і в Острогозькому полку, після страти (за підтримку разінців) полковника І. Дзинковського. Спочатку призначили колишнього наказного полковника Г. Карабута (та той через кілька років помер). Наступний полковник К. Гаврилов занадто утискував полчан, уряд дозволив вибори і острогожці обрали не козака, а ротмістра “копейной службы” – іноземця Ф. Сербина [330, спр.151, арк.289, 296, спр.2, арк.62], та за рік і цей помер. На його місце уряд, бажаючи вдосконалити управління, призначає острогозького воєводу, теж іноземця І. Саса, сполучивши посади воєводи і полковника [79, с.3; 115, с.184]. Цей утискує росіян і його позбавляють чина воєводи, однак він до своєї смерті був острогозьким полковником, передавши уряд пасинкові, також “іноземцеві” П. Буларту 1693 р. [79, с.5]. Двадцять років 1678–1698 рр. Острогозьким полком керували вихідці не з “черкаського” середовища, хоча доволі українізовані, про що свідчать листи І. Саса, П. Буларта до інших полковників [101, с.5, 18]. Після відставки 1704 р. вихідця з старшин полковника Ф. Куколя управляти полком за “заручним чолобиттям” старшин став російський воєвода і стольник І. Тев’яшов [330, спр.148, арк.152].

Найбільше негараздів, пов’язаних з виборами і боротьбою старшинських партій, відбулося в Охтирському полку. В 1679 р., внаслідок “бунту”, в Охтирці полковником став С. Ружинський. Його родинні зв’язки свідчать, що це був не простий козак (напевно, син охтирського отамана 50-х рр. XVII ст. Д. Ружинського [330, спр.148, арк.107], він був зятем покійного полковника (1667–1675 рр.) Д. Зинов’єва [330, спр.148, арк.94], обмінювався маєтностями з полковником  М. Матвєєвим [211, с.219; 330, спр.152, арк.107]). До бунту був причетний російський приказний Р. Маслов. Відомо, що в цей час заворушення відбулись і в м. Богодухові. Для з’ясування справ до Охтирки навіть прибув генерал Косагов, якого було поранено в результаті збройної сутички. Взагалі відтворити перебіг приходу до влади С. Ружинського важко за браком джерел, відомо, що за бунт “завоєводчика” з прибічниками заслано на околиці Архангельська [210, с.278–279; 330, спр.148, арк.94, 98; 267, с.417].

Ще яскравіші події боротьби за владу в Охтирському полку відбулися протягом 1689–1694 рр. Під час Кримського походу 1688 р. було тяжко поранено полковника І. Перехреста, чим скористалися старшини і козаки, незадоволені його свавільним правлінням. На зловживання І. Перехреста частина старшини і козаків подали скаргу. Царський уряд дозволив обирати нового полковника, запропонувавши дві кандидатури (Р. Кондратьєва і К. Донця). Але полковником обрано осавула А. Несвятипаску (Прокоф’єва). Місцеві російські управлінці вирішили призначити на полковий уряд іншу особу. Бажання сполучити воєводську і полковницьку посади (як і в Острогозьку 1680 р.), призвело до призначення лебединського воєводи М. Васильовича (колишнього гадяцького полковника, небожа страченого гетьмана І. Самойловича) полковником в Охтирський полк в 1690 р., що, хоча і задовольняло полчан, не дуже імпонувало уряду. Таке рішення було скасоване [330, спр.149, арк.96; 295, с.43; 210, с.539; 211, с.20]. Бєлгородський воєвода Б.П. Шереметєв призначив наказним полковником осавула М. Уманця. Між ним і А. Прокоф’євим почалися сварки за полкові клейноди, а М. Васильович не полишив уряд [330, спр.151, арк.54, спр.152, арк.40]. А. Прокоф’єв виїхав до Москви, де бояри “приговорили” бути полковником Р. Кондратьєву, сину сумського полковника Герасима [336, спр.1Г, арк.1–4]. В цей час колишній полковник І. Перехрест подав чолобитну про вибори 1692 р., що обрано його [24, с.167]. Призначений з Москви Р. Кондратьєв зневажив бєлгородського воєводу Б. Шереметєва, через що мабуть і був усунутий з полковництва. Наступний полковник Ф. Осипов (1694 р.), колишній писар Харківського полку, протримався недовго. На вимогу частини охтирських старшин і козаків полковництво було повернуто І. Перехресту.

Таким чином, в слобідських полках в другій половині XVII ст. існувала процедура виборності полковників і сотників, однак ця процедура була доволі обмеженою царським урядом, поступово ставала формальністю. Практикування царським урядом призначення полковників нерідко суперечило українським демократичним традиціям і викликало низку заворушень в слобідських полках 70–90-х рр. XVII ст.

Демократичність формування еліти, переплетення виборів і призначення, козацьких звичаїв і російської централізованої системи не могли не позначитись на такій доволі нетривкій в умовах прикордоння речі як етнічне походження.

Питання етнічності на то час відносне, всі старшини за віросповіданням – православні. Переважна більшість є “черкасами” (українцями). Хоча дані ономастики в цьому разі дуже відносні (незважаючи на перепис охтирської старшини 1678 р. де копіїст зазначив, що всі прізвища “малоруские” [327, спр.1532, арк.309]). Але в російських документах українські прізвища, за виразом М.С. Грушевського “покалічені немилосердно московським звичаєм” [71, с.75], тобто замінені з закінченнями “ов”, “єв”. Це явище дуже характерне для Слобідської України. Відомий охтирський осавул і полковник Андрій Прокоф’єв [211, с.218], в документах місцевого походження називається Паскою [327, спр.1532, арк.309], або Несвятипаскою [295, с.43]. Охтирський полковник Ф. Осипов – згадується як Ф. Ющенко [208, с.408], харківський сотник В. Юр’єв - Юрченко [211, с.221; 296, с.187], таких прикладів чимало. Тим паче, багато українців служили в російських урядових структурах і були поверстані як діти боярські.

Були серед старшин росіяни як: охтирський полковник 1680 р. С. Каменєв [330, спр.148, арк.100], чи маяцький сотник 1690 р. Калина Двойнін [342, Оп.2, спр.23, арк.1, Оп.1, ствп.78, арк.5]. Відомішими стали російський воєвода І. Тев’яшов, з 1704 р. острогозький полковник [113, с.19; 330, спр.3, арк.61], російський служилий Ф. Шилов (Шидловський) [300, с.2] і його небіж Лаврентій [333, спр.8, арк.1-2]. В 1655-1660 рр. сотником в Харкові був донський кормовий козак К. Сатин [21, с.528; 312, с.168; 191, с.203].

Чимало в слобідських полках, як і на Гетьманщині, було старшин з євреїв-вихрестів: І. Перехрест – охтирський полковник і його родичі, П. Яценко – переселенець з Полтави 1709 р. [225, с.121; 295 с.112-113], за ономастичними даними сотенний писар Л. Перехрест Сумського полку [330, спр.149, арк.29], харківський осавул 1680 р. І.М. Лейба [330, спр.148, арк.145; 23, с.78].

Прізвища ротмістра, острогозького полковника 1678 р. Ф. Сербина, зятя І. Сірка, соколовського сотника І. Сербина [330, спр.148, арк.145 зв.] дають змогу припустити, що це серби на царській службі. В Боромлі (Охтирського полку) на кінці 80-х рр. сотник Ян Грек [330, спр.151, арк.15 зв.]. Молдаванином себе вважав білопільський сотник С. Куколь [159, с.2]. Іноземцями, перехрещеними католиками були острогозькі полковники І. Сас (В. Данилевич вважав його англійцем) та П. Буларт [79, с.8–9]. Таким чином, слобідсько-українські старшини були не однорідні за етнічним походженням, що характерно для представників еліти багатьох країн. Попуч з цим, представники місцевої еліти виявляли ідентифікацію не стільки за власним етнічним походженням, скільки за причетністю до звичаю, до норм козацького життя, в цьому разі слід говорити про їх усвідомлення себе представниками іншої, відмінної від державної, російської спільноти.

2.5. Ґенезис полкового управління слобідських полків і його особливості.

Удосконалення управління полком, поява нових посад, розширення функцій полкової влади, поступове перетворення слобідського полку з одиниці військово-помісної на одиницю військово-територіальну – характерні процеси для слобідсько-українського полкового устрою другої половини XVII – початку XVIII ст. Інтенсивність цих процесів збігається з еволюцією старшинського прошарку слобідських полків, перетворення обмеженого демократичного доступу до нього на нетривку корпоративність. Впродовж другої половини XVII ст. відбувалось збільшення ролі полкового управління, його розгалуження. Тому для з’ясування питань, пов’язаних з формуванням прошарку, слід розглянути процес структуризації управління полком, особливості цього управління.

Дозвіл царського уряду жити українцям за своїми звичаями передбачав козацьке управління з розподілом посад і своєрідним доступом до влади. Одразу треба відзначити розподіл посад в полку на основні і допоміжні. Основні посади обіймали управління майже всіма галузями полку, чи його основного відділка – сотні, в той час як допоміжні лише допомагали основним в певній галузі. Основними посадами в слобідському полку були полковник, наказний полковник і сотники (на початку слобідських полків ще і отамани). Якщо стосовно полковника і сотника є згадки про вибори, зрідка про призначення, то посада наказного полковника – суто призначувана “за наказом” або самого полковника, або, за його відсутності, бєлгородського воєводи, а з 1706 р. – наказом бригадира слобідських полків (як тимчасова). Перші документальні згадки про наявність посади наказного полковника як заступника в час відсутності полковника, чи як керівника певної частини “черкас полкової служби” через велику територію, існують в Сумському полку в 1660 р. [276, с.296], в Острогозькому – в 1666 р. [330, спр.151, арк.188], Харківському – в 1670 р. [272, с.101], Охтирському – лише в 90-х рр. XVII ст. [330, спр.152, арк.167] (хоча ймовірно, що ця посада існувала тут і раніше). Ізюмський полк, поступово виділяючись із Харківського, спочатку лише і управлявся саме наказними полковниками, а з 1706 р. полковник Федір Шидловський “награжден генеральским чином стал жить в Харькове, а в Изюм, в те годы присланы от него генерала наказные полковники” [337, спр.1, арк.55]. Лише в 20-х рр. XVIII ст. ізюмські полковники  стали вважатись не наказними.

Обиралися лише полковники і сотники. Однак сотник був підзвітний у всіх справах полковнику, а окремі питання, такі як розгляд кримінальних справ, розподіл маєтностей належали лише до відома полковника [330, спр.148, арк.68; 296, с.258 тощо].

У той же час, разом із вдосконаленням управління, а то і з часу переселення (як в Острогозькому полку), існували допоміжні посади, призначення на які і керівництво якими здійснювали полковники. У кожному разі, царський уряд особливого зацікавлення цими урядами не виявляв [330, спр.150, арк.176]. До допоміжних посад належали: обозний ("каковой чин в том полку был по полковнику первои", як відзначено про цю посаду в одному з документів 80-х рр. XVIII ст. [325, Оп.2, спр.279, арк3] керував спорядженням, забезпеченням і водночас головував на виборах полковника [330, спр.152, копія 434; 133, с.8 ; 270, с.8]), суддя (суд у цивільних (майнових, земельних справах), завірення купчих тощо [300, c.79; 270, с.8]), осавули (відповідали за бойовий стан війська, очолюювали розвідувальні загони), хорунжі (зберігання прапора, посланці з особливих доручень [65, с.69; 270, с.8 тощо]), городові отамани (відповідальні за стан укріплень, будівель тощо [98, №106, с.292; 281, с.185]), існували і низка інших посад: писарі, митні голови, литаврщики, “знаменщики”, “обозний есаул”, отаман тощо.

Якщо окремі допоміжні посади існували в деяких полках від самого їх започаткування, так в Острогозькому 1652 р. – обозний, суддя, писар, хорунжі, осавули [332, спр.10, арк.122–222; 59, с.368], в Харківському полку 1660 р. – суддя, осавул, отаман, писар, сотенні хорунжі [312, с.145], то в Сумському полку 1659 р. структуризація управління була значно меншою, крім полковника і сотників зазначені писар, отамани і хорунжі [330, спр.3, арк.3], а в Охтирському полку 1667 р. – лише полковник і сотники [24, с.55]. Структуризація управління, а звідси і збільшення полкових посад, була процесом поступовим, в різних полках вона відбувалась по-різному (див. Додаток В). За кількістю старшинських урядів полки стають подібними, але навіть в переписах 20-х рр. XVIII ст. наявна деяка різниця між ними [330, спр.8, арк.183–184].

Попередні дослідники дуже мало звертали увагу на чисельність старшин в слобідських полках і відсоткове відношення кількості старшини до загалу козацтва, хоча завдяки таким обрахункам можна зробити певні висновки про чиновницький апарат того часу.

Різна кількість “черкас”, сотень, старшинських посад в слобідських полках, що постійно коливаються, призводить до неточних обрахунків чисельності прошарку. Студіюючи перепис Острогозького полку 1652 р., дослідник Ф.П. Шевченко вирахував, що разом з десятниками старшина становила близько 10% кількості переселенців [299, с.204]. Однак подальші дані доступних нам переписів в слобідських полках не такі детальні і десятники не зазначаються. Рахуючи за переписами 60–90-х рр. (див. Додаток Д), можна твердити, що в основному старшина становила лише 0,3–1,5 % загалу козацтва. У зв’язку з удосконаленням управління цей відсоток поступово падає. Беручи гіпотетично до обрахунку і сотенну старшину і “знатних товаришів”, про яких дані вкрай обмежені, слід вважати, що максимумом для другої половини XVII ст. є 4–5% від загалу “черкас”, а стосовно всього населення, якщо розглядати Слобідську Україну територіально, цей відсоток принаймні вдвічі менший. Загальні переписи дають такі дані. 1667 р. на 5386 слобідських козаків у Харківському полку припадає 59 старшин, тобто трохи більше 1%, в 1691 р. на 24897 козаків – 137 старшин або 0,55%. Такі розрахунки дозволяють зробити висновок про доволі помірну кількість старшин серед “черкас полкової служби”.

Але ґенезис полкової структури мав важливу особливість: за існування призначення допоміжних полкових посад і підзвітності сотників, значний вплив на формування старшинського прошарку мав полковник слобідського полку. Так сталося, що полковник, за існування “черкаської обикності”, був найвищою посадовою особою у слобідському полку. Наділений авторитарними повноваженнями, полковник “відав” майже всіма сферами життя “черкас полкової служби” за допомогою допоміжних посад. Окрім військових функцій (керування козаками під час походів, висилка сторож, набір до війська, слідкування за фортифікаціями  [336, спр.1Г, арк.1; 288, с.12]), до полковницького відома входив суд – винесення судового вироку аж до страти, за винятком шпигунських та загальнодержавних справ, розгляд майнових і кримінальних справ, а звідси і право на майно злочинців і тих, хто пішов з “государевой службы” (втік зі слобід) [336, спр.1Г; арк.2; 300, с.72; 346, спр.3, арк.1 зв], надзвичайно важливим було керування земельними справами: керування межуванням, дозволене урядом право роздавати вільні землі з ґрунтів довкола полкових і сотенних міст, дозвіл на “займанщину” [293, с.78; 197, с.90–93; 47, с.155]. Полковник був посередником при земельних операціях, роздавав землі злочинців і свавільників, давав дозвіл гатити греблю чи будувати млина [293, с.72; 14, с.163–164; 337, спр.2, арк.1]. В 80-х рр. XVII cт. до полковницьких функцій додалася фінансова – збір мита, податків, провіанту, в голодні роки отримання хліба з царських житниць і його розподіл [294, с.21; 191, с.250]. Все це сприяло не лише розширенню влади, а й збагаченню полковника, що в період свого урядування ставав найзаможнішою людиною в полку. Усунення непокірних старшин, підтримка уряду дозволяли робити полковнику доволі свавільні кроки: грабувати майно в козаків [330, спр.152, арк.4; 191, с.203] (особливо це стосується охтирського полковника І. Перехреста [24, с.163–167]). Родини полковників, що найдовше урядували у другій половині XVII ст. (Донець-Захаржевські в Харківському та Ізюмському полках, Перехрести в Охтирському, Кондратьєви в Сумському полках), на поч. XVIII ст. володіли величезними земельними угіддями, на яких інтенсивно осаджували нові слободи і села (див. Додаток Ж).

Слобідські полковники діяли незалежно один від одного, лише з 1706 р. було запроваджено посаду бригадира. У своєму полку слобідський полковник хотів бути, за виразом “Історії Русів”, самовладним гетьманом [124, с.154] і як гетьмани впливали на формування старшинського прошарку на Гетьманщині, майже так слобідський полковник впливав на цей процес в своєму полку. На Гетьманщині окремі полковники намагались уникнути юрисдикції гетьмана і стати такими ж повноважними господарями у полку, як і їх колеги на Слобожанщині. Найбільш цікавою у цьому разі видається спроба відокремити Стародубський полк від Гетьманщини полковником П. Рославцем 1676 р., з наголошенням бажання управляти цим полком, безпосередньо листуючись з царським урядом, подібно до слобідських полковників [156, с.17]. Проте перебільшувати владні повноваження полковника не слід, багато кроків навіть в господарській діяльності він мусив узгоджувати з вищими інстанціями. Наприклад, у 80–90-х рр. XVII ст. харківським полковникам Г. і Ф. Донцям заборонялося займатися вирубкою лісу і смольчужною справою [14, с.178–179].

Під час утворення, з ініціативи царського уряду, слобідських полків і в подальші 60–70-ті рр. XVII ст., відбулося приєднання до керівництва полковника вже сформованих підрозділів “черкас полкової служби” інших міст. Так, у 1666 р. в Острогозькому полку згадуються “черкаси” сіл Яндовища і Перлівки (біля Воронежа), в 1670 р. “черкаси” міст Бєлгородської лінії і запілля (Лівен, Черкаська, Усерда, Корочі, Землянська) зі своїми сотниками і отаманами [330, спр.151, арк.174; 148, с.14, 32, 38]. До Харківського полку 1667 р. приписано козаків, перереєстрованих з міщан м. Печеніг [296, с.108]. Ще 1659 р. до Сумському полку віднесено “черкас” м. Лебедина зі своєю старшиною [330, спр.3, арк.3 зв.]. Часто ці приєднані сотні мали власну осадчу старшину (взяти хоча б отамана м. Землянська 1670 р. – О. Дашкеєва, що був і осадчим [3, №506, с.435; 148, с.33], або ж осадчого Валок 1669 р. Г. Рогозенка, що був упродовж кількох десятиліть валківським сотником [11, с.50; 9, с.677; 342, Оп.2, стб.68, арк.68]). Полковник з такою старшиною важко доходив до порозуміння. Такі старшини або не зважали, або ставились абсолютно пасивно до полковницьких дій. Так, в 1668 р. Харківський полковник І. Сірко підняв повстання проти воєвод, частина старшин (печенізький сотник Г. Стішенко, зміївський сотник Таранко) його підтримала [296, c.105, 110; 342, Оп.,2, стб.69, арк.19], частина залишилася вірною уряду, обравши нового полковника [330, спр.148, арк.101], частина старшини м. Печеніг поводилася цілком пасивно [342, Оп.2, стб.67, арк.18; 296, с.109, 110]. В 1670 р. зібрані на малу раду сотники Острогозького полку також цілком  пасивно поставились до підтримки полковником І. Дзинковським разінського загону [148, с.39].

 Зі стабілізацією і розширенням функцій управління полковник мав підтверджувати сотенні вибори наданням листа на сотництво (як це видно в Острогозькому полку з сотником І. Сибірським [330, спр.151, арк.47 зв.]), а отже й контролювати сотницькі вибори. У деяких випадках, особливо з утворенням нових міст, полковник сам призначав сотника і навіть усував з сотенних посад, як це сталося в 90-х рр. XVII ст. з валківським сотником, колишнім осадчим Г. Рогозенком  [330, спр.152, арк.223]. В суперечках за владу полковник брав гору. Поступове розширення повноважень полковника на “черкас городовой службы” і частково на російських поселенців, збільшення контролю над сотницькими і допоміжними посадами в полку приводили до того, що основними чинниками для призначення старшини полковником ставали не особисті заслуги чи здібності, а родинні зв’язки чи приятельські відносини. Це знову ж дістає підтвердження у звичаї “черкаській обикності”, стає своєрідним правилом заміщення старшинських посад. Отже, структуризація управління, зростання кількості старшинського прошарку відбувається поруч з існуванням широкої полковницької влади, безпосереднім впливом полковника на формування старшинського прошарку слобідського полку.

2.6. Питання про початок успадкування старшинських урядів у слобідських полках.

Спільнота Гетьманщини та Слобожанщини (В цьому разі під спільнотою (“Gemeinschaft”) розуміємо той соціум, де панують соціальні зв’язки, базовані на сусідстві, спорідненості, прив’язаності, душевній приязності та повазі, тобто на моральних принципах на відміну від раціональних принципів суспільства (“Gesellschaft”), де панує раціональний обмін послугами та речами [180, с.423]), на нашу думку, навіть наприкінці XVII ст. ще не мала чітких ознак станового поділу, хоча зародки станового виокремлення спостерігаються уже при утворенні цих автономій, у функціонуванні управління та способах передачі влади можна угледіти поступове оформлення основних станів, попри різноманітність соціальних груп ранньомодерної України. Тут слід відзначити риси стану (“estate”) в західноєвропейському розумінні, що їх наводить російський дослідник Б. Міронов:

1. всякий стан має специфічні права і соціальні функції, які закріпляються юридично в звичаї чи законі;
2. станові права передаються у спадок, набуваються за народженням;
3. представники станів об’єднуються в станові організації чи корпорації;
4. стани мають специфічний менталітет та свідомість;
5. стани мають право на самоуправління та участь в місцевому управлінні черех станово-представницькі органи;
6. зовнішні ознаки стану – одяг зачіска, прикраси … [180, c.76].

Саме у другій половині XVII – на початку XVIII ст. козацька старшина слобідських полків й Гетьманщини поступово набуває  ці риси, але, насамперед, це відображається, насамперед, на процесі успадкування й передачі соціального статусу. Цей процес цікавий тим, що відбувався за існування демократичних виборів у слобідських полках і, водночас, значного впливу полковника на справи виборів і призначення старшин. У зв’язку з цим виникає потреба аналізу процесу успадкування старшинських посад.

Найперше вплив родинних зв’язків на посаду полковника виявляється в посаді “полковничьего сына” [23, с.78]. Полковник на посаду наказного полковника призначав свого сина, полк іноді навіть розділявся між сином і батьком, як це сталося 1680 р. у Сумському [330, спр.151, арк.277], а  1682 р. – Харківському полках. Таким чином, ще за життя полковника формується спадковість його уряду. Найяскравіше це виявилося в Сумському полку, в якому протягом 1657–1728 рр. урядувала династія Кондратьєвих. Вже в 1664 р., поруч з першим полковником Герасимом Кондратьєвим згадується його син Іван [3, №700, с.575], котрий в 1678 “от ран умре” [296, с.321]. Його змінив інший син, Григорій, що однак теж не пережив батька і помер 1683 р. [330, спр.151, арк.304], і нарешті, за чолобитною полчан, поруч з довічним полковником Герасимом, в 1684 р. сумським полковником став третій син Андрій [296, с.325]. Спроби Кондратьєвих закріпитись і на охтирському полковництві (4-й син Роман) були невдалими [14, с.180]. Після загибелі Андрія Герасимовича Кондратьєва під час походу на Дон 1708 р. [149, с.262], уряд зайняв його син Іван. Цікаво, що серед старшин, які повернулися з бою після загибелі А. Кондратьєва, згадується “полковника зять” (без іншого чина) В. Савич [149, с.262].

Напевно, маючи перед собою приклад сумського полковника, харківський полковник Г. Донець в 1678 р. поїхав з сином Костем до Москви [14, с.148], в 1680 р. цей “полковников сын” їздив до столиці вже сам з полоненими татарами [23, с.78]. У 1682 р. Харківський полк розділився надвоє: полчанами по Ізюмській смузі керував Г. Донець, а в Харкові та околицях К. Донець, на що видалась відповідна грамота. В 1685 р. син помінявся з батьком [23, с.88]. Кость управляв Ізюмським полком по 1693 р., після його загибелі полковником в Ізюмі став росіянин Федір Шилов – шваґер Костянтина (одружений з донькою Г. Донця Уляною) [300, с.2–3]. Після постригу Г. Донця в Харкові полковникував його син Федір (брат Костянтина і швагер Федора Шилова). Отже, в 90-х рр. XVII – на початку XVIII ст. в Ізюмі і Харкові урядували  швагри Ф. Донець і Ф. Шилов [330, спр.151, арк.317]. Після смерті Ф. Донця старшина прохала, щоб харківським полковником за “малолітством” його сина було призначено Ф. Шидловського (Шилов десь 1704 р. змінює прізвище на Шидловського [337, спр.1. арк.16]) [24, с.179]). З призначенням Шидловського бригадиром слобідських полків, він надав харківське полковництво своєму небожу Лаврентію [337,  спр.8, арк.1; 196, с.458], а в Ізюмі урядують призначені ним наказні полковники [337, спр.1, арк.55].

Незважаючи на певну нестабільність полковницького стану, в Охтирському полку в кінці XVII – на поч. XVIII ст. теж оформлюється  спадкове полковництво. Вже під час походу слобідських полків у Прибалтику 1700 р., Охтирський полк після батька очолює Д. Перехрест [171, с.80]. В грамоті 1702 р. “по челобитью старшини” Данилу Перехресту наказано “против иных черкаских у того полку быть полковником с отцем своим обще” [295, с.44]. Оформлення спадкового полковництва Перехрестів перервала справа 1704 р., арешт охтирських полковників.

В Острогозькому полку існувала передача влади від І. Саса до його пасинка П. Буларта 1693 р. [79, с.3], але Буларт був бездітним.

Всі ці події відбувалися за формального існування виборів, син ставав полковником за життя батька по чолобитній, підписаній полковою старшиною. В цих чолобитних вбачається не лише “догодження” полковникові, а й певний консерватизм мислення, характерний для тієї доби, небажання змін, нарешті, характерні риси “теплих взаємин”, коли нічого поганого не було, коли батько допомагав синові: всяка особа мусила посісти певне місце серед родинного кола.

Такий “консерватизм” призводив до того, що сотники залишались урядувати сотнею по кількадесят років, уміючи лагодити з підопічними і маючи полковничу протекцію. Охтирський полковник І. Перехрест починав кар’єру з сотника і його батько, як видно з чолобитної,  також був сотником ще з часу заснування Охтирки [330, спр.152, арк.3]. Сотник Острогозького полку І. Сибірський в затвердженні на сотника 1679 р. писав, що обраний на сотника “после отца” [330, спр.151, арк.47 зв.].

Сотницький уряд син займав після батька не лише в певному місті. Так, Дем’ян Жученко був зміївським сотником Харківського полку, а його син Микола – соколовським [330, спр.148, арк.145; 330, спр.151, арк.317; 339, спр.507, арк.9].

Найяскравіше процес залучення родичів і приятелів до управління полком спостерігається під час полковництва  І. Перехреста в Охтирці. Походячи з євреїв-вихрестів, він всіляко сприяв особам такого ж етнічного походження (навіть полтавському полковнику П. Герцику [330, спр.151, арк.57]). Свої купчі 90-х рр. він оформлював на себе і свою сім’ю – синів і брата Пилипа [336, спр.1Д, арк.6–7]. Надав в підданство с.Півні перехресту з Опішні, родичеві С. Бугаєнку [24, с.164], сотником в м. Боромлі призначив дядька Карпа Омеляновича  [295, с.128; 24, с.167]. Цей “клан Перехрестових” немилосердно грабував козаків і старшину, що видно зі скарг 1692 р. [24, с.165–167]. Отже, успадкування старшинських урядів у слобідських полках відбувалося через кілька причин. Перша: авторитарна влада полковника, що може призначати старшин, а через це призначає родичів і приятелів. Друга: успадкування, сприяння батька синові, надзвичайна вага родинних зв’язків у традиційній спільноті.

Наявність тенденцій початку корпоративності прошарку і початку спадковості урядів характеризується появою в слобідських полках так званих “знатних товаришів”, що виступали аналогом значковому товариству Гетьманщини. Група “знатних товаришів”, що виникла в слобідських полках  в 80-х рр. XVII ст. закріплювала спадковість старшинського звання. Але, якщо цей стан добре досліджений Л. Окіншевичем стосовно Гетьманщини, про слобідських знатних товаришів відомо значно менше. Перша згадка про “військових товаришів” в козацькому війську стосується 1654 р. [203, с.12], а в слобідських полках – тільки у 80-х рр. XVII ст. Значне військове товариство слугувало джерелом поповнення старшинських кадрів (це були старшинські діти, родичі, старшини у відставці), але до утвердження чину “підпрапорних”, який і оформився з цього прошарку в слобідських полках, про “знатних товаришів” існують лише непевні згадки. В 1688 р. “знатним полчанином” в універсалі на сотництво харківського полковника Г. Донця названо В. Ковалевського [297, с.262], на поч. 90-х рр. XVII ст. “військовим” товаришем Охтирського полку названо, відомого до цього як осавула, Микиту Уманця [330, спр.148, арк.19]. Отже, до знатних козаків відносять або відставних старшин, або старшинських дітей. Наявність такого чину вже є характерною рисою “упривілейованості” старшини і початку старшинської кар’єри, переданого в спадок старшинського звання.

Формування спадковості звичайно відбувалося за сприяння царського уряду (бо посади затверджувались, помістя переводились у вотчини тощо), однак не рідко хиткі паростки корпоративності порушувались тим же урядом чи іншими чинниками. Зі справою Перехрестова 1704 р., коли охтирського полковника І.І. Перехреста заарештували, а його маєтності реквізували на користь держави і передали під опіку старшини, розклад займання старшинських посад Охтирського полку дещо змінився, провідну роль відіграють роди Осипових, Лесевицьких, Боярських, що до цього були незначними. У зв’язку з переселенням “черкас” з низки розташованих на північ від Острогозька містечок, жорстким контролем уряду за старшиною, старшинський прошарок цього полку був надто слабким. Родоначальниками майбутніх старшинських родин стали лише Ф. Куколь і І. Тев’яшов, себто прошарок у XVIII ст. формувався майже заново. На начебто стабільні Сумський, Харківський та Ізюмський полки події XVIII ст. теж мали свій вплив: страта частини старшини Сумського полку повстанцями К. Булавіна 1708 р., арешт Ф. Шидловського 1711 р. і переселення до слобідських полків “волохів” тощо. Попри це, на поч. XVIII ст. в слобідських полках закріплюються роди, що продовжили свою діяльність і надалі. В Сумському полку це Кондратьєви, Лук’янови, Куколі, Романови; в Охтирському – Уманці, Шарії, Перехрестови тощо; в Харківському – Квітки, Ковалевські, Голуховичі, Жученки тощо; в Ізюмському – Могилки, Данилевські, Донець-Захаржевські, Шидловські тощо; в Острогозькому – Куколевські і Тев’яшови.

Таким чином, спадковість урядів слобідських старшин формується разом з ґенезисом полкової структури і має перші вияви у заміщенні полковницьких посад полковницькими дітьми, а сотницьких – дітьми сотників.  На початку XVIII ст. процес успадкування старшинських урядів значно інтенсифікується, основні полкові посади займають представники окремих родів.

2.7. Проблема політичної активності козацької старшини слобідських полків, боротьба за розширення компетенції.

Останнім часом поняття “політичної історії” стає все більш популярним серед українських дослідників. Але під цим терміном розуміється часто лише історія “подій”, перелік основних заходів влади у тому чи іншому ракурсі. Але, насамперед, “політична історія”, як на нас, – історія самої влади, боротьби за ту владу, взаємовідносин влади й соціуму. Відповідно, політична діяльність і політизація залежать від боротьби за владу, яка набуває тих чи інших форм. 

В історіографії склалася думка, що буцімто слобідсько-українська старшина була політично бездіяльною. Таке твердження – наслідок доказів про шляхетство слобідських старшин другої половини XVIII ст., де всіляко підтверджувалась вірнопідданість  слобожан царському уряду в другій половині XVII ст., а неприємні події обминалися. У 50–60-х рр. ХІХ ст. Філарет Гумілевський і П. Головинський вже не обминають у своїх працях неоднозначні події повстань на Слобідській Україні 1668–1670 рр. [294, с.50–53; 65, с.77–98]. В.Ю. Данилевич не вважав слобідську старшину політично пасивною [330, спр.150, арк.148]. Але М. Грушевський і його послідовники сприймали слобідську старшину як політично аморфну еліту. Д. Дорошенко зазначав, що Слобідська Україна майже не мала політичної історії [100, с.223]. Але там, де існує зустріч різних етносів, традицій, існують проблеми управління, а коли урядом проводяться постійні реформи, еліта завжди має якісь політичні переконання, хоча б підтримуючи заходи уряду. Говорити про політичну пасивність слобідських старшин, напевно, не слід. Політичні ж уподобання слобідської старшини виявлялись дещо інакше, ніж дії їх колеґ з Гетьманщини. Гетьманська старшина за існування державних установ, підпорядкування гетьманській владі майже всього населення домагалась, насамперед, збереження своїх законних прав і привілеїв. Слобідські ж урядники,  будучи вже частиною російської помісної системи, боролись не лише за збереження, але і розширення власних повноважень. Козацька адміністрація слобідських полків, підпорядковуючись бєлгородському воєводі, зіткнулася з воєводською місцевою адміністрацією. Політичні події в слобідських полках відбувалися у щільному взаємозв’язку з подіями на Гетьманщині, особливо в кінці 50-х, і протягом 60-х рр. XVII ст., коли повноваження старшини не були визначені і, беручи за взірець устрій в гетьманських полках, новоутворена слобідська старшина добивалася таких само прав і в слобідському управлінні. З низки причин слобідсько-українській старшині вдалося досягти більших успіхів. Отже, постає проблема політичної діяльності слобідських старшин, якого обсягу і яких форм вона набувала, чи вдалося старшинам досягти політичних успіхів у цій галузі суспільного життя.

Непослух “черкас” воєводам, сварки, суперечки, а найчастіше – іґнорування російської адміністрації – характерна риса існування як українських залог півдня Російської держави, так і осадників українських слобід на південь від Бєлгородської “чєрти” (на “полі”) в 50-х рр. XVII ст. Маючи свої управлінські структури, за “звичаєм” українці підпорядковувались, насамперед, їм, а воєводська адміністрація розглядалась ними як щось зайве. Старшина українських громад вбачала у воєводських структурах обмеження власних прав (як і прав усього українського загалу), порушення звичаю, а з поділом на “черкас полкової” та “городової” служби, коли полкові управлялись полковником, а “городові” з росіянами – воєводою, то й конкурентів, зокрема, у “віданні” судочинством. Щойно з утворенням Охтирського полку 1658 р. полковник Іван Гладкий під суд до воєводи не ходив, козаків і всяких чинів  людей “судит и бьет”, “в железах держит” [330, спр.3, арк.3]. 1666 р. Острогозький воєвода скаржився на полковника І. Дзинковського, що той судом і розправою відав, не радячись з воєводою, реєстри козаків тримав в себе і воєводі не давав, а коли бував в поході, то наказував всіх “черкас” відати “приказному полковнику”, і “городові черкаси”, зважаючи на полкових, “непослушны” і ходять судитися до полковника [330, спр.151, с.188].

Полкова старшина інколи селилась подалі від воєвод. Так, І. Дзинковський осадив поблизу Острогозька свою слобідку [148, с.51], а харківський полковник І. Сірко жив у містечку Мерефі неподалік Харкова [21, с.80; 342, Оп.2, стб.69, арк.2].

Найяскравішим виявом негараздів управлінської системи в слобідських полках було повстання українців 1668 р., пов’язане з виступом гетьмана І. Брюховецького на Гетьманщині. З гетьманом листувався керівник повстання І. Сірко напередодні виступу [80, с.146], а з гетьманської канцелярії йшли листи в слободи із закликом до бунту [221, с.59; 6, №14, с.41]. Ось як сформулював пізніше причину цього повстання гетьман П. Дорошенко, в своїх пунктах (вимогах) цареві 1669 р.: “воеводы чтоб над нашими людьми в тех городах не были, в которых живут козаки, буде в котором большом городе полковник, в меньшом сотник или атаман, а над всенародьем войт имеет быти по извычаю нашему Украинскому, не для чего Серко, с городами соеденясь, на Украйну вдаль пошел, а бусурману в наши городки православные приход в Москву дорогу попустил от которых воевод ничего царскому правительству идет казна или прибыль только разорение земли и кровопролитие чинится” [6, №72, с.115]. І. Сірка підтримали мешканці і старшина міст Цареборисова, Змієва, Мерефи, Валок [24, с.65–73], воєвод в цих містах повбивали, укріплення поруйнували. Однак мешканці Харкова повстання не підтримали, прибічників повсталого полковника в місті розстріляли, обрали нового полковника Ф. Ріпку [330, спр.148, арк.100; 80, с.145]. Повстанці кілька разів підступали до міста у надії про перехід харківців на свій бік, але даремно [342, Оп.2, стб.69, арк.21], харківські козаки навіть “промишляли” їх [342, Оп.2, стб.89, арк.18].  Після низки поразок Сірко подався до Чигирина, до гетьмана П. Дорошенка [6, №34, с.91]. Але прибічники цього гетьмана ще залишались і в Харкові, в ніч на 16 жовтня 1668 р. “немногие черкасы” вбили вірного урядові полковника Ф. Ріпку, а сотника К. Федорова покололи рогатиною. Серед повстанців згадується харківський осадчий і сотник Іван Кривошлик [294, с.54]. Події в слобідських полках 60-х рр. змусили уряд, щоб заохотити старшину і козаків, надати їм пільги безмитного винокуріння.

Поруч з цим, події 60-х рр. XVII ст. показують своєрідне роздвоєння в середовищі слобідсько-українських старшин, особливо близьких до Гетьманщини полків Охтирського і Сумського. З одного боку, мало місце неґативне ставлення до слобідських полків українських гетьманів які, заохочували татарські набіги. Так, Ю. Хмельницький санкціонував каральні походи полтавського полковника Ф. Жученка та П. Дорошенка на слобідські міста 1660–1661 рр. [3, с.254, 259, 304, 306, 312] тощо. Пільги російського уряду (одна з яких – управління полковника без конкретної зверхності у внутрішніх справах) мали вдовольнити амбітність старшини. З іншого боку, були боротьба з воєводами, етнічна та соціальна близькість з гетьманськими старшинами. Таким чином, виходило, що слобідські старшини і козаки начебто і підтримують гетьманців під час подій 60-х рр. XVII ст., але, поруч з цим, залишаються вірними уряду.

Походи слобідських козаків у складі російського війська на Гетьманщину 1658–1660 рр. [14, с.70; 330, спр.148, арк.91; 5, №34, с.66], участь у російських залогах у гетьманських містах і на Запоріжжі [5, №34, с.157, 165], дозвіл козакам слобідських полків брати участь у виборах гетьмана 1661 р. [274, c.192] дають змогу простежити тісний взаємозв’язок між двома українськими реґіонами. Вже 1661 р. охтирські козаки подалися на Правобережжя воювати за Ю. Хмельницького [3, №217, с.199]. Охтирського полковника І. Гладкого наказано заарештувати за зраду 1660 р. [3, №249, с.255]. Козаки прикордонних з Гетьманщиною слобідських міст (Колонтаєва, Недригайлова, Вільшани) підтримали І. Брюховецького [6, №14, с.41; 236, №443, с.802], посланцем від П. Дорошенка був лебединський сотник С. Шкарабка [6, №57,с.165]. Сумський полковник Г. Кондратьєв, пишучи російським урядовцям листи з декларуванням вірності [330, спр.151, арк.205], водночас писав “цидулку” з підтримкою І. Брюховецькому [14, с.111; 330, спр.148, арк.123], симпатизував діям гетьмана П. Дорошенка у 1668 р. [99, с.240], а після поразки повстання 1669 р. посилав гінців до Миргородського і Лубенського полків, іменуючи себе гетьманом, щоб тамтешні козаки не слухались Д. Многогрішного [8, №13, с.69]. Про жваві стосунки гетьманської та слобідської старшини свідчить і те, що в 70-ті рр. слобідські полковники Г. Кондратьєв і Г. Донець були посланцями від кн. Ромодановського до гетьманської старшини [8, №178, с.921, 923, 927, 928, 930, №180, с.962, 970], а також листування між слобідськими і гетьманськими полковниками 70–90-х рр. XVII ст. [330, спр.148, арк.36, спр.3, арк.24; 101, с.18]. Бажання українських гетьманів, особливо І. Самойловича, підвести слобідські полки під свій “реґімент” [27, с.406] успіху не мали, передусім тому, що слобідська старшина не бажала мати зверхника в особі гетьмана. Слобідським старшинам заборонялось втручатись у будь-які справи на Гетьманщині: полковник І. Сас у 1683 р. отримав сувору догану лише за відписку, що гетьман перебуває в Прилуках [330, спр.148, арк.104]. Безсумнівно те, що старшина слобідських полків перебувала під значним впливом подій на Подніпров’ї. Але при цьому слобідська старшина намагається, не без допомоги російського уряду, дещо дистанціюватись від Гетьманщини, щоб отримати більше привілеїв, як політичних, так і економічних.

Як і росіяни підрозділів помісної армії Бєлгородського полку, слобідські козаки та їх старшини воювали вкрай неохоче. Це пов’язувалось не лише з прив’язаністю до домівки, а певно і з тим, що більшість полкових служб стосувалась Гетьманщини або побудови укріплень. Вже в 60-х рр. XVII ст. (1664–1665) слобідські старшини з козаками, “побрав знамена”, дезертирували з міст на Гетьманщині [5, с.165], або висилали замість себе в похід “ребят малых” та пастушків [5, с.158]. Пізніше, в 1688 р., “черкас” Харківського полку взагалі визнано нездатними до полкової служби і участі в Кримському поході  [330, спр.148, арк.61]. В 1692 р. полковникам слобідських полків суворо наказувалось, щоб замість козаків не посилали на служби найманців і “худих людей”, “робят” [103, с.417]. В 1696 р. ізюмська старшина на гроші, зібрані з міста, найняла нести службу от “бусурманских приходов” “волохов”, козаків С. Палія та запорожців [214, с.89]. Реформи царського уряду другої половини XVII – початку XVIII ст. мали на меті покращити боєздатність слобідських полків, які вже в 90-х рр. XVII ст. використовували як допоміжну військову силу (постачання армії, будівництво укріплень). Слобідські полки як підрозділи віджилої помісної армії дуже поступалися реґулярним військам. Неохоче вони придушували і повстання К. Булавіна на Дону 1708 р., були ненадійні, про що кн. Долгорукий відписує цареві (“Вашему величеству извесно каковы черкасы!”) [149, с.327]. Декларуючи свою вірність царському уряду, слобідська старшина, однак, вкрай неохоче вирушала за цей уряд в походи і це теж є однією з характерних рис її політичного світосприйняття.

В слобідських полках точилася політична боротьба – старшина домагалася більшої незалежності від місцевих російських управлінців, розширення повноважень полкової старшини на всі верстви населення в містах, де жили козаки. Ця боротьба не набрала крайніх форм, але існували і винятки. Одним з таких винятків напевно і була підтримка острогозьким полковником І. Дзинковським і частиною старшини загону разінців. Огляд цих подій дуже добре представлено історіографією [272, с.59–64; 274, с.200–205; 267, с.411, 414], проте треба відкинути нав’язане радянськими істориками твердження про “антифеодальність”, “класову сутність” виступу. І. Дзинковський був типовим “феодалом” з млинами біля Острогозька [26, с.209] і власною слобідкою, де жили піддані [148, с.28]. Дійсно, до Ольшанська, після вбивства острогозького воєводи, разом з “черкасами” ходили і “батраки” [148, с.47], але і наказний полковник Герасим Карабут, придушуючи повстання, за виразом Г. Ромодановського, зібрав “чернь” [148, с.63]. Себто розуміння вчинку острогозького полковника виходить поза рамки класових суперечностей. Отже, І. Дзинковський дійсно звелів впустити до міста загін разінців, наказав козакам “с ними не битца”, виходив до них на “круг” і давав їм їжу і питво [148, с.25, 26, 28, 38, 46, тощо]. Поруч з цим, активної участі у повстанні він не брав, щоправда кількох російських служилих з інших міст посадив на ланцюг, щоб про події не стало одразу відомо [148, с.15], разінцям він дозволяв робити “так як на Дону” [148, с.28–29], до їх війська йти не силував, а закликав охочих [148, с.46], дав разінцям литаври і прапор, але сам до Ольшанська не ходив [148, с.33], хоча з награбованого йому виділили пай [148, с.20]. Нетривкість його позицій і неспланованість дій показує і те, що міські мешканці і козаки, швидко оговтавшись, заарештували і його, і старшин, і “воровских козаков” [148, с.22, 24]. Найкраще позицію І. Дзинковського характеризує відповідь сотникам, мобілізованим до Острогозька, які заявили, що не хочуть підтримувати разінців. Полковник відповів, що сотники як хочуть, так хай і роблять, а він так чинить, бо йдуть до Острогозька з Дону “воровские козаки”, “многие люди” [148, с.39]. Поведінка Дзинковського краще зрозуміла з точки зору його власної влади, він не втручається до суду над “чужим” йому воєводою “де воля не ево” [148, с.47] і наказує козакам лише не чіпати (а не підтримувати) “воровских казаков”, – вона немов характеризує недобре його ставлення до російської адміністрації, яку прибирають не руками І. Дзинковського. У цьому разі на завершення думки слід навести роздуми російського дослідника В. Загоровського: “Перехід острогозького полковника І. Дзинковського на бік разінців пояснити не просто: старший офіцер, власник багатьох кріпосних, він мав мало спільного з повсталою черню. З одного боку, на поведінку І. Дзинковського могли вплинути характерні для того часу суперечки між козацькою старшиною та російською царською адміністрацією… Іншим чинником, що вплинув на рішення І. Дзинковського, могли бути особисті зв’язки  і попередня домовленість із Степаном Разіним… І нарешті, І. Дзинковський напевно переоцінив військову силу повстанців, вважав, що слідом за загоном Колчева до Острогозька  підійдуть багаточисельні війська разінців. Але і за всіх цих умовах перехід І. Дзинковського на бік повсталих безсумнівно був дією, що заслуговує на повагу” (переклад з російської наш – В.М.) [109, с.269]. Старшин, що підтримали разінців, було суворо покарано, їх самих страчено, сім’ї заслано [148, с.100], контроль над Острогозьким полком з боку царської адміністрації збільшено.

Однак, вчинок Дзинковського – крайній випадок розв’язання старшинсько-воєводських суперечностей. Дії старшин 70–80-х рр. XVII ст., спрямовані на збільшення своєї влади, здебільшого були значно лояльніші. Насамперед, це іґнорування влади воєводи і власний суд над всім населенням, часті чолобитні про свої права й прохання розширення владних повноважень, запис міщан і росіян до козацьких реєстрів. Це призводило інколи до прикрих непорозумінь. У свою чергу, воєводи були зацікавлені в розширенні своєї влади, у збільшенні кількості підлеглих, підпорядкуванні полкових структур воєводській владі. В 70-х рр. XVII ст. суджанський приказний М. Нелідов бив черкас і говорив на полковника Гр. Кондратьєва “непристойні слова” [330, спр.151, арк.96]. Ще 1659 р. російські служилі, що грабували українців довкола Харкова, потурляли з коней,  присланих для переговорів, козаків і старшину [23, с.21].

Жорстока, часами кровопролитна боротьба спалахувала між старшинами, козаками Сумського полку та путивльськими дітьми боярськими через Каризьку сотню і села в околицях Білопілля. Мешканців-українців російські служилі прагнули закріпачити від 1676 р.  до 1705 р. (потому сварки продовжились у 20-х рр. XVIII ст.) [342, Оп.1, спр.46, арк.1–15; 295, с.422; 214, с.176–178; 178, с.215–216; 102, с.28–29, 36]. Власне, сварки довкола білопільських сіл – Криги, Ворожби, Павлівки, Карижу є також фактами боротьби старшини і козаків Сумського полку за розширення власної компетенції. Річ у тім, що окрім козаків у цих селах мешкало чимало українців, підданих путивльських поміщиків. З одного боку, путивльці намагались підпорядкувати собі все населення цих сіл, з іншого ж, адміністрація Сумського полку в особі білопільських і ворожбянських сотників записувала цих селян до розряду козаків і не пускала в села поміщиків. Межування спірної землі, межі між Білопіллям і Путивлем 1678, 1682, 1685 рр. не вирішили проблеми, навпаки, ще більше загострили її. В 1696 р. путивльські поміщики “всем городом” вирушили в похід на Білопілля, розоривши Павлівку – сільце колишнього сотника С. Хоменка, а в інших селах сікли батогами мешканців, але похід далі не продовжили. Ініціатива перейшла до українців. Коли того ж року путивльський воєвода виїхав до с. Глушець (вважаючи його під своєю юрисдикцією), проти нього з козаками на Глушецьке поле вийшов сотник С. Куколь і, оголивши шаблю, не пустив російських служилих переписувати селян. Побіля сіл, на які претендували путивльські поміщики, С. Куколь виставив застави, наказав поруйнувати мости на р. Сейм. Коли воєвода чи путивльські поміщики наближались до сіл, за які точилися суперечки, проти них виходили загони з козаків і колишніх поміщицьких селян і кидали по путивльцях палиці і загострені кілки. Окрім того, сотник С. Куколь дозволив селянам жити за українськими козацькими звичаями і ті обрали собі отаманів. У 1698 р. сотник С. Хоменко з козаками напав на с. Кобилин, де побив поміщиків і їх селян. У відповідь путивльці зібрались і вирушили походом на маєтність сотника Хоменка – Сухинівку, замаскувавшись під “бусурман”. В тому ж році 4-тисячний загін путивльців вирушив на Білопілля, бажаючи військовим нападом покласти край суперечці. Поміщики нищили села, били козаків, їх жінок і навіть забили священика с. Глушець. Але українське населення в селах між Путивлем і Білопіллям переважало, події довкола Білопілля мали відгомін по всьому Сумському полку і тому царський уряд 1700 р. вирішив питання про приналежність населення цих сіл на користь козаків. В 1704 р. всі ці села затверджено за “черкасами” [334,  спр.703, арк.1 і зв., 2, 5, 7 і зв., 8 і зв., 9].

У слобідських полках зіткнулися дві системи, різні за світосприйманням, тому звичаєві конфлікти, конфлікти за владу були неминучі. Особливо багато таких прикладів в Острогозькому полку, в містах, де “черкаси полкової служби” складали меншість. 1688 р. Лівенський воєвода Іван Астаф’єв наказав висікти батогами сотника Т. Михайлова, що приїхав забрати дезертирів і “нетчиків” у похід [210, с.423]. Того ж року усердський воєвода “чинил многие надругательства” над сотником Володимиром Медковим, зібрав з веж замки, які велів скувати і почепити йому на шию [315, спр.151, арк.300 зв.]. Острогозький воєвода Конон Лихачов 1698 р. називав усю острогозьку старшину “ворами и изменниками” тощо [214, с.196].

Яскраво відбилася старшинська боротьба за владу в документах 80-х – 90-х  рр. XVII ст. У Сумському полку це три цікавих чолобитних про суд. У чолобитних йдеться про неправильний суд воєводи, в Сумському полку від “русских прихожих житья нет, по дорогам разбой”, а коли спійманого розбійника вели до воєводи, той, потримавши його кілька днів, відпускав за відкуп. Якщо в чолобитній миропільських сотників 1692 р. сказано, щоб цар звелів воєводам судити правильно [330, спр.151, арк.72], то в чолобитних суджанського сотника Т. Яковлева 1692 р. і старшини  Сумського полку 1695 р., полчани прохали, щоб усіх злочинців, в тому числі й росіян, судив полковник. Прохання козаків і старшин задовільнене урядом [330, спр.151, арк.89–90].

В Охтирському полку 90-х рр. XVII ст. боромлянський воєвода скаржився, що сотник Ян Грек та його син наказний сотник Петро “указу не послушны” і самі судять “татів”, як українців, так і росіян, а “иных воров русских людей и черкас отсылают в Ахтырский” до полковника [330, спр.151, арк.15 зв. – 16].

В Харківському полку, після будівництва Ізюмської лінії, збільшилась кількість скарг і чолобитних, щоб в міста полку і по лінії, де мешкають переважно козаки і “ черкаси городовой службы”, воєвод не присилали, бо в тих містах “братии” й так “малое число”, а воєводи “чинят налоги”. Зокрема, наприкінці 80-х – 90-х  р. XVII ст. такі чолобитні з проханням, щоб управляв ними лише полковник, надійшли від старшини і “черкас” із Савинська, Перекопа, Мерефи, Соколова, Золочева [330, спр.152, копії 391, 392, 405]. В 1689 р. багатьох міщан Харкова записали в полкові реєстри, перевели в підпорядкування полковнику [227, с.328].

Певну кількість російського населення, що мешкало серед полкових козаків Ізюмського полку, було записано  до полкової  служби і наділено порівну землями [47, с.195]. Та ось у 1695 р. в село зі змішаним російсько-українським населенням Тополі прислано приказного  Перфілія Шатьєва, щоб той керував росіянами, а “черкасами” – полковник Ф. Шилов. Топольський сотник І. Іванов у розписці новому приказному не розписався, одразу кудись поїхав і був відсутній півтора тижні. Повернувся він з дворічанським сотником Я. Сагуном, зі старшинами і козаками. Перфілій прочитав їм свою царську грамоту, та ті відказали, що їм “царский указ ни во что”, вони урядують по своєму; побили приказного, посадили в колоду, повезли до Бєлгорода і викинули за 20 верст від міста [297, с.255–256].

Запекла боротьба з воєводським управлінням спалахнула у 80-х рр. XVII ст. в Острогозькому полку і пов’язана з діяльністю полковника “з іноземців” І. Саса, підтримуваного всіляко старшиною. В 1680 р. І. Саса призначили острогозьким полковником і йому наказано переписати “черкас городовой службы”, “всех до одного человека” з братами і “захребетниками” в Острогозький полк [330, спр.151, арк.1]. Разом з міщанами І. Сас позаписував у полк чимало росіян м. Острогозька. Тих із них, хто не хотів “писатися” в козаки, але мешкав серед черкас, новий полковник виганяв з дворів [175, с.280–283]. 1682 р. його призначено водночас і воєводою та одразу ж зміщено за зловживання [115, с.184]. “Зловживання” полковника і обмеження ним влади воєвод призвели до тривалого слідства 1682 р.: за відкликаного в Курськ “винуватця” заступилася вся старшина з подачею чолобитних в Курську і Москві [65, с.115]. Сутички продовжились “з гарматним боєм” [331, спр.61, арк.1–2]. Викликаний до Москви  І. Сас від очних ставок з ображеними ним російськими гармашами відмовився, заявивши, що він іноземець [65, с.117–118]. 1683 р. відомство воєвод і острогозького полковника розмежували, “черкаси городової служби” віддані воєводам і ті позаписували в городову службу навіть козаків [330, спр.151, арк.1], однак сваволя І. Саса не зменшувалась. 1685 р. полковника і старшину російські служилі звинуватили в тому, що він не був на молебні в день “царських янголів”, але свідки підтвердили, що в церкві І. Сас був і навіть своїм порохом влаштував стрілянину в честь того свята [65, с.129; 120, с.37]. Сутички і обмеження то воєводської, то полковницької влади триваюли в Острогозьку і протягом 1686–1689 рр. [65, с.109–111; 210, с.422], причому ці суперечки виходили поза межі Острогозька і мали місце стосовно тих слобід і міст, де мешкали “черкаси” Острогозького полку [330, спр.151, арк.114–117 зв.] (Урив, Ольшанськ, Коротояк). До своєї смерті 1693 р. І. Сас управляв полком, постійно борючись за владу. Цьому сприяли і особливості характеру цього іноземця, що навіть мита зі своїх крамниць в царську скарбницю не платив [198, с.254].

Таким чином, слобідсько-українську старшину в другій половині XVII ст. не можна назвати політично бездіяльною, її основна політична мета – розширення компетенції полкової адміністрації на всі прошарки населення. Однак, разом з тим, важко не помітити відсутність єдності поглядів, програми дій, чіткості вимог слобідської старшини. Усі вимоги старшини виразно мають звичаєву леґітимізацію, опираються на привілей, подарований тією владою, яка й обмежувала їх повноваження. Невизначеність політичних пріоритетів слобідських старшин пояснюється несформованністю козацької еліти, заслабким ідеологічним підґрунтям для доказів леґітимності власного панування.

Тобто, слід відзначити, що оформлення козацької старшини слобідських полків як окремої соціальної групи відбувалося паралельно з досить суворою боротьбою за владу між козацькими старшинами та місцевою російською адміністрацією.

2.8. Вплив російської вотчинно-помісної системи на українські звичаї

у слобідських полках.

Досліджуючи проблеми становлення слобідсько-українського старшинського прошарку, важко обминути питання про вплив на формування козацької еліти російського уряду, російських звичаїв. Дія цього впливу безпосередньо спричинила певні відмінності між гетьманськими і слобідськими полками. Про значний вплив російських звичаїв на старшину слобідських полків слід говорити ще з часу утворення слобідських полків у системі російського помісного війська, вступу українських переселенців на російську службу як підданих, а не як союзників. Тобто для дослідження особливостей формування старшинського прошарку слобідських полків необхідно з’ясувати вияви цього впливу, рівень засвоєння старшиною слобідських полків правил тогочасних російських звичаїв. 

З одного боку, російська прикордонная спільнота – російські служилі на місцях, багатоманітні прошарки помісної служби (стрільці, козаки, посадські люди, солдати тощо) формувалась за досить схожих з українською умов, однак, в іншій державі, з іншим рівнем “свобод” та прав, чи радше сказати, за умов державного диктату. Саме на російському прикордонні яскраво виявлялась стара соціальна дилема “свобода-порядок”. Отже, становище “черкас” на російській службі було дуже подібним до становища російських служилих, соціальні структури яких в другій половині XVII ст. трансформуються у форму однодвірської общини. Українське служиле населення, як і російське, було поділене за родом служби на “полкове” і “городове” [173, с.394]. Як і росіяни, українці отримували жалування за службу – помісний оклад. Навіть такий прошарок, як “підпомічники” був явищем і російської системи [173, с.391]. Російське населення прикордонних помісних областей за своєю структурою, звичаями значно відрізнялось від вотчинного центру [194, с.139; 142, с.398]: більшою демократичністю внутрішнього управління, існуванням общин з обраним керівництвом [47, с.220], розвитком демократичних форм землекористування: оренди, “прииска” (займанщини), широким розповсюдженням купівлі-продажу земель, незважаючи на спроби уряду обмежити ці процеси в помісних областях [47, с.79–88]. Водночас, служилі росіяни були більш залежними від центру, ніж українці, до них висували більше вимог, карали їх за непослух жорстокіше. Сила мит, поборів, заборон тяжіла над їх господарською діяльністю. Крім військової повинності вони мали низку інших обов’язків (“десятинна оранка”, сплата “четверикового хліба”), життя їх було більш реґламентованим.

Українські громади спирались на звичай  (“черкаский обычай”, “черкаскую обыкность”, “иноземческое дело”). “Звичай” був основною підставою для підкреслення власної винятковості. Збереження “звичаю”, з особливим традиціоналістським пієтетом до цієї категорії (відмінності від російських звичаїв були особливо помітними в системі судочинства, впорядкуванні питань земельної власності, громадського управління) – основний постулат слобідсько-української старшини в численних чолобитних до уряду. Утворення в слобідських полках, хоча і слабкої, власної старшини, менша ротація українського населення з осаджених місць, сприятливіші умови для господарювання і, головне, етнічно-звичаєва відмінність – призвели до значної несхожості соціальних структур однодвірської общини і старшинсько-обивательських інституцій. Напевно, на цьому особливо слід наголосити. В традиційних спільнотах значно більше за мову й усвідомлення державної приналежності увага звертається, насамперед, на “обичай”, що намагаються закріпити юридично. Себто належність до спільноти вимірюється не мовою, а радше поведінкою, визнанням і дотриманням певних норм і правил суспільного життя, часто неписаних. Закріплення цього звичаю чужим урядом найперша характерна риса діалогу на прикордонні.

Уряд немов затверджував українцям пільги, найбільшою з яких було збереження їх управління, недоторканність внутрішнього життя. Ця пільга, насамперед, розповсюджувалась вже в першій половині  XVII ст. на українські громади у фортецях півдня Російської держави. Інші привілеї для українських громад першої половини XVII ст. – звільнення від певного роду служби, безмитне винокуріння, скасування податку на торгівлю, додаткове жалування – надавались тільки на прохання окремих громад [330, спр.148, арк.12; 332, спр.5, арк.373, спр.6, арк.15; 16, с.95]. Взагалі, крім військових і фортифікаційних повинностей, українці інші помісні обов’язки виконувати не бажали, особливо державну оранку і сплату податку на винокуріння [311, с.162; 27, с.449]. Вже у першій половині XVII ст. царський уряд, надаючи нібито широку автономію українцям на службі, намагався обмежити незалежність українського управління, поставити керівництво українськими військовими громадами під свій контроль. Таку ж політику царський уряд проводив і щодо слобідських полків у другій половині XVII ст. Царські урядовці всіляко заохочували українців, щоб вони селилися на південь від Бєлгородської лінії і визнавали зверхність царя. В суперечках з місцевими російськими структурами, гетьманцями чи донськими козаками центральні установи Москви найчастіше стояли на боці слобожан.

Виділення старшини у переселенців, незважаючи на звичаєве право, відбувалося за значного сприяння уряду, при поверстанні українців на службу чи під час переселення. Більше коштів, земель, насіння для сівби видавалось насамперед “начальним людям”. Збільшену платню старшинам виплачували і щойно після перших походів “черкас полкової служби” в 60-х рр. XVII ст. [3, №334, с.314]. Грошове утримання було завеликим тягарем для уряду, тому з другої половини 60-х рр. XVII ст. його скасували, хоча земельними наділами “черкаси” офіційно “верстаються”.

З 1668 р. починає реалізовуватися система пільг, затверджених так званими “жалуваними грамотами”. Річ у тім, що українці селились на “слободах”, себто кілька років були звільнені від усяких податків і повинностей. Коли термін збіг, у 1665 р. царський уряд спробував, крім обов’язку військової служби накласти на козаків найбільших українських міст (Острогозька, Землянська, Харкова, Сум, Лебедина, Суджі, Охтирки) податок на винокуріння, який українці не хотіли сплачувати [27, с.449], у зв’язку з чим за ними накопичилась велика недоїмка. “Вірність” значної частини слобожан під час повстання І. Брюховецького у Гетьманщині стала підставою для скасування податку на винокуріння і шинкування, закріплене “Жалуваними грамотами” чотирьом слобідським полкам 1669–1670 рр. Досить велика кількість жалуваних грамот пояснюється тим, що в пізніших документах самі слобожани до числа таких грамот заносили циркуляри і похвали уряду, які лише підтверджували давні права, хвалили слобожан за вірність, але, власне, нічого нового не жалували. Як і “жалувані”, ці документи були письмовою підставою для доведення старшиною і козаками власних прав, для збереження старого звичаю, тобто виконували і певну політичну функцію. Перелік їх починається з похвал царя харківським, а потім і острогозьким “черкасам” за вірність під час українсько-російської війни 1658–1659 рр. [27, с.469–470; 65, с.81–82], з подальшим дозволом жити за власним “звичаєм”. Власне, “жалувані грамоти” стосуються надання “черкасам” права безмитного винокуріння, безподаткового володіння землями, підтвердження земельних звичаїв. Низка цих грамот і циркулярів відноситься часто лише до окремих слобідських полків. Більшість з “жалуваних документів”, а з 1659 по 1708 рр. їх  відомо 26, лише підтверджують права і звичаї українців (16 з цих документів). Під цими правами розуміються право займанщини, право полковників роздавати ґрунти, права на безмитні промисли і торгівлю. Важко не помітити суперечності і повторення у грамотах, бо затвердження системи пільг в слобідських полках відбувалося і тому, що ці пільги час від часу порушувались місцевими російськими управлінцями, що викликало нарікання з боку старшини і козацтва. Особливо це помітно щодо пільги на безмитне млинарство, коли ця пільга то скасовується, то відновлюється протягом 1688–1705 рр. [330, спр.148, арк.66; 237, №1279, с.910; 238, №1711, с.662; 263, с.521–524]. Окрім того, в 1688 р. з українців все таки починають збирати податки, щоправда досить своєрідно, віддаючи на відкуп старшині митниці, мости і перевози [330, спр.151, арк.4 зв., спр.149, арк.131–133, 144; 214, с.88–89], а в 1698 р. з “черкас” Острогозького полку вимагали сплати натурального хлібного податку (“четверикового хліба”) [65, с.132–133]. Тобто система пільг для козаків і старшини слобідських полків, підтверджена жалуваними грамотами другої половини XVII – початку XVIII ст., не була сталою. Але самі ці грамоти і циркуляри доводять, що уряд ще мало втручається у внутрішнє життя слобожан. Навпаки, складається враження, що царський уряд сприяє збереженню тут українських козацьких звичаїв. Тобто, “жалувані грамоти” закріпляють “звичай” як такий. З потоком модернізаційних змін той “звичай” трансформується та головне кількадесят років з 1708 по 1743 рр.  підтверджується надто слабко .

Важливим змістовим елементом жалуваних документів є виокремлення у них старшини. Слід звернути увагу на звертання уряду в жалуваних грамотах XVII ст, які адресувались, насамперед, полковнику, тут існує ще певна невиокремленість станів. Так, у 1669 р. жалують  полковника “и полку твоего старшину и все поспольство” [271, с.100; 263, с.471]. В 1684 р. у грамоті жалують пільги харківському полковнику Г. Донцю і “Харьковского полку всех городов урядников и старшину и полковые службы козаков” [271, с.103], в 1695 р. жалують сумського полковника Г. Кондратьєва і “начальных людей и все поспольство” [263, с.488]. В усіх грамотах по 1705 р. (включно) такі кліше – поспіль повторюються, себто старшина не відокремлюється урядом від загальної маси (поспільства), а “неотъемлемые черкаские вольности”, як їх названо в грамоті Сумському полку 1705 р. [178, с.217], існують для всіх верств полку. Але, затверджуючи звичай, втручаючись у систему виборів, призначаючи старшин, російський уряд безпосередньо справляв чималий вплив на місцеву еліту, що окрім всього іншого, виявилось у ставленні цього прошарку до реформ другої половини XVII – поч. XVIII ст. Але саме невідокремленість старшин слобідських поків від загалу в документах уряду другої половини XVIII ст. слугує чи не найкращим запереченням тверджень про становий поділ слобідсько-української спільноти того часу.

Власне слобідські полки виникають внаслідок реформи помісних військ на півдні Російської держави 1658–1660 рр. [112, с.32–33; 78, с.635, 637], постійно реформуються разом зі змінами в російському помісному війську. Підтвердження пільг мало користь, насамперед, для старшини, бо та використовувала їх, завдяки владним повноваженням, задля власного збагачення. В 70-х рр. XVII ст. царський уряд ще досить слабко контролює старшин слобідських полків. Кінець 70-х рр. XVII ст. – початок інтенсивних зв’язків слобожан з царськими урядовцями, бо через тривалу російсько-турецьку війну слобідські козаки використовувались Росією для низки заходів, таких як участь в Чигиринських походах 1677–1678 рр. [67, c.133, 134, 149], чи будівництво слобідськими козаками частини Ізюмської укріпленої лінії 1680–1681 рр. [112, c.147]. В 1687–1688 рр. слобідські полки стали плацдармом для наступу російської армії на Крим. Керівник цих походів князь В. Голіцин вирішив реформувати слобідські полки. 1688 р. для управління українцями слобідських полків створено нову центральну установу – Приказ Великої Росії. Як і інші структури, що створювались щодо Гетьманщини і Слобожанщини кінця XVII – першої половини XVIII ст. – Приказ Великої Росії мав виконувати фіскальні функції. Разом з тим,  нове впорядкування керівництва над слобідськими полками посилило втручання російського уряду в їх автономний устрій [330, спр.150, арк.148] і принесло, незважаючи на це, чимало користі саме слобідській старшині. Найперше, збір мита з мостів, перелазів, млинів передано до рук старшини [330, спр.149, арк.131–133, 144; 214, с.88], що сприяло зосередженню чималих коштів. По-друге, Приказу на “території” Охтирського, Сумського, Харківського (Ізюмського) полків підпорядковувались не лише “полкові черкаси”, але й інші верстви населення. (В Острогозьку Приказ Великої Росії керував тільки “полковими”; “городовими черкасами”, а росіянами (як і містами) – Чугуєвим і Недригайловим управляли з Розряду). Значно простіше управління з центру допомагало старшині розширювати власну компетенцію на всі прошарки населення. З іншого боку, плутанина з підпорядкуванням московським приказам нерідко призводила до плутанини на місцях, суперечок і непорозумінь [57, с.160]. Відбувалось і обмеження компетенції старшини, що виявилось у частих використаннях слобідських козаків протягом кінця 80–90-х рр. XVII ст. в охоронних заходах, охороні нових фортець по р. Самарі, де лютував мор [210, с.424, 535], участі в Азовських походах, а на початку  XVIII ст. – в походах у Прибалтику [211, с.78; 171, с.61, 73, 79, 80, 82, 83]. Козаки і старшини залучались до несення натуральних повинностей далеко від домівки, де підпорядковувались чужим російським воєначальникам. Такі посилки викликали нарікання і протести слобідських старшин, що бачимо на прикладі відмови наказного харківського полковника П. Васильєва вирушати у Новобогородицьк [210, с.359; 211, с.23], чи висловлювання старшини М. Деркачівського в Новобогородицьку відносно дій царських урядовців [190, с.322].

Значно сприяла структуризації суспільства реформа, проведена бєлгородським воєводою Я.В. Долгоруковим у 1697–1700 рр. – розподіл загалу козацтва на компанійців і підпомічників. З колишнього козацького загалу виділялась окрема невелика група “компанійців” і старшини, що мали нести військову службу, інші ж переходили до розряду “підпомічників” і повинні були споряджати і утримувати старшину і “компанійців”. Відтепер старшина могла експлуатувати певну кількість підпомічників, використовуючи їх “для вспоможения”. Крім того, якщо кількість військовозобов’язаних значно зменшилась, кількість старшини залишилась такою самою. Відзначимо, що такий поділ у Гетьманщині гетьман І.С. Мазепа запровадив  в кількох сотнях в 1701 р. для експерименту [199, с.93; 100, с.415], а остаточно він затвердився лише в 1733 р. [15, с.21–23]. Насамкінець, сприятливою була для старшини і реформа 1706 р. (яку розглянемо дещо нижче): розширення цивільної і військової компетенції старшини на всі прошарки населення, в містах, де переважало українське населення. Таким чином, надані слобідським полкам пільги і реформи другої половини XVII – початку XVIII ст. впливали, насамперед, на зміцнення становища старшини, прискорювали процес структуризації суспільства. В другій половині XVII ст. майже не існувало потужного  політичного опору російським реформам, бо вони ще істотно не порушували “законне” становище української старшини і сприяли зосередженню в її руках більшої влади. Але все це відбувалось завдяки російському уряду і під контролем цього ж уряду. Упорядковане управління було потрібне російській владі для поліпшення керування слобідськими полками. Отже, реформи 80-х рр. XVII – поч. XVIII ст. істотно не змінюють внутрішнє управління слобідських полків, а у деяких випадках взагалі сприяють збільшенню владних повноважень і збагаченню старшини.

Російські впливи на козацьких старшин особливо помітні у сфері їх підпорядкування. Слобідські полки від самого початку підпорядковувались бєлгородському воєводі як проміжній ланці в їх зносинах з урядом. У Москві, як і весь Бєлгородський полк, їх справи розбирали в Розряді, інколи, з огляду на іноземство і плутанину з відомствами, в Посольському або Малоросійському приказах. І, хоча в 70-х рр. XVII ст. повноваження бєлгородського воєводи були обмеженими [47, с.71], а 1688 р. для управління слобідськими полками створено Приказ Великої Росії (скасований 1699 р.) [330, спр.149, арк.51], вплив бєлгородського воєводи на старшину слобідських полків був доволі значним. Свідченням цьому були часті поїздки старшин до Бєлгорода і Курська для вирішення низки справ стосовно управління козаками і захисту від татар. Чимало чільних російських воєначальників зі своїм оточенням певний час перебували у слобідських полках. Старшини часто листувались з ними, перебували під їх безпосереднім командуванням, то під час будівництва і захисту Ізюмської смуги (Г. Косагов, О.Шеїн) [112, с.147, 218], то під час Кримських походів кінця 80-х рр. XVII ст. (квартира В. Голіцина знаходилась в м. Охтирці [210, с.518, 521]). Характерною ознакою частого спілкування українців з російським урядом були поїздки козацьких урядників до  Москви зі скаргами чи для царського жалування.

Перші документальні згадки про старшин слобідських полків у Москві припадають на 60-ті рр. XVII ст. – це переважно особи, які привозили татарських полонених, за що їх щедро обдаровували [213, c.116]. Вже у 1667 р. до Москви прибула делеґація на чолі з сумським полковником Герасимом Кондратьєвим та його сином Григорієм (Гер. Кондратьєв, що був у 50-х рр. XVII ст. отаманом сумської громади возив, вже й тоді до Москви креслення сумської фортеці [311, с.133]) [330, спр.151, арк.169]. В 1669 р. до Москви приїхали охтирський полковник Д. Зиновьєв, харківський Г. Донець, сумський І. Кондратьєв [213, с.112; 14, с.134]. Багато згадок про слобідську старшину в столиці стосується кінця 70-х – 80-х рр. XVII ст. Після Чигиринського походу, в 1678 р. сумський, харківський та охтирський полковники приїхали до Москви з великим почтом (117 козаків і старшини), були допущені “до царських пресвітлих очей” [14, с.198], пожалувані за службу [23, с.81; 210, с.278]. Під час кожної поїздки, крім “яств” і корму коням, старшині видавали подарунки. Відомі і подальші поїздки слобідських полковників до Москви, особливо сумських і харківських. В 1679, 1680, 1685 рр. в Москві перебував син Г. Донця – Костянтин, в 1684 р. – А. Кондратьєв [330, спр.151, арк.169, 288]. В 1683 р. до Москви поїхав острогозький полковник І. Сас [65, с.117], в 1692 р. охтирський полковник М. Прокоф’єв [24, с.164]. Цілий розділ політичної справи Ф. Шакловитого пов’язаний з перебуванням у Москві 1688 р. охтирського полковника І. Перехреста і привезених з ним українських майстрів [262, с.659–662].

Окрім полковників, у полкових і власних справах у Москві бували старшини нижчих рангів. У 1680-х рр. згадуються харківські осавули І. Лейба та Ф. Мураховець, писар С. Дьяков, що знаходились “в полкових справах” у Москві [23, с.77, 79, 82], сотник І. Смородський, що прохав жалування [14, с.147; 23, с.77]. В 80-х рр. XVII ст. підтверджують чолобитну в Москві старшини Острогозького полку  [65, с.116]. На початку 90-х рр. XVII ст. проживали в столиці сумські старшини – писар Голуб та сотник С. Лісний [330, спр.152, арк.67]. Нарешті, в 90-х рр. XVII ст. старшини привозили до Москви відкупні і митні гроші [330, спр.149, арк.145]. Відносно жалування і поїздок українців до Москви найкраще сказав ще в 60-х рр. XVII ст. піддячий Котошихін, що втік з Росії до Швеції: “а даетца им жалованье и поденной корм для того, что еще они учинились в подданстве внове, и тем бы их к вечному подданству постоянее приманить, а как в подданстве позастареют и ни такой чести и жалованье убудет” [147, с.112].

Постійна взаємодія з російськими урядовцями, безпосереднє їм підпорядкування, часті поїздки до Москви, випадки управління полку росіянами сприяють засвоєнню старшиною російських звичаїв і порядків.

Засвоєння російських звичаїв виявилось в наданні слобідським полковникам боярських чинів за службу і вірність. В 1687 р. сумського полковника Гер. Кондратьєва царські урядовці записали до московського дворянського списку, а його сина Андрія призначили стольником [295, с.324]. Стольниками пожалувано охтирських полковників І. Перехреста та Ф. Осипова, харківських Григорія та Федора Донців, острогозьких І. Саса і П. Буларта [293, с.199; 211, с.139; 14, с.163–164; 79, с.4–5]. Ще до призначення в слобідські полки чини стольників мали росіяни: майбутній ізюмський полковник Ф. Шилов (Шидловський) та острогозький І. Тев’яшов [300, с.2; 330, спр.148, арк.152] тощо. Тобто, майже всі полковники слобідських полків на кінець XVII ст. мали російські боярські чини.

Незважаючи на порівняно слабке втручання російських урядовців у внутрішнє життя слобідських полків, існують деякі приклади впливу російської системи на українців. Окремі суперечки між старшинами, зокрема 1683 р. між Ф. Селітряником і Г. Донцем в Харківському полку, наказувалось розбирати по “Соборному Уложенію” [330, спр.158, арк.4], а не за козацьким правом. В грамоті на охтирське полковництво Р. Кондратьєву 1691 р. козаків наказувалось судити також по “Уложенію” [336, спр.1Г, арк.1 зв.]. Апелюючи до вищих інстанцій, старшини мали розумітись на тодішній юриспруденції, підлягаючи російському законодавству.

Найяскравіше процес трансформації української старшини, засвоєння нею російських норм виявився в земельній політиці. Дозволяючи українцям право займанщини, купівлі-продажу земель, уряд визнавав володіння українців як “помістя”, пожалування за службу. Старшинське землекористування підпадає під загальноросійський процес переведення помість у вотчини. Найпершим це робить в 1667 р. сумський полковник Г. Кондратьєв, заволодівши селом Шустиковим. Низка грамот і указів підтверджують і закріпляють його подальші захвати, займанщини, купчі [327, спр.1539, арк.3 зв.; 115, с.184–185]. Переводять помістя у вотчини родина Донців, І. Перехрест [330, спр.148, арк.1; 330, спр.158, арк.14; 208, с.407; 295, с.111, 181]. З дрібніших старшин царськими грамотами володіння закріпляли: в Острогозькому полку сотник І. Сибірський [214, с.70], в Харківському сотники Василь і Яків Ковалевські [214, с.69; 294, с.110], в Сумському осавул Г. Данилов, писар А. Мартинов, сотники М. Алферов, П. Доценко, С. Андрєєв [178, с.210; 330, спр.158, арк.3]. Старшина втягувалась в соціально-економічні процеси в  Росії. Зміни в слобідських полках, власні інтереси старшини, політика царського уряду роблять прерогативою для місцевої еліти не служіння власному народу, а так званому “суспільному моменту”, привілеям і російському цареві. Однак, стосовно зустрічі українського звичаю з російською централізованою системою в слобідських полках другої половини XVII ст. ми говоримо не лише про процеси засвоєння російського, а і про діалог тодішніх української і російської традицій.

Початок такого діалогу культур відображається, передусім, на побутовому рівні. Попри непорозуміння з місцевою воєводською чи бєлгородською адміністраціями, козаки і старшини нерідко ж і знаходили спільну мову з російськими управлінцями. Траплялось це інколи шляхом “ральців” (дарунків до свят) і хабарів. Про “ральці” маємо кілька згадок: в 60-х рр. XVII ст. – реєстрик продуктів острогозького полковника, що мали бути передані одному з російських бояр [173, с.380], дарування Г. Донцем генералу Косагову сотні овець [155, с.81], цікава згадка 1691 р. про охтирського полковника Р. Кондратьєв, який поїхав на Різдво до Бєлгорода “с празничным поклоном по своему черкаскому обыкновению” [24, с.164]. Згадки про хабарі – себто гроші чи подарунки за певну послугу – стосуються лише Острогозького полку [2, №1029, с.609; 173, с.318].

Вже в другій половині XVII ст. слобідські старшини починають родичатися з російськими урядовцями, особливо харківська династія Донців. Г. Донець одну свою доньку віддав за воєводу С. Дурново [23, с.108], іншу – за стольника Ф. Шилова [300, с.2]. Його син Ф. Донець одружив доньку Параскеву з князем Я. Крапоткіним [24, с.310] тощо. Не слід залишати поза увагою і зворотній вплив – українських звичаїв на росіян. В цьому разі цікавим видається лист М. Шереметьєва до острогозького полковника П. Буларта, підроблений під українську мову [101, с.5–6], зміна ізюмським полковником Шиловим прізвища на Шидловський [300, с.2]. Як бачимо, в другій половині XVII ст. в слобідських полках відбувається діалог двох систем: перейняття російських звичаїв українцями і українських звичаїв росіянами.

Але дві традиції стояли ще надто далеко одна від одної, тому стосунки між представниками російської і української систем в слобідських полках другої половини XVII ст. не позбавлені казусів. Як приклад можна згадати про нерозуміння українськими старшинами ієрархічного принципу “местничества”. Так, після ряду негараздів, полковником в Охтирський полк у 1693 р. з Москви призначено Р.Г. Кондратьєва, з Москви йому дано і жалувану грамоту на полковництво [336, спр.1Г, арк.1–3]. Почавши полковникувати, Р. Кондратьєв перших татарських “язиків” відсилає до Москви, обминувши бєлгородського воєводу, навіть не повідомивши його і відіславши ні з чим бєлгородських посланців. Тодішній бєлгородський воєвода, нащадок стародавнього боярського роду Б.П. Шереметєв, такої наруги над честю винести не міг і одразу надіслав скаргу до Москви [330, спр.151, арк.120], а охочого виправити становище Р. Кондратьєва, що приїхав до Бєлгорода, немилосердно побив у присутності старшин та іноземців [24, с.164]. Ще один цікавий казус – “непоштиве” ставлення до російського герба. В 1688 р. боромлянський сотник П. Шапошник з дружиною побили поштового стрільця, при цьому жінка викинула відзнаку з двоголовим орлом в “непристойне місце” [330, спр.151, арк.31 зв.].

Стосунки українських старшин та російських урядовців, козаків та російських служилих мають низку особливостей, ракурсів, неоднозначностей. Займаючись торгівлею, слобідські старшини втягувались у так званий всеросійський ринок, що оформлювався у другій половині XVII ст. Особливо яскраво це видно у Острогозькому полку: полкове місто Острогозьк було одним з центрів торгівлі Москви з козацьким Доном. Але, разом з цим, між українськими старшинами і козаками з одного боку і російськими воєводами і посадськими людьми з другого існувала жорстка конкуренція, тим більше пільговий режим для українських козаків сприяв їх торговельним операціям. Ця конкуренція частково пояснює і негаразди острогозького полковника І. Саса з російськими мешканцями Острогозька у 80-х рр. XVII ст. [192, с.199, 200, 205–206].

Старшина вважала себе “іноземцами”, особами іншої від росіян “черкаской обыкности”. Харківський наказний полковник М. Деркачівський дистанціював себе від росіян, називаючи їх “москалями” [190, с.322]. З одного боку, іноземство слугувало підставою для надання пільг, з іншого – цікаве як вияв усвідомлення ідентичності. В 1688 р. сотник Сумського полку С. Голуб зазначав, що “дело наше иноземческое, судимся мы в Посольском приказе” [330, спр.149, арк.29]. Під час запровадження в 1688 р. Приказу Великої Росії ця структура вважалася підрозділом Посольського приказу, що керував іноземцями [330, спр.149, арк.11]. Сам уряд постійно наголошує на “черкаській обикності” [297, с.19; 300, с.11].

Старшинський прошарок слобідських полків формувався під значним впливом російської помісної системи, але українська козацька старшина ще значно дистанціювала себе від представників тодішньої російської еліти.

Стосовно утворення та особливостей формування слобідської козацької еліти у другій половині XVII – початку XVIII ст., слід відзначити основну рису, що супроводжує ці процеси, – невизначеність, непевність як політики царського уряду щодо цієї соціальної групи, так і, власне, козацьких звичаїв, які особливо нереґламентовані. Однак саме впродовж даного проміжку часу політика царського уряду шляхом спроб і помилок упорядковується, козацькі звичаї змінюються, а подекуди ліквідуються. Все це пов’язано з поступовим перетворенням аморфних військово-помісних українських одиниць московського прикордоння у військово-територіальні структури, що носять назву слобідські полки. Таким же чином з невизначеної, демократичної переселенської козацької маси виділяються найздібніші старшини, які об’єднуються задля захисту не лише загалу, а і власних інтересів у певні корпорації, формують верхній соціальний прошарок місцевої спільноти.

Отже, по-перше, суперечливість діалогу між московським урядом і українськими козацькими переселенцями на російському прикордонні у першій половині XVII ст. переходила і на наступну добу, час інтенсивного заселення південно-західної частини “Поля”, утворення слобідських полків значно демократизованою внаслідок Хмельниччини українською козацькою масою. Це відображається і на процесі утворення місцевої козацької еліти, у зв’язку з дозволом урядом козацького звичаю виборів і його ж втручанням у сферу зайняття старшинських посад. Старшинський прошарок слобідських полків формувався переважно на демократичних засадах.

По-друге, існування козацьких звичаїв безпосередньо впливає на систему управління, утворення нових козацьких кадрів; провідне місце полковника спричиняє його вплив на призначення і вибори старшин; козацькі звичаї трансформуються внаслідок значної впливу традиційних норм, родинних зв’язків, полковницької влади, оформлюється спадкове старшинство. Впродовж другої половини XVII століття все чіткіше проглядаються ознаки корпоративності старшинського прошарку.

По-третє, демократична за походженням старшина слобідських полків не була політично пасивною, як вважали попередні історики, навпаки старшини були втягнуті в події в Україні доби Руїни, неодноразово відстоювали “права і вольності” перед царським урядом. Маючи певні політичні переконання, слобідські старшини не мали чітких цілей, пріоритетів, потреби політичного згуртування.

По-четверте, слобідська старшина утворювалась у системі російського прикордоння. Безпосередній вплив на формування старшинського прошарку мав царський уряд, що сприяв визначеності повноважень старшин, леґітимізації її становища, збагаченню і спадкуванню урядів старшинами. Козацька еліта слобідських полків формувалась залежно від політики Москви. Мало того, старшини переймали низку звичаїв російської еліти, втягувались в загальноросійські економічні процеси. Вплив російської помісної системи, хоча і не був визначальним, але все ж спричинив низку особливостей старшинського 

 Управління

РОЗДІЛ 3 СОЦІАЛЬНЕ ТА ЕКОНОМІЧНЕ ВИОКРЕМЛЕННЯ КОЗАЦЬКОЇ СТАРШИНИ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVII ст

3.1. Накопичення старшиною слобідських полків земельних ресурсів.

Проблему формування старшинського прошарку неможливо зрозуміти без аналізу економічних і соціальних відносин на Слобідській Україні в період виникнення цього своєрідного українського реґіону. І хоча саме на соціально-економічні процеси найбільше уваги звертали попередні історики (Д. Багалій, Є. Овчаренко, К. Стецюк, А. Слюсарський, В. Важинський), але є низка питань, які не можна обминути в даному дослідженні. Вивчаючи історію козацької старшини, безпосередньо виникає питання про те, як демократична за походженням козацька старшина без значних початкових капіталів і ресурсів за кілька десятків років стала найзаможнішим прошарком в слобідських полках. Таким чином, постає проблема первісного нагромадження земельних ресурсів і засобів виробництва старшиною.

Майнова нерівність серед слобожан існувала вже під час переселення та перших років існування слобід. Найяскравіше це видно з острогозького перепису 1652 р.: полковник Іван Дзинковський мав 14 “челядників” (слуг), 15 коней, 4 воли, обозний Шеболта – 2 “челядника” та “дівку Груньку”, 5 коней, 8 волів, 2 корови, 6 овець, 10 свиней [332, спр.10, арк.122]. Чимало служників і худоби мали інші старшини [27, с.418]. Історик Ф. Шевченко вирахував, що якщо частка старшини (разом з десятниками) серед переселенців становила близько 10%, то в цієї старшини було 12,8% коней, 12,7% волів, 16% корів, 6,5% овець, 6,9% свиней, 12% кіз переселенців. Це дало йому підстави повторити думку І.М. Миклашевського [177, с.179], що за майновими ознаками переселенська старшина ще неповністю виділилась з маси козацтва [299, с.204]. З цим не можна погодитись, бо крім десятників, полковник, обозний і сотники були найбагатшими переселенцями в полку. Перепис іншої переселенської громади, документи про наділення переселенців міст Коротояку і Уриву в 1653 р. свідчать, що особи, які стояли на чолі українців, не лише були більш забезпечені, а і отримували від уряду значно більший за рядових переселенців грошовий оклад [276, с.463, 466].

Під час розподілу і наділення жалування від царського уряду старшина отримувала більше ніж, рядове козацтво на 20–40%, хоча траплялось, що керівники українців наділялись коштами в кілька разів більшими, ніж рядовий загал, як в Острогозьку в 1652 р.: полковнику видавалось 20 рублів, обозному і писарю по 10, судді, сотникам і осавулам, зважаючи на сім’ї, – 8–10 рублів, простим козакам – по 8 рублів і менше [59, с.368]. Більше жалування в полковників і в 1661 р. – 15 рублів, у сотників по 7, у хорунжих по 6, рядовим виділяли по 5 рублів [3, №330, с.314]. Отже, майнове виділення козацької старшини почалося ще під час переселення і улаштування переселенців, при цьому значний вплив на цей процес мав царський уряд.

Основою матеріального буття тодішнього суспільства була земля. Якщо старшини під час переселення мали слуг, майно, кошти, то набуття земельних володінь відбувалось вже на Слобідській Україні, при тутешніх особливостях і законах. Царський уряд погоджувався з низкою земельних звичаїв українців. Одним з таких звичаїв була “займанщина” – зайняття вільної землі переселенцями “без указу”, свавільно і визнання цієї займаної землі державою за володіння, тобто своєю платнею за службу, помістям. Таким чином, на Слобідській Україні переплелися російське помісне право і одна з “черкаських обикностей” (займанщина). Земля, зайнята українськими переселенцями, юридично вважалась власністю Московської держави. Займаючи “державну” землю, переселенець офіційно був зобов’язаний нести державну службу – “похідну”, як у слобідських полках, чи “городову”, як при будівництві фортифікацій у слобідських містах. Однак і поза “Бєлгородською чертою” наділення помістями, земельними наділами в “четях” було явищем непоодиноким. При помісному наділенні старшини отримували значно більші наділи, як у Салтові 1659 р., чи того ж року в Боромлі [24, с.35; 236, №268, с.510]. Але класичне помісне право не розповсюдилось серед українських переселенців, хоча мало свій вплив на формування місцевого землеволодіння.

Найрозповсюдженішим процесом при утворенні землеволодіння у слобідських полках була “займанщина”. Цей процес на Слобідській Україні, на думку В. Іванова, носив переважно громадський характер, в силу татарської небезпеки, але така “заїмка” не виключала індивідуального володіння землею [117, с.22]. Переплетення громадського та індивідуального землеволодіння на Слобідській Україні – не одна з особливостей “черкаской обикності”, своєрідності звичаїв землекористування українців, а, власне, частина заплутаних і ненормованих прав землекористування на Російському прикордонні XVII ст. [193, с.21–22].

Таким чином, впродовж другої половини XVII – початку XVIII ст. слобідські старшини володіли як індивідуальними займанщинами, так і землями “вопче” з іншими переселенцями. Займанщина, на відміну від помісного землеволодіння, не була реґламентованим процесом, земля вільно відторгалась, захоплювалась, продавалась і купувалась. Основними документами на володіння землею в слобідських полках стають дозволи місцевих старшин на “займанщину” і купчі, що і визнавалось царським урядом за дійсні підстави землеволодіння [47, с.153]. Перебіг процесу займанщини яскраво виявив початок своєрідного поділу слобідських полків. У щільніше заселених, ближчих до Гетьманщини Сумському і Охтирському полках процес займанщини завершився вже на початку 80-х рр. XVII ст., фонду вільних земель тут практично не існувало [348, спр.20, арк.1зв.]. Таким чином, вже у 80-х рр. XVII ст. козаки і старшина цих полків змушені були лише купувати або міняти землю [295, с.36]. Відповідно до змін у землеволодінні і соціальні процеси у цих полках йшли дещо інакше, прискореніше. У той же час у Харківському, Ізюмському і Острогозькому полках процес займанщини інтенсивно тривав і у кінці XVII ст. Відсутність контролю уряду щодо займаної землі, реґіональні особливості Слобідської України спричинили до зосередження старшинами значної маси земельних ресурсів саме завдяки звичаєвому праву.

Зростання старшинського землеволодіння у слобідських полках у другій половині XVII ст. насамперед пов’язане з правом старшин на розподіл землі між переселенцями, підтвердженням ними “займанщини”. При виникненні українського поселення “на слободах” російські урядовці лише відмежовували слободі чи містечку землю від інших поселень, розподіляли ж цю землю осадчі і місцеві старшини. Крім цього, старшина мала право розподілу землі осіб, що покинули службу, пішли зі слобід, часто ця земля переходила у володіння старшини [349, спр.2, арк.1].

Реґуляцією і наділом займанщини переселенцям першими займалися осадчі, про право саме їх дозволу на займання свідчить лист краснопільського осадчого Вовченка одному з переселенців [350, Оп.1, спр.2, арк.1; 26, с.215]. У зв’язку з цим, нерідко осадчі виділяли собі якнайбільше земель, наприклад, осадчі м. Білопілля (Сумський полк) Х. Федоров [177, с.196–197], м. Вільшани (Харківський полк) С. Ковалевський [294, с.110], м. Мерефи (Харківський полк) І. Сірко [24, с.290, 297] “зайняли” собі величезні земельні володіння, які передались у спадок їх нащадкам. Дещо пізніше право роздавати і межувати землі переходить до слобідських полковників і на володіння займаною землею козакам і старшинам видається їх лист. Це підтверджує у 1673 р. харківський полковник Г. Донець: “нам дана власть раздавать всякие вольные грунты и пасечные угодья всяким людям для жительства” [293, с.54].

Право реґулювати земельні наділи, розпоряджатись земельним фондом довкола міст полку призвело до зосередження у полковницьких руках маси земельних угідь, величезної кількості сіл і хуторів, осаджених на полковницьких землях (див. Додаток Ж). Таким чином, першим методом збагачення старшини стала регуляція і розпорядження старшини земельним фондом. У зв’язку з цим, старшина ревно оберігала своє монопольне право на розподіл землі по “черкаским обыкностям”.  

Існує низка свідчень про неспокій старшини у зв’язку з втручанням у земельні справи місцевих російських воєвод, служилих та про власне право цієї старшини на землекористування. Місцеві воєводи могли відмежовувати землі, оформлювати їх українцям як помістя. Так, в 1676 р. воєвода О.О. Чубаров дав виписку сотнику Сумського полку Г. Вдовиченку на “порожню” землю біля р. Бобрика, з цього ж документу довідуємося, що розподіл землі тут відбувався шляхом жеребкування [26, с.215]. Низку земель довкола нових поселень в Ізюмському полку розмежував Г.І. Косагов [296, с.92; 263, с.473], але українцям дозволялось володіти тою землею “промеж собой по разделу, по их черкаским обыкностям” [263, с.473]. Саме тому спроби обміряти землю 1685 р. приказними людьми в Сумському та Ізюмському полках викликали незадоволення у козаків і старшин, бо були втручанням у право “займанщини”. На численні скарги було дано “пам’ять” від царя харківським полковникам Григорію і Костянтину Донцям, в якій затверджувалось право володіти “займанщинами” [271, с.105]. Розподіл землі за українськими звичаями підтверджується і в грамоті слобідським полкам того ж року [263, с.481]. Межувати землі новим поселенням і монастирям уже в 70-х рр. XVII ст. дозволили слобідським старшинам. Існують кілька таких згадок про землі Сумського полку і їх розподіл полковником Г. Кондратьєвим зі старшинами [335, Оп.1, спр.4, арк.2], розмежування земель полковника А. Кондратьєва з суджанським сотником у 1688 р. [335, Оп.1, спр3, арк.1 і зв.].

Слобідська старшина, намагаючись зберегти “займанщину” і свої права на її розподіл, мусила захищатись і від старшин гетьманського реґіменту у земельних справах, коли старшини з Гетьманщини отримували, купували, захоплювали володіння у слобідських полках. Особливо яскраво це проявилося під час захоплення і купівлі земель небожем гетьмана І. Самойловича – М. Васильовичем в Лебединській сотні Сумського полку (між іншим, в Лебедині жили батьки М. Васильовича [327, спр.1502, арк.172]), право на таке землеволодіння оскаржувалось лебединськими козаками і старшиною [24, с.103]. В суперечках з лубенським полковником Д. Зеленським за маєтність сумський осавул Г. Данилов наголошував царському уряду на забороні людям “гетьманського реґіменту” володіти на слободах землями [177, с.261]. Так само старшини слобідських полків захищали свої прерогативи в землерозподілі, “черкаську обикність” під час сутичок з іншими сусідами, донськими козаками. Про це свідчать згадки про суперечки за землеволодіння по р. Красній між Ізюмським полком і донськими козаками [263, с.518].

Таким чином, відносна монополія старшини на розподіл землі поміж “черкасами”, що ретельно зберіглась, давала право цим старшинам не лише на отримання земель, а й на присвоєння надлишків під час володіння “вопче”, тобто коли землерозподіл проводився спільно всією громадою, привласнення спорожнілих грунтів за неправильного межування.

Іншою формою збільшення земельних володінь старшини була купівля чи загарбання помісних земель російських служилих. Полковник Г. Донець володів з російськими служилими с. Архангельського землею “вопче”, але під час чергового межування захопив залишки і позабирав землі росіян, що втекли зі служби [330, спр.148, арк.1; 23, с.95–109; 294, с.106]. Незважаючи на спроби царського уряду обмежити продаж земель російськими служилими, щоб зберегти дрібнопомісне землеволодіння [47, с.81–88], процес продажу земель росіянами набув неабиякого розмаху. Російські служилі охоче продавали свої землі українським переселенцям. Купівлею та “поступкою” землі в росіян збільшили свої володіння полковники Г. Донець, Г. Кондратьєв [47, с.108; 178, с.212], на початку XVIII ст. відома купча землі в росіян хорунжого Харківського полку П. Диканя [333, Оп.1, спр.36, арк.6], полковників Федора і Лаврентія Шидловських [333, Оп.1, спр.39, арк.1; 342, Оп.1, спр.44, арк.1]. Охтирський полковник І. Перехрест, щоб надати своїм закупкам леґітимності, випрохав у царського уряду дозвіл на купівлю земель в російських служилих [295, с.36]. Співіснування російського помісного і українського змішаного типів землеволодінь призводило до численних непорозумінь і сутичок через землю між українськими і російськими служилими [178, с.215–217; 23, с.94].

Процес первісного нагромадження землеволодінь, що почався саме в дану добу, супроводжується низкою неґативних явищ, які неможливо обминути увагою. Це стосується зловживання владою слобідськими старшинами, відторгненням ними індивідуальних володінь бідніших козаків, що нерідко здійснювалось шляхом грабіжницьких нападів на козацькі маєтності, забирання козацьких володінь старшинами буцімто на забезпечення полку тощо. Харківський полковник Г. Донець здійснив наїзд на маєток вільшанського козака Ф. Селітряника по р. Мерчик [330, спр.158, арк.4], забрав млина в козака К. Сатина [183, с.203]. Сумські полковники Андрій та Роман Кондратьєви забрали вотчину у осавула Г. Данилова [178, с.211; 211, с.225]. Особливо багато майна і ґрунтів позабирали у охтирських старшин і козаків полковник І. Перехрест та його родичі [24, с.164–167] тощо. Дрібніші «урядники» також не цурались грабунку простих козаків. Золочівський сотник Харківського полку Я. Ковалевський ображав козака І. Будковського [330, спр.148, арк.69]. Сіннянський сотник (Охтирський полк) В. Душеченко разом з полковником І. Перехрестом забрали грунти і церковне місце у священика С. Андрузького [295, с.210]. В 1686 р. краснокутський сотник Г. Литвиненко пограбував козаків своєї сотні [210, с.481]. Безцеремонно, нібито на службові потреби, експлуатував козаків і сотник Острогозького полку І. Хоруженко [65, с.157]. Скарги і виступи ображених козаків у зв’язку з потужною владою полковника наслідків не давали.

Розповсюдженими явищами в слобідських полках були скуповування земель старшиною і козаками, обмін землями, оренда. За наявності значного числа вільних земель, привілеїв у розпорядженні землею і слабкості впливів російського уряду – купівля-продаж земель, розвиток хутірного господарства складають характерну рису економічної історії слобідських полків [47, с.151–154]. Земля була доволі дешевою і старшина, маючи гроші внаслідок своїх операцій чи відвертого здирства з козаків, від самого початку існування слобідських полків займалась купівлею земель, при цьому нерідко змушуючи козаків чи їх вдів віддавати землю по малій ціні [115, с.185; 24, с.297], а то і взагалі без грошей [115, с.185]. Купчі оформлялись або українською, або на російський кшталт як “поступка” за гроші [178, с.183], просто “поступка” [296, с.307]. Існувала і застава землі через борги старшинам російськими служилими і українцями [178, с.244], траплявся обмін, як між полковником А. Кондратьєвим і суджанським сотником Т. Яковлевим [335, спр.3, арк.1]. Існують згадки і про оренду в держави, як це зробив острогозький полковник П. Буларт, взявши на відкуп в 90-х рр. XVII ст. Битюцьку волость [211, с.313]. Збереглося чимало купчих не лише полковників, а й дрібнішої старшини сотників Якова і Василя Ковалевських [343, Оп.2, спр.12, арк.1–5; 315, Оп.2, спр.9, арк.3–5], С. Смородського [324, Оп.2, спр.127, арк.2–5] в Харківському полку, І. Сибірського [214, с.183] в Острогозькому тощо.

3.2. Промислова діяльність старшин.

Незважаючи на велику кількість землі, придбаної старшиною і заможним козацтвом у другій половині XVII ст., господарство на ній велося екстенсивно, більшість ґрунтів стояли “впусте”, не оброблялись [50, с.6]. Значні прибутки землеволодільцям приносили сінокоси і промисли, тому в другій половині XVII ст. старшина і козаки були активними промисловцями. У зв’язку з тим, що слобідські полки “жили на своем иждивении” в другій половині XVII ст. гроші на “полкові нужди” – спорядження, артилерію, боєприпаси мали виділяти самі старшини, збираючи їх з “помість”, чи стягуючи з підлеглого населення. Невеликі кошти старшина отримувала як пожалування і подарунки від царського уряду. Певну частину коштів для власного вжитку старшина отримувала з полкових козаків, буцімто на забезпечення військових потреб полку, як це робив сотник І. Хоруженко [65, с.157],  а охтирський полковник Р. Кондратьєв в 1691 р. наклав на козаків свого полку своєрідний податок [115, с.186]. В 80-х рр. XVII ст. старшини починають брати на відкуп перевози, торговельні мита і податки з шинків; в 1683 р. полковник Кондратьєв таким чином брав гроші на полкову ратушу [295, c.323]. Низка інструкцій і грамот 1684–1685 рр. дозволяла козакам і старшинам знімати мито з торгівлі замість російських служилих. Для цього в Харкові, наприклад, утворено митницю. З 1688 р. старшинам слобідських полків дозволено збирати проїзні мита з мостів і переправ. Податкові гроші мали відвозитися до Москви, але часто використовувались старшинами не за призначенням, наприклад, для наймання запорожців і “волохів” для охорони кордонів [330, спр.149, арк.134]. Значні прибутки старшинам приносили шинкування, торговельні операції (пільгові і безмитні). Існує звістка про крамниці і торгівлю полковників І. Саса і Г. Кондратьєва [198, с.184; 115, с.202; 26, с.254], особливо великі, як на ті часи, торговельні операції здійснювали І. Перехрест та Ф.В. Шидловський [330, спр.148, арк.121; 300, с.165–166]. Зловживання владою, численні фінансові пільги царського уряду, торговельні операції приносили значні прибутки місцевим старшинам, сприяли їх відокремленню від основної маси козацтва.

Значною мірою старшини набували кошти промисловою діяльністю за існування пільгового режиму. Як і в Гетьманщині, промислом, що приносив значні прибутки, було млинарство [280, с.120]. Хоча царський уряд і тримав будівництво млинів під жорстким контролем, та вже 1652 р. млина дозволили побудувати Острогозькому полковнику І. Дзинковському та сотнику Ф. Васильєву [191, с.83]. Млини і комори реквізували у згаданого І. Дзинковського після подій 1670 р. [26, с.209]. Існують непоодинокі згадки про млини у Донців, Кондратьєвих, Ф. Куколя [333, Оп.1, спр.43; 178, с.214; 330, спр.152, арк.129], батько охтирського полковника І. Перехреста – сотник І.Я. Перехрест теж займався млинарством [295, с.31]. Окрім старшини цим, як і іншими промислами, займались заможні козаки, особливо після грамоти на скасування сплати податку на млини у 1688 р. [241, №1279, с.910; 264, с.113]. В переписі млинів, обкладених податком довкола Харкова цього року, серед їх власників не трапляються тодішні харківські старшини, лише заможні козаки [241, №1279, с.910–911].

Промисли старшин і козацтва добре розглянуті попередніми істориками. Пасічництво, скотарство, особливо вигідне виробництво селітри на замовлення уряду, а також заборонена урядом, але знову ж вигідна смольчужна справа [337, спр.1, арк.4; 330, спр.148, арк.19], безподаткове винокуріння – сприяли збагаченню старшини і козацтва. Стосовно кінця XVII – поч. XVIII ст. можна реконструювати маєтки значних старшин (див. Додаток Е). Як неважко помітити, інтенсивно збагачувалась лише група старшин, переважно полковники. Козацькі “урядники” перетворювались у найбагатших людей краю, та за несталості володіння швидко накопичене багатство могло швидко й розійтись чи бути реквізованим царським урядом. Із загального правила були також помітні винятки. Так, в слободі Терновій Сумського полку у 1702 р. в сотника Т. Москаленка не було “поместья, отчин и никаких заводов и оброчных статей” [26, с.249]. Та, поза цими винятками, слід відзначити потужне економічне зростання старшинського прошарку в другій половині XVII ст., що характеризувалось накопиченням старшиною земельних володінь, грошових сум, активною промисловою діяльністю. Отже, первісне нагромадження старшинами земельних ресурсів, матеріальних цінностей пов’язане з особливими умовами існування слобідських полків у російській помісній системі, широкою свободою власного права на землерозподіл і економічну діяльність, пільгового режиму щодо промислів, торгівлі. Разом з тим, це нагромадження пов’язане з численними старшинськими зловживаннями, перевищенням повноважень, визиском нижчих за статусом соціальних груп. Так неоднозначно, кількома способами збагачення старшини слобідських полків у другій половині XVII ст. здобували верхні щаблі на драбині економічно-майнової ієрархії.

3.3. Місце старшинської еліти в соціальній ієрархії.

Якщо під час переселення і перших років існування слобідських полків соціальний поділ був доволі слабким, то в другій половині XVII ст. внутрішні процеси в слобідських полках: становлення старшинського прошарку, нагромадження старшинами матеріальних цінностей безпосередньо впливали на соціальну структуру, яка починала стабілізуватись. Вершину соціальної ієрархії займав прошарок, в руках якого зосереджувались управління краєм і основна маса матеріальних ресурсів – козацька старшина. Але поступово оформились і інші соціальні групи, межі між якими у другій половині XVII ст. були доволі примарними. За існування нечіткого соціального поділу надзвичайний інтерес становить питання про місце старшинського прошарку в соціальній ієрархії, взаємодію цього прошарку з іншими соціальними групами українського населення.

Сама старшина безпосередньо була верхнім прошарком численної соціальної групи козацтва. І хоча старшини слобідських полків перетворювались на нову козацьку аристократію, виділялись від козацького загалу, жвавий зв'язок між козацтвом і старшиною продовжував існувати в другій половині XVII – початку XVIII ст. Представники заможного козацтва були поповненням для старшинського прошарку. Так, заможний козак з-під Чугуєва Роман Богодух [50, с.5], в 80-х рр. XVII ст. став, переселившись, сотником в Сумському полку [335, Оп.1, спр.2, арк.1].  Існувала ймовірність переходу зі старшин до козаків. Козацька служба, через спорядження і вишкіл вимагала певних витрат, отже прошарок козацтва формували переважно люди з великим достатком. Слабка корпоративність, відкритість доступу до управління спричинили те, що заможні особи з козацтва поповнювали ряди старшини, а потім і дворянства впродовж XVIII ст.

Особливі, притаманні для українського звичаю (і для шляхти Речі Посполитої), відмінні від російських, стосунки склались в козацької старшини з кліром. Клір сам по собі вважався шляхетним, репрезентативним, як і старшина, прошарком. Російські управлінці в українських залогах в південних фортецях російської держави наділяли платнею священиків нарівні зі старшинами [332, спр.10, арк.446; 276, с.463; 59, с.369]. Серед переселенців 1652 р. в Острогозьк, серед старшин, одним з перших згадується священик П.Г. Кривопер [330, спр.2, арк.59]. За браком старшин чолобитні в слобідських громадах підписують попи. Інколи священик очолював громаду [271, с.98–99]. За існування виборності церковних посад багато старшин після козацької служби ставали священиками, як Я. Ревковський – сотник в Харківському полку, на початку XVIII ст. настоятель Успенського собору в м. Харкові [296, с.187; 333, Оп.2, спр.2, арк.1]. В монастирях, що виникли за допомогою і сприянням старшин, в “урядників” чимало родичів “ченствували”, як ігумен Охтирського монастиря Корнилій (“свойственник” полковника І. Перехреста) [293, с.199], або черниця Хорошівського монастиря Таїсія – тітка харківського городничого Т. Голуховича [339, спр.9, арк.1], таких прикладів чимало. Самі старшини на схилі віку приймали постриг в монастирях, де були фундаторами і титарями, як Г. Донець в Курязькому Преображенському монастирі [346, спр.169, арк.1; 293, с.57], чи сотник І. Штепа в Петропавлівському [293, с.276]. Внаслідок інтенсивної господарської і фінансової політики священицького стану відбувалася тісна взаємодія між кліром і козацькою старшиною.

Надзвичайно неоднозначно складалися стосунки старшини із загалом некозацького населення, щодо якого в XVII ст. існував термін “поспільство”. З одного боку, це сила скарг на зловживання старшини, а з іншого, спроби старшини підпорядкувати під свій “реґімент” всі прошарки населення. Старшина, козацтво, “поспільство” становили певний єдиний соціальний організм в слобідських полках. Свідченням цьому є спільне звертання до всіх цих “станів” в царських інструкціях і грамотах. За “розмитості”, незафіксованості меж поміж прошарками -  представники “поспільства” нерідко ставали козаками, а останні – старшинами.

Отже, оцінити місце старшини в тодішній соціальній ієрархії не можна однобоко. Звичайно, на початок XVIII ст. виділились вже вищі старшинські родини, але доступ до старшинського прошарку, хоча і був досить обмеженим, все ж існував для інших соціальних груп і прошарків.

3.4. Питання про виникнення "підданства" в слобідських полках.

 Соціальні відносини того часу характеризуються і такою істотною рисою, як утворення прошарку підданих, з яким панівний прошарок (козацькі старшини) складає дві сторони одного процесу, бо з розширенням привілеїв старшини, стабілізацією їх панівного становища звужуються права їх підданих і незаможних верств населення. Висвітлення і розуміння глибини соціальної структуризації суспільства на Слобідській Україні неможливе без аналізу процесу утворення “підданства” і його форм. Це питання недостатньо досліджене, попередні радянські дослідники А.Г. Слюсарський і З.К. Звєздін звертали увагу на цей бік соціальних відносин, твердячи про існування кріпацтва в слобідських полках ще у другій половині XVII ст. [267, с388–389; 115, с.188]. З цим не можна погодитись, бо прикріплення до земель не було, за браком даних не можна з’ясувати ані рівня експлуатації старшиною підданих, ані форми примусу.

“Челядники” (тобто слуги) в старшин і заможних українців згадуються під час переселення, про що свідчить острогозький перепис 1652 р. [332, спр.10, арк.122–219]. Серед двох тисяч острогозьких переселенців нараховувалося 125 “челядників” [274, с.187]. Згадки про залежні від старшини групи – “людей”, “челядників” продовжуються і в Харківському переписі 1660 р. [312, с.145], в пізніших згадках [227, с.334]. Себто залежні групи населення існували вже під час переселення. Елементи соціальної нерівності переносилась переселенцями у слобідські полки.

Інші, залежні від старшин і козаків категорії населення – “підсусідки”, “племінники”, “захребетники” – особи, котрі, за поясненням 1684 р. сумських полковників, “в козачьих домах живут, домов своих не имеют”, а через це “козаків послушают” [330, спр.151, арк.286], відомі також з початку слобідських полків. Наприклад, в Харкові “племянники и подсоседки” відомі з 1659 р. [23, с.19]. Про використання цих соціальних категорій для робіт на старшину і козаків свідчить визначення, дане поняттю “захребетники” в царській грамоті Харківському полку 28.IV. 1682 р., де згадуються “бездомовные люди”, що “живут у старых домовных козаков в захребетники для работы” [294, с.121]. “Захребетники”, “підсусідки”, “племенники” було особисто вільними, вільно могли перейти до іншого прошарку, володіти майном і засобами виробництва, царський уряд нерідко їх вербував на службу [267, с.380–381]. Отже, говорячи про ці категорії населення, можна стверджувати лише про використання їх праці на старшин.

В умовах помісної служби у слобідських полках “підданство” оформлювалось, насамперед, як вид служби, як платня старшинам за несення військових обов’язків. Нарешті, “підданство” виникало через використання козацькими старшинами свого службового становища, невреґульованість соціальних відносин. За браком документів неможливо детально дослідити формування “підданства”. Існує лише кілька згадок про його виникнення. Старшини слобідських полків змушували працювати на себе “служилих”, козаків. Сотник Острогозького полку І. Хоруженко змушував козаків своєї сотні виконувати допоміжну роботу, працювати на своє господарство [65, с.157]. Надзвичайно цікава згадка стосується с. Лутища, яке заклав на своїй землі  охтирський полковник І. Перехрест. Мешканці цього села у 1704 р. зазначали, що частина з них раніше служила козацьку службу, але силоміць були переведені на поселення полковником і, не відбуваючи служби, працюють на нього. До 1703 р. лутищани платили чинш по 12 рублів щороку, однак у 1703 р. вони віддали натуральну плату 50 “чвертей” жита, 25 “чвертей” горіхів, жінки з кожного двору по мотку ниток, гусаку і курці [295, с.105]. Такі згадки дозволяють зробити висновок, що “підданство” у слобідських полках другої половини XVII ст. тісно пов’язувалось зі службою. І зловживання старшин своїми повноваженнями призводили до покладання відробіткових повинностей на служилих козаків, переведених у старшинські маєтності. 

Подібні соціальні процеси відбувалися і на Гетьманщині, часто переплітаючись зі слобідськими.

Поруч з цими явищами, важко не помітити вплив російського кріпосного права, сприяння уряду в справі збільшення кількості підданих. Це пов’язано з правом старшин закладати слободи, дозволене царським урядом, подібне звичаям Речі Посполитої, тобто старшини й козаки могли оселяти на своїх землях бездомних і неслужилих переселенців, надаючи їм інвентар і допомагаючи завести господарство. Переселенці охоче йшли до старшинських слобід, отримуючи пільги на кілька років, а після того зобов’язуючись відробляти на державця землі. Щоб заселити хутір чи сільце, вимагався письмовий дозвіл від уряду чи полковника. Сприяючи заселенню “Дикого поля”, царський уряд затверджував старшинські села як вотчини, тобто спадкові володіння. Так, в слобідських полках виникали так звані “вотчинні” села, як в описові 1688 р. у полковника Г. Донця [330, спр.158, арк.14]. Села Одринку та Черемушне на своїй землі заселив в 70-х рр. XVII ст. валківський сотник Г. Рогозенко [330, спр.152, копія 531]. На Слобідській Україні треба відзначити ту особливість, що процес оселення старшинських сіл і слобід інтенсивніше відбувався у західних полках – Сумському і Охтирському, – внаслідок браку там вільних земель і інтенсивнішого оселення нових переселенців у старшинських маєтностях. Більшість згадок про старшинські села стосуються саме поселень у цих полках.  

Вже 1681 р., під час межування Лебедина біля міста, крім хуторів, виявляються слобода Михайла Васильовича і село Григорія Кондратьєва (“в том селе живут черкасы его Григорьева мужики”) [263, с.540–542]. В описі м. Білопілля 1683 р., біля міста знаходиться с. Павлівка, в ній мешканці – “черкасы”, що живуть в “бобыльстве” за сотником С. Фоміним, тобто працюють на сотника [327, спр.1487, арк.65]. Нарешті, в описі Охтирського полку 1691 р. зазначено, що с. Рясне в підданстві за дітьми колишнього охтирського полковника [263, с.543], а с. Микитівкою володів козак М. Уманець [263, с.544].

Поруч з оселенням старшиною слобід існує і випрохування вільних сіл у царського уряду собі у володіння. В 1694 р. колишній охтирський полковник Р. Кондратьєв, посилаючись на те, що йому від охтирського полковництва “неисчетные убытки сталы”, прохав пожалувати йому села Червлене і Курган біля Лебедина, що буцімто населені вільними людьми, які службу не відбували. Але перевірка царських чиновників виявила протилежне, що населення цих сіл є козаками і “черкасами городовые служби”, – це послугувало приводом для перевірки кількості служилих і всяких чинів людей в слобідських полках [263, с.501]. Треба відзначити той факт, що сіл на Слобідській Україні другої половини XVII ст. було мало. Під час колонізації краю переселенці надавали перевагу містам і містечкам, поселенням з укріпленнями. Кількість цих містечок невпинно зростала, кількість же сіл, як зауважив історик О.І. Гуржій, була відносно невеликою. В 1692 р. у Охтирському полку було лише 27 сіл, в Харківському та Ізюмському – 54 [75, с.18]. Однак вже на початку XVIII ст. спостерігається дещо інший процес – нові міста не виникають, проте зростає кількість сіл, в які нерідко переселяються міські мешканці. Тобто кількість підданих селян була теж дуже невеликою.

Таким чином, на початку XVIII ст. за старшиною, особливо за полковницькими династіями, закріплено чимало сіл і хуторів (див. Додаток Ж). Вплив російського кріпосного права виявлявся в леґітимізації володінь (закріплення сіл у вотчини), і у спробах російських поміщиків закріпачити мешканців українських сіл неподалік Путивлю і Лебедина, що наштовхнулось на значний опір місцевого населення [47, с.95–96; 342, Оп.1, спр.46, арк.1–15].

Однак про кріпосне право в слобідських полках стосовно другої половини XVII – поч. XVIII ст. не може йти мови. Радше слід сприйняти думку історика А. Капеллера про зіткнення на території “козацької України” ранньомодерної доби двох тенденцій: “другого відродження кріпосного права”, що з другої половини XVI ст. є визначальним для соціальних процесів Східної Європи та демократичних тенденцій козацького прикордоння, де селянин ніс водночас і військову службу [321, s.80]. У зв’язку з цим, слід відзначити, що і “захребетники”, і піддані були особисто вільними. Лише з кінця XVII ст. можновладці-старшини намагались прикріпити “черкас” і “захребетників” до землі, але досить невдало, бо однією з рис “черкаської обикності” вважався перехід з місця на місце. Царський уряд сам був зацікавлений в збереженні стабільності населення в слобідських прикордонних полках, але особливо не втручався у справи прикріплення, скоріше царські урядовці були зацікавлені в прикріпленні службовому (тобто, щоб козаки несли службу в даному місці, аніж в економічному. Тут слід відзначити досить жорсткі заходи щодо росіян, які покинули службу і втекли у слобідські полки. Так, вже у 70-х рр. XVII ст. росіянам, що покинули службу, на Слобідській Україні біля “черти” жити не дозволялось, це підтверджувала грамота 1682 р., за якою всі росіяни, незаписані в “разбор” (службу) до 1675 р. мусили повертатись на попереднє місце проживання [237, №982, с.489]. В 1684 р. у грамоті Ізюмському полку дозволялось приймати переселенців з “малоросійських міст”, росіян же, служилих інших слобідських полків, російських холопів і селян наказано відсилати назад [263, с.474]. Говорячи про “прикріплення”, слід, напевно, розуміти не вузький процес закріпачення, а спроби царського уряду та української козацької старшини ефективніше управляти загалом населення. Тобто йдеться про спроби стабілізувати ситуацію на прикордонні, обмеживши право вільного переходу, – один з провідних звичаїв прикордонної спільноти.

Жорсткі заходи царський уряд і старшини намагались вжити і проти повернення окремих переселенців на батьківщину, вільного пересування у слобідських полках. У 80-х рр. слобідським козакам заборонялося переселятись назад за Дніпро, в не цілком збереженій грамоті 28.IV.1682 р. Харківському полку зазначено, щоб полковник і приказні люди вчинили захребетникам “заказ крепкой” із забороною покидати господарів [294, с.121]. В 1681 р. старшини Сумського полку подали цареві прохання, щоб “черкаси” і “захребетники” з полку не йшли [330, спр.148, арк.100]. В 1684 р. старшина цього ж полку прохала не дозволяти козаку О. Кривобоку осаджувати місто на р. Снагості, щоб туди не вирушили місцеві жителі [330, спр.151, арк.291]. Однак всі ці спроби здаються лише засобом прикріплення служилих до служби, до тяжких повинностей “похідного життя”. На початку XVIII ст. процес переходу з місця на місце продовжувався, хоча Петро І в грамоті ізюмському полковнику Ф. Шидловському в 1705 р. наказував, щоб “черкаси” не бігали врізнобіч, а в разі втеч сотники, переймаючи тих “беглецов”, ретельно їх розпитували і повертали назад [337, спр.10, арк.2]. Незважаючи на такі циркуляри, а особливо 1680 р. з забороною українцям повертатись за Дніпро [330, спр.148, арк.100], через зростання соціального гніту, непорозуміння з царським урядом, чимало козаків і навіть старшин вирушали за Дніпро і на Дон. У 1683 р. зяті І. Сірка сотники І. Сербин та І. Артемов з мешканцями м. Мерефи збирались переселитись за Дніпро [213, с.295], пізніше І. Артемов переселився на Дон [25, с.104]. Отже, справи про заборону переходів в слобідських полках не мали жодних успіхів.

Таким чином, збереження особистої волі підданим, відсутність прикріплення до землі навіть за родом служби змушують спростувати думку про наявність кріпосного права у слобідських полках, хоча, звичайно, існували певні його елементи – це стосується близьких до Путивля “каризьких сіл”, де російські служилі закріпачували українських селян, “послушенства”, підданської роботи в старшинських селах. Та, взагалі “підданство” було немов видом найму, бо піддані звільнялись від несення служби і це звільнення означало платню за виконану на старшину роботу. Окрім цього, у слобідських полках поруч з підданською у другій половині XVII – на початку XVIII ст. використовувалась і наймана праця. В 1668 р. печенізький сотник С. Щербина мав пастухів-батраків [342, Оп.2, стб.67, арк.17], “наймити” гатили греблю в 1679 р. вільшанському сотнику І. Смородському [191, с.200], в 1683 р. шість “наемников” мав сотник Сумського полку С. Куколь [24, с.116]. Знову ж, поширення вільнонайманої праці – явище характерене не лише для українських слобід, а і для всього південного Російського прикордоння у другій половині XVII ст. [48, с.111]. Однак найширше своє розповсюдження, за наявними джерелами, це явище мало саме на землях заселених “черкасами”, як полкового, так і воєводського підпорядкування.

Таким чином, соціальні відносини в слобідських полках безпосередньо вписувалися в процес “закріпачення”, характерний для Центрально-Східної Європи ранньомодерного часу. Ми виходимо з того, що йдеться ні про яке “друге видання кріпацтва”, кріпосне право – єдине та перше в історії Європи. До середньовічної залежності, коли селянин був зв’язаним з особою сеньйора, але не прикріпленим до землі, вираз "кріпацтво" в спеціальному розумінні цього слова вживати недоцільно [123, c.235]. Саме у Центрально-Східній Європі в XVI-XVIII ст. через низький рівень чисельності густоти населення, існування малозаселених просторів, значна частина селян, що кидала домівку, йшла не до міст, а в необжиті краї. Саме тут поміщик немов випробовує ефективність селянської праці емпіричним шляхом, спочатку через брак робочих рук використовує наймитів та батраків, потім намагається впроваджувати грошову ренту, бо селяни повільно втягувалися в ринкові відносини, і, нарешті, запроваджує панщину [123, c.239]. Розвиток цих реґіонів Європи пов’язаний у ранньомодерний час зі створенням “добре реґульованих” держав-імперій (Росії, Австрії, Прусії), змінами у військовій справі, системі господарювання (розподіл Європи на частини, що виробляють і що споживають хліб). Саме тут модернізація управління сприяє тому, що володілець землі поміщик та державний апарат зацікавлені в одній цілі – ефективному та вигідному керівництві населенням. 

Впродовж другої половини XVII ст. козацька старшина слобідських полків займала верхнє місце в соціальній ієрархії слобідських полків, але за наявності слабкого соціального поділу існували сильні взаємозв’язки між усіма соціальними групами, доступ до старшинської еліти був досить відкритим. Разом з тим, починала оформлюватись ще одна протилежна старшині соціальна група – “підданих”, невизначеність соціальних і правових норм призводили до відсутності реґламентації обов’язків цієї групи.

3.5. Усвідомлення козацькою старшиною своєї соціальної винятковості та реґіональних особливостей слобідських полків.

Важливою рисою виділення козацької старшини, демократичної за походженням, є зміни в її соціальному світогляді, усвідомлення представниками старшинського прошарку свого місця і ролі не лише в даній спільноті, але і у тодішній прикордонній російській системі. На жаль, це питання особливо не цікавило попередніх дослідників. Хоча розгляд комплексу проблем історії Слобідської України без вирішення питання особливостей світогляду старшинської еліти, напевно, буде неповним і неясним.

Одразу треба відзначити незмінну, показну рису старшинського світогляду – набожність. В XVII–XVIII ст. життя минало довкола церкви – від хрещення до поховання. Таким чином, духовне життя старшини, зв’язки з кліром відіграють значну роль для характеристики світогляду козацької старшини. Майже всі відомі представники старшинського прошарку були фундаторами монастирів, церков, каплиць. І. Дзинковський, щойно по оселенні 1653 р., став “вкладчиком” Дивногірського і жіночого П’ятницького монастирів біля Острогозька [191, с.147; 34, с.186]. На монастирі і церкви давали гроші і маєтності, були в них титарями Г. Донець, Ф. Донець, Ф. Шидловський в Харкові і Ізюмі [336, спр.169, арк.1; 318, Оп.2, спр.2, арк.1; 281, с.78; 285, с.11], Кондратьєви в Сумах [292, с.163, 222, 251, 283], Д. Зинов’єв та І. Перехрест в Охтирці [286, с.81; 295, с.113, 213] тощо. Історичне минуле в усвідомленні старшин пов’язувалось з біблійними історіями і переказами. Так, знайшовши при гатінні греблі у 1679 р. величезні кістки, вільшанський сотник Смородський вважав, що то залишки “волотів” – людей, що жили до “всесвітнього потопу” [191, с.199]. В переписах реквізованого майна у старшин багато ікон, книги лише релігійного змісту.

Під час майнового і економічного виділення козацька старшина починає намагатись довести свою соціальну винятковість, права на старшинство і володіння підданими, тяглість цих прав. Цей процес відбувається паралельно з процесом усвідомлення соціальної винятковості старшиною сусідньої Гетьманщини, що особливо яскраво виявився під час гетьманування І. Мазепи (1688–1709 рр.) [315, с.228–229]. Основною рисою цього усвідомлення є вивід старшиною своїх прав з часів Речі Посполитої, ототожнення свого прошарку з шляхтою. Цьому не важко знайти пояснення, оскільки козацькі старшини як Гетьманщини, так і Слобожанщини або починали свою діяльність за панування політичної культури “шляхетської республіки”, або підпадали під вплив демократії одного стану – шляхти, що характерно для еліт східноєвропейського простору XVII – початку XVIII ст. Основною рисою цього усвідомлення і успадкування було посилання на права, привілеї та “вольності”. Як відзначала Н. Яковенко, саме це увиразнювало специфіку світосприйняття української старшини, бо саме цих посилань не знала московська родова знать [315, с.229]. Знову ж посилання на “права і вольності” в слобідських полках мало певну особливість, бо трансформувалось у форму етнічної ідентифікації – посилання на “черкаську обикність”, представниками і захисниками якої були, насамперед, старшини слобідських полків. Крім цього, в другій половині XVII ст. старшинське усвідомлення своєї соціальної винятковості можна спостерігати передусім в побутовій сфері. Це виявилось, зокрема, в зміні прізвищ на “благородніші”, передусім з додачею суфікса “ський” (Дзика – Дзинковський, Куколь – Куколевський, додача Донцями до свого прізвища шляхетного додатку “Захаржевські” тощо). Надзвичайно ціннім свідченням усвідомлення шляхетськості старшиною є панегірик І. Орновського харківському полковнику Ф. Донцю (Захаржевському), що вийшов друком у Києві 1705 р. і був оформлений видатним гравером І. Щирським. Саме в цьому польськомовному, але аж ніяк не полонофільському за духом творі, спостерігається прагнення старшин слобідських полків вивести себе з шляхетських польських фамілій і гербів. І. Орновський виводить Г. Донця (батька полковника, якому присвячено панегірик) з старожитнього шляхетського роду Захаржевських гербу “Доліва” [321, s.19, 26], змальовує представників цього роду військовими героями, звитяжцями, що наділені всіма шляхетськими рисами (мужністю, благородством, вірністю), особливо у боротьбі з ворогами, татарами і “ляхами”.

Ще однією рисою, що мала підкреслювати соціальну винятковість старшини, ставала потреба в освіті, знанні іноземних мов, щоб відокремлюватись від загалу. Ця тенденція в другій половині XVII ст. перебувала тільки в зародку. У 80-х рр. XVII ст. полковники І. Сас та Г. Донець заледве підписувались латинськими літерами. Про освіченість слобідських старшин у другій половині XVII ст. існує лише кілька згадок. В 1688 р. охтирський полковник І. Перехрест привіз до Москви синів Данила та Якова разом з їх вчителем І. Богдановським. При допуску до царя діти І. Перехреста говорили “рації” латиною, складені їх наставником [262, с.659]. І. Перехрест відомий і тим, що в його домі в Охтирці тривалий час мешкав відомий гравер О. Тарасевич, що намалював перехрестівську парсуну, на якій помістив і герб полковника, це найперша відома геральдична згадка в слобідських полках [262, с.660; 50, с.287]. Писар Ізюмського полку Ю. Розаліон (Сошальський), за переказами, закінчив Краківську академію і був автором одного з латинських курсів логіки [297, с.241]. Але наполягання на своїй соціальній винятковості старшинами в другій половині XVII ст. було доволі слабким. Причиною цього було існування козацьких демократичних звичаїв і нечіткість станового поділу. Разом з тим, ототожнення старшиною себе з шляхтою Речі Посполитої мало характерну нешляхетську особливість козацьких урядників. Ця особливість полягала в тому, що козацькі старшини були позбавлені шляхетського гонору і займалися цілком не шляхетськими справами: торгівлею і промислами.

 Доволі дискусійним є питання про ставлення слобідських старшин, як власне військових,  до звитяги, мужності на полі бою – однієї з рис шляхетної вдачі. Охочіше за війну, як можна помітити, вони займалися господарством. Якщо на початку слобідських полків майже щорічні татарські набіги, походи в складі російського війська, а передусім попередні події покозачення 1648 – 50-х рр. XVII ст., висували на передній план вправних вояків, що діяли і в слобідських полках, то з розвитком реґіону, загосподаренням старшин, коли є що втрачати, військовий хист слобідських козаків занепав. Воїнська доблесть, згадки про чисельні подання чи про “полонное терпение” стали засобом для випрохування пільг, подарунків, жалування в уряду. Насправді ж старшина воювала неохоче, чи ж недарма в українській поезії XVIII ст. збереглася глузлива сатира на “гречкосіїв” слобожан [292, с.215].

Подібно до колишніх вельмож Речі Посполитої слобідсько-українська старшина ставилася і до розкошів. Про це можна довідатись з описів майна заарештованих за провини старшин: І. Дзинковського 1670 р., І. Хорунженка 1689 р., І. Перехреста 1704 р., Ф.В. Шидловського 1711 р. [81, с.6–7; 330, спр.158, арк.107–108; 106, с.171–181; 333, Оп.2, спр.34; 300, с.88–151]. За висновком О.Я. Єфименко, що студіювала опис І. Перехреста, речі – “малорусские”, подібні речам і одягу старшини Гетьманщини [106, с.171]. Але дуже багато речей закордонних: польських, турецьких, німецьких, особливо зброї (шаблі, пістолі) і годинників. В переписах натрапляємо на силу посуду, зброї, коштовностей, побутових дрібничок, однак старшини мають вкрай мало грошей, що дивувало російських фіскалів. Цьому є пояснення: в умовах існування переважно натурального господарства гроші старшиною не накопичувались, вони вкладались в землю, промисли, а надлишки і прибутки в предмети люксусу, як, наприклад, кілька ридванів в полковника І. Перехреста, чи шуби в сотника І. Хоруженка.

Початок ототожнення козацькою старшиною себе з “шляхтою” тісно пов’язаний з іншими процесами формування старшинського світогляду. Докази соціальної винятковості мали бути опертими на докази особливостей розташування слобідських полків, а з цього особливий наголос робився на умовах діяльності козацької еліти, тобто на усвідомлення старшиною слобідських полків своєї ролі у просторі між Москвою і Гетьманщиною, Кримом і Москвою, донським і запорозьким козацтвами. Нарешті, підкреслення козацькою елітою реґіональних особливостей Слобідської України було доведенням тієї ж винятковості місцевих управлінців.

Умови прикордоння, діалог російської і української культур призводили до звернення уваги росіян і українців у слобідських полках на свої соціокультурні, а то і етнічні особливості. Цей процес відбувався інтенсивніш у слобідських полках, ніж на Гетьманщині, тому ідентифікація “черкас” (українців) як окремої від росіян спільноти інтенсивно проходила у XVII–XVIII ст. Отже, цікавою світоглядною рисою було відокремлення старшиною своєї ідентичності. Про політику царського уряду в цій сфері свідчить помітка поч. XVIII ст.: “чтоб черкасы тех городов Белгородского полку с служилыми и жилецкими людьми соединялись и в любовь и в совет и в братство входили неразрывное” [211, с.10], тобто резолюція радить місцевим російським воєводам, щоб українці товаришували і родичались з росіянами, але такі заходи не дали своїх наслідків. “Иноземчество”, “черкаское обыкновение”, відокремлення себе від росіян, насамперед звичаєво, складають характерну рису самоусвідомлення козацьких старшин. Напевно, це і була найхарактерніша риса Слобідської України, що і спричинила збільшену увагу до етносу на початку ХІХ ст. саме на цій території, вільній від “автономістичного баласту” Гетьманщини [161, с. 207]. Саме умови “прикордоння” пояснюють особливу роль, яку відіграв цей реґіон під час зародження українського національного руху на поч. ХІХ ст.

Але, поруч з цим, наполягаючи на своїй винятковості і вірності (не так, як гетьманські полки), слобідська старшина намагалась відокремити себе і від гетьманської старшини, особливо це стосується монополії на землю “гетманского регименту старшина и козаки всякия вольности и мельницы и земли имеют в гетманских городех, а в наших слободских городех гетманского регименту люди никакими землями и мельницами не владели” [47, с.159; 191, с.260]. Однак, слобідська старшина світоглядно і генеалогічно була щонайміцніше пов’язана саме з старшиною Гетьманщини. Свідчення цьому – численні родинні і приятельські зв’язки Донців, Кондратьєвих, Перехрестів з гетьманськими старшинами. Питання про відносини слобідських і гетьманських старшин у другій половині XVII ст. ще потребує ретельних студій, однак існує чимало фактів, що свідчать про інтенсивні стосунки між різними “реґіментами”. Відомо, наприклад, про листування слобідських полковників з гетьманцями [330, спр.2, арк.24, 42, спр.148, арк.36; 238, №1496, с.180–181], подарунок гетьмана І.С. Мазепи до церкви с. Каплунівка (володіння І. Перехреста) Охтирського полку [162, с.94]. Особи М. Васильовича, Д. Зеленського, Ф. Гречаного старшин гетьманського підпорядкування відомі своєю діяльністю у слобідських полках. Особливі відносини звязували І. Перехреста з старшинами Гетьманщини, відомий старшина Гетьманщини П.Л. Полуботок, пишучи літопис під 1703 р., відзначав, що “Ивана Ивановича полковника ахтирского взято” [167, с.4], маючи на увазі арешт І. Перехреста царськими урядовцями. Спільні торговельні операції, подібне становище надзвичайно зближували гетьманську і слобідську старшину. Отже, в другій половині XVII ст. слобідська старшина ідентифікує себе (разом із загалом населення) “черкасами”, окремою від росіян спільнотою. Проте, незважаючи на тісні взаємозв’язки з Гетьманщиною, реґіональні інтереси часто брали гору над усвідомленням єдності цих двох частин України. 

Не можна розглядати однозначно і усвідомлення старшиною свого місця між татарським кочовим світом і Москвою. У всіх своїх чолобитних старшина наголошує, що поселились слобожани на татарських перелазах і сакмах, стримують татар від приходу в центральні російські райони. Чимало старшин, як салтівський сотник К. Цісіренко (Харківський полк), суддя Д. Данилевський (Ізюмський полк) [211, с.120; 25, с.140; 82, с.293], були вихідцями з татарського полону. Сотники Харківського полку С. Леберчик, Т. Савельєв, обозний Охтирського полку П. Гаврилов потрапили в полон, вже перебуваючи на слободах [330, спр.158, арк.84; 295, с.174–175]. Татари сприймаються як невід’ємний елемент навколишньої дійсності, засіб для пільг. Окремі дані навіть свідчать, що слобожани не завжди воювали з цим ворогом. Охтирські козаки вели торгівлю у “татарському місті” Казикермені, а заможного козака з Коломаку І. Сліпченка звинуватили у 1688 р. у шпигунстві на користь казикарменського бея  [173, с.395; 191, с.267; 330, спр.151, арк.38–40 і зв., спр.152, арк.63]. Попри це, татари впродовж другої половини XVII ст. – основний противник  слобідських козаків, звитяга над ворогом-мусульманином – невід’ємний елемент шляхетськості, як це видно з панегірика І. Орновського родині Захаржевських [321, s.32–33, 35–37, 38, 40, 62].

Порушені проблеми оточення слобідських полків, ставлення слобідських старшин до сусідів ще потребують ретельного дослідження. Однак можна зробити висновок, що на початок XVIII ст. слобідські старшини наголошують на реґіональних особливостях слобідських полків, але, здається, не усвідомлюють ще єдності реґіону. Свідченням цьому є, зокрема, те, що чолобитні старшин кожного слобідського полку подають окремо, пільги козакам неузгоджені, бо і жалувані грамоти даються окремо кожному полку. Мало того, наприкінці XVII – поч. XVIII ст.  спостерігається певне нехтування найсхіднішим Острогозьким полком. Наприклад, панегірист І. Орновський, в згаданому вже творі на пошану Захаржевських, перераховуючи слобідські полки, називає лише чотири (Харківський, Ізюмський, Охтирський і Сумський) і зовсім не пише про Острогозький [321, s.70]. Відсутність чіткого усвідомлення реґіональної єдності пов’язана з відсутністю територіальних меж слобідських полків і свідчить про ще доволі слабкий “реґіоналізм” слобідсько-української козацької еліти.

Таким чином, на початок XVIII ст. оформлюється усвідомлення старшиною слобідських полків своєї винятковості: соціальної – ототожнення себе з шляхтою Речі Посполитої і реґіональної – наголошення на особливостях слобідських полків і своєї особливої ролі в цьому реґіоні.

Землеволодіння за українськими звичаями, керування землерозподілом переселенців старшинами, невизначеність норм помісного права, заохочення старшин царським урядом, дешевизна земель призвели до нагромадження старшинами слобідських полків основної матеріальної цінності – землі, що супроводжувалось зловживанням владою, визиском нижчих за статусом соціальних груп. Крім того, пільговий режим промислів і торгівлі, дозвіл старшинам контролювати фіскальну справу сприяли зосередженню у козацької еліти значних фінансових сум. Попри ці процеси, соціально старшинський прошарок ще виділявся слабко, що пов’язано з непевним становим поділом, хоча саме у другій половині XVII ст. починає оформлюватись залежний від старшин прошарок “підданих”. Дослідження виявів соціальної психології дозволяють стверджувати, що  старшина поступово починає усвідомлювати себе окремою від козацтва верствою, похідною від шляхти Речі Посполитої, з наголошенням на своїх особливих “захисних” функціях. Отже, управління військовими і цивільними справами поєднується у слобідської старшини з прерогативами у економічному житті, фінансовій сфері, зайняттям верхнього щаблю на соціальній драбині з використанням праці на себе прошарку-антиподу, “підданих”.

У другій половині XVII – початку XVIII ст. демократична за походженням слобідсько-українська козацька еліта перетворюється з керівництва служилого населення на прошарок, для якого служба є лише засобом для набуття матеріальних цінностей і підставою для доказів на старі володіння.

РОЗДІЛ 4 ЗМІНИ В СТАРШИНСЬКОМУ УПРАВЛІННІ У ПЕРШІЙ ТРЕТИНІ  XVIIIСТ.

4.1. Слобідські полки у першій третині XVIII cт.

Початок XVIII ст. – досить складний час для реґіональних еліт Східної Європи. На думку О. Субтельного, це доба запізнілого продовження європейської кризи XVII ст., конфліктів монархів з місцевою знаттю [283, с.5]. Північна війна, перехід на бік шведів частини старшин Гетьманщини з І. Мазепою, Прутський похід та його наслідки, переселення представників молдавської політичної еміґрації 1711 р. до Харкова, діяльність прибічників екзильного гетьмана П. Орлика 1711 – 20-ті рр. XVIII ст. – все це так чи інакше торкалось становища козацької старшини слобідських полків, прошарку ще остаточно несформованого, однак вже опертого на певну традицію існування українських підрозділів у помісній системі Російської держави.

Однак, здається, значно істотнішою була ще одна риса, що пронизує даний період. Це інтенсивна модернізація, “вестернізація” Росії під керівництвом діяльного реформатора Петра І. Це стосується не лише обмеження прав українських автономій у складі імперії, але й дещо спільних для України й Росії проблем соціального розвитку. Потреба створення ефективного державного, бюрократизованого апарату значно пожвавлювала соціальні процеси, під юридичною зверхністю неоднорідної держави створювався новий стан – загальноросійське дворянство (так само неоднорідне). Характерною рисою ж цього процесу було оформлення своєрідної прірви між освіченою елітою та “народом”, різні історичні пам’яті, свідомості, мови. У процес оформлення горішнього прошарку спільноти було втягнуто й українську козацьку старшину. Але на даному етапі прикордонна традиція ще істотно не поступилася реформаторським заходам, хоча й підпала під певну трансформацію, й доволі змінилася в бік упорядкування соціальних відносин.

Оскільки в другій половині XVII ст. слобідські полки ще не можна вважати певними територіальними одиницями через відсутність юридичної зверхності полкової адміністрації над територією (полковій владі підпорядковувалась лише група населення так званої “полкової служби”), то виникає проблема, що ж слід розуміти під слобідськими  полками першої третини XVIII ст. у зв’язку з низкою змін того часу. Після з’ясування терміну слід безпосередньо перейти до розгляду проблематики нових явищ в процесі формування місцевої еліти.

Разом з удосконаленням управління, зростанням ролі старшин, забезпеченням спадкового привілейованого становища цього прошарку, у першій третині XVIII ст. відбувалися процеси трансформації суспільних груп і, зокрема, перетворення старшинського прошарку з служилого керівництва на окремий суспільний стан – “нову шляхту”. Термін “нова шляхта” відносно згуртованої земельної аристократії Гетьманщини другої половини XVIII ст. запроваджує З. Когут [145, с.19], а оскільки соціальні та економічні процеси Гетьманщини і Слобожанщини надзвичайно подібні, то, здається, що цей термін цілком логічно можна застосувати і стосовно слобідсько-української світської еліти другої половини XVIII ст. Однак ґенезис цього стану почався ще на початку XVIII ст.

Але виникають питання: що змушувало старшину згуртовуватись, які зміни спричинили до перетворення козацької старшини на окремий стан? Безпосередньо, ці процеси пов’язані з певними змінами в управлінні: у сфері виборності старшини, змінами ролі старшини в керуванні полком. Проблема згуртування вимагає розгляду особливостей оформлення старшинських корпорацій у кожному слобідському полку, з’ясування підстав для леґітимізації спадкоємності панівного становища козацької старшини. З огляду на проблему згуртування треба розглянути зміни в політичному  світосприйнятті старшин, зміни у стосунках козацької еліти з царським урядом, особливості російського впливу на слобідські полки у першій третині XVIII ст.; слід розглянути і питання про конкуренцію старшини з молдавськими політичними еміґрантами на Слобожанщину 1711 р., проблему реформування управління слобідських полків царським урядом у 20-х рр. XVIII ст. Поза сумнівом, провідним питанням щодо перетворення козацької старшини на окремий стан є питання про зміни в соціально-економічному житті: у сфері землеволодіння, господарювання, формування соціальної структури (стратифікації козацької еліти), взаємостосунки старшини з підлеглими і залежними прошарками. Нарешті, слід дослідити вияви соціальної психології, відокремлення старшиною себе від загалу, усвідомлення свого місця і ролі в Росії. Комплексний розгляд всіх цих проблем допоможе краще збагнути неоднозначний процес трансформації козацької еліти.

Удосконалення помісної армії і поява перших реґулярних частин кінця XVII – поч. XVIII ст. в Росії відобразились і на стані слобідських полків. Упорядкування козацької служби, виділення компанійців і підпомічників під час реформи і “розборів” 1697–1700 рр. змушувало звернути увагу і на забезпечення слобідських полків. У зв’язку з цим збільшувалась кількість підпомічників за рахунок “черкас городовой службы”. Через відсутність в віданні воєводи цих “черкас” і невелику кількість російського населення в містах, заселених переважно українцями, царський уряд скасував воєводське правління в низці міст (в 1705 р. в Харкові, Золочеві, Вовчанську Харківського полку). Росіяни цих міст переходили під юрисдикцію найближчих воєводських центрів (Чугуєва, Болхова, Нижегольська тощо), або навіть частково під владу полковника [342, Оп.1, спр.41, арк.1–26; 330, спр.151, арк.135; 24, с.181; 207, с.427]. До полкового відома Ізюмського полку додано “валуйських черкас”, до Охтирського полку – Олешню і Вольний [207, с.453, 521; 24, с.183]. У Сумському полку вже у березні 1706 р. полковнику наказувалось керувати містами, де немає росіян: Сумами, Лебедином, Білопіллям, Межиріччям, с. Піною, воєводське управління в тих містах скасовувалось, все майно і справи, залишені воєводами і приказними, передавалось під розпискою полковій адміністрації [295, с.357]. Таким чином, частково скасовуючи воєводське управління на Слобожанщині 1706–1708 рр., уряд ніби йшов на зустріч довголітнім вимогам старшини. Лише з цього часу полки набували більш-менш чітких територіальних обрисів, бо полковій адміністрації підлягало майже все населення на означеній дещо пізніше (1716 р.) території полку.

Однак вважати, що скасування воєводського правління було лише ініціативою уряду, було б помилкою, слобідська старшина сприяла цьому всіма способами. Харківський полковник Ф. Донець переписав усіх міщан у своє підпорядкування ще до реформи [21, с.104], прохав уряд скасувати воєводське правління за “непотребністю” [342, Оп.1, спр.41, арк.26]. Вся попередня історія слобідських полків свідчить про довгу й уперту боротьбу  старшини за розширення повноважень.

На початку XVIII ст. слобідські полки набувають ознак територіальності. Після реформи 1706–1708 рр. полковій адміністрації підпорядковувались всі групи населення в містах, де “черкаси полкової служби” становили більшість, воєводське управління в більшості слобідських міст скасоване. З’являється поняття території полку, фонду земель полку для служби так званої “полкової землі”, якою розпоряджається полкова влада.

З часу реформи 1706–1708 рр., переписів і межувань 1713, 1716, 1722 рр., окреслення полкових кордонів, за наявності поняття “полкової землі” слобідські полки можна сприймати як територіальні одиниці, але саме в цей час відбувались значні територіальні зміни в слобідських полках, пов’язані з реформаторською діяльністю царського уряду. Найперше, це значні зміни в розселенні українців на сході Бєлгородської лінії. Побудова корабельних верфей біля Воронежу, значна віддаленість інколи і за 100 верст служилих українців Острогозького полку від полкового центру, нарешті знищення лісів та пошук нових сінокосів, за обґрунтуванням самих “черкас” [108, с.15] спричинили переведення українського населення з міст Бєлгородської лінії на південь від м. Острогозька, на угіддя по р. Калитві, пожалувані полку ще 1672 р. [330, спр.8, арк.143]. Початок цього процесу відбувався з дозволу Адміралтейства 1702 р. [65, с.138]. Через ці землі спалахували сутички українців з донськими козаками [149, с.74]. З 1709 р. острогозькому полковнику дозволено займати землі спалених за підтримку К. Булавіна донських станиць [108, с.14]. Повільний процес залюднення українцями берегів рр. Айдару, Чорної Калитви, Богучару, переведення росіян з Острогозька до інших міст, а українців, в свою чергу, з північних від р. Тихої Сосни місцевостей, всіляко заохочувався урядом у 1710, 1716, 1717, 1721, 1724 рр. [108, с.15; 25, №43, с.155; 65, с.147; 305, с.24; 242, №4563, с.345]. Як наслідок, у низці міст (Землянськ, Ст. Оскол)  майже зовсім не залишилось українського населення. Наявність фонду вільних земель, рух населення, потреба нагляду за колонізацією наклали особливий відбиток на процес формування козацької еліти Острогозького полку порівняно з іншими слобідськими полками, що мали конкретні територіальні обриси.

Розширення території Ізюмського полку пов’язане з жорсткими суперечками з донськими козаками довкола Бахмутських соляних озер і угідь по р. Красна [259, с.367, 368; 149, с.76, 78, 88–105; 306, с.26–31; 297, с.142; 228, с.9, 230]. Вирішення цих суперечок на користь Ізюмського полку було однією з причин повстання К. Булавіна. Але, після придушення повстання, уряд охоче пішов на утворення у Бахмуті напіврегулярних формувань (з донських і українських козаків) 1712–1716 рр. [89, №313, с.226; 97, №267, с.235], а Бахмутські соляні заводи віддано на відкуп російським купцям [241, №3724, с.349; 243, №6287, с.996–999].

За сприяння О.Д. Меншикова і за згодою місцевих старшин у 1708 р. до Охтирського полку від Гадяцького приєднано м. Котельву з околицями, що тривалий час було підставою для докорів гетьманської старшини царському уряду [287, с.114; 174, с.145; 127, с.74–75].

У Сумському полку навпаки спостерігаються земельні втрати. Землі Каризької сотні, відомі ще по суперечках з путивльцями в кінці XVII ст., в 20-х рр. XVIII ст., захопив підприємець І. Дубровський, завівши на їх основі мануфактуру в с. Глушкове [102, с.35–36, 40–46; 36, с.596–597]. Крім цього, гетьманський можновладець П. Полуботок затвердив за собою маєтність свого шуряка, с. Михайлівку з околицями, що до 1708 р. вважалась власністю Сумського полку [230, с.884–885].

Такі територіальні зміни, як і низка дрібніших, безпосередньо впливають і на становище старшини, змушуючи її згуртовуватись в численних межових і земельних суперечках, відстоюванні власних прав. Отже, слобідські полки першої третини XVIII ст. – ще непевні територіальні одиниці, межі і кордони яких ще змінюються протягом даного часу. Однак впорядкування управління, розширення старшинської компетенції, набуття слобідськими полками територіальних обрисів йдуть  в руслі інтенсивних модернізаторських реформ в Росії, що проводилися на початку XVIII cт.

4.2. Зміни в системі виборів старшини.

Окреслення полкової території, збільшення ролі полкової адміністрації безпосередньо вплинули на систему виборів старшин. Зміцнілий протягом другої половини XVII ст. старшинський прошарок не потребував демократичності виборів, участі в них всіх козаків, але козацька еліта потребувала наявності поняття “виборів” як традиції, частини прав і вольностей, щоб формувати управлінські кадри з власного середовища з найменшим втручанням урядових структур. З іншого боку, царський уряд намагався збільшити контроль над слобідськими полками. Таким чином, виникає питання змін у системі виборів старшин слобідських полків у зв’язку з боротьбою цих двох тенденцій.

Традицію виборів і призначення полковників з місцевих кадрів царський уряд порушив у червні 1712 р., усунувши від влади харківського полковника Л. Шидловського, а на його місце поставивши чужинця для слобожан, молдаванина П. Куликовського. Вже у липні 1712 р. старшина Харківського полку намагалась захистити “звичай”, прохала командуючого П.М. Апраксіна, що навіть якщо царський уряд уважає, що Шидловський не повинен бути у Харкові полковником, то щоб дозволили “выбрать в полковники межи себе годнаго кого старшину заслуженнаго, который может быти всем угоден и пріятен” [300, с.196]. В наступній чолобитній, спрямованій проти полковника-чужинця, полкова старшина відзначала свої права на вибори, що “полковых старшин выбирали на Ратуше, смотря по заслугам” [240, №2585, с.866]. Після наглої смерті П. Куликовського в серпні 1713 р., старшини все ж таки обрали полковника з власного середовища, як про це відомо з листа колишнього полковника Л.І. Шидловського [300, с.219].

Перипетії з призначенням і виборами полковників у Харкові яскраво вимальовують тенденцію, що старшини обирають керівників “меж себя”, тобто доступ до полкової адміністрації обмежений. Отже, формальні вибори полковника втрачали елемент загальної демократичності, ставали функцією старшинської верхівки слобідського полку.

Прецедент щодо призначення чужих старшині осіб царським урядом повторився у Ізюмському полку 1723 р., коли полковником було призначено російського секунд-майора Т. Горяїстова [256, с.61]. Російський воєначальник М.М. Голіцин у 1725–1729 рр. сам призначав полковників у Сумський полк [254, с.33], оформивши призначення через підлеглу йому Військову Колегію, підтверджував полковництво родини Тев’яшових у Острогозькому полку [330, спр.2, арк.65]. У першій третині XVIII ст. українська традиція виборів полковника поступово втратила своє значення. Домінуючою стала тенденція виборів полковника старшиною, чи призначення за порадою старшин. 1723 р. вже командуючий слобідськими полками князь М.М. Голіцин зауважував старшинам, що полковник має урядувати лише за їх згоди [157, с.141].

Поруч з виборами полковників з власного середовища старшинами поширюється тенденція призначення полковниками сотників. Так, острогозький полковник І. Тев’яшов призначив у Корочу сотником свого родича І.Л. Тев’яшова [96, №859, с.687]. На сотництво видаються полковницькі універсали. У 1713 р. такий універсал на сотництво у м. Печеніги ізюмський полковник М. Захаржевський надав мохначівському сотнику А. Сиховському [297, с.259]. В листопаді 1718 р. харківський полковник Г. Квітка за заслуги батька доручив сотницький уряд у м. Вільшані сину полкового обозного Я. Ковалевському [294, с.118]. В 1732 р. ізюмський полковник Л. Шидловський надав сотницький уряд Є. Зарудному [297, с.259–261] тощо. Призначення полковником сотників остаточно скасувало систему виборності сотницького уряду. Таким чином, у першій третині XVIII ст. згадок про вибори сотників немає, отже система виборів сотника зникає протягом цього часу.

Такі зміни в “непременных козацьких вольностях” слобідських полків безпосередньо пов’язані зі зміною у владі полковника. Авторитарна влада полковника другої половини XVII ст., як риса звичаю, обмежується. На початку XVIII ст. полковницька влада значно ослаблюється, що пов’язано з частою зміною полковників у слобідських полках, збільшенням впливу старшинських корпорацій і царського уряду. У лютому 1704 р. обранця старшини Острогозького полку, полковника Ф. Куколя усунули за старістю, на його місце за чолобиттям старшини 14.ІІ. 1704 р. призначено росіянина межувальника, писаря, стольника і колишнього бітюцького воєводу І. Тев’яшова [113, с.19; 263, с.564; 330, спр.148, арк.152], що вже мав певний досвід спілкування з українцями. В тому ж лютому 1704 р., через слідство “Інгерманландської канцелярії”, охтирського полковника І. Перехреста царські урядовці усунули від полкових справ, а потім заслали до Архангельська, конфіскувавши майно [333, Оп.2, спр.34, арк.2; 295, с.45–46; 231, с.759]. На охтирський полковницький уряд призначено Ф. Осипова, що вже невдало полковникував 1694 р., а на той час був охтирським мешканцем [295, с.47, 181; 208, с.405]. 28.VIII. 1706 р. на р. Самарі помер харківський полковник Ф. Донець-Захаржевський [293, с.49]. 12.ІХ. 1706 р. харківська старшина, маючи на увазі спадковість уряду, через малоліття сина небіжчика, просила призначити на харківський полковий уряд шваґра Ф. Донця, Ф.В. Шидловського, на той час ізюмського полковника, щоб як за недавніх часів сполучити управління Харківським і Ізюмським полками [24, с.179]. Ф.В. Шидловський, отримавши звання бригадира над двома полками [300, с.3], призначив до них наказними полковниками своїх небожів: до Ізюмського полку М.К. Донець-Захаржевського, а до Харківського Л.І. Шидловського [337, спр.1., арк.55; 300, с.246]. Лише в Сумському полку зберігалась давня династія, незважаючи на те, що 8.VI. 1708 р. під час походу на К. Булавіна разом з частиною старшини загинув полковник А. Кондратьєв [149, с.262], управління полку залишилося за родом Кондратьєвих аж до 1728 р. [254, с.33]. Зміни слобідських полковників на поч. XVIII ст. порушували паростки “клановості”, що формувались у слобідських полках,  призводили до нових явищ в управлінні, більшої залежності призначених полковників від царського уряду, збільшення ролі полкових старшин.

Отже, вибори полковників, призначення сотників у першій третині XVIII ст. перетворились на функції старшин, а не козацького загалу. У зв’язку з ослабленням полковницької влади на поч. XVIII ст. роль старшини в управлінні полком істотно збільшується.

4.3.Збільшення ролі полкової старшини в процесах управління полком.

Збільшення ролі старшинської верхівки в управлінні слобідським полком ще пов’язувалося зі збереженням елементів козацької демократії, що поступово перетворювалась на владу “олігархів” – старшини, які зберегли традицію представницького органу, але не козацької, а старшинської ради. Таким чином, слід розглянути особливості управління слобідським полком на засадах вже не загальнокозацької, а лише “старшинської демократії”. “Старшинська демократія” – управління слобідським полком групою старшин, інколи на чолі з полковником з власного середовища. Характерною рисою цієї “демократії“ було існування старшинської ради. Звичайно, це явище в слобідських полках мало глибоке коріння, але найкраще “старшинська демократія” виявляється в першій третині XVIII ст. Чомусь це явище залишалось поза увагою дослідників, хоча з набуттям слобідськими полками “територіальності”, з ослабленням полковницької влади старшинське правління, базоване на принципах військової демократії, ставало просто неминучим. Відзначимо й той факт, що подібні процеси ( зменшення залежності старшини від гетьманської влади,  родинний та свояцький зв'язок членів Ради старшини, оформлення старшинських корпорацій) переживала в той час і сусідня Гетьманщина ( Див.[202, с.345, 346, 351, 352, 361]).

Вияви “старшинської демократії” пов’язані насамперед з боротьбою проти полковників-чужинців. “Іноземці”, особливо росіяни, призначалися в слобідські полки полковниками ще у XVII ст. (С. Каменєв, Ф. Шилов, Ф. Сербин, І. Сас тощо) (див. Додаток А), в Гетьманщині вперше росіянина призначено у 1719 р. [69, с.31]. На початку XVIII ст. росіяни полковники починають, за “черкаским” звичаєм, залучати до управління полком родичів з Росії. Ф.В. Шидловський викликає у слобідські полки небожів Лаврентія і Григорія, першому (19-річному) [300, с.246] взагалі 1706 р. було надане харківське полковництво. Острогозький полковник І. Тев’яшов призначив на сотенний уряд в м. Корочі свого кузена І.Л. Тев’яшова. Отже, старшини боролись за свою “демократію”, захищаючи її від чужинців, посилаючись на власну винятковість, традицію.

Призначений полковником І. Тев’яшовим корочанський сотник І.Л. Тев’яшов (“лихвинский помещик”) одразу посварився з колишнім сотником С. Лофицьким. Справа про суперечку дійшла 1715 р. до Сенату. Впадає в око, що позивач, брат С. Лофицького, диякон Корочанської соборної церкви Лазар в “доношении”, починаючи з пільг слобідським полкам в грамотах і указах царів, зазначає, що “повелено быть в тех полках полковникам и всякой старшине также оных полков в городах всяким старшинам тамошним жителям, а не посторонним” [96, №859, с.687]. Порушення традиції – це порушення привілею, наказу монарха. Подібна реакція на “чуже” у харківської старшини відбулася після призначення до Харківського полку полковником волоха П.В. Куликовського, “иноземца несведомаго и не заобычнаго” [300, с.180]. Традиція передбачала і успадкування полкового уряду, але близькими до старшини людьми. 1712 р. під час сватання до доньки покійного Ф. Донця одного з молдавських політичних еміґрантів – І. Танського, старшина, вбачаючи в цьому “жениханні” спробу успадкувати полковницький уряд, подала чолобитну про залишення полковником Л.І. Шидловського. Основною причиною небажання бачити І. Танського полковником було те, що старшини не знали, як писали цареві, “откуда он, что за человек служил тебе не ведаем. І в нашем полку Харковском преж сего не служивал” [337, спр.22, арк.2].

Поруч з боротьбою проти чужинців-полковників, існувало утвердження на вищих урядах “обраних” за чолобиттям вихідців з старшин (відзначимо при цьому факт збереження династій Кондратьєвих в Сумському, Донець-Захаржевських в Ізюмському полках). Обрані полковниками – харківським Г.С. Квітка (1713–1734) і охтирським О.Л. Лесевицький (1722–1737), мали схожу кар’єру: були синами полкових суддів [300, с.127; 24, с.179], обоє починали діяльність як полкові писарі [295, с.52]. Отже, “старшинська демократія” базувалась на певній традиції, привілеях, закріплених царем і родинних, корпоративних зв’язках старшинського прошарку.

Основним інститутом “старшинської демократії” була полкова рада, характерний орган управління для козацького стану (Ради існують у війську Запорізькому з кінця XVI ст. [299, с.280]). Про існування “приказа полковых дел”, наради полковника з старшинами свого полку, спільні чолобитні полковника і старшини є багато згадок і в другій половині XVII ст. [214, с.194; 263, с.524; 330, спр.148, арк.99; 295, с.123; 191, с.183], але свого розквіту ця інституція набувала у першій третині XVIII ст. Безпосередньо старшинська рада виникла спочатку довкола полковника, як і довкола гетьмана, і мала, на думку Л. Окіншевича “радити” [201, с.86], але з дорадчого цей орган поступово переріс в управлінчий.

Найяскравіше в історіографії полкову раду зображено І.І. Срезнєвським. Посилаючись на одну з редакцій “Екстракту про слобідські полки” і щоденник Квіток, що не дійшли до нас, дослідник пише, що на такій раді головував обозний, а засідали, крім нього, полковник, суддя, осавул, писар, хорунжий. Рада вирішувала всі “полкові справи”. Полковник при голосуванні мав два голоси, інші старшини по одному. На радах траплялися бійки і навіть війни між “дворянськими сім’ями” через незгоду в якомусь з питань [270, с.8]. За браком даних не можна ані підтвердити, ані спростувати ці відомості, але слід додати, що крім зазначених урядників, на радах засідали сотники і навіть представники міщанства [336, спр.13, арк.58], тобто чисельний склад цього дорадчого органу був значно більшим за 6 чоловік. В основному радою розглядались цивільні справи: земелеволодіння, суперечки за майно, підтвердження купчих, стан “описних” маєтностей. Існування старшинської ради уже свідчить про поступове виокремлення старшини у новий стан, а політичним виявленням цього впливу “був орган – установа, що складався з представників цього класу – Рада” [201, с.169], межою цього органу був захист уже не стільки козацьких, як старшинських інтересів.

Важливими чинниками для посилення старшинських повноважень у цій сфері стала наявність у слобідських полках сіл “для вспоможения” (себто сіл з населенням, наданих для несення служби і спорядження комусь з старшин) після 1700 р. і чималого земельного фонду з “описних маєтностей” (реквізованих царським урядом володінь старшин за які несла відповідальність полкова адміністрація). Так, у Охтирському полку “описні маєтності” І. Перехреста (див. Додаток Ж) віддано на догляд старшини. 1710 р. охтирський бригадир Ф. Осипов “по совету старшин того полка” описні перехрестівські вотчини взяв на відкуп –  “интракту смольчужную” [254, №19, с.35]. В Харківському полку старшина контролювала роздачу між собою сіл “для вспоможения” [333, Оп.2, спр.25, арк.7], доглядала маєтності, зокрема за реквізованим в І. Захаржевського с. Борки, оселеним на полковій землі без згоди на те старшини [297, с.225]. В Харківському полку існували факти позики старшиною грошей на “полкові нужди” (утримання ратуші і спорядження козаків) в полковників чужинців і надання їм за це маєтностей, грунтів та сіл, як надання земель Л.І. Шидловському [342, Оп.1, спр.27], чи віддача с. Борки М.П. Куликовському [297, с.225]. В Ізюмському полку під нагляд старшини віддано майно, заарештованого через підозру в спекуляціях при постачанні війська, полкового судді Д. Данилевського тощо [325, Оп.2, спр.24, арк.14 зв.; 344, Оп.1, спр.373, арк.28, 75]. З цих прикладів можна зробити висновок про втручання старшинських рад в справи володіння землею на початку XVIII ст.

В часи “старшинської демократії” – “черкаська обикність” починала використовуватись задля збільшення козацького загалу, а з цього збільшення кількості населення, безпосередньо підлеглого полковій адміністрації. Посилання старшини на “звичай” і дії пов’язані з цим мали місце в Ізюмському полку. 1718 р. полковник М. Захаржевський і “всього полку старшина” надали чугуївському воєводі Г. Шидловському село Малинівку в обмін на с. Сватову Лучку. Але, пізніше старшина і козаки забрали с. Малинівку назад силоміць, надіславши сотника М. Крушинського, що позаписував усіх мешканців у козаки, посилаючись на те, що село козацьке і мешканці мусять відбувати службу [337, спр.29, арк.1, 3, 4 зв., 7]. Ґрунтуючись на тому звичаї, з наказу старшини, козаки Ізюмського полку зруйнували слобідку Лисогірську графині Шереметьєвої, бо там буцімто поселились особи, що не бажали служити козацьку службу і поприходили з “обивательських місць”. У своє виправдання старшина писала, що “сходцы” є “по их полковому козачьему праву” дезертирами, а графиня приймала їх “самовольно” [337, спр.34, арк.14 зв.]. Подібні дії стосувались і запису підданих колишнього судді Д. Данилевського з м. Куп’янки до козацьких реєстрів [347, Оп.1, спр.4, арк.1 зв.].

Ще однією рисою “старшинської демократії” було спорядження делегатів від старшин, а не тільки від полковника, до вищих урядовців Росії. У Харківському полку 1711–1712 рр. посланцем до Ф. Апраксіна був полковий осавул П. Рубан [300, с.171, 195, 196], дещо пізніше в Петербурзі від імені харківської старшини діяв сотник В. Данилов [96, №859, с.687]. Кілька делегатів від старшин було вислано з протестами проти посилок в Гилянський похід. 1728 р. “Харьковского полку полковая и других местечек нижеподписавшаяся старшина против кореспонденции полковников нашего Харьковскаго Григория Квитки, Ахтырського Алексея Лесевицкого по общему нашему совету и согласию выбрали меж себя старшину” для делегування у Петербурґ – вільшанського сотника І. Ковалевського. В цей же час старшини, “знатне товариство”, козаки Ізюмського полку обрали делегатом сотника С. Лисаневича [176, с.108, 115].

“Старшинська демократія” супроводжувалась розширенням цивільних повноважень старшини. Вже у 1711 р. писаря Ізюмського полку називали “полковый и земский” [300, с.150], себто той що займається і цивільними справами. В засіданні старшинської ради Охтирського полку 1726 р. брали участь “чины воинские и гражданские” [336, спр.13, арк.58]. Уцілілі купчі Харківської ратуші 20-х рр. XVIII ст. свідчать, що земельні стосунки, зокрема купівля продаж земель, стверджувалась полковим отаманом і окремим писарем [340, спр.2, арк.1]. Перепис м. Харкова 1732 р. свідчить про розширення цивільної влади полкової старшини, існування відповідних структур і писарів при них – це полкова канцелярія, ратуша (відповідно ратушні писарі), митниці (і митний писар) [339, спр.22, арк.2]. Такі згадки дають змогу говорити про охоплення старшинським управлінням практично всіх ділянок місцевого життя. Але чи було це управління ефективним? Базуючись на звичаєвому праві і традиціях, без сумніву, воно було прийнятним для місцевого населення. Держава Петра І та його наступників інтенсивно реформувалась: створювались реґулярні військові частини, змінювалось центральне управління, зростала ефективність державного господарства. В слобідських полках панували патріархальні звичаї, багато проблем вирішувалось не шляхом реформування чи ефективного вирішення проблем, а традиційніше, часто засобом хабарів і “ральців”. Слобідські полки були помісним військом, козаки надто були прив’язані до господарства і домівки. Крім того, якщо в столицях Росії все більшу роль відіграє світське навчання і світосприймання, то слобідські старшини вчилися у церковних школах і у дьячків. Таким чином, Росія, що реформувалась, вступала у суперечку з традиційним, особливим, патріархальним “черкаським обичаєм”. І втручання царського уряду в процеси, що відбувались в слобідських полках, носило характер не лише скасування автономії, підпорядкування імперським структурам відмінної від центру “окраїни”, але і боротьби модерного (в образі російського) і традиційного (українського). Перемога світського над церковним у XVIII ст. сприяла і перемозі модерного над традиційним. З цієї точки зору, для Російської держави управління слобідськими полками було неефективним і потребувало значного реформування.

Таким чином, особливістю управління слобідським полком у першій третині XVIII ст. була заміна загальнокозацького демократичного управління, доволі позірного і у другій половині XVII ст., на управління полком групи старшин, так званою “старшинською демократією”, що відзначалась відстоюванням своїх пріоритетів в управлінні, широким спектром керування землекористуванням, наявністю старшинської полкової ради. Саме в цей час слобідсько-українське козацьке управління, базоване на певних традиціях, вступало у вирішальну суперечність з модерним реформуванням Російської держави Петром І, створенням “добререґульованої держави”.

4.4. Особливості формування старшинських корпорацій.

Розширення старшинських повноважень на поч. XVIII ст., “старшинська демократія”, обмеження доступу до старшинського звання спричиняли утворення своєрідних корпорацій старшин у кожному слобідському полку, поєднаних низкою родинних, економічних, соціальних зв’язків. Але, хоча слобідські полки мали між собою чимало спільного, особливості цих одиниць, відсутність єдності слобідських полків призвели до певної несхожості їх старшинських корпорацій. Тобто, говорячи про формування старшинських корпорацій, слід розглянути особливості цього процесу в кожному слобідському полку.

Острогозький полк найдужче відчував вплив Росії, численного російського населення на території полку, надзвичайно залежав від процесів, що відбувались на сусідньому Дону. В Острогозькому полку утвердилась полковницька династія Тев’яшових. Вірогідно, зростанню впливу цього роду сприяли зв’язки у Петербурзі [90, №658, с.107; 93, №540, с.444; 95, №96, с.58; 17, с.145]. 1719 р. сина острогозького полковника також І.І. Тев’яшова за згодою старшини призначено хорунжим, через кілька років осавулом, а 1725 р., після смерті батька, князь М. Голіцин призначив його полковником [330, спр.2, арк.65]. Але старшинський прошарок Острогозького полку був слабким, свої керівні посади зберігали лише Куколевські (нащадки полковника Ф. Куколя) [338, спр.8, арк.1–2; 330, спр.2, арк.62] і Тев’яшови. Освоєння нових придонських степів створювало прецедент, коли вигідніше займатись господарством, аніж нести службу. В згадуваній скарзі протопопа Лазаря 1715 р. трапляються неодноразові згадки про хабарі, якими козаки відкуплялись від несення військової служби, серед давачів “ральців” був навіть колишній сотник Макар Кобилейхін [96, № 859, с.690]. Обтяжлива компанійська служба і широке поле господарської діяльності призводили до демократичного доступу в компанійці і в старшини, призначення на козацькі уряди іноземців і навіть випадкових осіб, про що свідчать атестати 40-х рр. XVIII ст. [338, спр.50, арк.3 зв., спр.6, арк.6 і зв.] тощо. Разом з тим, у пізніших атестатах старшин чимало представників місцевого, українського загалу, що передавали уряд в спадок, це: Воробцови, Лофицькі, Головні (Головинські), Синельникови, Косенки, Татарчуки, Тимошенки [338, спр.13, арк.1, спр.31, арк.1, спр.36, арк.1, спр.7, арк.1]. Таким чином, в першій третині XVIII ст. у Острогозькому полку відбувалось уповільнене формування старшинського прошарку, що пов’язано з освоєнням придонських степів. 

На відміну від Острогозького полку досить швидко формується старшинський прошарок Ізюмського полку, виділеного з Харківського полку у 90-ті рр. XVII ст. Впродовж 90-х рр. XVII ст. – 1707 р. на підбір кадрів тут значно впливав полковник Ф.В. Шидловський: запрошуючи старшин з Гетьманщини (в 1695 р. ним призначено сотником сина полтавського полкового судді Р. Буцького [323, Оп.11, спр.6, арк.4]), надаючи уряди старшинам Харківського полку (1700 р. – козак Харківського полку А. Скотченко продав Ф. Шидловському млин і 200 десятин лісу [300, с.18], цього ж року ця особа зазначена суддею Ізюмського полку [297, с.163]) тощо. Після того як Ф.В. Шидловський з 1707 р. “стал жить в Харькове, а в Изюм те годы присланы от него генерала наказные полковники” [337, спр.7, арк.55]. Найвідомішим з таких наказних полковників був небіж Ф. Шидловського, М.К. Донець-Захаржевський.  Крім нього, в другому десятилітті XVIII ст. досить вагомими у зносинах з урядом були осавул і наказний полковник Д. Бистрицький [297, с.69, 70; 300, с.75] і тесть М.К. Донця, сотник і суддя Д. Данилевський, заарештований 1718 р. [333, Оп.2, спр.1, арк.37].

Дещо потурбувало старшинський прошарок тривале слідство 20-х рр. XVIII ст. 1723 р. ізюмським полковником призначено росіянина, прем’єр-майора Т.К. Горяїстова. Призначення у слобідський полк офіцера з реґулярним званням, після “Табелі про ранґи”, було чи не першою спробою прирівняти українську козацьку старшину з офіцерами реґулярної служби. На Горяїстова, як особу чужу старшині, одразу посипались скарги і, не без сприяння бєлгородської воєводської адміністрації, над ним розпочато слідство. Тривале розслідування і комісії до Ізюмського полку виявили не лише зловживання полковника, а і зрадницькі дії окремих старшин. Сотник Ф. Гродзевич і писар П. Левицький постачали провіант запорожцям. Вердикт, що проходив через Верховну Таємну Раду був дуже суворим як до Горяїстова (смертна кара, з заміною на довічне заслання), так і до звинувачених старшин (смертна кара, з заміною розжалуванням у козаки, бій кнутами і довічне заслання) [256, с.59–68].

Впродовж початку XVIII ст. на старшинських урядах Ізюмського полку з’явились нові люди: Горпинченки (Двигубські), М. Пештич, продовжували урядувати старшини, що почали кар’єру в 90-х рр. XVII ст.: А. Самборський, С. Богуславський, Р. Любицький [297, с.55, 225, 263]. Прикордонне розташування полку, а у зв’язку з цим поблажливіше ставлення до старшин російського уряду (в 1712 р. П.М. Апраксіну, що посилався на службу в Україну, зазначали, щоб він брав наряди з усіх слобідських полків окрім Ізюмського [91, №85, с.75]) сприяло внутрішнім процесам формування місцевої знаті. Вже по перепису 1720 р. майже в кожному містечку цього полку існувала цілком сформована управлінська структура з сотником, отаманом і хорунжим [333, Оп.2, спр.2, арк.4–11]. Разом з тим, таке формування корпорації старшини за відсутності міцної полковницької влади призводило до проникнення в управлінчі структури полку талановитих козаків, як майбутнього полковника Ф.Х. Краснокутського, що починав кар’єру з козака саме в цей час [330, спр.8, арк.67 зв.].

Порівняно з Ізюмським, значно більш “клановим” виявляється Харківський полк. У цьому полку вже на поч. XVIII ст. діяли родинно пов’язані “династії” Ковалевських, Квіток, дрібніші – Жученків, Смородських, Щербин. Хоча, поруч з ними, на початку XVIII ст. трапляються і нові прізвища старшин як, скажімо, валківський сотник П. Рубан, осавул А. Оксенко, сотники Г. Петровський, Г. Колосовський тощо. Після арешту Ф.В. Шидловського і усунення з полковницького уряду його небожа Лаврентія, старшина болісно реаґувала на претензії приїжджих волохів і призначення харківським полковником П. Куликовського, бо передусім новий полковник “полковые всякие дела смотрел” не по їх звичаю і головне не “с общего согласия” [240, №2585, с.866]. Зміна управління полком 1712 р. скасувала насамперед старшинські привілеї. Старшина не зносила такої наруги, писала командуючому Ф. Апраксіну, що волохи, не тямлячи ані звичаю, ані мови “через толмачей разсуждают и розыски делают неведомо по каким правам и письма владетельные дают на чужие грунта, а нас старшину от таких судебных дел полковник отринул и вовсе уничтожил просим милости дабы наши прежние права не скасованы были” [300, с.217]. Протистояння між Куликовським і старшиною тривало трішки більше року, 30.VIII. 1713 р. волоський полковник помер і на полковий уряд обрано і затверджено представника старшини Г.С. Квітку. При цьому урядом обминули колишнього полковника Л.І. Шидловського, що знаходився при дворі П.М. Апраксіна і той не забарився наскаржитись протеже на харківську старшину як “незычлывых”, що “без жадной причины развратились и обрали сами себе на оное Харьковское полковничество” [300, с.219]. Усунення від влади Л.І. Шидловського, особи багатої і впливової, може свідчили про існування певних демократичних тенденцій в старшинському середовищі.

За полковникування Г.С. Квітки приятельські і родинні стосунки відіграють провідну роль у призначенні старшини. Звернемо увагу на уряди родини Квіток: брати полковника – Петро – хорошівський сотник [339, спр.12, арк.275 зв.], Олексій – деркачівський [21, c.64]; сини полковника – Роман – золочівський сотник, а в 20-х рр. XVIII ст. полковий хорунжий, суддя [24, с.200; 339, спр.11, арк.6], Іван – валківський сотник, наказний полковник [330, спр.8, арк.56; 21, с.65] тощо. Сини полкового обозного і наказного полковника 20-х рр. XVIII ст.  В. Ковалевського закріпили за собою вільшанське сотництво [294, с.118; 339, спр.29, арк.102]. Маючи зв’язки з старшинами інших полків, Г. Квітка сприяв їх переходу і просуванню в Харківському полку, як Й. Щербині, – печенізькому сотнику Ізюмського полку [91, №424, с.436; 333, Оп.1, спр.22], що перейшовши до Харкова, згодом став суддею [339, спр.11, арк.4, арк.5 зв.], чи сину ізюмського сотника Р. Буцького Герасиму, котрого Г. Квітка взяв сотником у свій полк [323, Оп.11, спр.6, арк.4 зв.]. В цей час продовжували урядувати старшини відомі ще з початку XVIII ст. та їх діти Т. і А. Голуховичі, П. і І. Черняки, С. Смородський, І. Рибасенко, М. Земборський, Г. Довбиш, І. Капустянський, І.А. Турчин. Після запровадження посади підпрапорних Г.С. Квітка власноручно надавав ці звання дітям старшини, що продовжили кар’єру в 30–40-х рр. XVIII ст. [339, спр.126, арк.19, 23, 40, 46, 47, 54]. Таким чином, у Харківському полку першої третини XVIII ст. оформлюється старшинська корпорація.

Подібна ситуація спостерігається і у близьких до Гетьманщини Сумському і Охтирському полках. У Сумському з 1659 по 1728 рр. беззмінно урядувала династія Кондратьєвих, поруч з представниками цієї родини старшинські посади займали представники родин Лук’янових, Куколів, Маркових, Романових та ін. Такий стан речей порушила смерть 1728 р. сумського полковника І.А. Кондратьєва. Командир Української дивізії М.М. Голіцин, давши нищівну критику старшинам з роду Кондратьєвих як  неповнолітнім, безграмотним, з “небольшим умом”, хворим, призначив полковником, всупереч бажанням старшини, охтирського ротмістра, онука скандально відомого полковника І. Перехреста, – В. Перехрестова-Осипова [254, №18, с.33]. Хоча представники Кондратьєвих і займали провідні посади (І.І. Кондратьєв – сотник, М. Кондратьєв – обозний) [254, №18, с.33; 178, с.223], їх права на полковництво було скасовано, що за існування спадковості полкового уряду сумських полковників впродовж 70 років було образою не лише звичаю, але і честі. Після призначення В. Перехрестова-Осипова на захист прав полковництва сина померлого полковника І. Кондратьєва виступила вся сумська старшина, бригадир О. Лесевицький, гетьман П. Апостол, але марно [288, с.152–170]. Сварки старшин з новим полковником продовжувались протягом 30-х рр. XVIII ст. [37, с.471], доки В. Осипов “за болезнью” в 1736 р. не подав у відставку [40, с.29]. Але зміна династії, вочевидь, істотно не вплинула на старшинську структуру.

На кінці XVII – поч. XVIII ст. старшина Охтирського полку переживала низку перипетій: боротьба старшинських партій за полковництво, арешт І. Перехреста 1704 р., шведське вторгнення 1709 р. Після цих подій, завдяки підтримці свого часу доносу Кочубея і Іскри, значно підвищується охтирський полковник Ф. Осипов. Після погрому 1709 р., Охтирський полк виглядав чи не найстабільніше і не лише завдяки протеґованому керівництву, а і походженню з цього полку духівника царя Т.В. Надаржинського, якому у 1721 р. пожалували село Тростянець з описних перехрестівських маєтностей [336, спр.4, арк.1; 18, с.70; 295, с.194]. Ф. Осипов передав полковницький уряд сину Максиму, а після смерті останнього, через згасання роду, полковницький пернач перейшов до енерґійного представника старшини О.Л. Лесевицького. Старшинський прошарок полку впорядковувався. Хоча чимало колишніх “перехрестівських” старшин продовжували старшинствувати як Уманці, Карпови, Павлови, в часи полковництва Осипових починали діяльність “нові” старшини: М. Шарий, С. Негребецький [295, с.47, 51], Боярські – суддя Матвій і сотник Тимофій [300, с.53; 295, с.128] тощо.

Вже на 30-ті рр. XVIII ст. можна говорити про оформлення старшинських корпорацій в кожному слобідському полку, але ці корпорації різні. В Острогозькому полку старшинський прошарок доволі слабкий, в Ізюмському старшинська корпорація інтенсивно формується. Тільки в Харківському, Сумському, Охтирському полках доступ до старшинських корпорацій обмежується, вищі полкові посади займають представники певних родин, спадкове старшинство стає часткою звичаю, управлінської політики.

4.5. Утворення групи “підпрапорних”.

Корпоративність старшинських прошарків слобідських полків була б неможливою без юридичного її закріплення, без створення суспільної інституції, що закріпила б спадковість урядів і особливий доступ до старшинської влади. З 1714 р. такою інституцією став запроваджений в слобідських полках чин “підпрапорних”, проміжної привілейованої групи, що займала позицію між рядовим козацтвом і старшиною, і слугувала джерелом поповнення старшинських кадрів.

Саме походження слова “підпрапорні” викликає паралелі з “значковими” і “бунчуковими” товаришами на Гетьманщині (перебувають біля значка, бунчука, а слобожани, в свою чергу, біля прапора). Для того щоб з’ясувати процес утворення посад підпрапорних у старшинському прошарку слобідських полків, слід дослідити із яких соціальних груп походять перші “підпрапорні”, які мають повноваження і чи вплинуло запровадження нового “чину” на чисельність старшинського прошарку.

Походження чину “підпрапорного” пов’язано з існуванням у другій половині XVII ст. групи “знатних полчан”, “знатних козаків”, “військових товаришів”. На початку XVIII ст. “знатне товариство” відігравало істотну роль у полкових справах слобідських полків. За браком документів по інших слобідських полках, ми можемо простежити біографії “знатних” більш менш повно лише у Харківському полку. Чимало “знатних козаків” згадується в документах пов’язаних з Харківським полком 1711–1714 рр., зокрема, в чолобитних на захист Ф.В. Шидловського в 1711 р., Л.І. Шидловського в 1712 р. [300, с.127, 148; 337, спр.22, арк.3 зв.], у справі про позики старшини у 1713 р. [342, Оп.2, спр.25, арк.7], у межуванні 1714 р. [263, с.580]. З цих документів можна зробити висновки, що: по-перше, до “знатних козаків” зараховують старшин на даний час без уряду (В. Чигиринський 1714 р., Т. Голухович в 1713 р., С. Михайлов у 1713 р., В. Юр’єв в 1711 р.); по-друге, дітей чи родичів старшин, що теж не мають посади (О. Смородський, С. Дробицький, В. Логвинов, Ф. Ковалевский); по третє, заможних козаків (С. Сушко). До даних про “знатних” Харківського полку слід додати згадки про “знатного товариша” Охтирського полку П.Яковлєва [203, с.17], колишнього полтавського мешканця, що переселився в Охтирку після того як відвіз донос на І. Мазепу у 1708 р., а у 1712 р. йому, хоча і не ніс службу, надано за заслуги с. Радомлю [336, спр.2, арк.2]. Отже, доступ до “знатного товариства” було відкрито не лише дітям чи родичам старшини, але і заможному козацтву, чи навіть значним “чужинцям”.

“Підпрапорні” – оформились на базі “знатних козаків”, із цієї групи старшини. Термін “знатне товариство”, у розумінні відставних старшин і “підпрапорних”, зберігався ще і у 20-х рр. XVIII ст., зокрема, у Ізюмському полку [176, с.15]. Але, водночас, “підпрапорні” істотно відрізнялись від “знатного товариства”, у їх середовищі не було відставних старшин, осіб що не несли служби. Тобто “знатне товариство” об’єднувало в собі значно більше представників близьких до старшин груп, визначення “знатного товариства” об’ємніше і включало в себе тих же “підпрапорних”.

З пізніших документів відомо про обов’язки і повноваження нової привілейованої групи. В “Екстракті про слобідські полки” 1734 р. зазначається: “подпрапорные учреждены с 1714 г. из старшинских детей”, а їхня служба полягала “в присутствии при полковом прапоре и посылаются в партии для разных дел и конвоя” [25, №43, с.150]. Ще одне визначення, але вже 1759 р. – що “підпрапорні”: “потребляюца в комиссары в козачьих и разных полковых услугах, в походах, да в собрании полку вместе с хорунжими стоят при полковом знамени” [339, спр.467, арк.21]. Окрім того, відомо, що “підпрапорні” служили за власний кошт (з своїх ґрунтів), підписи “підпрапорних”, як до цього і знатного товариства, стояли після старшин у купчих, поступних, чолобитних, межуванні тощо. Тобто, “підпрапорні” виконували дрібні доручення, були безпосередніми помічниками старшини в управлінні.

Звання “підпрапорного” було немов перехідним містком між козаком і старшиною. Старшина Охтирського полку у 1749 р. зазначала, що “підпрапорні” “никакого старшинства кроме одного толко названия значковыя товарищи неимеют” [24, c.285]. “Підпрапорні” – переважно старшинські діти, перший щабель старшинської кар’єри, але доступ до чину було відкрито і козацтву. Козак Ф. Краснокутський “определен” після 1718 р. в “підпрапорні” [330, спр.8, арк.67 зв.], в 1732 р. козака боромлянської сотні В. Панасенка за листом обозного призначено “підпрапорним” [24, с.278]. Призначення “підпрапорним” було функцією полковника, про що існує чимало згадок [330, спр.8, арк.178; 339, спр.126, арк.23, 24, 39, 50].

“Підпрапорні”, як і “значкові товариші” на Гетьманщині, були своєрідним елітарним підрозділом, що підлягав полковнику. Середовище “підпрапорних” було джерелом поповнення старшинських кадрів. Про перші роки існування цього підрозділу відомо дуже мало. Із 18 підпрапорних за переписом Ізюмського полку 1720 р., судячи за прізвищами, старшинських дітей 9 чол. (Й. Сошальський, Д. Смаковський, Я. Мовчан, І. Пештич, К. Височин, П. Щербина, М. Данилевський, І. Двигубський) (можливо “старшин” більше, бо кількох прізвищ прочитати не вдалося) [333, Оп.2, спр.20, арк.4 зв.]. Кількість підпрапорних була невеликою і несталою. Чин почав своє функціонування лише у 20-х рр. XVIII ст., і якщо в Ізюмському полку на 1720 р. “підпрапорних” 18, то у Сумському 1721 р. – лише 3 “знатных козаков прапора”. В Охтирському полку полковник Лесевицький сам вибрав 41 достойного у “підпрапорні”, а в Острогозькому полку лише 1721 р. згадується перший “підпрапорний” [330, спр.8, арк.178, 179, 180, 184]. Але вже 1727 р. в Сумському полку 46 “підпрапорних”, в Ізюмському 1729 р. – 27 тощо. Нарешті, на початок 30-х рр. XVIII ст. в Охтирському полку – 53 підпрапорних, в Сумському – 48, в Харківському – 39, Ізюмському – 26, Острогозькому – 14 (всього 180) [25, №43, с.150–151].

Підрозділ “підпрапорних” дуже нагадує гвардійські підрозділи і не лише тому, що це була варта полковника. Служба у “підпрапорних” була престижною і тому чимало старшин (подібно і російським дворянам, що віддавали своїх дітей у гвардійські підрозділи) записували синів у “підпрапорні” малолітніми з надією, що дитина надалі здійснить старшинську кар’єру.

Однак підрозділи “підпрапорних” потребували чіткого керівництва. Призначений 1723 р. командиром над військом півдня Росії М. Голіцин намагався зробити реґулярною козацьку службу і створити “реґулярні частини” на чолі з ротмістром. Під реґулярні частини цілком підходили підрозділи “підпрапорних”, керівництво над якими в 20-х рр. XVIII ст. надано ротмістрам. Напевно треба заперечити твердження “Екстракту про слобідські полки”, що ротмістри в Ізюмському і Охтирському полках існують з 1729 р., а з 1731 р. у Харківському і Сумському полках [25, №43, с.150]. В Охтирському полку згадки про ротмістра з 17.ІІІ. 1725 [167, с.214], інші – 20-х рр. [330, спр.8, арк.190], існує свідчення і 1726 р. [167, с.286]. Документальні дані дозволяють стверджувати, що чин ротмістра виник саме для керування “підпрапорними”. Одна з перших згадок про цей чин в слобідських полках у 1726 р. міститься в щоденнику Я. Марковича: “Василь Данилович ротмистр полку ахтирского подпрапорных товарищей” [167, с.214]. У листі охтирського полковника О. Лесевицького про підвищення по службі сина полкового обозного С. Негребецького,  Михайла зазначається, що до підвищення М. Негребецький служив у “підпрапорних” товаришах “при полковничьем курене за ротмистра” [330, спр.8, арк.190]. Існує згадка про ротмістра в переписі 1728 р. Ізюмського полку, де зазначено, що 27 “підпрапорних” очолює ротмістр [330, спр.8, арк.182 зв.]. Нарешті, безпосереднє зазначення цієї функції ротмістра згадується в справі 30-х рр. XVIII ст. [341, спр.22, арк.2]. Можна дізнатись і персоналії перших ротмістрів, окрім згаданого сина обозного, М. Негребецького, в 1728 р. ротмістром у Охтирському полку був онук І. Перехреста – В. Перехрестов-Осипов [167, с.286], досить наближений до М. Голіцина, бо вже в липні 1728 р. призначений сумським полковником [254, №18, с.33]. В Ізюмському полку цю посаду зайняв син заарештованого свого часу полкового судді Д. Данилевського – Євстафій, якому М. Голіцин допомагав в турботах по поверненню описних маєтностей батька [24, с.240; 344, спр.373, арк.72]. Із залишків щоденника Квіток дізнаємося, що ротмістром у Харківському полку був син полковника Г.С. Квітки, Стефан [118, с.190]. Тобто, ротмістрами призначалися діти вищої полкової старшини, а самим призначенням керував командир Української дивізії (у 20-х рр. М.М. Голіцин). На думку Є. Альбовського, ротмістр наглядав за спорядженням і вишколом козаків, а на старшинській драбині посада ротмістра знаходиться між суддею і осавулом [12, с.125], але до 60-х рр. XVIII ст. посада ця не була визначеною, про що свідчать сварки за старшинство 1762 р. між осавулом Земборським і ротмістром Нестеровим у Харківському полку [339, спр.159, арк.7].

Таким чином, в 1714 р. юридично затверджується “знатне товариство”, група старшинського прошарку, що відтепер носить назву “підпрапорні”. “Підпрапорні” оформлюються у певний підрозділ, “хоругву”, полковницьку варту на чолі якої стоїть ротмістр. Підрозділ “підпрапорних”, як і підрозділи “значних”, “військових”, “полкових товаришів” на Гетьманщині, запозичений безпосередньо з Польщі [203, с.7]. Слобідський полковник, як і можновладець Речі Посполитої чи український гетьман, набирав собі варту, “корогву” зі знатних осіб (“лучших козаков”, “підпрапорних”). Навіть посада ротмістра характерна для офіцерів польських хоругв.

Запровадження чину “підпрапорних” значно вплинуло на чисельність старшин. Якщо після реформи 1706 р. відсоток старшин відносно компанійців коливається в межах 4–6,5% , то на початку 20-х рр. старшина з “підпрапорними” складали 9% в числі компанійців (див. Додаток І). Що ж до всього населення полку, то управлінський прошарок перебував у межах 1%. Беручи за “Екстрактом про слобідські полки” дані перепису 1732 р.,  відзначимо, що старшини з підпрапорними складали 8,8% компанійців-козаків, якщо ж до компанійців додати підпомічників, то відсоток старшин і підпрапорних серед цього загалу падає до 4,1% [25, №43, с.149] тощо. Таким чином, нова група підпрапорних у старшинському прошарку значно збільшила кількість управлінського апарату в слобідських полках.

Таким чином, в першій третині XVIII ст. відбулося забезпечення спадкоємності панівного становища слобідсько-української старшини через запровадження інституту “підпрапорних”, проміжного чину між козацтвом і старшиною.

4.6. Політична діяльність слобідських старшин.

Разом з набуттям слобідськими полками територіальних обрисів, стабілізацією управління у першій третині XVIII ст. старшина поступово втрачала свої прерогативи в управлінні. Такий процес ставав можливим через зменшення політичної активності старшин, пригасання боротьби за “черкаську обикність”. Політична пасивність старшини мала кілька причин: суворий контроль уряду, зростання ролі господарювання, відсутність політичних пріоритетів, порівняно з Гетьманщиною, Доном, Запоріжжям. Саме ця проблема потребує висвітлення у зв’язку з досить бурхливими політичними подіями початку XVIII ст. у сусідніх з слобідськими полками козацькими автономіями (Гетьманщина, Запоріжжя, Дон). Слід зясувати ставлення слобідських старшин до тих подій, участь в них. Тим більше ця проблема актуалізується і тому, що вона не знайшла відображення і висвітлення у попередній історіографії.

Найпершою проблемою, з якою довелося зіткнутися слобідським старшинам, одразу після реформи 1706–1707 рр., стали події в Гетьманщині: перехід на бік шведського короля Карла ХІІ гетьмана І. Мазепи. Поведінку слобідської старшини щодо “зради” Мазепи і наступних дій екзильного гетьмана П. Орлика можна визначити як цілком прихильну до царського уряду, але з окремими винятками. Слобідська Україна була притулком для всіляких опозиціонерів гетьманській владі, їх родичів та приятелів. Перипетії довкола І. Мазепи торкнулись слобідських старшин ще до переходу гетьмана на шведський бік і були пов’язані з боротьбою проти володаря гетьманської булави окремих старшин. На початку лютого 1708 р. охтирський полковник Ф. Осипов передав доноси російським урядовцям від недоброзичливців гетьмана І. Іскри та В.Кочубея [225, с.113, 115, 116, 119; 30, с.375]. Питання передачі доносу через посередників з слобідських полків заслуговує на пильнішу увагу. Звичайно, слобідські посередники, як непідвладні гетьману і ближчі, як у політичному, так і економічному плані, до царського уряду, були надійнішими за “гетьманців”, але, разом з тим, швидкість передачі доносу ілюструє те, що слобожанами починають засвоюватися норми російського права, “Уложенія”, коли донос офіційно заохочується, а замовчування відомостей про “державну зраду” трактуються нарівні зі злочином. На відміну від гетьманських донощиків, Ф. Осипова покарано не було [30, с.387].

Справа передачі доносу свідчить про інакші настрої слобідської старшини стосовно московського володарювання, підтримку царському уряду, але про це неможна твердити однозначно. Чимало родичів слобідських старшин на Гетьманщині стали прибічниками І. Мазепи (шваґер сумського полковника А. Кондратьєва, лубенський полковник Д. Зеленський, чи син ворожбянського сотника Сумського полку С. Куколя, Федір, що писарював при Мазепі і був у таборі Карла ХІІ [211, с.220; 295, с.225; 181, с.161; 191, с.260; 244, №6578, с.332; 174, с.490–491]). З іншого боку, в слобідських полках урядували родичі мазепиних опонентів як брат полтавського полковника І.Л. Черняка – П.Л. Черняк (осавул Харківського полку) [294, с.178]. В 1709 р. у Харків приїхав зять І. Черняка, Д. Калачинський [60, с.5] тощо. Інший полтавський полковник Левенець в знак своєї вірності царю привіз до Харкова заручниками сім’ю, віддавши своїх синів до харківських училищ [146, c.651]. Антимазепинські та антишведські настрої серед  слобідських козаків посилились після вторгнення шведського війська на територію Охтирського полку в лютому 1709 р., через безчинства і грабунки союзників Мазепи [304, с.348–351]. До того ж, Петро І розраховував на затяжні військові дії на території Слобідської України, у зв’язку з чим тут розташовувались великі підрозділи російського реґулярного війська. Отже, події часів І. Мазепи показують, що слобідсько-українська старшина підтримувала царський уряд, але не діяла активно проти гетьманців.

Не виявила політичних симпатій старшина і до руху К. Булавіна на Дону. На це існувала вагома причина. Слобідська старшина була зацікавлена в стабільності населення, утриманні слобідських мешканців при домівках. Найпершою ціллю маси втікачів з слобідських полків був саме Дон з великими слабо контрольованими просторами земель. Сприяли цьому неґативне ставлення до донців через прикордонні сварки з ними Ізюмського та Острогозького полків, претензії старшини стосовно переселення мешканців слобідських поселень на Дон [149, №8, с.114, №10, с.117]. Однак і проти донців слобожани воювали вкрай неохоче. Ф.В. Шидловський, що керував слобідським загоном при придушенні повстання, неодноразово підкреслював, що він “в своих имеет надежду худую” і без московських військ в придушенні заворушення на Дону не обійдеться [149, №59, с.232, №67, с.247, №139, с.327]. Окрім того, мешканці м. Ямполя Ізюмського полку булавінцям “поддались”, торські жителі покинули місто [228, с.454]. Неґативне ставлення старшин до булавінців підсилилось після винищення Сумського полку повсталими і глумом над тілом полковника А. Кондратьєва [149, с.262]. Слобідські козаки завдали поразок донцям біля Тору, біля Красної луки [259, с.93], брали участь в руйнуванні донських станиць. Таким чином, безпосередньо задіяна і пов’язана з придушенням повстанням К. Булавіна, старшина слобідських полків не виявляла особливої активності, попри неприязні стосунки з донськими козаками.

Значно яскравіше поведінку слобідських старшин характеризують події, пов’язані з діяльністю екзильного гетьмана П. Орлика та його союзників, запорожців і татар. У планах Орлика, за угодою з кримським ханом, в разі труднощів з окупацією Слобідської України, її мешканців мали силоміць переселити на Гетьманщину чи Правобережжя [283, с.186]. Нагода втілити ці плани у життя сталася в лютому 1711 р. В цей час слобідські козаки перебували в “посилках і походах”, і на слободах залишилось лише близько 500 чоловік разом з охтирським “бригадиром” Ф. Осиповим. Настрої Осипова і наближених до нього старшин характеризує лист охтирського “бригадира” до бєлгородського адміністратора С.П. Неплюєва. Охтирський “бригадир” відзначає, що якщо гетьманські міста “стануть за Орлика”, то в Охтирку, як місто близьке, “перелесников с гетьманщины будетъ много, як то есть издавна они нам пріятели” [187, с.44], Ф. Осипов не покладався на власні сили, просив допомоги. Певним чином небезпечним було і те, що з огляду на “измену” Мазепи з фортець Сумського і Охтирського полку позабирали артилерію [188, с.ХІІ, 53, 59]. В згаданому листі, Ф. Осипов зазначає, що населення полку ще не оговталось від шведського розорення і в разі наближення чужинського війська міста спустіють і лише дехто залишиться в Красному Куті і Богодухові [187, с.45]. Наприкінці лютого 1711 р., скориставшись малочисельністю війська на Слобідській Україні, кримський хан здійснив з татарами спустошливий набіг на Харківський та Ізюмський полки і хоча далекосяжні плани заволодіти Харковом, а потім Воронежем не вдалися, але сталося те “чего у нас никогда на Украйне не бывало” (за виразом Ф.В. Шидловського). Мешканці м. Водолаги відчинили хану ворота і попрямували разом з татарами з Слобожанщини [174, с.186]. В даному разі цікава характеристика цієї події старшиною в листі до Ф.В. Шидловського, що, якби хан пішов на Харків, багато б містечок зрадили б за великим страхом, а старшину “всех бы их поспольство повыдавали бы хану вырубить всех” [300, с.40–41]. Але загроза в лютому 1711 р. швидко минула і старшина з козаками взяли участь в боях біля Новосергіївська в квітні 1711 р. [300, с.56]. Отже, про діяльність гетьмана П. Орлика та його союзників на Слобідській Україні і ставлення до неї слобідських старшин свідчать чимало фактів, з яких можна зробити певні  висновки. П. Орлик і його союзники, подібно до інших опозиційних Росії гетьманів, неґативно ставились до слобідських полків. Старшина цих полків відповідно не  підтримувала дій екзильного гетьмана, але саме у ставленні до П. Орлика і його союзників татар наявне різне ставлення старшини і поспільства. Тобто, старшина, як з відписки 1711 р., усвідомлюється простим людом як представники тодішньої російської влади, в слобідських містах відбувались “шатости”, становище старшин було непевним.

Весь період з 1713 – по сер. 20-х рр. XVIII ст. пов’язаний з набігами запорожців (“харцизів”) на слободи. Звичайно, ці набіги мали й певний політичний аспект, але численні документи свідчать про те, що це, насамперед, були грабунки мирного населення. Перші повідомлення про набіги запорожців на слобідські міста починаються від 15.V. 1713 р. [92, №325, с.301]. Від цих набігів неабияк страждали старшини, бо запорожці грабували їх маєтності, хутори і млини [294, с.66, 68, 91, 201–206, 293–294, 325 тощо]. Харцизи рідко вбивали слобожан, а переважно займались грабіжництвом [339, спр.8, арк.8, 54]. Існує кілька згадок про бої з запорожцями, найвідоміша з яких про бій у 1719 р. біля м. Таранівки (Нововалкового), де слобожани напевно зазнали поразки, з чотирьох старшин, що були на чолі козаків, запорожці вбили одного і одного поранили, у всіх них забрали одяг [339, спр.8, арк.30–31; 282, с.201–203]. Такі події, грабунки і глум, лише підсилювали неприязнь старшини до запорожців. Але, поруч з цим, під час слідства над старшинами Ізюмського полку 1726 р. виявилось, що сотник Ф. Гродзь (Гродзевич) і писар П. Левицький передавали запорожцям провіант (за що дядько писаря, запорожець П. Кабанський давав їм рибу), старшин, через такі зрадливі дії, засуджено до страти [256, с.61]. Коломацький сотник Охтирського полку Гречка пропускав на Запоріжжя рибалок 1716 р., займався контрабандою [174, с.79]. Звичайно, за браком документальних даних, низка політичних міркувань старшини залишається невідомою, але з впевненістю можемо сказати про підтримку, чи то пак лояльне ставлення старшини до заходів царського уряду. Події початку XVIII ст. значно дистанціюють слобідських старшин від політичних прагнень споріднених з ними козацьких державних чи напівдержавних утворень Гетьманщини, Запоріжжя, Донського козацтва, показують політичну невизначеність старшини щодо подій в інших козацьких автономіях. Така політична свідомість і відсутність опозиційних виявів сприяла більшому втручанню російського уряду в справи керування слобідськими полками.

 Лояльне ставлення до заходів уряду мало одну характерну особливість - пасивність і недбале виконання обов'язків покладених на старшин урядом. Старшина був зацікавлений насамперед у власних пільгах і збагаченні, а не у ретельній, кар'єристичній службі. Можемо стверджувати, що старшини слобідських полків не мали підданської етики стосовно царського уряду, а служба ставала для них завше підтвердженням соціального статусу. Неохота до служби, відома ще з самого початку слобідських полків, у XVIII ст. виявлялась ще яскравіше. Все частіше існують справи уникнення служби, що уладнуються шляхом хабарів і відкупів. В скарзі протопопа Лазаря на корочанського сотника І.Л. Тев’яшова 1715 р. зазначається про відкуп від служби, при тому розмір відкупу козаків у старшин різний, колишній корочанський сотник М. Кобилейхін за відставку від компанійства дав І.Л. Тев’яшову камінь млиновий, ґрунтець та 2 діжки солі [96, №859, с.690]. Відкуплялись від участі в Гилянському поході у сотника І. Авксентьєва і компанійці с. Борщового Харківського полку [12, с.123]. Обтяжливі посилки 20-х рр. (Гилянську, Саратівську, Бахмутську) старшина намагалась уникнути звичайним способом, випросивши милості у цариці. Для цього старшини Харківського, Ізюмського та Охтирського полків “по общему совету” обирали делегатів до столиці, фінансуючи їх для видатків (мабуть для хабарів) [176, с.108, 115]. Власне перша третина XVIII ст. не відзначалась політичною боротьбою слобідської старшини за розширення власних прав, швидше старшина воліла зберегти все надане до цього в економічній і соціальній сферах.

Якщо в другій половині XVII ст. основною політичною ціллю слобідських старшин було розширення компетенції на всі прошарки населення полку, то вже у першій третині XVIII ст. старшини слобідських полків надають перевагу господарській діяльності і конкретизації соціальних гарантій над військовими походами і обороною політичних прав. Це надзвичайно зближує слобідських старшин з гетьманськими можновладцями, що також стають дужче зацікавленими в економічних і соціальних пільгах ніж у обороні власних політичних прав. З іншого боку, козацька старшина слобідських полків добре усвідомлює своє положення у сфері геополітики Росії, про що свідчить неохота старшин до несення служби, розширення зв’язків з гетьманською старшиною. Старшина, що здобув місце в суспільстві завдяки своїм здібностям, передає владу своїм дітям, що за пізнішим висловлюванням ізюмського полковника Ф. Краснокутського: “старшинствувати вміли, а при худом случаї перстом поворухнути не хотять” [289, с.254].

4.7.Вплив російського уряду на старшину слобідських полків.

Крім зниження політичної активності, перша третина XVIII ст. характеризується ще кількома явищами, що пояснюють поступове обмеження старшинського відома. До цих явищ слід віднести збільшення впливу російських урядовців на слобідських старшин, втручання російських можновладців у кадрову політику в слобідських полках, нарешті, підрив основ “черкаської обикності” в землеволодінні. На все це слід звернути увагу, бо без пояснення цих процесів неможливо зрозуміти причини поступового відмирання козацьких традицій управління.

Якщо у володінні і розпорядженні землею старшина в другій половині XVII ст. намагалось утвердити свою монополію, то на поч. XVIII ст. у цій сфері з’явились  нові тенденції – поширення російського вотчинного землеволодіння на Слобідську Україну. Цей процес відбувався не без впливу політичних чинників, а першими великими російськими землеволодільцями в слобідських полках були наближені царя-реформатора Петра І.

В російських реформаторів у середовищі старшини були свої приятелі і наближені, найбільш впливовим з яких був росіянин за походженням, полковник Ф.В. Шидловський (Шилов). 1693 р., завдяки вдалому шлюбу з донькою Г. Донця і зв’язків з старшиною, Ф. Шилов став ізюмським полковником [300, с.3], як видно з його листування не припиняв інтенсивних зносин з російською верхівкою [337, спр.8–17; 149, с.232, 246; 297, с.141; 300, с.26]. Вже у 1709 р. Ф. Шидловський – генерал-майор, командир над слобідськими полками [300, с.3, 20]. Завдяки широким повноваженням, Ф. Шилов неабияк допомагав уряду впорядкувати сплату мита на Торі, поставив на промислову основу виробіток селітри, організував у верхів’ях Осколу реґулярний драгунський полк [297, с.137, 141, 143; 337, спр.7, арк.4, 5 тощо; 300, с.28–29]. Владні повноваження Шидловського в слобідських полках були досить широкими, про що свідчать його земельні універсали (див. Додаток З).

У часи урядування Ф.В. Шидловського налагоджуються особливі стосунки слобідської старшини з відомим російським діячем О.Д. Меншиковим, що у зв’язку з подіями Північної війни в квітні 1709 р. мешкав у Харкові [171, с.571, 574; 174, с.276]. Маючи безпосередній вплив на слобідські полки, “світлійший” князь набув володіння, скуповуючи землі під час переселення у козаків Острогозького полку південніше Бєлгородської лінії [25, с.155; 267, с.157], захопивши млини і маєтності козаків і однодворців вовчанської сотні Харківського полку [24, с.303–304]. Зв’язки ж Шидловського з О.Д. Меншиковим стали фатальними для бригадира. Знаходячись в поході у Білорусі, Шидловський приєднав до брянських вотчин князя низку сіл шляхти Речі Посполитої, написавши на ті володіння за українським звичаєм універсали [232, с.748], що було прямим порушенням міждержавних угод. Меншиков відбувся опалою, а Шидловського засуджено до страти, а оскільки ще за характеристикою царя “сей плут Шидловский зело богат”, його великі володіння конфіскували [300, с.193]. Попри те, що смертний вирок розжалуваному генерал-майору скасовано, ані влади, ані численних маєтків в слобідських полках йому не повернули [232, с.748].

Незважаючи на такі непорозуміння, О.Д. Меншиков підтримував і далі зв’язки з слобідською старшиною. У Харкові зберігався його мед [300, с.192], в 1715 р. полковник Г. Квітка листувався з Меншиковим щодо дзвонів, вивезених до Харкова з зруйнованої Запорізької Січі [339, спр.7, арк.4], нарешті, з щоденника П.Д. Апостола довідуємося, що в червні 1726 р. у палаці князя в Петербурзі святкував весілля полковник І. Тев’яшов [17, с.145].

Значно відчутніше, ніж О.Д. Меншиков, на старшин слобідських полків впливали інші “благодійники” Шидловського брати Федір і Петро Апраксіни. Річ у тім, що за адміністративною реформою 1708 р. слобідські міста поділено між двома губерніями: частина, переважно Ізюмського і Острогозького полків, перейшла до Азовської (після 1711 р. Воронезької) губернії, якою 1708–1720 рр. керували Апраксіни і віце-губернатор Количов, інша частина цих полків, а також Харківський, Охтирський, Сумський полк відійшла до Київської губернії (губернатор Д.М. Голіцин) [239, №2218, с.436–438]. Однак в другому десятилітті XVIII ст. існувала суцільна плутанина з підпорядкуванням губерніям [187, с.30, 90, с. 149; 91, №85, с.75 тощо]. До відома Апраксіних вже у 1711 р. входив Харківський полк. Віднесення Сумського і Охтирського полків до Київської губернії, а Харківського, Ізюмського, Острогозького до Азовської поглиблювало розподіл Слобідської України на дві частини, що почав складатися ще у другій половині XVII ст.

Частково збережене службове листування старшин Харківського і Ізюмського полків з Апраксіними і віце-губернатором С. Количовим свідчить про жваві стосунки старшин слобідських полків з російськими чиновниками. Окрім відписок про набіги запорожців, мор і мита [187, с.40–42; 91, №166, с.131; 333, Оп.2, спр.18, арк.2; 324, Оп.2, спр.23, арк.1], з листування дізнаємося про подання до Азовської губернської канцелярії скарг на старшин, призначення Ф. Апраксіним П.В. Куликовського полковником у Харківський полк [300, с.180, 195]. П.М. Апраксіна пов’язували з старшиною торговельні операції щодо поставок в армію [347, спр.4, арк.1–2], в 1713 р. не прийнятий старшиною на полковницький уряд Л.І. Шидловський “кланявся” П.М. Апраксіну тисячею червінців, щоб повернути уряд [300, с.219]. Головнокомандуючий на півдні Росії (П.М. Апраксін) затверджував листи на землю, дозволи на оселення [333, Оп.2, спр.12, арк.5 зв.]. Маючи таку поважну владу, П.М. Апраксін придбав у старшин і у Л.І. Шидловського слободу Нижній Салтів у Харківському полку [296, с.306–307].

Підпорядковані Київській губернії Сумський та Охтирський полки залежали у багатьох питаннях від київського губернатора, про це зокрема свідчить листування Федора і Максима Осипових (охтирських полковників), а потім і О. Лесевицького з губернатором Д.М. Голіциним [187, с.42–43; 336, спр.2, арк.73, спр.5, арк.12]. Але маєтностей у слобідських полках і якихось більших за службові зв’язків у Д.М. Голіцина з місцевими старшинами не було, напевно це і відповідає характеристиці Д. Голіцина 20-х рр. XVIII ст., як людини чесної, але жорстокої, нездатної до фавору [269, с.120]. Значно більше у справи цих слобідських полків втручався віце-канцлер П. Головкін, що також 1708–1709 рр. перебував на Слобожанщині [174, с.99, 114, 124]. Він турбувався про П. Яценка (Якубинського), перехреста, що возив донос на І. Мазепу, за що йому виділили м. Радомлю у Охтирському полку [171, с.680; 336, спр.2, арк.2, 21]. Опріч цього, граф Головкін привласнив собі ґрунти “изменника”, мазепинця, родича сумських полковників Кондратьєвих Д. Зеленського у Сумському полку [244, №6610, с.384], села Хоружівку та Костянтинівку на прикордонні цього полку з Гетьманщиною [200, с.209; 174, с.140].

Урядовці-“реформатори” у другому десятилітті XVIII ст. скуповували землі в старшини і обивателів слобідських полків. Колишній бєлгородський воєвода, фельдмаршал Б.П. Шереметєв купив у старшин і козаків Ізюмського полку місцевість Лису гору, де почав оселяти українців [337, спр.34, арк.1 зв.]. У Салтівській сотні Харківського полку ще з Ф.В. Шидловським у 1711 р., торгівлею землі займався канцлер П. Шафіров [300, с.50]. В 1723 р. таємний радник О. Дашков купив у колишнього полковника М. Захаржевського родовий осідок Донець-Захаржевських містечко Водолагу, до цього ж, накупивши ґрунтів у Г.С. Квітки побудував поблизу містечка с. Малу Водолагу на 300 дворів [36, с.130] тощо. Скуповували і захоплювали землі в слобідських полках і менші за ранґами особи: князь І.Ю. Трубецкой, генерал Матюшкін [267, с.155–162].

Чимало володінь, особливо Донець-Захаржевських, переходили до російських поміщиків через родинні зв’язки. Донька харківського полковника Ф. Донець-Захаржевського Параскева, вийшовши заміж за поручика Крапоткіна, принесла величезний посаг (див. Додаток Ж). Інший зять, чоловік племінниці Ф. Донця, волох А. Дунін, що позивався з старшиною за млини на Донці і Лопані [333, Оп.1, спр.43, арк.2], потім купив села Нову Водолагу і Данилівку [339, спр.12, арк.155 зв. – 157 зв.]. Від свого дядька Ф.В. Шидловського володіння у слобідських полках отримали Л.І. Шидловський, що хоча і був харківським, а пізніше і ізюмським полковником, вважався “великорусского народа помещиком” [24, с.197] і Г.І. Шидловський чугуївський комендант [300, с.149] (див. Додаток Ж). Поширення російського землеволодіння на територію слобідських полків було могутнім інкорпораційним чинником, обмежувало звичаї українців у землекористуванні, старшинську монополію на розпорядження землею, підривало одну з основних владних прероґатив старшини.

Цікавим фактом видається і те, що окремі старшини слобідських полків займали помістя і уряд, завдяки протеґуванню згаданих вже “реформаторів”. Отже, царські можновладці безпосередньо втручалися і впливали на кадрову політику в слобідських полках, на процес формування старшинських корпорацій. Серед старшини слобідських полків все яскравіше виявлявся чужинський елемент. Л.І. Шидловський став харківським полковником завдяки старанням дядька і О.Д. Меншикова [300, с.246]. Вихрест П. Яценко зайняв “помістя”, слободу Радомлю у Охтирського полку за сприяння графа П. Головкіна і свого свояка священика царя Т. Надаржинського [336, спр.2, арк.2; 295, с.112]. Син керівника українськими вотчинами цариці Катерини Олексіївни, перехреста І. Картавого, Ф. Картавий, за сприяння П. Шафірова, в 1733 р. “определен” салтівським сотником в Харківський полк, його брат Герасим дещо пізніше став у тому ж полку підпрапорним [339, спр.126, арк.50]. Напевно, не без сприяння П. Шафірова, служник від Голландської республіки в Стамбулі О.Д. Чорноглазов, приїхавши з таємним листом від канцлера до Петра Першого [46, с.238], вже у 1722 р. мав маєтності в Харківському полку [24, с.197], а з 1732 р. над м. Валками “команду” [46, с.239].

Проникнення російських поміщиків на Слобожанщину, зайняття старшинських урядів росіянами сприяло засвоєнню низки російських законів і звичаїв козацькою старшиною. Подібний процес відбувався і на Гетьманщині, хоча не так інтенсивно. Після скандалу з Почепською волостю Меншикова та скарг українських козаків, царський уряд заборонив у 1727 р. продавати росіянам землі в “Малоросії”, хоча заборону швидко скасовано. В 1728 р. царський уряд дозволив російським поміщикам скуповувати землі у гетьманських і слобідських полках, а, у свою чергу, українським поміщикам купувати володіння в Росії. Цим указом остаточно ліквідувалась “черкаська монополія” на зайняття і торгівлю землею у слобідських полках, що склалась впродовж другої половини XVII ст. “Вторгнення” російських латифундій на Слобідську Україну частково підривало помісну систему, поруч з маєтностями старшини з’явились маєтності осіб, що не служили в слобідських полках. Маючи перепис найбільш “постраждалого” від іноземців Харківського полку 1722 р., можна зробити деякі обрахунки. Так, “за великоросийского народа за помещиками и волохи” у полку в 1722 р. було 1444 дворів і 6010 підданих, в той же час за козацькою старшиною, козаками та кліром 1063 двори і 5222 підданих, додамо, що володіння старшині і кліру були дрібними порівняно з володіннями чужинців. Себто за кількістю дворів і підданих чужинці поміщики переважали козацьку старшину. Отже, в першій третині XVIII ст. старшина слобідських полків втратила прероґативи у розпорядженні землею і підданими, на Слобідській Україні з’явилось велике російське землеволодіння.

Значним чинником по посиленню впливу царського уряду було розташування на території слобідських полків російських військ, що мали тут постійні квартири після Прутської акції 1711 р. Старшина і козацтво змушені були постачати ці підрозділи провіантом і фуражем, а потім ще і утримувати за свій кошт. Кількість таких полків була в різний час різною і коливалась в межах 4–7 військових одиниць [224, №310, с.353; 91, №312, с.№1109, с.1182; 93, №501, с.396; 174, с.76]. Чужинська армія займалась мародерством [224, с.353], її солдати підхоплювали і розносили “французьку хворобу” (сифіліс) [91, №608, с.615]. Консистенти в м. Таранівці Харківського полку в 1732 р. намагались зґвалтувати доньку місцевого сотника М. Петрова [138, с.320]. Хоча слід відзначити і те, що і самі слобідські козаки, знаходячись в поході, не цурались грабунків місцевого населення, особливо під час постоїв у Білорусі 1708 р. [229, №2290, с.88]. Наплив росіян в слобідські полки пов’язувався і з розташуванням у слобідських містах квартир командування Української дивізії (підрозділів на півдні Росії), з цими командирами старшина спілкувалась і напевно, судячи з щоденника Марковича, “підпивала” [167, с.40, 45]. Осідком командуючого Л. Алларта в 1723 р. був Харків, М.М. Голіцина 1724–1726 рр. – Охтирка [167, с.16, 27, 39; 161, с.91]. Таким чином, розташування російських військ на території слобідських полків, по-перше: обмежувало повноту старшинської влади, робило неможливим будь-які політичні кроки старшини; по-друге: спілкуючись з росіянами і іноземцями, старшина не лише переймала їх звичаї, а і відмовлялась від власних “обикностей”, починала усвідомлювати себе часткою імперських структур.

Таким чином, у першій третині XVIII ст. значно збільшився вплив російських урядовців на козацьку старшину слобідських полків. Вплив цей виявлявся по різному: від приятельських чи господарських відносин до жорсткої повинності утримувати російські реґулярні війська і жити за російськими законами. Російський вплив неважко пояснити, пов’язуючи з утвердженням абсолютизму в Росії, створенням реґульованої держави Петром Першим. Збільшення цього впливу свідчило про поступову втрату старшиною повноти влади, контролю над підлеглим населенням, про поступову втрату автономізму слобідських полків.

4.8.Молдавська політична еміґрація 1711 р. та її відносини з старшиною.

Вплив російського уряду виявлявся і ще у одній цікавій деталі, обмеженні старшинського відома завдяки оселенню на Слобожанщині представників еліти інших етносів, наділених широкими повноваженнями.

Всякий дослідник історії України першої чверті XVIII ст. не може обминути один з наслідків невдалого Прутського походу – переміщення чільних молдавських і волоських дворян на територію Гетьманщини і слобідських полків, надання цим дворянам маєтностей і старшинських урядів. Тобто, після 1711 р., як в Гетьманщині, так і у слобідських полках зіткнулися “своє”, традиційне, що уособлювали місцеві старшини і “чуже”, інший звичай, що принесли політичні еміґранти, яким сприяв царський уряд. В історіографії процес оселення волохів у слобідських полках найповніше висвітлив Д.І. Багалій, але надто однобоко і побіжно. Хоча поява і дії чужинців у середовищі козацької старшини вже свідчили не лише про обмеження старшинської компетенції, але і про загострення “автохтонною” старшиною почуття власного, відмінного від чужинського, права на панування. Крім того, питання ролі молдавської політичної еміґрації на Слобідську Україну потребує вирішення і з тієї причини, що еміґранти ставали часткою місцевої еліти, вливалися до складу старшинських корпорацій, мали вплив на подальшу історію місцевої знаті. 

“Зрада” господарем Кантеміром свого сюзерена, турецького султана і перехід його з оточенням на бік єдиновірних православних росіян є одним із явищ “європейської кризи” поч. XVIII ст. [283, с.5–9]. Питання переходу і умов угоди Кантеміра з царем Петром досить добре висвітлені попередніми істориками, як і особа князя та його погляди [186, с.123; 29, с.312–315; 223, с.174, 176, 538]. Після поразки понад Прутом, Петро І рішуче відмовився видати туркам союзника, заявивши за переказом, що ліпше він поступиться Туреччині всією землею до Курська (власне Україною), ніж порушить обітницю безпеки, дану князеві [29, с.290]. В серпні 1711 р. князь Д. Кантемір прибув з прибічниками до Києва. Разом з “господарем” на Україну приїхало чимало “дворян” – конюшені, “двораки”, “мечники”, “медельничари”, “надвірні ротмістри” тощо. 1.VIII. 1711 р. господарю і волохам жалувались села біля Харкова [234, с.62–63]. 5 серпня 1711 р. постанову про те, що волохи матимуть помешкання в слобідських полках затверджено на найвищому рівні [187, с.183]. Відшкодування втрачених маєтків мало проводить з маєтків щойно заарештованого генерал-майора Ф. Шидловського (див. Додаток Ж). Здається, що саме до цього часу належить черговий “меморіял” Кантеміра. Окрім надання будинку в Москві, господар просив царський уряд, щоб йому віддали всі маєтки Ф.В. Шидловського, в тому числі всі купецькі речі, та головне, прохав взяти слобідські полки і Чугуївський повіт під своє управління, пропонував проект реорганізації захисту півдня Росії, колонізацію степів між Бахмутом і Луганню вихідцями з “польської України” [234, с.388–389]. В око впадають амбіції князя, що хотів управляти Слобідською Україною, відповідно легко пояснити зухвалу поведінку еміґрантів стосовно місцевого населення. Хоча у таких широких повноваженнях князеві відмовили, та все ж на Слобідську Україну молдавани їхали мов господарі, вважаючи, що цей край надається їм замість покинутої Батьківщини.

Російські урядовці одразу визначили, що з князем Кантеміром не 4000 чоловік, як відписував князь, а значно менше [187, с.200]. За пізнішими підрахунками виявилось, що з князем лише 330 чоловік [234, с.444], з них 41 знатна особа і 51 шляхтич. Дещо пізніше до еміґрантів приєдналися полковники І. Абаза та І. Мереску з 118 чоловіками [29, с.292; 234, с.389]. Отже, до Харкова прийшло 448 молдаван. Значна частина еміґрантів, не встигнувши облаштуватись, повернулась до Молдови, серед них молдавський літописець, “гетьман” І. Нікулче [140, с.207]. На 1712 р. “дворян”, яким необхідно було дати маєтки замість втрачених, не рахуючи Кантеміра і його оточення, залишилося 39 чоловік [300, с.188] (Див. також [195,   с.355]).

Молдавани прийшли мов господарі до зрадливих “малоросів”. Серед еміґрантів була міцною взаємозгуртованість, розвинута підтримка один одного, тому вони так впевнено почували себе серед місцевого населення [185, с.456]. Пожалуваннями в слобідських полках волохи були не задоволені, помістя Шидловського були розграбовані ще до їх приїзду [300, с.171]. Вважаючи себе повновладним господарем, князь Д. Кантемір позабирав маєтки харківського полковника Л.І. Шидловського, що були надані дядьком полковника, Ф.В. Шидловським незадовго до арешту 1711 р. [300, с.187]. Один з керівників волоських загонів у російському війську І. Танський вирішив взяти шлюб з донькою покійного харківського полковника Ф. Донець-Захаржевського [300, с.179–180]. За місцевими звичаями це означало, що І. Танський претендує на полковницький уряд. Претензії “волоха” на величезне майно Захаржевських і харківське полковництво не втілились, на початку 1712 р. він раптово помер, за підозрами царський уряд розпочав справу про отруєння [206, с.629]. Слобідська старшина (як і гетьманська) досить таки страждала від волоського свавілля. Яскраво характеризує поведінку еміґрантів у Харкові лист старшин до П.М. Апраксіна в липні 1712 р.: “не только посполитые люди лечь и мы старшина имеем от оных волохов зневагу, досаду и ругательство, а паче обиды и разорения в грунтах и набытках наших, что претерпевалисмо, надеючись, что те они, волохи отсуду выведены будут” [300, с.195]. Однак політична ситуація у Молдові аж ніяк не сприяла поверненню еміґрантів.

В лютому 1712 р. князь Кантемір з 91 боярином і слугами у супроводі драгун Бахмутського “шквадрону” виїхав до Москви [89, №180, с.124, №193, с.134;  №271, с.186; 90, №603, с.34]. Залишені “волохи” мали підпорядкованість не місцевій владі, а князівському суду і на місцевих старшин не зважали, а окремих козацьких управлінців навіть намагались усунути від влади. З цього приводу вони зблизились з І.Г. Донець-Захаржевським, сином харківського полковника, що не мав уряду, звели наклеп в “слові і ділі” на полковника Л.І. Шидловського, що буцімто він з старшиною Харківського полку хотіли зрадити цареві [300, с.191].

Лише в червні 1712 р. маєтки Ф.В. Шидловського розподілено між еміґрантами [300, с.188–189] (в слобідських полках маєтки отримали 26 волохів). У липні 1712 р. з Москви полковником в Харківський полк призначено наближеного кн. Кантеміра П. Куликовського, так царський уряд впроваджував призначення іноземців по “указу” як у слобідських, так і гетьманських полках. Здається, що Куликовський не отримав жодного помістя з володінь Ф. Шидловського і  харківське полковництво напевно було винагородою за його службу. Оскільки рід Куликовських відігравав неабияку роль у подальшій історії слобідських полків, треба дещо спинитися на попередній біографії цієї особи.

Попередні дослідники, як преосв. Філарет, вважали Куликовського не молдаванином, а “литовским руснаком” [294, с.68]. Цю думку заперечує Є. Альбовський, називаючи Куликовського молдаванином [12, с.99]. Д.І. Багалій відзначав, що Куликовський міг вийти з Молдавії і не бути молдаванином, що цілком ймовірно, оглядаючи тодішніх волохів, прізвище його українське чи польське [21, с.85]. Однак низка джерел підтверджує радше думку Альбовського. Справжнє прізвище харківського полковника – Карайман, назвисько ж Куликовський він отримав у Польщі,  навчаючись у тамтешніх школах [29, с.390]. Знаючи добре російську мову, капітан П. Карайман, чи в російських і молдавських документах просто Прокопій, став посильним між Кантеміром і російським командуванням [187, с.112, 249; 320, s.269], вів переговори про перехід господаря на російський бік  [263, с.600]. Після Прутської баталії П. Куликовський (вже з слов’янізованим прізвищем) у грудні 1711 р. їздив до Москви з листами від Д. Кантеміра [88, №546, с.391]. У Харкові Куликовський проурядував ледь більше року (отримав наказ на полковництво в липні 1712 р., а помер 30.VIII. 1713 р. [300, с.219]). Але події часу полковництва Куликовського яскраво характеризують стосунки еміґрантів і місцевих старшин. В січні 1712 р. він змусив старшину підписати чолобитну про залишення себе полковником “привлекая старшину по одному и по два человека, велел прикладывать руки не по воле, а кто подписывать не хотел, таковых стращал разными способами, похваляясь бить кіями смертно и ноздри пороть и гонять около города не ведомо по какому обыкновению” [300, с.216].

Старшинські звичаї, посилання на традицію зіткнулись з волоським свавільним управлінням. У скаргах на Куликовського це видно особливо чітко: старшини пишуть, що він у всякі розсилки посилає своїх дворових волохів, а ті “не ведая руского языка и обыкновения, чрез толмачей разсуждают и розыски делают, не ведомо по какім правам и письма владетельные дают на чужие грунта, а нас старшину от таких судебных дел он полковник отринул и вовсе уничтожил” [300, с.217]. Раптова смерть Куликовського, як і І. Танського, досить дивна. Відзначимо те, що одразу ж 1713 р. новий полковник Квітка з обозним В. Ковалевським забрали с. Борки до полкових земель і воно було повернене вдові Куликовського тільки після її скарги П. Апраксіну [297, с.225], суперечки ж за околиці Борок тривали між Квітками і Куликовськими до кінця XVIII ст. [324, Оп.2, спр.27, арк.2, 5–9]. Отже, молдавська політична еміґрація на Слобідську Україну не була багаточисельною. Представники цієї еміґрації не знайшли спільної мови з місцевим населенням, що видно вже по негараздам з полковником П. Куликовським.

Окремі родини молдавських еміґрантів залишились в маєтностях Шидловського – це: Абази, Моцоки, Браги, Аги, Мечники (Спатарі), Бантиші, Мерескули, Времєви, Камараші, Зерулі [300, с.188]. Більшість з цих “волохів” вважала своє перебування на Україні тимчасовим і сподівались повернутись на Батьківщину. В 1718 р. володіння волохів у Харківському і Ізюмському полках підтверджено царськими грамотами [29, с.368–372; 327, спр.1616, арк.1]. Дехто з емігрантів, як Абази, Сулжери, безуспішно спробували повернутись до Молдови у 1727 р. [329, спр.72, арк.20 зв.; 255, с.88]. Себто, склад еміґрантів у перше десятиліття після еміґрації не був сталим. З іншого боку, князь Д. Кантемір продовжував закликати противників турецького володарювання у Молдові до Росії.

Крім поміщиків, що зайняли маєтності Шидловського, у слобідських полках (Київської губернії) осіли інші представники молдавської політичної еміґрації та інші іноземці-еміґранти 1711 р. Серед них найпомітнішими були начальники волосько-українських загонів Апостол-Кигич і В. Танський, відомі за згадками 1710–1712 рр. [187, с.29, 217, 229, 243; 90, №926, с.391]. У 1715 р., за прикладом інших еміґрантів, полковнику Апостолу-Кигичу з офіцерами віддані містечко Піна з селами Злодіївкою і Річками в Сумському полку “для контентования воложских полковников и офицеров” [295, с.159; 188, с.59]. Волохи вважали своїми підданими не лише селян, але і записаних до “компуту” козаків, що слугувало приводом для довгої судової справи, окрім цього Апостол-Кигич, захопивши козацькі ґрунти поблизу с. Вищої Сироватки, силоміць позаписував козаків у піддані [27, с.528–529 ].

Ще строкатішою була діяльність В. Танського разом з офіцерами Кигичем, Бедрягою і Жияном. Спочатку уряд намагався відвести їм землі біля м. Коломака [336, спр.2, арк.73]. Нарешті у 1712 р. губернатор Д. Голіцин призначив для “пропитания” полковнику В. Танському м. Мурафу Охтирського полку, спалену шведами 1709 р. [171, с.621]. Найбільше прикрих випадків та сутичок з волохами пов’язані саме з цим містечком. Еміґранти всіляко принижували обивателів, а ротмістр Жиян навіть побив 1720 р. місцевого священика. Бригадир М. Осипов того ж року відписував, що не тільки мурафянським мешканцям, але і йому козацькому бригадиру з полчанами від молдаван “грабительством чиняца великія обиды и разорения” [295, с.207]. Еміґранти не лише грабували населення, а і споряджали цілі наїзди на сусідні  старшинськи маєтності. Так, В. Танський спалив сл. Шарівку [283, с.208]. Відзначимо, що фонди Охтирської полкової та Бєлгородської губернської канцелярій насичені справами про безчинства Танського та його оточення у Охтирському полку 20–40-х рр. ХVІІІ ст. [336, спр.12, 30; 344, спр.68–71, 73, 75] (не менш свавільні вчинки В. Танський робив і на Гетьманщині, де був переяславським полковником). Захист царського уряду, юридична недоторканість “волохів” спричинили до численних безчинств цих еміґрантів у слобідських полках.

Волоські еміґранти жили досить відокремлено від слобідських старшин. Князь Д. Кантемір виїхав до Москви, де йому дали садибу, пожалували вотчини поблизу Сівська [29, с.293; 90, № 603, с.34]. Напружена інтелектуальна праця, державні справи, одруження на першій російській красуні А. Трубецькій [223, с.250, 570–573] заважали йому звертати увагу на своїх соратників у слобідських полках. Хоча історик XVIII ст. Баєр наводить цікавий факт, що молдавани, між котрими розділено слобідські села, часто сходились “для питья” і одного разу посварились, вбивши двох чоловік. Князь наказав стратити трьох винуватців бійки, але  тих врятувало заступництво Петра Першого [29, с.296]. Волоські маєтності були поступово затверджені урядом (див. Додаток Л), деякі з них були надто подрібненими, зокрема с. Колодяжне належало аж дев’ятьом володарям [167, с.247].

Прибічники кн. Кантеміра жили певний час чужинцями. Простежуючи генеалогію еміґрантських родин, впадає в око, що одружувались вони аж до 40-х рр. XVIII ст. з жінками зі свого середовища, молдавського походження, або були неодруженими [29, с.378, 383, 384, 386, 388, 393 тощо].  Але, разом з тим, волохи поступово переймали звичаї і мову місцевої знаті, ставали козацькими старшинами. Так, під час бою з запорожцями 1719 р. згадується нововалківський сотник П. Стамбул, а серед старшин Харківського полку К.П. Куликовський [294, с.203], еміґрант В.П. Капніст сотникував в Ізюмському полку [297, с.32]. Однак більшість еміґрантів віддавала перевагу службі у реґулярних частинах та сформованих у 30-х рр. волоських підрозділах князя К. Кантеміра [29, с.359–360]. Чимало еміґрантів зайняли важливі посади на Гетьманщині (зокрема Мацоки [218, №6374, с.516]). В середовищі цих дворян продовжував сповідуватись молдавський патріотизм, опертий на відданість російському престолу, про що свідчать вислови з пам’ятки початку ХІХ ст. “Век дворянства В. Абазы” [329, спр.72, арк.2, 20].

Ставлення слобідських старшин і мешканців до волохів було переважно неприхильне. Про це свідчить скарга 1728 р. ротмістра П. Стамбула, якому надали у володіння с. Лопань в Харківському полку, на золочівського священика Михайла, що називав його “бусурманином”, “циганом”, “турченином”, лаяв невідь за що, і не раз поривався бити [331, спр.306, арк.2 і зв.]. Ставлення слобідської старшини до волохів більш помірковане, хоча Філарет переповідає, базуючись на “Літописі Квіток”, цікаву історію про те, як Кантемір просив у царя собі у владу всю Україну, але князь Меншиков (“благодійник” для слобідських старшин) буцімто відмовив Петра І від задовольняння прохань князя і “объяснил, каков есть волошских начальников управление над подданными – сурово, малодушно и деспотическое” [294, с.68]. Так, слобідські старшини Квітки вкладають в уста Меншикова своє ставлення до “волоського правління”. Відзначимо, що волоські еміґранти  і їх родичі Капніст, Банческул, Кантемір в 50-х рр. XVIII ст. були безпосередніми  начальниками слобідських полків.

Молдавську політичну еміґрацію 1711 р. і її вплив на старшин не можна оцінити однозначно. На думку Д.І. Багалія, “волохи” принесли мало користі і грали незначну роль в заселенні Слобідської України [27, с.526, 529]. Частково з цим можна погодитись, проте для історії місцевої знаті роль цієї еміґрації незаперечна. По-перше: нові поміщики збільшили число місцевої знаті, принесли з собою інші закони поведінки, шляхетського гонору, політичної традиції. По-друге: поведінка молдавської еміґрації у Харківському полку сприяла опору старшин еміґрантам, з посиланням на традицію, неприязнь до чужого, привід до згуртування, бо старшина, як зазначає і сам Д.І. Багалій, керуючи захистом і освоєнням цих земель, мала значно більше прав на маєтності і угіддя ніж пожалувані ними “волохи” [27, с.529]. По третє: історична перспектива показує, що нащадки еміґрації 1711 р., “циган”, “злодюг”, “бусурманів” внесли неоціненний вклад в українську культуру кінця XVIII–XIX ст., варто згадати лише нащадків “авантюристів” – Милорадовичів, Капністів, Бантишів-Каменських, Мечникових. Загалом же молдавські політичні еміґранти, розташування їх у слобідських полках, їх безчинства і бешкети стосовно старшин були свідченням подальшого обмеження старшинського відома, обмеження козацького управління. Разом з тим, поява російських і волоських поміщиків, певне число маєтностей у слобідських полках, що перебували у володіння старшинських вдів і дітей (див. Додаток Н), свідчить про формування “нової еліти” – “нової шляхти”, до складу якої входять не лише старшини слобідських полків, а і особи, що безпосередньо не відбували службу в цих полках, росіяни і молдавани.

4.9.Спроби  реформувати слобідські полки в 20-х рр. XVIII ст.

У першій третині XVIII ст. у слобідських полках все більш помітні форми станової організації, повноваження старшини доволі широкі, але водночас збільшується вплив російського уряду. Вже на початку 20-х рр. XVIII ст. царський уряд здійснює низку досить безсистемних заходів по обмеженню старшинського відома. До реформ царського уряду 20-х рр. як на Гетьманщині, так і на Слобожанщині не слід ставитись однозначно. Треба відзначити, що передусім ці реформи націлювались на впорядкування станової структури, за виразом Л. Окіншевича, “російський уряд намагається встановити певні межі і твердіші форми станової організації, щоб легше і зручніше в ній орієнтуватися” [203, с.40]. Але саме цей час – доба конкретного обмеження старшинських владних функцій, що мало своє продовження і в подальші 30–60-ті рр. XVIII ст. Оскільки ці події зовсім не розглядались попередніми істориками, то на проблему реформування слобідських полків необхідно звернути увагу. Реформи російського уряду носили модернізаційний характер, себто насамперед ціллю цих реформ було впорядкування і раціоналізація керівництва над слобідськими полками, зміни у внутрішньому управлінні цих одиниць.

В 20-х рр. XVIII ст. знайшли продовження раніші заходи уряду по обмеженню старшинської компетенції, що конкретно почалися 1718 р. За резолюцією 10.ХІІ. 1718 і указом 29.V. 1719 р. збільшено повноваження Бєлгородської воєводської канцелярії [18, №581, с.52; 240, №3380, с.703], якій відтепер підпорядковувались слобідські полки. З лютого 1722 р. проведено широкомасштабний перепис поміщицького господарства у слобідських полках, поміщицькі села приписані до полків [12, с.113; 18, №988, с.86; 339, спр.12]. Після визначень 1722 р. слобідські полки мали чіткі територіальні обриси, управління в них сконцентроване, отже легше піддається реформуванню.

4.IV. 1723 р. для командування Українським корпусом направлено князя М.М. Голіцина, що мав реорганізувати помісне військо півдня Росії і українські військові одиниці [242, №4191, с.43; 18, №1235, с.108, №1244, с.110]. З 1726 р. М.М. Голіцин став головою Військової колеґії і за наказом 2.IV. 1726 р. слобідські полки підпорядкували цій інстанції [242, №4867, с.600]. Цим кроком слобідські полки прирівнювались до інших російських помісних і реґулярних військ, а отже заперечувався частково принцип “іноземчества”. В 20-х рр. XVIII ст. російський уряд вдосконалив централізоване управління слобідських полків. Призначення полковників у слобідські полки в 20-х рр. XVIII ст. відбувалось через Військову колеґію, подібно до призначення офіцерів у російські реґулярні війська. Підпорядкування слобідських полків Військовій колеґії створювало прецедент для поставлення козацької служби у слобідських полках на реґулярну основу, підривало козацькі звичаї виборності старшин.

Разом з цим, значно зросли вимоги до слобідських козаків і старшин. З 1719 р. слобідських козаків командирували на будівництво Ладозького каналу, козакам і старшині обмежено пільги на соляний промисел, на них накладено соляний податок і повинності щодо відробітку на Бахмутських солеварнях [241, №3724, с.349–350]. В 1723 р. з призначенням командуючим М. Голіцина наказано “черкас на канал не посылать” [242, №4191, с.43; 18, №1235, с.108]. Але протягом 1723–1728 рр. на старшину і козаків слобідських полків накладено низку  “несносных” доручень, про що свідчить лист харківського полковника Г. Квітки до М. Голіцина 5.ІІІ. 1728 р. Слобідські козаки мусили охороняти кордони своїх полків, нести сторожову службу на баштах і фортецях, брати участь у далеких висилках в Бахмут, перебувати на сторожі біля Царицина, відправляти у низовий Гилянський похід щороку по 1000 компанійців на чолі з одним з слобідських полковників [176, с.110]. Більшість служб козаки несли далеко від домівки, підпорядковуючись не лише старшинам, а і російським офіцерам. Такі далекі “посилки” були вже свідченням значного зменшення старшинської влади, обмеження старшинських повноважень.

Поруч з цим, відбувалось безпосереднє обмеження судових повноважень старшини. З 4.ХІІ. 1722 р. старшинам і козакам офіційно дозволено оскаржувати рішенець суду полкової і ратушних канцелярій, у Бєлгородській воєводській канцелярії [65, с.151]. Це свідчило, що рішенець полкового суду не мав повної юридичної сили і міг іґноруватись через апеляцію до вищих інстанцій, відповідно полковий суд ставав найнижчою судовою ланкою, втрачав свою автономію. В 1723 р. новому головнокомандуючому М. Голіцину у підпорядкованих йому підрозділах дозволено розбирати всі судові справи і виносити вердикт [12, с.115]. Це було безпосереднім втручанням у справи компетенції старшини і призвело до значного обмеження старшинської судової влади. Нарешті, виконуючи фіскальні завдання, бєлгородський воєвода Лачінов наказав 1723 р. відкупні мита і податки з торгівлі в Ізюмському полку, одне з основних джерел прибутків старшини, віддати під нагляд великоросійських комісарів [242, №4383, с.182–183]. Ці заходи російського уряду схиляють до думки, що на середину 20-х рр. XVIII ст. царський уряд напевно мав намір провести реформування слобідських полків і ще значніше обмежити старшинську ініціативу, про це свідчать і перші кроки князя М. Голіцина.

Протягом 1726–1727 рр. в Військову колегію і особисто М. Голіцину збирались дані про слобідські полки, зокрема такі відомості відсилались з Ізюмської полкової канцелярії [263, с.594–599], збирались дані і про Охтирський полк [263, с.601–603]. Як наслідок цих зібрань – кілька екстрактів і відомий, завдяки А.Л. Шиманову, “Охтирський компут” 1726 р. [330, спр.148, арк.153, спр.8, арк.176–184; 301, с.222–223]. У цих “екстрактах” і компутах особлива увага зверталась на соціальний устрій слобідського полку, повноваження старшини. Отже, перед реформуванням ретельно вивчалися звичаї і особливості слобідських полків. Але рішучих заходів стосовно слобідських полків М. Голіцин не вживав, навпаки вважався суддею і благодійником слобідських старшин. М. Голіцин клопотався перед урядом про полегшення “низових” посилок в Гилян [254, №148, с.382–384]. Мешкаючи в Охтирці, князь влаштовував часті військові огляди, обідав з старшинами, ходив з ними до церкви [167, с.40–45, 179]. Голіцин підтримував родину Тев’яшових у Острогозькому полку (в успадкуванні полкового уряду), Квіток у Харкові. Через нього йшла справа про зловживання полковника Ґоряїстова за скаргами старшини [167, с.41], переглядались справи про описні маєтності. Князь сприяв дітям і родичам старшин свого часу заарештованих урядом, В. Перехрестову-Осипову і Є. Данилевському [254, №18, с.33; 337, спр.4, арк.1; 344, спр.373, арк.72], Л.І. Шидловському. Єдине, що не подобалось старшинам – це усунення Голіциним родини Кондратьєвих від полкового уряду в Сумському полку 1728 р. [288, с.156, 165]. Разом з тим, Голіцин виніс дуже поміркований вирок стосовно “непристойних слів” сотника Капустина 1726 р. [12, с.114]. У 1723 р. у розмові з старшинами гетьманцями М. Голіцин наголосив на значенні старшинської ради для Охтирського полку [157, с.141]. Нарешті, з іменем М. Голіцина пов’язують переїзд слов’янсько-латинського колеґіуму з Бєлгорода до Харкова, що став завдяки цьому значним освітнім центром [248, с.22].

На нашу думку, така поведінка князя пояснюється не лише притаманною йому справедливістю і благодійністю, але і подіями у Петербурзі, що сталися в останні роки управління і щойно після смерті Петра І. Брати Голіцини (Дмитро (київський воєвода) і Михайло (генерал)) ворогували з кн. Меншиковим, були “не расположены” до другого шлюбу Петра І, відповідно до Катерини І, тому укріплювали свої позиції на Україні. Під час управління Меншикова існувала цілком реальна загроза руху на Петербурґ “української армії” [268, с.564, 566; 269, с.67, 113, 121]. Розклад сил в Петербурзі др. пол. 20-х рр. XVIII ст. змушував Голіциних загравати з підлеглими підрозділами. Себто стосунки М.М. Голіцина не можна трактувати однобічно. Відзначимо і те, що генерал придбав в Україні і певні маєтки, зокрема в 1727 р. сотницький син М.С. Юнак продав йому слобідку Юнаківку [178, c.372]. Отже, в 20-х рр. XVIII ст. спостерігаються вагомі кроки російського уряду щодо обмеження старшинської компетенції і автономії слобідських полків, але з низки причин, одна з яких непевність царської влади 1725–1731 рр., більшість “черкаських обикностей” ще зберігаються недоторканими.

               Внаслідок реформ царського уряду в слобідських полках посилюється вплив російських установ Бєлгородської губернської канцелярії і Військової колеґії на слобідські полки, обмежується право старшинського суду, скасовується низка господарських пільг. Але ці реформи були доволі непевними, не мали своєю ціллю скасувати старшинське управління, не були завершеними через особливу політичну ситуацію довкола імператорського престолу в Росії, однак, саме вони свідчили про початок невпинної втрати старшиною своєї панівної ролі в реґіоні.

У першій третині XVIII ст. старшинський прошарок слобідських полків істотно змінюється. Насамперед це пов’язано з розширенням старшинської компетенції у зв’язку з оформленням територіальності слобідських полків, ослабленням полковницької влади. Змінюються козацькі вольності, вибори стають функцією групи старшин. Керівництво слобідським полком переходить до старшинських корпорацій (старшинських рад) – політичного виявлення впливу старшини, спадкоємність панівного становища яких забезпечував інститут “підпрапорних”. Неоднаковість формування корпорацій спричиняють до певної неподібності козацьких еліт в кожному слобідському полку. Старшина, що оформлюється як своєрідний клан, зосереджує в своїх руках повноту влади, остаточно займаючи місце еліти в даному реґіоні.

Але зосередження в руках старшини крім влади значних матеріальних ресурсів, відсутність політичних цілей спричиняють відмову старшин від політичної боротьби, пріоритет вузькостанових, соціальних і економічних цілей над загальними і політичними. Паралельно з цим, посилюється вплив російського уряду на слобідських старшин, на Слобожанщину поширюється російське вотчинне землеволодіння, старшина втрачає свою монополію щодо землерозподілу; царські урядовці втручаються у кадрову політику; розташування російських військ, численні зв’язки старшин з російським командуванням на Слобідській Україні сприяють усвідомленню старшиною себе частиною імперських структур. Отже, у першій третині XVIII ст. старшина починає втрачати владні прерогативи, стає більш залежною від царського уряду.

Після невдачі Прутського походу Петра І, старшина мусить згуртовуватись у зв’язку з прибуттям на Слобожанщину представників молдавської політичної еміґрації, їх претензіями і свавільною поведінкою. Боротьба старшини з чужинцями – характерна сторінка перетворення старшинського прошарку слобідських полків на згуртовані старшинські корпорації.

  Збільшення контролю царського уряду над слобідськими полками на початку XVIII ст. призвело до спроб царату реформувати їх управління, а отже і старшинський прошарок у 20-х рр. XVIII ст. Однак у зв’язку з політичною ситуацією в Росії, нечіткістю поставленої мети це реформування не вдалося. Таким чином, у 20-х рр. XVIII ст.  царський уряд вперше неповерхово збирався реформувати старшинський прошарок і соціальну структуру слобідських полків. Обмежена в політичних і управлінських ініціативах слобідська старшина знаходила вихід у діяльності в соціальній і економічній сферах.

 

РОЗДІЛ  5 СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ АСПЕКТ ТРАНСФОРМАЦІЇ КОЗАЦЬКОЇ ЕЛІТИ У ПЕРШІЙ ТРЕТИНІ XVIII ст.

5.1. Зміни в землеволодінні.

Соціально-економічні процеси першої третини XVIII ст. відігравали провідну роль в процесі трансформації козацької старшини, бо політично ця старшина була досить пасивною, в управлінні поступово втрачала свої прероґативи. Виникає потреба в дослідженні змін у соціально-економічній сфері в першій третині XVIII ст., щоб з’ясувати основні підстави для формування “нової шляхти”. 

На жаль, попередні історики не відокремлювали нові явища у соціально-економічній сфері першої третини XVIII ст. від економічних процесів другої половини XVII ст. В роботах З. Звєздіна, К. Стецюк, А. Слюсарського дані про XVII ст. нерідко базуються на переписі 1732 р., що не зовсім вірно з огляду на ті зміни, що сталися після реформ царського уряду початку XVIII ст. і перетворень в українській спільноті цього часу.

Найпершим питанням, що стосується нових явищ в соціально-економічній сфері для того часу є питання змін у системі землеволодіння, в процесах нагромадження старшиною земельних ресурсів. Бо, за виразом Д.І. Багалія, “на землі сиділа і од землі годувалася більша частина людності” [22, с.143].

Процеси накопичення старшиною земель у першій третині XVIII  ст. були продовженням процесів розширення старшинського землеволодіння другої половини XVII ст., але роль окремих з цих процесів значно послаблюється, інших навпаки посилюється. У першій третині XVIII ст. відзначалось послаблення ролі займанщини. Довкола більшості полкових міст і містечок землі вже були зайняті і розподілені, “вільні землі” після низки межувань передані до так званого полкового фонду, “полкової землі”, якою розпоряджалась полкова адміністрація. Реформи поч. XVIII ст., перетворення слобідських полків з одиниць помісних на територіальні оформлювали поняття “полкової території”, “полкових земель”. Право старшин займати землі “по своим черкаским обыкностям”, реґулювати “заїмку” значно обмежувалось. Якщо на поч. XVIII ст. існували полковницькі дозволи на володіння займаною землею (див. Додаток З), то останній такий лист, після довгої перерви 20-х рр. XVIII ст., трапляється 1730 р. (лист харківського полковника Г. Квітка хорунжому П. Бульському) [197, с.92], однак не як підтвердження займанщини, а пожалування за службу. У зв’язку з такою ситуацією, зростала кількість операцій купівлі-продажу займаних земель. Про це свідчать численні купчі і поступні цього часу, часто цитовані у судових тяжбах 70–80-х рр. XVIII ст. Так, обозний Харківського полку В. Ковалевський, маючи вже затверджені урядом займанщини, впродовж 1699–1722 рр. здійснив більше 40 торговельних операцій з купівлі землі довкола м. Вільшани. Цей старшина купував землі (ґрунти, ліси, млинові займи, сіножаті тощо) не лише у вільшанських мешканців, а і у жителів сусідніх з Вільшаною містечок і слобід, у інших козацьких старшин [345, Оп.2, спр.196, арк.14–18]. Таким чином, В. Ковалевський став одним з найбільших землеволодільців Харківського полку. У значно пізнішому переписі маєтностей Харківського намісництва 1783 р. приводяться докази на володіння землею, серед яких чимало купчих початку XVIII ст. Наприклад, с. Лозове біля м. Богодухова, що належало сотнику М. Павлову (Охтирський полк), дісталося володільцеві в спадок, по купчих “прадеду его обозному Павлу Гаврилову сыну, деду Федору, бабке его сотничке Ефимии и дяде сотника Максима Павлова в 7204 (1696 р.), 700, 703, 705, 706, 707, 733 годах” [345, Оп.2, спр.297, арк.96]. На жаль, брак чіткої реґламентації купівлі-продажу земель, незбереження архівів полкових ратуш не дають змоги вирахувати кількість тодішніх торговельних операцій землею. Та навіть частково вцілілі матеріали із Харківської полкової канцелярії і ратуші, зокрема купчі С. Дробицького та родини Квіток [339, спр.11–12], дозволяють стверджувати про інтенсифікацію процесу торгівлі землею. Траплялось, що земля зайнята у другій половині XVII ст. на поч. XVIII ст. змінювала кількох володільців, як слобідка Артемівка у Мереф’янській сотні, що впродовж сорока років, з 90-х рр. XVII ст. по 30-ті рр. XVIII ст. змінила 5 володільців [24, с.290]. Отже, зменшення фонду порожніх земель на поч. XVIII ст. відповідно призводило до збільшення об’ємів торгівлі землею. Тому роль купівлі в накопиченні земель старшиною істотно збільшується.

Відповідно до зростання потреб у землі на поч. XVIII ст. роздрібнювались величезні володіння “довічних” слобідських полковників Кондратьєвих, Перехрестових, Донець-Захаржевських. Роздроблення цих маєтностей – процес закономірний не лише з огляду на потребу в землі, а і зростання кількості представників роду. Г. Кондратьєв – сумський полковник, що нажив величезні земельні угіддя, в своєму тестаменті 1699 р. розподілив їх між дружиною, дітьми і онуками [334, спр.1820, арк.2, 3 і зв.]. Однак більшу частину цих маєтків зберігав його син, сумський полковник А. Кондратьєв. Величезні володіння охтирського полковника І. Перехрестова, після його арешту 1704 р., здебільшого реквізовані у “казну”, під нагляд старшин. Лише частина його володінь залишалася у зятя Ф. Гречаного і у сина Д. Перехрестова. Володіння, що опинились під старшинською владою, частково були забрані окремими старшинами “на уряд”. Так, с. Лутище взяв собі полковник Ф. Осипов [295, с.106], суддя Л. Лесевицький купив собі у 1709 р. с. Сосонку [345, Оп.2, спр.297, арк.74]. Із державної власності найбагатше з перехрестівських володінь с. Тростянець пожалуване царем уродженцеві цих місць, духівнику царя Т. Надаржинському у 1725 р. [295, с.111] (див. Додаток Ж). Ще більш роздробились володіння Г. Донця та його сина Ф. Донець-Захаржевського. На 1722 р. колишніми маєтками цих харківських полковників володіли: Я.М. Крапоткін, О. Дашков, А.М. Дунін, Г. Квітка, І. Черняк, С. Куликовська, М.К. Донець-Захаржевський тощо (див. Додаток Ж). Зменшення числа полковницьких латифундій, роздроблення полковницьких володінь на поч. XVIII ст. свідчить про інтенсифікацію земельних відносин, відповідно про ще одну форму накопичення земель старшиною, цього разу отримання земель з володінь колишніх полковників. Відзначимо, що лише в Острогозькому полку процес займанщини навпаки активізувався після отримання полком угідь по р. Калитві, відповідно зростали володіння полковника Тев’яшова [305, с.24–25].

Зі зменшенням ролі займанщини зростало значення “леґальних форм” нагромадження старшиною землі. Крім купівлі, це леґальна “поступка”, поступлення громадою землі “на уряд” своєму старшині, дозвіл громади на певні види землекористування. В 1714 р. мешканці м. Золочева Харківського полку віддали землю і винницю золочівського мешканця П. Сосновця, що пішов зі служби, своєму сотнику А. Голуховичу “по совету и любви” [24, с.192]. Дещо пізніше, в 1723 р. громада м. Золочева потупилась громадською землею і “хутором” “с доброй воли” сотнику Р.Г. Квітці [24, с.200]. В 1726 р. мешканці м. Соколова того ж Харківського полку дали дозвіл сотнику І. Жукову на гатіння ставка і побудову млина, зазнаючи, що від того ставка нікому шкоди не буде [24, с.202–203]. Такі дані свідчать не лише про чергову форму накопичення земельних володінь, а і своєрідні патріархальні стосунки між старшиною і місцевим населенням, які за наявності великого фонду земель відзначалися такими поступками і дозволами, а не лише численними зловживаннями слобідських “урядників”.

Купівля, успадкування, “поступка” у першій третині XVIII ст. операції більш реґламентовані ніж подібні процеси другої половини XVII ст. Відповідно документами старшини на володіння землею були “крепости” і “купчі”. Найчастіше земельні операції завірялись у ратушах при значній кількості “знатних” свідків [340, спр.2, арк.1–10; 324, спр.11, арк.2–8 тощо]. Окремо у 1712 – 20-х рр. XVIII ст. купчі і дозволи завірялись у вищих російських інстанціях, зокрема старшини Харківського полку завіряли їх у Воронезькій губернській канцелярії, в братів Апраксіних [333, Оп.1, спр.36, 49, Оп.2, спр.25]. Траплялись випадки втручання російських урядовців у справи старшинського землеволодіння. Так, 1719 р. старшини Харківського полку забрали у дружини колишнього полковника П. Куликовського с. Борки, а кн. П.М. Апраксін наказав ту маєтність повернути [297, с.225]. Хоча контроль над старшинським землеволодінням з боку уряду був ще досить слабким, але втручання з приводу с. Борок П. Апраксіна, реґуляризація земельних володінь, поява російських землеволодінь у слобідських полках свідчить про зростання ролі в управлінні російського уряду земельною політикою на Слобожанщині.

Перша третина XVIII ст. характеризується поруч з “леґальними” іншими формами накопичення земель старшиною. Процес “займанщини” оформлюється інакшим чином. Після реформи 1706 р. слобідські полки набували територіальних обрисів, це підтверджує межування 1716 р. [263, с.560–576]. Саме у цьому межуванні трапляється згадка про особливу форму володіння – “полкову землю”. В пізнішій інструкції полкова земля – “жалованная в тот полк земля для пополнения службы старшин и казаков и всему поспольству” [263, с.634]. Якщо в другій половині XVII ст. землі відмежовувались певному місту, то тепер, за визначенням історика Є. Овчаренка, “землі міст і сіл, які входили в склад полку і утворювали полкову округу складали так звану полкову землю” [197, с.98]. З цих полкових земель чимало було покинутих чи пустопорожніх, вони мали видаватись як помістя, платня за службу і в ніякому разі ці землі не можна було продавати. Так, старшинами Ізюмського полку були продані ґрунти з полкового фонду полковнику Л.І. Шидловському, за розслідуванням царських урядовців 1734 р. землю наказано повернути “понеже полковой земли старшинам продавать не надлежит” [244, №6578, с.331].

Розпоряджалася полковим фондом полкова адміністрація, відповідно старшинська рада. Старшини неодноразово обходили заборону продажу полкових земель. В 1707 р. старшини Харківського полку позичили у наказного полковника Л. Шидловського триста рублів на всілякі полкові потреби (утримання ратуші, артилерії, платня канцеляристам), а за те дали полковнику у “вечное владение” хутір Верещагин і ґрунти по р. Гнилиці з “полкової землі” [342, Оп.1, спр.27, арк.1 і зв., 2]. Під час межування 1712 р. до “полкової землі” прилучено с. Борки, на яке у володільця І. Захаржевського не було документів [263, с.593]. Вже 9 січня 1713 р. старшина, “все знатное и посполитое товарищество” Харківського полку “всім полком” позичили у полковника П. Куликовського двісті рублів, а за це “с доброй своей воли … про обиход на полковничей двор” віддали полковнику згадуване с. Борки [297, с.225]. Цікаво, що саме подальша історія з цими наділами полкової землі свідчить про непевність тодішнього володіння. Щойно Л. Шидловський втратив владу, чи помер П. Куликовський старшина намагалась забрати віддані їм землі назад, до полкового фонду [324, Оп.2, спр.27, арк.2; 297, с.226]. Мало того, старшина офіційно продавала полкові землі, використовуючи “позику”. У 1713 р. полковник П. Куликовський з старшинами продали з полкових земель с. Новий Салтів графу П. Апраксіну за три тисячі рублів, бо старшина ще з часу полковникування Ф. Шидловського заборгувала курському відкупнику Скорнякову 500 рублів, де ділись 2500 рублів, крім виданих позичальнику, “о том в Полковой ратуше неизвестно” [296, с.290]. Відомо, що полкову землю в Ізюмському полку купував полковник Л.І. Шидловський [263, с.634]. В Охтирському полку за “полкові землі” вважались і описні перехрестівські маєтності, якими теж торгували [345, Оп.2, спр.297, арк.74].

Отже, на поч. XVIII ст. оформлюється поняття “полкової землі” – всіх ґрунтів на території полку, пожалуваних за службу. Незважаючи на заборону купівлі-продажу цих земель, старшина здійснювала чималі торгівельні операції ними. Отже, купівля цих земель була як формою накопичення земельних багатств в старшин, так і способом збагачення цих же старшин. Це було нове явище порівняно з земельними відносинами другої половини XVII ст.

Зменшення займанщини сприяло і такій “нелеґальній” формі накопичення земельних ресурсів як насильне захоплення земель старшиною, особливо земель, що належали громадам без “купчих и крепостей”. Яскраві приклади цього процесу приводить “Відомість про землі 1749 р.”, де чимало даних стосуються першої третини XVIII ст. У Мереф’янській сотні Харківського полку полковник Г. Квітка захопив багато козацької землі, козаків “стеснив” [24, с.292], його син Роман “завладел насилием с мерефинских дач пахотного и непахотного поля и сенных покосов” довкола с. Свяченого [24, с.294]. Син полковника П. Куликовського Юрій біля с. Борок позахоплював козацькі землі “без всяких крепостей силно” [24, с.295]. Стосовно Харківського полку таких даних чимало [24, с.311, 314, 303, 298]. Такі приклади існували і у інших полках. Так, у 1725 р. в Охтирській полковій канцелярії старшинською радою розбиралися скарги “убогих обывателей” на сотника І. Парафієвського, що силоміць без “крепостных крепостей” позабирав у обивателів ґрунти та греблю [336, спр.13, арк.58]. Тобто, у першій третині XVIII ст. продовжувався процес захоплення козацьких земель старшиною.

Найголовнішою особливістю, що досить вирізняє процеси першої третини XVIII ст. була інтенсифікація “соціалізації” землеволодіння. Якщо наприкінці XVII ст. згадки про села і хутори старшини, неселені підданими, ще досить поодинокі і стосуються переважно володінь могутніх полковників, відносяться переважно до Сумського і Охтирського полків, то в першій третині XVIII ст. число володільських слобод зростає у кілька разів. Тобто під інтенсифікацією соціалізації землеволодіння слід розуміти те, що в першій третині XVIII ст. цінувались вже не скільки земельні володіння, а село чи хутір осаджені на них, відповідно піддане населення з певними соціальними відносинами з господарем землі. На оселення землі такого роду потрібен був дозвіл полкової адміністрації чи вищих інстанцій, відсутність такого дозволу могла спричинити повернення села до полкового відома. Поселення на “полковій землі”, що відбувалося під керівництвом певного старшини, у першій третині XVIII ст. вважалося його володінням, платнею за службу. У Мереф’янській та Золочівській сотнях Харківського полку кілька сіл “осадив” полковник Г. Квітка з синами [24, с.292, 311], мереф’янський сотник П. Бульський “на полковой мерефянской сотни” козацькій землі поселив с. Гузенку, валківський сотник П. Рубан “на полковой земле” поселив аж три села, люботинський сотник Г. Петровський на “полковій землі” збудував “скотный хутор” [24, с.294, 301, 302]. Крім цього, більшість сіл і хуторів осаджувалась на купленій чи пожалуваній землі. У першому переписі старшинських сіл 1713 р. “новопоселенных сел і деревень” в Азовській губернії, куди ввійшли дані про Харківський і Ізюмський полки, містяться дані, що у Харківському полку старшини, “вдови” і піп володіли 19 селами, 11 “деревнями” та 2 хуторами (всього 32 населеними пунктами), в Ізюмському полку старшини володіли 11 селами і 11 хуторами, ще 11 селами і хуторами володіли особи не пов’язані службою з Ізюмським полком [94, №1138, с.919–920] (див. Додаток М).

Наступний детальний перепис 1722 р., відомий лише стосовно Харківського полку, його дані свідчать про надзвичайне зростання кількості поміщицьких сіл і хуторів. Якщо 1713 р. відомо лише 32 таких поселення, то 1722 р. лише російські поміщики і волохи володіли 22 селами і хуторами, відповідно старшини і “старшинські вдови”, не рахуючи кутків у селах і володінь представників кліру, володіли 48 населеними пунктами, козаки мали 9 хуторів. Отже, без володінь кліру, це 79 поселення, себто кількість володільських поселень збільшилась більше ніж вдвічі порівняно з 1713 р. (Додаток Н). Якщо до уваги взяти і відомий перепис 1732 р., то кількість таких населених пунктів, не враховуючи володінь кліру та частин сіл і містечок, якими володіли поміщики, сягає 118 одиниць. Тобто, процес осадження старшинських сіл і слобід, що почався ще у другій половині XVII ст. помітно інтенсифікувався на початку XVIII ст., а на 30-ті рр. XVIII ст. – сягав значних розмірів.

Таким чином, у першій третині XVIII ст. відбувається продовження процесів накопичення старшиною земель, як і у другій половині XVII ст., але, разом з тим, відзначаються нові тенденції: зменшення ролі займанщини, а з цього зростання кількості операцій купівлі-продажу земель, роздроблення великих полковницьких латифундій, “поступка” землі громадою старшині, нарешті, явища захоплення козацької землі без “купчих и крепостей”. Крім того, визначальними для першої третини XVIII ст. були наявність полкового фонду – земельних ресурсів полку в розпорядженні старшин, якими старшини маніпулюють обходячи помісне право, що забороняло продавати у прикордонних областях жалувані землі, та процес інтенсивної “соціалізації” старшинського землеволодіння, виникнення великої кількості старшинських сіл і слобід. Таким чином, демократична за походженням слобідська старшина у першій третині XVIII ст., зосереджуючи в своїх руках земельні ресурси, стає “поміщиками”, володільцями сіл і хуторів. Спадковість старшинського уряду існувала разом з спадковістю володіння. Старшини слобідських полків поєднували службу з господарською діяльністю, зосереджували в своїх руках не лише управління, а і основи тодішнього матеріального життя.

5.2. Зміни в системі господарювання.

В першій третині XVIII ст. старшини все більше залежали від російських інстанцій, ця залежність мала економічне підґрунтя. Петро І і його наступники створювали добре реґульовану, абсолютистську державу, в якій державний апарат втручався у всі сфери суспільного життя. Так чи інакше створення могутнього державного механізму впливало і на господарську діяльність старшини, слід з’ясувати як це відбувалось. Однак для висвітлення цієї проблеми треба визначити основні тенденції в економічній діяльності старшини того часу.

В першій третині XVIII ст. продовжувалось зростання господарства старшини. Найприбутковішими галузями, якими охоче займалися старшини були млинарство і винокуріння, оскільки історія цих промислів надто добре висвітлена попередніми істориками, напевно не слід на них спинятися. Відзначимо лише те, що млини і винниці були практично у кожного заможного старшини, а “мірочники”, працівники в млинах, складали одну з категорій залежного від старшин і поміщиків населення. Поруч з виробництвом горілки старшини активно займалися її продажем – шинкуванням. У скарзі протопопа Лазаря на сотника Острогозького полку І.Л. Тев’яшова згадується, що сотник “вино курит на 6 котлов и шинковые дворы и на торгу ледники шинковые держит и шинкует” [96, №859, с.689]. За переписом м. Харкова 1732 р. 5 шинків мав полковник Г. Квітка, 3 – городничий Л. Голухович, 2 – сотник О. Квітка, 1 – підпрапорний І. Смородський [339, спр.22, арк.97 і зв., 98 і зв.]. Ці шинки здебільшого будувались на відкуп. Про розповсюдження шинкарства свідчить хоча б те, що у Охтирці з населенням 1500 чол. в 1732 р. було 11 шинків. Старшини займались і іншими сільськогосподарськими промислами: пасічництвом, пивоварінням, розведенням худоби. У старшинському господарстві існували, хоча і поодиноко, скляні заводи (“гути”), заводи по виробництву дьогтю (“смольчуга”) тощо.

Старшинське господарство того часу реконструювати порівняно не важко за наявності переписів сіл, тестаментів окремих старшин. Так, за заповітом полкового судді Д. Данилевського 1716 р., в його володінні в м. Андріївці: дім, млини, гута, винниця, пасіка, худоба, як видно, один з основних прибутків судді продаж горілки, бо вдома зберігалось 17 горілчаних куф [82, с.294–296]. Взагалі старшинське господарство не зосереджувалось в одному місці, одному дворі. Володіння старшини розкидані. Тестамент В. Ковалевського 1732 р. свідчить, що у обозного Харківського полку було у м. Вільшані чимало “дворів”, на кожному з яких велося господарство, загалом же це були – млини, винниця, броварня, “шинковый ледник” на вільшанському ринку, хутір з пасікою, “анбары мельничные”, кілька сіл у “вільшанських дачах” [345, Оп.2, спр.196, арк.18 і зв., 19].

Дуже мало згадок існує про землеробство в старшинських маєтностях. За переписом 1722 р. детальний огляд посівів і врожайності відзначено лише у маєтностях росіян і “волохів”. Оскільки ці маєтності купувались чи успадковувались у старшини, то і старшини мали подібне господарство. В маєтностях кн. Я.М. Крапоткіна в селах Бабаях і Довжику в 1722 р. були млини, винниця, броварня, “скотний двор”. Та поруч з цим, у маєтностях вирощувалось: жито (42 чверті), пшениця (14 чвертей), гречка – 10, ячмінь – 4, просо – 6 чвертей [24, с.197; 339, спр.12, арк.99]. Якщо в другій половині XVII ст. більшість земель стояла “впусте”, то розповсюдження землеробства свідчить про освоєння земельних угідь Слобожанщини. Таким чином, у першій третині XVIII ст. продовжувався розвиток старшинських промислів і старшинського господарства.

Козацькі старшини слобідських полків нагромаджували свої капітали і незаконними способами. По-перше – це розкрадання “описних маєтностей” заарештованих старшин, які знаходились під владою держави. У Охтирському полку старшини взяли під свій контроль промисли, що належали І. Перехрестову, розпоряджались його маєтностями [89, №54, с.31; 254, с.36; 93, №659, с.232; 91, №1202, с.1311; 295, с.47]. Розкрадені були і маєтки Ф.В. Шидловського, заарештованого в 1711 р., на що вже через кілька місяців скаржився молдавський князь Д. Кантемір [300, с.171]. Нарешті, старшина Ізюмського полку забрала і не повертала гроші та маєтності судді Д. Данилевського, використовуючи їх на свій розсуд [82, с.293; 256, с.65; 344, спр.373, арк.28, 75 тощо]. По-друге: старшина, розпоряджаючись митами і податками, свавільно обкладала грошовим збором млини і шинки козаків, зокрема про це відомо по скаргах на сотника І.Л. Тев’яшова [96, №859, с.689–690], на ізюмського полковника Т. Горяїстова [256, с.65]. За цими ж скаргами видно і третє незаконне джерело прибутку – хабарі, відкупи козаків від посилок і служби, хоча за відкуп часто правила і земля, продукти, худоба, нерухомість. Справа про зловживання полковника Т. Горяїстова в Ізюмському полку 1723 р. показує методи збагачення старшини – привласнення митних і перевізних зборів, накладення податку на млини (з млинового колеса по рублю), крім того, за згодою старшини всяке полкове містечко везло полковнику горілку, сало м’ясо, нарешті полковник привласнив частину майна судді Д. Данилевського і експлуатував козаків [256, с.65]. Сотник Охтирського полку Гречка брав хабарі, пропускаючи “ватажників”-рибалок промишляти на Запоріжжя [174, с.79]. Себто, зловживання владою, хабарництво, тодішня податкова система приносили значні прибутки старшинам слобідських полків.

Процеси першої третини XVIII ст. мали особливість – втягнення старшинського господарства у систему державної російської економіки. Під час правління імператора Петра І і його наступників Російська держава переживала ряд змін, найістотнішими з яких були: впорядкування фіскальної системи, виникнення реґулярного війська, на яке працювали державні і напівдержавні економічні структури. Даний процес “модернізації” (чи вестернізації) Росії бодай опосередковано зачепив і слобідсько-українську козацьку старшину. Характерною рисою даного типу вестернізації було створення реґулярного війська і бюрократизація управління, спроби державного диктату над усіма сферами діяльності. Наприкінці XVII – на поч. XVIII ст. спостерігалась нова тенденція в господарській діяльності старшини – діяльність пов’язана з постачанням російської армії. Вже під час Кримських походів 1687, 1689 рр. слобідські полки постачали російське військо сіном [191, с.259]. Однак таке постачання було швидше обов’язком. На початку XVIII ст. постачання російської армії стало прибутковою справою. У другому десятилітті XVIII ст. старшини Ізюмського полку продавали фураж до російської армії через П.М. Апраксіна. “Фуражна сума”, сума заборгованості уряду за фураж старшинам складала 3400 рублів, з них граф П. Апраксін 1000 взяв у борг, замість якого надав судді Д. Данилевському с. Бурлук [347, спр.4, арк.1 і зв.]. Особливо вигідною справою для старшин  став продаж селітри, основної складової для виробництва пороху, російській казні. В 1703 р. згадуються великі селітряні заводи ізюмського полковника Ф. Шилова, на яких працювали наймані робітники [337, спр.1, арк.4, 5]. В 1704 р. Ф. Шидловському віддані всі заводи заарештованого охтирського полковника І. Перехрестова, де окрім селітри виробляється “смольчуг”, що Шидловський продавав за кордон через Архангельський порт [89, №54, с.32]. Скарги іноземця Стельса та миргордського полковника Д. Апостола свідчать про величезні торгівельні операції Ф.В. Шидловського з селітрою [91, №169, с.135; 92, №931, с.935].

Монополія держави на купівлю селітри, державне сприяння і дотації на її виробництво призвели до виникнення в другому десятилітті XVIII ст. низки старшинських “кампаній” у слобідських полках. В 1713 р. старшини Охтирського полку, на базі описних перехрестівських маєтностей, розгорнули широке селітряне виробництво. На одному заводі сотника І. Гадяцького у 1713 р. виварено 16,2 тони селітри [246, с.131; 163, с.172]. В 1714 р. селітряні заводи полковника Ф. Осипова, О. Лесевицького, сотника І. Гадяцького були в м. Городному, під с. Пархомівкою, в м. Колонтаєві Охтирського полку [93, №659, с.531]. В 1716 р. прохання про відкриття селітряних заводів подали полковник Ізюмського полку М. Донець-Захаржевський зі своїм сватом Д. Данилевським [333, Оп.2, спр.1], ціла “кампанія” старшин Харківського полку (полковник Г. Квітка, обозний В. Ковалевський, сотник І. Черняк, писар Ф. Кузьмич) [291, с.22; 236, с.85]. В 30-х рр. XVIII ст. виварюванням селітри займалися сумські старшини Кондратьєви [163, с.185]. На 30-ті рр. XVIII ст. у слобідських старшин було 7 селітряних заводів. Отже, розвиток старшинських селітряних кампаній першої третини XVIII ст. дає змогу стверджувати, що старшинське господарство починало втягуватись у систему російського державного господарства. Зацікавлена у прибутку слобідська старшина ставала залежною від монополіста-покупця – державної казни Росії.

Утягнення старшини у систему державного господарства Росії відбувалося і через участь старшини у російських державних програмах, через взаємостосунки з мануфактурними підприємцями. У Сумському полку, зокрема, це пов’язано з суперечками довкола каризьких сіл. У 1719 р. на землях путивльських поміщиків службовець, придворний І. Дубровський заснував мануфактуру. У 1720–1722 рр. цей підприємець захопив усі землі Каризької сотні, при цьому “выборным козакам и подпомощникам службу служить и полковых интересов исполнять не велел”, а місцевого сотника І. Кохановського взагалі вигнав геть [101, с.41]. На землях сотні І. Дубровський завів доволі потужне допоміжне господарство, без якого не обходилося тоді жодне мануфактурне підприємство. Російська влада нічим не допомогла старшинам. Повернення “каризьких сіл” стало болісним питанням для сумської полкової адміністрації. В цьому разі старшини звичайно сприймали неґативно “мануфактуру”.

Державний контроль за торгівлею сіллю також неґативно позначився на господарстві старшини, бахмутський соляний промисел віддано російським урядовцям, на слобідські полки накладено тяжкий соляний податок. Старшинам 31.І. 1721 р. наказано купувати лише бахмутську і співаківську сіль по цінам продиктованим державою, за непослух уряд загрожував каторгою і конфіскацією майна [241, №3724, с.349–350]. Державні заходи сприяння мануфактурам і монополізація окремих галузей торгівлі болісно вдарили по старшинській компетенції і господарству. Дещо легше старшина Охтирського полку зреаґувала на запровадження у Охтирці у 1718 р. тютюнової мануфактури. Будівництвом і устаткуванням цієї мануфактури займалися охтирські старшини разом з полковником М. Осиповим [267, с.328–329]. І, хоча впродовж 20-х рр. XVIII ст. мануфактурою керували іноземці, а на допоміжне господарство підприємству віддані описні перехрестівські маєтності, охтирські старшини взяли участь у справах мануфактури, а у 1733 р. тютюновий завод взагалі віддано на утримання полку [244, №6371,   с.83].

Брала участь старшина слобідських полків і у програмі розширення поголів’я овець (відповідно збільшення числа вовни і шерсті для потреб війська), але про це існує мало даних. Відомо, що у 1723 р. у Бєлгородській губернії поміщикам, що мали маєтності у слобідських полках, кн. Меншикову, фельдмаршалу Шереметєву, гр. Головкіну, П.А. Апраксіну, М. Голіцину, П. Шафірову роздано   4575 овець [246, с.148]. У 1723 р.  по  наказу царя у Сумський полк віддано 100 овець на утримання полковому судді В. Савичу [178, с.219]. У тому ж 1723 р. старшинам Харківського полку царськими урядовцями віддано на утримання 960 овець [267, с.227]. Державне вівчарство не розповсюдилось в слобідських полках, частково було збитковим, про що свідчать дані про зменшення кількості наданих овець у старшин Охтирського полку [267, с.228]. Таким чином, у першій третині XVIII ст. старшина втягувалась у державні економічні програми Росії, старшинське господарство ставало часткою державного механізму по забезпеченню російської армії. Такі речі були часткового вигідні старшинам, вони були зацікавлені у отриманні прибутку і субсидій, стаючи і економічно залежними від російського уряду.

Отже, перша третина XVIII ст. характеризувалась зростанням економічної активності старшини, втягненням її господарства до системи державного господарювання Росії, що збільшувало старшинську залежність від центральних установ, змушувало поступатись політичними принципами задля економічних пільг.

5.3. Стосунки старшинського прошарку з іншими соціальними групами.

Якщо в другій половині XVII ст. соціальний поділ був не чітким, то у першій третині XVIII ст. в слобідських полках, як і на Гетьманщині, починає оформлюватись станова організація суспільства. У середині кожного протостану, тобто великих соціальних груп традиційної спільноти які мали частину ознак певного стану, але не мали чітких станових меж розподілення на велику кількість груп і стратів. Серед козацтва і селянства, існувало значне розшарування, відбувалися переходи з одного стану в інший. Прошарок козацької старшини, що корпоратизувався, був чи не найстійкішою з соціальних груп. У зв’язку з цим, існує питання про взаємостосунки цього прошарку з іншими соціальними групами. Саме під час розгляду цього питання важко не зачепити проблему взаємостосунків землеволодільців старшин і підданого населення. Саме ці соціальні процеси були характерною рисою перетворення козацької старшини в стан поміщиків-землеволодільців.

Зміни у соціальній структурі слобідських полків пов’язані з кількома вагомими реформами російського уряду. Вже наприкінці XVII ст. в Гетьманщині і на Слобідській Україні склалася ситуація, що збідніле козацтво участі в походах не брало, а утримувало і направляло на службу більш заможних козаків – компанійців [103, с.415]. У 1699–1700 рр. таке явище було узаконене у слобідських полках реформою-переписом під керівництвом бєлгородського воєводи Я.Ф. Долгорукова. Про ціль і наслідки цієї реформи свідчать жалувані грамоти 1700 р. у Сумський і Харківський полки. Мета реформи – впорядкувати козацьку військову службу в слобідських полках, запровадити певну кількість військових – “компут”, вдосконалити забезпечення козацького війська. Наслідком реформи стало те, що у слобідських полках козацький “служилий” загал розподілився на дві категорії: вибраних “конной службы козаков”, компанійців, що “несли” військовий обов’язок і “подмогу”, підпомічників, що мали споряджати і “помагать в службе конным выборным козакам” [239, №1771, с.16; 263, с.495]. З пізнішого документа відомо, що підпомічники забезпечували армійські полки провіантом і фуражем, використовувались на допоміжних роботах [24, с.201]. Чіткої станової межі між компанійцями і підпомічниками не існувало, підпомічники, якщо “хто из служащих козаков конпанейцев оскудеет или сомрет”, призначаються у виборні, “дабы указаний козацкій конпут непременно содержался в целости” [24, с.201; 301, с.221]. Наступним кроком по впорядкуванню соціальної структури слобідських полків стала реформа 1706–1708 рр., коли в містах, де переважало козацьке населення, скасовано воєводську адміністрацію, відповідно до цього міщан і “великоруських служилих людей”, що підпорядковувались воєводі, переведено до відома полковника [207, с.427, 453, 521]. У свою чергу ці соціальні групи були також розподілені на компанійців і підпомічників. Таким чином, в результаті соціально-військових реформ царського уряду двома основними соціальними  групами козацтва у слобідських полках ставали компанійці і підпомічники, керування цими групами передавалось до рук старшини. Але компанійці і підпомічники – неоднорідні соціальні прошарки, розглядати тих і тих як однорідну масу, чи говорити про козацтво як окремий стан помилково, інші соціальні групи населення зберігались і у козацькому загалі.

Як і у другій половині XVII ст. у XVIII ст. зберігався тісний зв’язок козацької старшини з кліром, мало того, у першій третині XVIII ст. він набував нових форм. Вже ономастика прізвищ Попов, Протопопов, що трапляються серед старшини XVIII ст., свідчить про вихідців з кліру в старшинському середовищі. Тобто відбувалося не лише отримання відставною старшиною духовного сану, як у другій половині XVII ст., а і перехід осіб “духовного походження” на службу в слобідські полки. В першій третині XVIII ст. до нижчих старшинських чинів – “підпрапорних” відкрито доступ дітям заможних священиків. Існує кілька свідчень про таких старшин у Харківському полку. Так, син вільшанського протопопа С. Зашаловського, 1722 р. згадується як дячок вільшанської церкви [339, спр.12, арк.290], а 1732 р. став “підпрапорним” [339, спр.22, арк.1129]. Син мереф’янського попа К. Глинського – Григорій також став “підпрапорним” у Харківському полку [24, с.296]. Представники кліру наближались до старшин і своїми маєтками, і господарською діяльністю, соціальним статусом. Між обома групами існували жваві зв’язки.

Найближчою соціальною групою для старшин були козаки-компанійці. З початку XVIII ст. ця група мала змогу стати економічно міцнішою, експлуатуючи підпомічників. Заможні компанійці, за вислугу, мали змогу поповнювати старшинські ряди, стаючи “підпрапорними” [330, спр.8, арк.67; 24, с.278, 281, 293]. Через велику кількість старшини без певних обов’язків, траплялось, що представників козацької старшини переводили до компанійців. Так, 1729 р. в Ізюмському полку було 6 сотників, котрим “велено по указу быть в козаках” [330, спр.8, арк.182 зв.]. Військова служба у компанійцях стала одним із засобів досягнення старшинського уряду. Однак компанійці – група надзвичайно неоднорідна за майновим станом, в Охтирському полку 1726 р. у підпомічники їм надавались по “пожиткам” “мочнейшим” по 2–4 підпомічника, а “худшим” –  5–8 підпомічників [24, с.201], існувало і те, що окремі компанійці підпомічників не мали, а служили зі “своих грунтов” [301, с.227]. Отже, компанійці – близька до старшин соціальна група, за слабкого соціального поділу – джерело поповнення старшинських кадрів. У першій третині XVIII ст. зберігалася “черкаська обикність” слабкого соціального поділу, переходу заможного козацтва у старшини і доволі міцні взаємозв’язки козацької старшини з кліром. Разом з тим, вихідці з цих соціальних груп одразу не займали службові посади, як це було у другій половині XVII ст., а отримують спочатку чин “підпрапорних”, утворювали своєрідну нішу в середовищі старшини.

Дуже неоднорідні стосунки склалися у козацької старшини з тією соціальною групою, що до реформи 1706 р. носила назву “міщан” і мала свою управлінську структуру. Козацький лад був більш прийнятним для міщан, бо давав низку пільг, тому міщани охоче записувались до козацьких реєстрів. За реформою 1700 р., зокрема у Харкові, у компанійці записували “козаков и мещан” [239, №1771, с.16]. Але згадки про існування “міщан” трапляються раз у раз у першій третині XVIII ст. У 1715 р. на “городовой службы мещан” 116 чол. натрапляємо в Охтирському полку; у 1722 р. – міщан, купецьких людей 78 чол. та 63 “городовых услужников” в тому ж полку [330, спр.8, арк.178 зв.]. В 1726 р. в Охтирському полку знову згадуються міщани [301, с.227]. Перепис Харкова 1732 р. фіксує “цехових” [339, спр.22, арк.80–96] тощо. У полковій адміністрації слобідських полків існують цілі підрозділи, що займалися справами “міщанськими”, маємо на увазі, хоча б митницю, що слідкувала за сплатою мита і цінами на ринку. Отже, твердження С. Черкасової про “фактичне скасування міщанства як соціальної групи” [309, с.10] треба сприймати надто обережно, відсутність цієї соціальної групи у переписах не означає взагалі про фактичну відсутність цього прошарку чи підстав для його відтворення, що відбулося у 60-ті рр. XVIII ст. Після занесення цієї групи до козацьких компутів, козацька адміністрація мала слідкувати і за суто міщанськими справами: благоустроєм містечок, ринками, торжками, базарами. Можемо стверджувати, що представники цієї групи, найбільш заможні і освічені, також поповнювали ряди козацької старшини, що відала “гражданскими делами”, яскравий приклад цьому посада городничого у слобідських полках цього часу, чи скажімо посада сотника, що відав відкупом – В. Капніста в Ізюмському полку [297, с.32] тощо. Себто, незважаючи на нечітку відокремленість міста і села того часу, існувала група міських жителів не відокремлених у реєстрах, але з своїми інтересами. У першій третині XVIII ст. козацька старшина була пов’язана з цим “протоміщанством” доволі міцними зв’язками, бо чимало старшин жило у містах і було взаємопов’язаним з місцевим купецтвом і цеховими, здаючи їм в оренду двори, як це робив у 1732 р. харківський полковник Г. Квітка [339, спр.22, арк.96].

Найістотнішим питанням соціальної історії початку XVIII ст. є питання стосунків старшини з “підданими”, селянством. Розширення привілеїв старшини, збільшення економічного потенціалу старшинського господарства, в свою чергу, збільшувало залежність підданих груп і прошарків. В першій третині XVIII ст. зростає роль службового підданства.

Найперша форма підданства, безпосередньо частина козаків –“підпомічники”, віддані для “вспоможения” старшини після реформи 1699–1700 р. Кількість підпомічників, що призначались компанійцям і старшинам, не була визначеною, підмогу наказувалось надавати “смотря по человеку, по их черкаскому обыкновению” [263, с.495]. Тобто підпомічництво ще до 1700 р. було звичаєм, часткою “обикності”. До підпомічницького загалу віднесено убогих козаків, міщан і навіть “поспольство” – неслужиле населення. В скарзі на полковника П. Куликовського у 1712 р. старшина Харківського полку зазначала, що полковники для домової роботи мали підданих з маєтностей, а обозний, суддя, осавул, писар і городничий “для вспоможения в службе и для употребления домовой роботы” використовували по 15 чоловік, сотники по 10 підпомічників [239, №2585, с.866], тобто старшини визначали число підмоги. Вже Охтирський компут 1726 р. дає число підпомічників старшин дуже розпливчато: “по заслугам иным по 20, а иным по 10 і по 6 человек” [24, с.201]. Безпосередньо визначались і обов’язки цих підпомічників: підвезення старшинам сіна і дров, а під час походу підпомічники були погоничами на старшинських візках [24, с.201]. В скарзі 1712 р. зазначалось, що служилі “для вспоможения” використовувались для “домашней работы” [239, №2585, с.866]. Вже у 30-ті рр. XVIII ст. число підпомічників у старшини зросло. У 1732 р. на 16 чоловік підпрапорних у Сумському полку давалось 96 дворів і 347 “душ” підмоги, в Ізюмському на 7 чол. підпрапорних – 33 двори, 87 “душ” [25, №43, с.158]. Конкретно визначити розподіл підпомічників старшинам неможливо, але напевно підпомічництво старшині було однією з форм підданства, яке вважалося родом служби. На підпомічницький загал не слід дивитись як на однорідну масу. Окремі козацькі підпомічники за переписом 1732 р. мали наймитів, а в їх дворах жили “сусіди” [339, спр.22, арк.20 зв., 99]. Отже, підпомічництво, офіційне надання старшинам “для вспоможения” та домашніх робіт певної кількості підпомічників, було формою службової експлуатації старшиною “служилого” населення.

Форма експлуатації підпомічників безпосередньо була породжена реформою 1699–1700 р., мала цікавий ракурс – надання полковою адміністрацією цілих сіл, в “курінь”, “для вспоможения” окремим старшинам. Населення цих сіл вважалось “курінчиками” і мусило виконувати службу, працюючи на утримання старшини. В 1707–1709 рр. в переписах Ізюмського полку згадується 219 “курінчиків” “сотницких войсковых и дворовых”, в наступному переписі “курінчиків” 280, у них 14 курінних отаманів (напевно 14 сіл віддано в “курінь”) [330, спр.8, арк.181 зв., 182], наступні переписи свідчать про зменшення курінчиків в Ізюмському полку 1726 р. до 180 чоловік, хоча у 1729 р. в Ізюмському полку 234 “старшинских и сотенных вспомогателей” [330, спр.8, арк.182 зв.], що складало близько 5% населення полку. Згадки про “курінчиків”, населення сіл, що надається старшинам для походу, відомі у Харківському полку під час полковництва Л.І. Шидловського (1707–1712 рр.), “а се куренчики наперед сего  не у кого  не бывали”, як зазначали старшини [333, Оп.2, спр.25, арк.4]. В “курінчики” надавались села, населені “вольными черкасы”. В 1714 р. такими “курінчиковими селами” були: с. Лозове у судді С. Квітки (бл. 105 дворів), с. Сінолицівка (бл. 50 дворів) у полкового писаря Р. Романовського, с. Верещаківка (27 дворів) у городничого Т. Голуховича і с. Борки (бл. 100 дворів) у вдови С. Куликовської, с. Одринка (бл. 100 дворів) в угольчанського сотника; колишній мереф’янський сотник Г. Колосовський володів с. Утівка (бл. 50 дворів), “підпрапорний” С. Левандовський с. Пісочне (бл. 50 дв.), колишній перекопський сотник І. Андрієвич с. Ков’яги (бл. 100 дв.) [333, Оп.2, спр.25, арк.7]. Впадає в око, що “курінчиками” користувались і особи, які по ідеї козацької служби не несли: вдова С. Куликовська чи два колишніх сотники. Окрім того, цікаве свідчення харківського городничого Голуховича, що “курінчики” “наперед сего” служили полкову службу, а від роздачі “содержатся в подданстве” [333, Оп.2, спр.25, арк.4, 8].

Існували “курінчики” як група у Харківському полку в 20-х рр. XVIII ст. [12, с.95]. В Охтирському компуті 1726 р. також знаходиться ряд вказівок про віддачу сіл в “курінь” за універсалами охтирського полковника Ф. Осипова, який сам мав “курінчиків” у Харківському полку (с. Коротич) [300, с.199]. Старшинам Охтирського полку в “курінчики” віддано с. Бакирівка – судді М. Боярському, с. Любівка – обозному, с. Млинки – полковому писарю, с. Деревки біля м. Котельви – віддано на “курінчики” полковнику, ними розпоряджався Ф. Осипов, а після нього наступний полковник О. Лесевицький [301, c.225–226]. Таким чином, у першій третині XVIII ст. виникає особлива форма підданства, пов’язана з підпомічництвом – “курінчики”, така ж форма підданства старшині характерна і для Гетьманщини.

В переписах першої третини XVIII ст. наявні і інші форми служби-підданства як “осавульці” – “прислужники” старшин для посилок, кількість їх коливається у межах кількох десятків.

Таким чином, соціальні зміни у слобідських полках поч. XVIII ст., офіційне затвердження розряду підпомічників, що мали споряджати і утримувати військових і старшину, сприяли новій формі експлуатації – службовій експлуатації підпомічників у вигляді “подмоги”, “курінчиків”, що працюють на начальника “в похід”. Тобто, розширюються форми поневолення старшиною вільного служилого населення. Експлуатація служилого населення відбувається за козацьким звичаєм, тобто була наслідком передусім внутрішніх процесів, що відбувались у слобідських полках, прямим продовженням використання праці козаків старшинами, про що існують згадки у другій половині XVII ст.

З другого боку, надто істотною є та риса, що для тодішнього населення слобідських полків безпосереднім експлуататором ставала система російського управління, яка немов давала негласний дозвіл старшині на використання праці служилого населення, збільшуючи вимоги і навантаження на козацтво. Саме тому слід стверджувати, що соціальні процеси у слобідських полках, як і на Гетьманщині не без приниження ролі внутрішніх чинників оформлення станової спільноти мали потужні зовнішні чинники, що виявлялись як у вестернізованих спробах російського уряду створити добре керовану державу, так і поступовій втраті прикордонного значення – основної підстави для обґрунтування традиційних цінностей і вольностей й стабілізації демографічної ситуації.

Використання праці “підпомічників” старшиною для власного збагачення лише один бік соціальних відносин у слобідських полках. Поруч з цим, відбувався зростаючий процес використання праці підданих. Зростання числа підданих в першій третині XVIII ст. у свою чергу посилювало економічно і соціально володільців-старшин. Низка праць з соціально-економічної історії реґіону дещо перекручено подають цей бік соціальних відносин. На думку З. Звєздіна, старшини грабували і визискували місцеве населення, перетворювали підданих на кріпосних [115, c.203]. Хоча, з цим важко погодитись, бо про яке кріпосне право в старшинських маєтностях може йти мова за існування особистої свободи підданих протягом другої половини XVII -  першої третини XVIII ст. К. Стецюк відзначає також про “систему насильства”, перенесену старшинами з Правобережжя [272, с.50], але більшість “підданських” слобід утворилась без “насильства”. Тобто, низка питань про формування прошарку підданих залишаються нерозкритими.

Отже, оселення “вільних черкас” на старшинських землях відбувалося за згодою полкової адміністрації слобідського полку чи російського уряду. Основною урядовою вимогою до переселенців було те, щоб це були “неслуживі черкаси”, тобто поселенці не несли до цього компанійського чи підпомічницького обов’язку. У 1713 р. старшина Ізюмського полку так характеризувала своїх підданих: “вольные неслужилые из разных черкаских полков и городов сходцы” [94, №1139, с.920]. Основною офіційною підставою для оселення підданих в проханнях старшини була охорона їх млинів і хуторів від татар і розбійників. Так, у 1705 р. писар Ізюмського полку Ю. Сошальський відзначав у своїй чолобитній, що збудував для скотарства хутір на р. Жеребці, “а сохранять тот хутор от татар некому”, щоб йому дозволили поселити там кілька сімей [297, с.239–240]. Сотник Харківського полку С. Смородський у 1715 р. “бив чолом” у Харківській полковій ратуші про те, що має на р. Березовій млин, ґрунти та сіножаті, але до того млина “за запорожскими разбойническими людьми невозможно проездить”, щоб дозволили йому для “свободного проезду” поселити хутір “неслужилых вольных черкас несколько дворов” [324, Оп.2, спр.127, арк.5]. Таким чином, офіційно старшини оселяли на своїх землях “неслужилих черкас” для цілком службових цілей “вспоможения” та охорони маєтностей, безпеки реґіону. Водночас, незважаючи на те, що офіційно мають селити неслужилих, старшини, використовуючи підпомічницьку працю, переводять козаків і підпомічників у підданство.

Саме у першій третині XVIII ст. компанійці і підпомічники часто покидали службу і переходили у підданство до старшинських маєтностей. Золочівський сотник Р. Квітка у 20-х рр. XVIII ст. поселив с. Одноробівку і “в то село золочевской сотни от козачьей службы презвал немалое число” [24, с.311]. Козацька і підпомічницька служба саме в першій третині XVIII ст. ставали надто обтяжливими. Реформа 1700 р., нові вимоги до компанійців, добре споряджатись “конно и ружейно” потребували значних витрат, компанійці і підпомічники несли значні матеріальні збитки. Так, під час посилок у фортецю Св. Хреста 1726 р., сам командуючий слобідськими полками М. Голіцин зазначав, що якщо “компанійців” висилати в похід такими темпами, як вимагає уряд, то підпомічники за рік цілком розоряться [254, с.383]. Ще більшим тягарем для козаків була сама служба, в першій третині XVIII ст. компанійці і підпомічники змушені були нести її далеко від домівки, козаків використовували переважно на допоміжних, будівельних роботах. У 1700–1702 рр. компанійців з слобідських полків посилали у Прибалтику, попри грабунки, якими вони там уславились, за вересень 1701 р. в Прибалтиці вбито і поранено 12 слобідських козаків [171, с.73, 79, 80, 83]. У 1719–1723 рр. слобідських козаків використовували на будівництві Ладозького каналу, в 1721 р. лише з Охтирського полку на канальних роботах померло 260 козаків [12, с.117]. В 1723 р. слобожан використовували в охороні степів біля м. Царицина, будівництві будар у м. Ізюмі, посилках по 1000 компанійців щорічно до фортеці Св. Хреста [176, с.110]. Не беремо до уваги численні “локальні” обов’язки: будівництво і ремонт фортець, боротьба з булавінцями 1708 р., прибічниками Орлика 1711–1720-х рр., бахмутську соляну повинність. Найкраще ставлення до похідного життя, до  війни висловлено у приказці зі збірника К. Зіновіїва кінця XVII – поч. XVIII ст.: “на войну идучи по чужую голову и свою неси” [116, с.236].  Отже, у першій третині XVIII ст. зі зростанням вимог царського уряду до слобідських козаків зростала і кількість осіб, що уникали військових обов’язків, переходячи у підданство. Піддані не були зобов’язаними відбувати службу в далеких “посилках”. Єдиним видом їх служби був відробіток на пана.

Крім згаданого способу оселення нових хуторів існувало і так зване “пожалування”, коли царським урядом окремій особі, переважно не вихідцю з старшини, жалувалось ціле село чи містечко, незважаючи на те, що там мешкали служилі. Така практика особливо розповсюджувалась у Охтирському полку, 1712 р. сл. Радомля пожалувана вихресту П. Яценку [336, спр.2, арк.2], м. Мурафа – волоському полковнику В. Танському [301, с.226], 1721 р. с. Тростянець – царському духівнику Т. Надаржинському [295, с.70] тощо. Окремі старшини прохали уряд закріпити їх села для “вспоможения” як власницькі, зокрема відоме таке прохання городничого Харківського полку Т. Голуховича стосовно с. Верещаківки [333, Оп.2, спр.25, арк.1–2]. Система пожалувань значно поступалась системі старшинських сіл і хуторів, приклади такого переведення вільного населення у підданство поодинокі.

Царський уряд вже з кінця XVII ст.був неабияк зацікавленим у збереженні, а то і збільшенні числа служилих. У зв’язку з чим 1723 р. Петро І видав указ, згідно з яким козаки, обернені на підданих, могли повернутись до попереднього стану. А оскільки у слобідських полках існувала чимала кількість таких “переведенців”, то у 20–30-х рр. XVIII ст. піддані з “володільських” маєтностей, що до “послушенства” відбували козацьку службу, повертались, не без сприяння полкової адміністрації, до “компанійства і підпомічництва”. Оскільки більшість “пожалуваних” сіл належала чужинцям, що отримали їх у 1710–1713 рр., козацька старшина була зацікавленою у переведенні населення цих сіл до свого відома. Так, у 1713 р. переведені у підданство “полкової служби” козаки с. Ков’яги Харківського полку прохали полковника П. Куликовського повернути їх до попереднього стану і вивести з підданства щойно усунутого полковника Л.І. Шидловського [300, с.217]. Майже силоміць полкова адміністрація Ізюмського полку у 1713–1718 рр. повернула до свого відома с. Малинівку, віддану у підданство до розжалуваного на той час Ф.В. Шидловського і Чугуївського коменданта Г. Шидловського [337, спр.29, арк.4], підданих заарештованого 1716 р. судді Д. Данилевського [347, спр.4, арк.2], графині Шереметєвої [337, спр.34, арк.2] тощо. Відповідні дії старшина намагалась використовувати і щодо забраних з служби мешканців Каризької сотні Сумського полку, яких підприємець І. Дубровський використовував як підданих [330, спр.8,  арк.150]. Повернення до козацької служби було характерним процесом для мешканців сіл наданих волохам у 1712–1713 рр.: у Сумському – м. Піна, с. Злодіївка [315, с.282] і у Охтирському полках – м. Мурафа [301, с.226]. Брак служилої людності змушував уряд і полкові адміністрації поповнювати “службу” таким чином. Окрім цього, зростання експлуатації у цих маєтностях, козацькі пільги підштовхували самих мешканців сіл повертатись у козацтво як в с. Ков’яги, м. Піні, с. Злодіївці тощо. Процес “шукання козаччини” – характерний для Гетьманщини, дуже яскраво виявлявся і на Слобідській Україні.

Переходу з компанійської і підпомічницької служби у піддані сприяла і система пільг, невеликі повинності у старшинських селах. За відпискою 1713 р. ізюмська старшина зазначала, що в її селах і хуторах “піддані” переважно наймані робітники, а працюють “с найму”, “а податей с тех черкас не берут и без награждения мало на них работают” [94, №1139, с.920]. Відомо, що, осаджуючи на своїй землі село чи хутір, поміщик, закликаючи переселенців, давав пільги на 4 роки, за ці роки не стягувалось чиншу, підданий нічого не відробляв на державця. Заздалегідь з поселенцями узгоджувалось, що вони будуть робити, коли закінчаться “льготы”. Так, у слобідці Григорошковій князя С. Юсупова (Сумський полк) після “сроку” поселенці мали платити чинш по рублю з “плеца” [24, с.266], в слобідці Дованці сотника Краснокутського (Ізюмський полк) після пільгових років, піддані зобов’язувались працювати 2 дні на тиждень [24, с.254]. Дані перепису 1732 р. свідчать, що у слобідських полках практикувалось оселення на “слободу” з пільгами на кілька років.

Розмір повинностей підданих у слобідських полках був різним. Соціально-економічні процеси у Сумському і Охтирському полках йшли прискореніше ніж у Харківському, Ізюмському та Острогозькому, через менший фонд вільних земель і розповсюдження купівлі і захвату вже у другій половині XVII ст. у цих полках існувало чимало підданських сіл на землі старшин. Отже, у західних полках Слобідської України розмір відробітку був значно вищим, ніж у Харківському і Ізюмському. В середньому, звичайно, він становив 2 дні на тиждень, але траплялось, що сягав і 3 – 4 дні [24, с.227, 228, 229, 230–231, 235, 238, 259, 262, 264, 265, 267, 269, 270], а подекуди, як в селах В. Савича чи Г. Кондратьєвої, піддані працювали щодня, крім свят [24, с.267, 273]. Цьому сприяла близькість до Гетьманщини, де соціальні процеси розвивались дуже стрімко. Тобто підходити до твердження істориків про залежність слобідських полків від соціального життя Росії треба досить обережно, зважаючи факт більшого відробітку у полках близьких саме до Гетьманщини. Мало того, не рідко володільцями сіл, де панував більший відробіток, були старшини з Гетьманщини, які отримали маєтності родичаючись з слобідськими родинами, як бунчуковий товариш І. Чарниш, вдова У. Гамалія, сотник В. Савич [24, с.265, 267]. В Харківському і Ізюмському полках відробіток найчастіше не перевищував 2-х днів на тиждень, подекуди піддані лише сплачували чинш, працювали 1 день, або лише по “востребованию”.

Якими були основні роботи підданих? Уже у грамоті Ю. Сошальському 1706 р. царський уряд зазначав, щоб поселені на його землях “пашню пахали, сено косили и всякую работу работали” [297, с.241]. Детальніше відробіток підданих характеризує справа про росіян у Харківському полку 1714 р., яких старшина використовувала як підданих, не записавши у козаки: “дрова возят на двор и винницу, в поле пашут и за скотинами их ходят, а  жоны всякую домовою работу работают”, крім того піддані росіяни дають грошові і харчові “поборы”  і посилаються з підводами на роботи [94, № 1109, с.896]. Це майже вичерпний перелік робіт підданих, по перепису 1732 р. натрапляємо ще щоправда на гатіння ставків, роботах на млині, винницях, скляних підприємствах. До речі, думку про малі повинності підданих у слобідських полках, знехтувану наступною історіографією, висловлював Д.І. Багалій [22, с.109].

Основною ознакою тодішнього соціального життя було те, що піддані були особисто вільними. В першій третині XVIII ст. широкого розповсюдження набирає підсусідство [76, с.70–71], використання найманої праці, особливо в старшинському господарстві. За переписом 1732 р. майже в кожному дворі, де живе старшина мешкають і його “наемные работники” [339, спр.22, арк.2 і зв., 176, 192]. Друкуючи дані перепису 1732 р., Д.І. Багалій уникнув означення “наемные” для численної соціальної категорії “работников”, хоча це означення досить часто трапляється в ориґіналі. Власне, становище підданих дуже нагадувало становище найманих робітників, а не кріпосних селян. Скажімо, у 1713 р. про своїх підданих старшина Ізюмського полку писала, що вони працюють “с найму”, а роботи виконують “за договором с снопа третяго и четвертого смотря по урожаю”, тобто отримували за свою роботу платню, працюючи на старшинській землі [94, №1139, с.920]. Про окремі категорії підданих практично немає даних. Як пояснити цілий прошарок таких підданих як “мірошники”, що часто трапляються у переписі 1732 р., чи брали вони собі частину з помелу, на яких підставах селились на старшинських млинах? Напевно робота на млиновому підприємстві була вигідна не лише старшині, а і мірошнику? Всі ці питання потребують ще ретельних студій, але підходити  до тодішніх соціальних відносин з позицій панування феодалізму треба зважено, як і до думки висловленої З. Звєздіним, що кріпосне право – наслідок внутрішніх процесів на Слобідській Україні другої половини XVII – поч. XVIII ст., “підданство” XVIII ст. – це ще не кріпацтво.

Підданий у слобідських полках “сидів” на панській землі, відробляв за це, проте був особисто вільним. В 20-х рр. XVIII ст. старшини Харківського полку відписували, що населення полку не можна порахувати “для того что черкасы по своей обыкности из места на место переходят” [330, спр.8, арк.176]. 1713 р. старшини Ізюмського полку писали, що в результаті татарського набігу багато підданих з їх слобод розійшлись, “а остальные в подданстве им, старшинам, не прочны, ибо буде похотят, то и тех сел свободны идти прочь” [94, №1139, с.920–921]. 1733 р. царський уряд підтверджував “прежнее обыкновение” про вільний перехід українців слобідських полків [37, с.95]. Впродовж першої третини XVIII ст. відома лише одна спроба старшин добитись заборони переходів. Це стосується скарг ізюмського полковника Ф.В. Шидловського про постійні втечі селян з слобідських полків на Дон, у зв’язку з чим у полках стає “малолюдно”. Царський уряд, щоб розслідувати справу про втечі слобожан з “служби” на Дон і суперечки донців з ізюмцями за Бахмут, спорядив комісію Ю.В. Долгорукова розслідувати походження населення низки донських станиць. Таке порушення привілеїв донського козацтва призвело до відомого повстання К. Булавіна [149, с.114, 117]. 1711 р. старшина Ізюмського полку, радячись з Ф. Шидловським з приводу запустіння містечок по Донцю і Осколу, прохала його, щоб керівник слобідських полків Ф.М. Апраксін дозволив “там в подданстве черкас селить, то их удержать иначе невозможно, разве укажешь из тех мест выслать, кто из которого городка пришел” [300, с.48]. Однак відповіді на це прохання  немає. Поруч з цим, починаючи з 1705 р., заходи царського уряду по обмеженню переходів в слобідських полках пов’язані передусім з розшуком росіян-втікачів з царської служби, що записувались в козацькі компути чи жили у підданстві старшин. Особливо такий розшук розширено в 1713–1714 рр., що було однією з підстав перепису слобідських полків 1722 р. [93, № 273, с.216; 94, №1109, с.895–896,  №1124, с.909]. Тобто, у першій третині XVIII ст. офіційно “підданим” слобідським старшинам дозволено право переходу, водночас царський уряд розшукує росіян у слобідських полках, намагається збільшити контроль над населенням, проводячи перепис 1722 р.

В історичній літературі склалася думка про значний вплив на соціальні процеси у слобідських полках російського кріпосного права, зокрема на цьому наголошує О.І. Гуржій [75, с.30]. Не можна заперечити цього впливу. Слобідська Україна була втягнута в соціально-економічні процеси Росії, але з приводу значущості російських впливів, особливо у першій третині XVIII ст. можна дещо посумніватись. Дійсно, кріпаки і “холопи” були у слобідських полках старшин, 1714 р. існує ціла справа про кількох латишів, захоплених у Прибалтиці під час Північної війни полковником Ф. Донцем, перехрещених у православ’я і записаних у “холопство” [333, Оп.1, спр.30, арк.5]. Маєтності росіян в слобідських полках у першій третині XVIII ст. майже не були заселені російськими кріпосними, а українцями, чисельне переселення кріпосних росіян і однодворців почалося лише у 30-х рр. XVIII ст. Не слід заперечувати існування і винятку, як окремі помістя Ф. Шидловського 1712 р., де жили піддані росіяни [300, с.187–188] тощо. Але вплив російських порядків значно поступався впливові з Гетьманщини, що видно на прикладі відробітку близьких до Гетьманщини Сумського і Охтирського полків. Тобто, російські впливи на соціальні відносини поєднувались з домінуючими впливами Гетьманщини, що створювало особливі соціальні стосунки підданих і старшин: вільний перехід, наймання і існування помісної жалуваної землі.

Отже, соціальні стосунки у слобідських полках у першій третині XVIII ст. переважно базувались на “черкаських обикностях”. Такі відносини не могли влаштувати царський уряд. У січні 1731 р. на півдні Охтирського, Харківського, Ізюмського полків почалося спорудження чергової захисної лінії. Частково роботи по будівництву фортифікацій виконували слобідські козаки. Однак постачати масу робітників на лінію полкові адміністрації не могли, багато козаків уникаючи служби переходило в старшинські слободи. У вересні 1731 р. царські урядовці наказували висилати на будівництво Української лінії підданих із старшинських слобід і хуторів [65, c.161]. Але, знову ж через існування “черкаської обикності” вільного переходу, сприяння старшин своїм підданим, жорсткі заходи царського уряду не дали результатів. Щоб розібратись зі становищем у слобідських полках, у середині 1732 р. туди направлено майора М. Хрущова для проведення широкомасштабного перепису. А вже 23.ХІІ. 1732 р. для “искоренения непорядков” у слобідські полки царський уряд направив князя О. Шаховського. У маніфесті на посилку офіційними причинами чергового реформування слобідських полків названі непорядки у соціальній сфері, що багато козаків, покинувши службу і ґрунти, змушені записуватись у піддані до поміщиків задля прожитку, від чого зменшилось число служилих у слобідських полках [243, №6289, с.1002]. Реформування О. Шаховського нанесло визначальний удар системі “черкаських обикностей” як в управлінні, так і соціальній сфері. Отже, стабілізація станової організації в слобідських полках, процес збільшення числа підданих за рахунок служилого козацького населення не задовольняв царський уряд, зацікавлений у таких дешевих військових підрозділах, як слобідські полки у зв’язку з підготовкою чергового наступу за вихід до Чорного моря.

5.4. Зміни в соціальній психології.

Вже у другій половині XVII ст. ставали помітними риси соціальної психології козацької еліти – усвідомлення своєї соціальної винятковості, через ототожнення з шляхтою Речі Посполитої. Якщо тоді спостерігались лише зародки цього процесу, то у першій третині XVIII ст. процес ототожнення старшини з “політичним народом”, шляхтою істотно пожвавився з зв’язку з відмиранням демократичних козацьких звичаїв у слобідських полках. Тобто висвітлення питання про оформлення усвідомлення старшиною соціальної винятковості є ще одним доказом початку трансформації старшин в новий суспільний прошарок.

Зміни початку XVIII ст. зачіпали, насамперед, традицію, себто спосіб передачі досвіду від одної ґенерації іншій у вигляді звичаїв, порядків, правил поведінки. Перед скасуванням цієї традиції, її рішучої трансформації в бік загальноімперських російських правил, відбувається її захист і маскування нею свого соціального становища. У цьому разі козацька старшина слобідських полків як репрезентативний прошарок не була винятком.

Розвиток соціального устрою слобідських полків на основі “черкаських обикностей”, що багато в чому базувались на нормах “Литовського статуту”, як оселення сіл і слобід на власній землі, правових засадах Речі Посполитої, сприяв усвідомленню старшиною себе – “шляхетною верствою”, відокремленню старшинами себе як від маси народу, так і від російських дворян. Маючи вагомі підстави для шляхетності, як великі земельні володіння і власницькі села з підданими, несплату податків, власний суд, дозвіл вільно займатися промислами, зосередження в своїх руках управління краєм, ідеологію “черкаської обикності”, оперту на політичну риторику “неотъемлемых прав”, старшина намагалась відокремитись у тодішньому суспільстві, довести своє “незаперечне” право на панування на основі шляхетської “вольності”. Річ Посполита з її вольностями залишалась домінантною в старшинському світогляді XVIII ст. Себто  йдеться про так звану “річпосполитську ідеологію”, “елементарне бажання зберегти стародавні привілеї для котрих існує загроза з боку необмеженої державної влади” [302, c.7–8]. Наголос на “права і вольності”, що ріднить слобідсько-українську старшину з шляхтою Речі Посполитої, був не таким потужним як на Гетьманщині. Тут грала свою роль більша залежність слобідських старшин від царського уряду, збереження опертя на звичай, “черкаську обикність”. Але згадки про “права” існують. Особливо це видно під час боротьби старшини Харківського полку з чужинцем – полковником П. Куликовським. В чолобитній 12.ІІ. 1713 р. старшини скаржились, що волох-полковник зі своїмі земляками обмежив керівництво старшин “а на нас старшину от таких судебных дел он господин полковник отринул и вовсе уничтожил” і далі прохали “дабы наши прежние права не скасованы были” [300, с.217]. Важливим є те, що старшина вважала своїм правом суд і роздачу ґрунтів, як це видно з даного документу. 

Стосовно рішучого відокремлення старшиною себе від інших соціальних груп, “поспільства” існує лише одна згадка. У скарзі про набіг кримського хана на слободи 1711 р. старшини Харківського полку відокремлювали себе від “поспільства”, говорячи, що якщо станеться ще один напад кримського хана, то їх, старшину, “поспольство” видасть і стратить всіх [300, с.40–41]. Отже, старшини слобідських полків ще надто слабко відокремлювали себе від загалу, надто слабко наголошували на своїх правах панування, але ця тенденція існувала як ознака початку станової відокремленості.  Значно характернішою є відокремленість старшин від загалу на побутовому рівні.

Вже на початку XVIII ст. в панегірику І. Орновського Донець-Захаржевським підкреслюється наступність цього роду щодо руської шляхти, в цей же час відбувається зміна прізвищ на шляхетніші, у першій третині XVIII ст. цей процес інтенсифікувався. Старшини намагались довести свою шляхетськість за допомогою змін в ономастиці. Зокрема, суддя Харківського полку Семен Афанасьєв і його син Григорій на поч. XVIII ст. пишуться ще й Квітками. В крайньому разі, до поч. XVIII ст. не трапляється щоб С. Афанасьєв підписувався Квіткою, але після 1714 р. його син – полковник підписується як Григорій Квітка-Афанасьєв. Своєрідні перипетії склалися довкола прізвища зміївського сотника А. Горпинченка, що підписувався шляхетнішим прізвищем “Двигубський”. Ізюмський полковник Т. Горяїстов, виправдовуючись від звинувачень старшин, писав: “… а оный сотник Горпинченко в доношении своем написал фальшиво … утаив свое прозвание, что он Горпинченко, а подписался в своем доношении Двигубским” [256, с.62, 64]. Характерним для слобідських старшин був додаток до патронімного прізвища суфіксів “ський”, “цький”. Так, сотник Харківського полку Г. Петров (в переписі 1732 р. Гаврило Петрович Міщенко [339, спр.22, арк.697]) змінив прізвище на “Петровський”, суддя Ізюмського полку Д. Данилов – на Данилевський. Взагалі, серед старшин слобідських полків збільшується кількість осіб з “шляхетними” прізвищами на “ський”, “цький”: Лесевицькі, Боярські, Бугаєвські, Романовські, Куколь-Яснопольські, Розаліон-Сошальські, Любицькі, Богуславські, Самборські, Земборські тощо. Десь у 1703–1704 рр. за модою росіянин Ф. Шилов змінив прізвище на благородніше – “Шидловський” [300, с.2]. В заповіті 1704 р. острогозький полковник Ф. Куколь підписався Куколевським [330, спр.2, арк.62]. Отже, у першій третині XVIII ст. “ушляхетнення” прізвищ серед старшин набуває значного поширення.

Як і серед старшин Гетьманщини, в середовищі слобідських старшин існувала тенденція прикрашатись не лише прізвищем, але і гербом, часто взятим у шляхти Речі Посполитої. Наприкінці XVII – поч. XVIII ст. відомі лише три герби І. Перехреста, Г. Кондратьєва і Ф. Донець-Захаржевського, останній безпосередньо взятий з польського герба Доліва. Надалі всі полковницькі родини мали свої герби, часто збірні з елементів кількох гербів знаті Речі Посполитої. Як, наприклад, герб Квіток, більш пізнє зображення якого збереглося лише на надгробку Г.Ф. Квітки-Основ’яненка, де наявні елементи семи гербів (чотири з яких чітко польсько-литовсько-руські “Погоня”, “Стржене”, “Боньча”, “Шеліґа”) тощо. Гербова традиція істотно вирізняла козацьких старшин Слобожанщини від  російського дворянства, яке почало звертати увагу на герби дещо пізніше.

Ще однією рисою відокремленності старшин стала освіченість. Якщо щодо другої половини XVII ст. існують лише поодинокі згадки про рівень освіченості старшини, то стосовно першої третини XVIII ст. їх значно більше. Старшина прагнула вирізнятись від маси народу своєю культурністю, освіченістю. Освіта старшин велась в домашніх умовах, бідніших старшин вчили мандровані дяки, як відзначав син печенізького сотника І. Сиховський у 1741 р. [296, с.102]. Заможніші старшини давали дітям значно кращу освіту. Освіченість була підставою зайняти уряд. Так, острогозький полковник І.І. Тев’яшов (молодший) в своєму атестаті зазначав, щоб в 1726 р. “за службы мои и за обучение на собственном коште разных языков, философии и математики” його призначили острогозьким полковником на місце батька [330, спр.8, арк.156]. Надзвичайно цікавим є заповіт ізюмського полкового судді Д. Данилевського 24.ХІІ. 1716 р. Суддя не заповідав своїм дітям грошей, лише маєтності, бо ті погано вчились і на них вже “много грошей страчено, а иные и сами не стоят, за то что не вчились нехай за то страждут, в юносте не хотяще труждатися”, грошова частина мала видатися спадкоємцям лише після одруження [82, с.295–296]. Тобто, Д. Данилевський наголошував на великій ролі освіти для тодішнього старшини.

У першій третині XVIII ст. старшини, за прикладом шляхти Речі Посполитої, що віддавала своїх дітей на службу до судів, посилали своїх синів на службу до полкової канцелярії, в ратуші. Звернімо увагу, полковниками у Харківському (1714 р.) і Охтирському (1724 р.) полках стали колишні полкові писарі Г. Квітка і О. Лесевицький. Даний процес пов'язувався із загальноєвропейською рисою бюрократизації, зростанням кількості чиновників, збільшенням їх ролі. Нові відносини, вдосконалення управління потребували освічених службовців.

Рівень освіченості старшин доволі високий. Про це можна судити за кількома згадками. Так, син охтирського сотника М. Боярський так добре ще молодим знав польську і латину, що у 1733 р. під час польського походу був взятий перекладачем до російського штабу [330, спр.8, с.108]. На літературній ниві вславився писар Харківського полку С. Климов [339, спр.9, арк.1 зв.], більш відомий як Семен Климовський, автор пісні “Їхав козак за Дунай” і кількох віршованих творів [196, с.489–490]. Охтирському полковнику О. Лесевицькому його родич і приятель з Гетьманщини Я. Маркович писав “привет” латиною [168, с.314].

  Таким чином, у першій третині XVIII ст. освіченість стала необхідною вимогою до старшини, про що свідчить низка згадок про навчання старшинських дітей. Таке навчання велося “власним коштом” вдома, тільки з 30-х рр. XVIII ст. старшинські діти віддаються до “шкіл” – Харківського колегіуму і Київської Академії, хоча ці згадки поодинокі.

Значною мірою старшини у першій третині XVIII ст. вирізняються і “шляхетським побутом”. В переписі 1732 р., в дворах старшин крім найманих робітників є “дворники”, в російських поміщиків і “волохів” двірники інколи “польской нации” [339, спр.22, арк.101 і зв., 102, 105 і зв. тощо]. Двірники, служки “польской нации” напевно були популярними. Так, О. Кудрін з “польских вихідців” служив в “доме генерал маіора Шидловского добровольно” [224, с.472]. Цікавими видаються факти про приязнь старшин до музики, у Ф.В. Шидловського жили полонені шведи-музики (флейтисти та гобоїсти) [300, с.122], бригадир Ф. Осипов у 1713 р. розшукував бандуриста для князя Д. Голіцина [336, спр.2, арк.13]. У дворах Г.С. Квітки, харківського полковника в 1732 р. жили музики з музичного цеху [339, спр.22, арк.96]. Такі звичаї відрізняли старшину від “поспільства”.

Старшинський прошарок слобідських полків ставав більш корпоративним, старшинські діти вибирали приятелів свого кола. Так, приятелями молодого харківського писаря М. Горлинського, що побили у 1732 р. в корчмі колеґіумського диякона Д. Страшевського, були сотницькі діти І.Г. Ковалевський та П.П. Квітка [346, спр.407, арк.1, 4]. Старшини часто збирались для спільних бенкетів з всіляких приводів, родичались, кумували. Багато згадок про бенкети слобідських старшин міститься у щоденнику Я. Марковича, гетьманського діяча, що часто гостював у слобідських полках. Отже, виділяючись від маси народу, старшини гуртувались і на побутовому рівні в тісні родинні і приятельські корпорації. Вже у першій третині XVIII ст. формувалась станова свідомість старшинського прошарку слобідських полків, базована як на "річпосполитській" риториці, так і підкресленні "черкаских обикностей".

 Разом з формуванням станової свідомості, козацька старшина слобідських полків усвідомлювала і своє місце в системі оборони півдня Російської держави, реґіональні особливості Слобідської України, що слугувало підставою для наголошення нею своїх права на панування. Але порівняно з другою половиною XVII ст. усвідомлення особливостей реґіону доволі змінилося. Щоб зрозуміти процес трансформації козацької старшини, її соціальну психологію необхідно розглянути і ці зміни.

Характерною рисою наголошення особливості Слобідської України було посилання на прикордоння реґіону, на захисну функцію слобідських козаків, що захищали центральні райони Росії від татар. Але загроза з боку Кримського ханства на початку XVIII ст. зменшилася. Росія почала наступальну політику за вихід до Чорноморського узбережжя, захисна функція слобідських полків ставала доволі примарною, наголос на їх прикордонності перетворювався на згадку про минуле. Про неоднозначність стосунків з татарами і усвідомлення геополітики Росії свідчать кілька справ, серед яких слід виділити справу про місію печенізького сотника Й. Щербини до Криму. 1708 р. сотник поїхав викупляти з неволі свого брата, і не маючи грошей на сплату мита, позичив їх у татар, а повернувшись додому повернув татарам, що поїхали з ним, борг [333, Оп.1., спр.22, арк. 14 і зв.]. Тобто, стосунки з татарами у першій третині XVIII ст. у слобідських старшин не завжди були ворожими.

У 20-ті рр. XVIIІ ст. про настрої старшин свідчить справа сотника Харківського полку І. Капустина. Річ у тім, що 13.ХІ. 1723 р. цей старшина на скарги одного з козаків відповів: “Тепер ви кажете лихо, але не  допусти Боже нашому Імператору турчина під свою область піджилити, то будуть на наших головах драгуни кіл тесати”. Слова сказані при кількох свідках дійшли до вух місцевого попа Василя, що поквапився  донести їх до вищих органів влади. Хоча ми првинні відзначити, що надто сумніваємось в точності переданих слів, в одній зі справ Харківського духовного правління ми натрапили на суперечку цього сотника з попом Василем та попадею 1724 р.(Центральний державний історичний архів України в місті Києві, ф.2007, спр.10, арк.7 і зв.), тобто донос мав особисті підстави. Це, одна з перших справ вирішених новопризначеним командуючим М. Голіциним, дивує м’яким вироком – І. Капустина розжалувано в козаки [12, с.114]. Справа І. Капустина радше виняток, але виняток цікавий як усвідомлення цим старшиною свого призначення, усвідомлення простору, прикордоння, що подальше просування Росії на південь призведе до ліквідації численних пільг. Цілком ймовірно, що це розуміла більшість старшин, тому і надавали старшини-“урядники” більше уваги зростанню власних угідь і економічній діяльності, ніж військовим виправам. Себто місцева знать зростала не політично, а передусім економічно. Більше того, старшини не хотіли служити, служба існувала лише як ґарант пільг. Отже, напевно старшина добре усвідомлювала, що захисна роль Слобідської України відходить на другий план і основним становим інтересом є захист економічних і соціальних пільг.

Якщо у другій половині XVII ст. відбувався своєрідний діалог між слобідською і гетьманською старшинами споріднених за походженням, але різних за підпорядкуванням, то перша третина XVIII ст. характеризувалась ще одною цікавою рисою – посиленням взаємозв’язків між гетьманською і слобідською старшиною, попри значні територіальні непорозуміння між слобідськими і гетьманськими полками. Цьому сприяли спільність інтересів і звичаїв, спільне командування і посилки 20-х рр., генеалогічні зв’язки. Особливо на цьому тлі виділяється родина І.А. Кондратьєва, сумського полковника 1708–1728 рр. Сам І.А. Кондратьєв був одруженим на доньці гетьманського старшини М. Миклашевського, а своїх доньок повидавав заміж: за “знатного товариша”, колишнього мазепинця А. Гамалію, “бунчукового товариша” А.А. Марковича, його сестра була заміжня за вихідцем з Гетьманщини “підпрапорним” і полковим суддею Сумського полку В. Савичем [181, с.482; 183, с.241; 178, с.393, 435], через родинні зв’язки Кондратьєви були пов’язані з Велецькими і Скоропадськими [182, с.662; 184, с.664], за невідомими нам зв’язками, І.І. Кондратьєв (син полковника) доводився небожем гетьману Д. Апостолу [288, с.156, 158, 169, 170]. Окрім цього, донька охтирського полковника О. Лесевицького була заміжня за С.А. Марковичем (сином генерального підскарбія) [169, с.25]. Харківський полковник Г.С. Квітка поріднився з Гамаліями [181, с.242], Горленками [181, c.309]. За існування успадкування урядів і особливої ролі родинних зв’язків у слобідських полках, гетьманські старшини переїжджали на службу до тестів (як В. Савич чи Семен і Андрій Марковичі). Треба відзначити, що старшини гетьманського реґіменту отримували володіння в Сумському і Охтирському полках.

За щоденниками П. Апостола і Я. Марковича, а останній, через родинні і службові зв’язки, часто бував на Слобожанщині, відомо про зустрічі і спільні трапези гетьманських і слобідських старшин, спільність господарських інтересів, надзвичайну схожість у побуті і світосприйманні, взаємодопомогу і зв’язки [167, с.125, 127, 131, 134, 140, 145; 168, с.184, 314; 169, с.21–25, 27, 28]. Особливо зблизили старшин огляди в Охтирці 1723–1724 рр. князя М. Голіцина, похід гетьманських полків на Гилян через Слобідську Україну, спільне перебування в фортеці Св. Хреста, що відображено в щоденнику Я. Марковича [168, с.40, 41, 45, 83, 84, 179, 246, 247, 263, 264, 269, 270, 273, 304, 310].

Такі дані дозволяють стверджувати про надзвичайну близькість, навіть часткове усвідомлення “цілісності” поглядів гетьманською і слобідською старшинами. Пожвавлення зв’язків у першій третині XVIII ст. сприяло зближенню двох реґіонів.

Головне, що і гетьманські і слобідські старшини мали подібні станові інтереси, однакові докази своєї соціальної винятковості. Отже, в першій третині XVIII ст. козацька старшина усвідомлювала поступову втрату Слобідською Україною прикордонної ролі, що змушувало її згуртовуватись для захисту соціальних і економічних пільг і поєднувало слобідських старшин з гетьманськими.

 Політичні та соцільні зміни, модернізаційні нововедення та внутрішні процеси в слобідських полках істотно трансформують устрій слобідських полків. Значні зміни сталися у першій третині XVIII століття у землеволодінні: послаблюється роль займанщини, розширяється сфера купівлі-продажу земель, роздроблення полковницьких латифундій, соціалізації землеволодіння, з’являється фонд “полкової землі”. Процеси набуття і втрати землеволодінь стають більш реґламентованими і контрольованими. У зв’язку з розширенням державних програм старшинське господарство втягується у систему державної економіки Росії, старшини об’єднуються у компанії по виробництву продукції для постачання російської арміїі. Старшин єднає не лише управлінська, але і господарська діяльність.

Оформлення станової організації супроводжувалось поступовим виокремленням козацької старшини у окремий соціальний прошарок з обмеженим доступом до нього. Значно інтенсифікується процес формування залежних від старшин прошарків і груп “підпомічників”, “курінчиків”, збільшується кількість підданих. І хоча про кріпосне право у слобідських полках не може йти мови через наявність вільних переходів підданих, але формування прошарку-антиподу “підданих” знову ж змушує старшину гуртуватись для захисту класових інтересів.

У першій третині XVIII ст. оформлюється своєрідна соціальна психологія козацької старшини, пожвавлюється процес ототожнення козацької еліти себе з “руською” шляхтою Речі Посполитої, що виявляється як у зміні прізвищ, так і у своєрідній геральдичній традиції, підвищеній увазі до освіти щоб відокремити себе від загалу, особливостями побуту. Змінилось і усвідомлення старшиною свого місця у системі оборони Російської імперії; початок втрати Слобідською Україною прикордонного становища змушує старшинський прошарок згуртовуватись для захисту соціальних і економічних пільг, що втрачали обґрунтування і доцільність.

Сформований прошарок місцевої козацької еліти починав трансформуватись на стан землеволодільців, залежних від царського уряду і його привілеїв.

ВИСНОВКИ

Формування старшинського прошарку слобідських полків – тривалий процес, пов’язаний зі значними змінами в політичному, суспільному, економічному житті покозачених українських переселенців на Слобожанщині. Нестабільна ситуація часу переселення: відсутність чіткого контролю, визначеної території, упорядкованих економічних відносин і позірність соціального поділу, зовнішня небезпека змінюються стабільною ситуацією початку XVIII ст., широкою компетенцією козацьких урядників, що починає істотно обмежуватися імперським урядом в 20-х рр. XVIII ст. Оформлення старшинського прошарку в окремий стан – процес досить неоднозначний, що зачіпав практично усі сторони існування звичаєвої спільноти.

 Старшинський прошарок формувався в традиційній спільноті, опертій на “черкаські обикності”, некодифікованій системі прав і звичаїв. Звідти чимало досить архаїчних рис військової демократії: вибори старшин козацьким загалом, усунення з посади старшин козаками. Однак за панування, здавалось б, цих же традиційних відносин ці тенденції трансформуються на обмеження кола виборців старшинською корпорацією, звуженням, формалізацією й узагалі зникненням процесу вибору. Це відбувалося не лише внаслідок внутрішніх, соціальних процесів, але і активного втручання російського уряду у сферу виборів, призначення цим урядом полковників у слобідські полки. Авторитарна влада полковника (“батька”), традиційна повага до старшинства, значний вплив родинних зв’язків, непотизм призвели до утворення спадкового старшинства, призначення полковником нижчих старшинських посадовців. У першій третині XVIII ст. традиція демократичності виборів відмирає. Спадковість старшинського звання закріплюється цілою інституцією “підпрапорних” – групою між козацтвом і старшиною. Отже, процес формування старшинського прошарку – процес трансформації демократичних козацьких звичаїв.

Соціальні зміни так чи інакше повязані зі змінами в політичній сфері: взаємовідносин центральної, московської (а потім петербурзької влади) з прикордонною іншозвичаєвою спільнотою, налагодження підпорядкування місцевої еліти. Саме ці процеси доволі важко оцінити. Козацька старшина слобідських полків була втягнутою в буремні події часів Руїни, досить вперто боронила обикності, змагалась з місцевими російськими начальниками за розширення власної компетенції. Разом з тим, посилення російського контролю, виокремлення спадкових старшинських груп сприяють утвердженню політичної лояльності й підтримки російських заходів старшиною, задля збереження власних групових інтересів. Усе це можна пояснити також пріоритетом для молодої еліти соціально-економічних гарантій над політичними, відсутністю тривалого досвіду політичної боротьби, модернізаційними заходами російського уряду щодо впровадження керівництва автономними окраїнами. Козацька старшина слобідських полків, поступаючись своїми політичними правами, підпадала, як і інші еліти Російської імперії, під процес утворення й оформлення загальноросійського дворянства.

Оформлення старшинського прошарку в окрему соціальну групу відбувається під значним впливом російської моделі життя XVII – початку XVIII ст. Разом з наголошенням своєї особливості, слобідські старшини засвоюють російські звичаї, поступово втрачають основні важелі управління і економічної могутності, втягуються в загальноросійські суспільно-економічні процеси. Російська система впливає на старшинський прошарок і опосередковано, надаючи широкі права у слобідських полках представникам молдавської політичної еміґрації, що змушує старшин гуртуватися, чинити опір засиллю еміґрантів.    

Процес оформлення старшинського прошарку, його трансформація з керівництва служилого стану у прошарок земельної згуртованої аристократії найкраще характеризують соціально-економічні процеси. Впродовж другої половини XVII – першої третини XVIII ст. старшина, користуючись “черкаською обикностю” зайняття (“займанщини”) земель і своїм пріоритетом в розподілі земельних ресурсів, нагромаджує значні землеволодіння, накопичує капітали, інтенсивно займається господарською діяльністю. Таким чином, старшини виділяються економічно і відповідно до цього займають верхній щабель соціальної ієрархії, зосереджуючи в своїх руках як управління, так і основні матеріальні цінності. За цей період виникає і прошарок-антипод старшини – “піддані”, особи, що працюють на старшину, число цього прошарку зростає, але  про систему кріпосного права не може йти мови, попри існування прикладів позаекономічного примусу.

Разом з формуванням старшинського прошарку формується і його психологія соціальної винятковості, відокремлення старшиною себе від загалу, наголос на своїх особливих правах і “вольностях”, що пов’язувалось з усвідомленням старшинами особливостей слобідсько-українського прикордонного реґіону. Якщо у сфері соціальної винятковості цей процес базувався на ототожненні козацькою старшиною себе зі “шляхтою”, правонаступницею руського шляхетства Речі Посполитої, то “реґіоналізм” старшини змінився з постійного наголошення винятковості на згуртовані вимоги соціально-економічних пільг у зв’язку із втратою реґіоном прикордонного значення.

Отже, на 30-ті рр. XVIII ст. старшинські прошарки слобідських полків, поєднуючись з неслуживими поміщиками, постають згуртованими, але ще доволі слабкими корпораціями, здатними боронити власні пільги й набутки, а не загальні “вольності”. Тобто, еліта як мобільний прошарок починає відсторонюватися від “традиції”, визначаючи джерелом status quo не місцеве населення, а царський уряд. Закріплення свого статусу, спадковість становища, різниця цілей і засобів їх досягнення різних соціальних груп, виникнення соціальних антиподів – усе це розводить  тріщину між представниками місцевої еліти й  нижчими прошарками. За модернізаційних нововведень російського уряду в 30-х – 80-х рр. XVIII ст. ця тріщина переросла в глибоку прірву, яка багато в чому визначила роль дворянства як в Україні, так і, певно, по всій Російській імперії, де характерними були подібні процеси. Тобто соціальне виокремлення козацької старшини безпосередньо позначилося на подальшій долі реґіональної еліти, на втраті місцевим дворянством провідних позицій як у економічній, так і національно-культурній сферах у другій половині ХІХ ст., недорозвиненості соціальних та громадських інституцій за державного диктату в Російській імперії, й підкореній Україні. Наслідки неоднозначного соціального розвитку ми відчуваємо, напевно, й зараз.

ДОДАТКИ

 

Додаток А Полковники слобідських полків 50-ті рр. ХVІІ ст. – 1764 р.

Свого часу Д.І. Багалій в книзі «Історія Слобідської України», що була написана 1918 р., приводить список полковників слобідських полків, який переважно взяв з першої історії слобідських полків І.І. Квітки [22, с.23; 133, с.71-72]. Дати урядування цих полковників даються дуже розмито (на кшталт: “Гр. Єрофеєвич Донець у другій половині XVII ст. 2. Хв. Гр. Донець-Захаржевський (Петровської доби) 3. Прокофій Куликовський (волох) Петровської доби” тощо). З часу першої публікації цієї книги минуло понад 80 років, тож завдяки праці в архівах і студій над дослідженнями В.Юркевича та В.Данилевича, можна дещо збільшити цей список, причому зазначити і роки урядування і долю слобідських полковників, тим більше, що деякі відшукані імена не трапляються в жодних довідниках.

Острогозький полк

1. Дзинковський Іван Миколайович (1652 - жовтень 1670). В Д.І.Багалія зветься Зінківським [22, с.72]. К.Стецюк вважає, що правильне прізвище Дзиковський [273, с.187], однак в більшості документів він зветься саме Дзинковським. 1652 р. привів переселенців в м. Острогозьк вже як полковник [332, спр.10, арк.122],  1670 р. був страчений за підтримку повстанців С.Разіна [148, №33, с.45].

2. Карабут Герасим (1670-1674) з сотників полку, наказний полковник,  1670 р. очолив заколот острогозьких жителів проти полковника І.Дзинковського, призначений острогозьким полковником [148, №50, с.63], помер 1674 р. [330, спр.151, арк.289].

3. Гаврилов Кіндрат (1675-1678) з полкових осавулів, призначений полковником з Бєлгорода [330, спр.151, арк.289], скинуто ймовірно за зловживання [210, с.246], в 80-х рр. ХVІІ ст. мешкав в Острогозьку [191, с.183].

4. Сербин Федір Іванович (1678-1679) - найманець, ротмістр «копейного строя», обраний «вольными гласы», помер в 1679 р. [330, спр.151, арк.289 зв.].

5. Сас Іван Семенович (1680-1693) – іноземець, найманець, полковник «копейного строя» російського війська,  1676-1680 рр. острогозький воєвода, помер в 1693 р. [79, с.2-3].

6. Буларт Петро Олексійович (1693-1698) - пасинок І.С. Саса, помер 1698 р. [79, с.5; 330, спр.151, арк.87].

7. Куколь Федір Іванович (1698-1704) - обраний з полкових писарів, усунутий за старістю [330, спр.151, арк.87; 330, спр.2, арк.61].

8. Тев’яшов Іван Іванович (1704-1725) - російський служилий стольник, воєвода на Бітюці 1698 р. [113, с.19], призначений полковником за чолобиттям старшини [330, спр.148, арк.152], помер  1725 р. [330, спр.2, арк.62].

9. Тев’яшов Іван Іванович (16.02.1725 - 1757) - син І.І. Тев’яшова, 1757 р. - призначено бригадиром над слобідськими полками [330, спр.2, арк.63].

10. Тев’яшов Степан Іванович (1757-1763) - син І.І. Тев’яшова (молодшого) [330, спр.2, арк.63], усунутий від керівництва наказом Є. Щербініна 1763 р. [330, спр.8, арк.154].

Охтирський полк

1. Гладкий Іван (1658-1660) - перший охтирський полковник [78, с.635], в листопаді 1660 р. його мали заарештувати, «а на его место в Ахтырском выбрать иного полковника» [3, №249, с.255], з 1663 р. - полковник на Запоріжжі [5, №63, с.139; 7, №5, с.164].

2. Донець Іван (1659) - козацький старшина, прибічник М.Пушкаря 1658 р., 1659 р. - полковник в Охтирці [330, спр.151, арк.158зв.], 1660 р. -колонтаївський полковник [312, с.135].

3. Зинов’єв Дем’ян (1667-1675) - на поч. 1667 р. - охтирський отаман [6, №121, с.343], напевно його обрали полковником 1667 р. [330, спр.151, арк.197], полковник 1669 р. [295, с.33], помер 1675 р. [295, с.34].

4. Матвєєв Микола Матвійович (1677-1678) – охтирський полковник, учасник Чигиринських походів, загинув під час другого чигиринського походу [23, с.81; 210, с.299].

5. Ружинський Семен Дмитрович (1679) – походив з охтирських козацьких старшин, “завоєводчик” [330, спр.148, арк.107], обраний полковником на несанкціонованих виборах [330, спр.148, арк.94; 210, с.278-279], засланий до Архангельська [330, спр.152, арк.99].

6. Перехрест Іван Іванович (1679-1704) (з перервами) – син охтирського сотника, охтирський сотник [330, спр.152, арк.3],  охтирський полковник 1679, 1683-1689, 1694-1704 рр. [210, с.279; 24, с.164-168; 295, с.44], усунутий через слідство, засланий до Архангельська [231, с.759], повернувся в Україну 1714 р., помер 1721 р. [295, с.46].

7. Сагун Федір – охтирський полковник 1680 р. [295, с.31, 263].

8. Каменєв Сидір (1681-1682) – охтирський полковник, походив з російських служилих [330, спр.148, арк.100].

9. Прокоф’єв (Несвятипаска) Андрій Прокопович (1689-1690), «выбран в Охтырке полковником из есаулов», 1690 р., відмовився від полковництва на користь Михайла Васильовича [330, спр.152, арк.39].

10. Васильович (Васильєв) Михайло Васильович (1690) - небіж гетьмана Самойловича, в 80-х рр. ХVІІ ст. - гадяцький полковник, 1689 р. воєвода в  Лебедині, призначений охтирським полковником [330, спр.149, арк.96], однак призначення одразу ж скасовано, посланий воєводою в Устюг.

11.  Сененко (Уманець, Кондратьєв) Микита Кіндратович (1690) - призначений  охтирським полковником воєводою Б. Шереметєвим “до указу” з полкових осавулів [330, спр.152, арк.40; 210, с.359].

12. Кондратьєв Роман Герасимович (1691-1693) – син сумського полковника,  призначений з Москви ухваленням боярської ради [330, спр.152, арк.41; 336, спр.1г, арк.1], покинув полковництво.

13. Перехрест Данило Іванович (1702-1704) полковникував разом з батьком І.І. Перехрестовим [295, с.44].

14. Осипов Федір Осипович (1694, 1704-1711). В 80-х рр. ХVІІ ст. писар Харківського полку [293, с.64], охтирський полковник 1694 р. [208, с.405],  в 1704-1711 рр. - полковник [295, с.47], з 1711 р. – бригадир слобідських полків [300, №LIX, с.126].

15. Осипов Максим Федорович (1711-1724) – син Ф. Осипова [295, с.52].

16. Лесевицький Олексій Леонтійович (1724-1734) – син охтирського полкового судді, з 1734 р. по 1745 р. бригадир слобідських полків [295, с.52].

17. Лесевицький Іван Олексійович (1735-1751) – син О. Лесевицького [295, с.52-53], помер  1751 р. [330, спр.8, арк.106].

18. Лесевицький Костянтин Олексійович (1751-1756) – почав урядувати після брата, помер у 1756 р.[330, спр.8, арк.106].

19. Лесевицький Юрій Олексійович (1756-1758) – полковникував після братів, помер  1758 р. [330, спр.8, арк.106].

20. Боярський Михайло Іванович (1759-1764), призначений з охтирського полкового обозного [330, спр.8, арк.106].

Харківський полк

1. Воропай Осип (1660) –  1658 р. прибічник наказного гетьмана І.Безпалого [6, с.260], згадується в переписі 1660 р. як харківський полковник  [312, с.132].

2. Сірко Іван Дмитрович (1665-1668) – походив з козацької старшини, підняв повстання проти воєвод 1668 р., харківці обрали собі іншого полковника (Ф.Ріпку) [80, с.144].

3. Ріпка Федір (березень – жовтень 1668) - 1660 р. полковий осавул [299, с.145], обраний полковником [80, с.144], вбитий під час заколоту [294, с.54].

4. Донець Григорій Єрофійович (1668-1690) - полковник на місці Ф. Ріпки, до цього харківський сотник [294, с.51], 1690 р. прийняв чернечий сан [293, с.57].

5. Донець Костянтин Григорович (1682-1685) - урядує в Харкові, в той час як його батько в Ізюмі [23, с.81], 1685 р. переходить урядувати до Ізюму [23, с.88].

6. Донець-Захаржевський Федір Григорович (1691-1706) – став на місце батька, помер на р. Самарі [294, с.63-64].

7. Шидловський (Шилов) Федір Володимирович (1706-1709) – походив з російських служилих, зять Г. Донця, ізюмський полковник, в Харків призначений за “суплікою” старшини [24, с.84]. З 1706 р. – бригадир слобідських полків, 1711 р. заарештований через зловживання під час постоїв у Білорусі [300, с.2-3].

8. Шидловський Лаврентій  Іванович (1709-1712) - небіж Ф.В. Шидловського [337, спр.8, арк.2], призначений за чолобиттям [300, с.122], усунутий після арешту дядька 1712 р. [337, спр.22, арк.2].

9. Куликовський Прокіп Матвійович (1712-1713) - з волоського шляхетства, в 1712 р. пожалуваний царським урядом харківським полковником, та невдовзі після того помер [251, №151, с.382].

10. Квітка Григорій Семенович (1713-1734) – син полкового судді, осавул, обраний полковником [300, с.196, 216], помер 1734 р. [294, с.50].

11. Тев’яшов Степан Іванович (1734-1757) - син острогозького полковника І.І.Тев’яшова (молодшого) [330, спр.9, арк.54], переведений до Острогозького полку.

12. Куликовський Матвій Прокопович (1757-1764) – син полковника П. Куликовського, підполковник ландміліційного полку призначений полковником [339, спр.467, арк.1].

Ізюмський полк

1. Донець Костянтин Григорович (1685-1693) – син Г. Донця, переведений з Харкова полковником в Ізюм, загинув в бою з татарами [296, с.27].

2. Шилов (Шидловський) Федір Володимирович (1693-1711) – російський служилий, зять Г.Донця [300, с.2-3].

З 1707 по 1719 рр. полк управлявся наказними полковниками. Відомі:

3. Бистрицький Данило (1711, 1719-1720 тощо) – з полкових осавулів [330, с.127; 333, оп.2, спр.20, арк.4].

4. Захаржевський Михайло Костянтинович (1711-1723) з перервами, син К. Донця [300, с.149; 337, спр.25, арк.1].

5. Горяїстов Тимофій Кир’янович (1723-1725) – прем’єр-майор, росіянин призначений полковником в Ізюмський полк, заарештований за зловживання, засланий до Сибіру 1729 р. [256, №20, с.66-67].

6. Шидловський Лаврентій Іванович (1725-1735) - колишній харківський полковник, помер 1735 р. [330, спр.8, арк.35зв.].

7. Донець-Захаржевський Михайло  Михайлович (1736) – син полковника М. Захаржевського, острогозький полковий обозний, призначено за чолобиттям старшини, одразу усунуто [330, спр.8, арк.35зв.-36].

8. Данилевський Євстафій Данилович (1736-1743) – син полкового судді, ротмістр, помер 1743 р. [330, спр.8, арк.66].

9. Квітка Іван Григорович (1743-1751) – син харківського полковника, пожалуваний на вакансію слобідського полковника 1737 р., призначений 1743 р. в Ізюм [330, спр.8, арк.66 і зв.], помер 1751 р.

10. Краснокутський Федір Хомич (1751-1756, 1757, 60-ті рр. XVIII ст.) – призначений за атестатом з полкового обозного (починав свою кар’єру козаком) [330, спр.8, арк.67-68], відставлений від команди через слідство про зловживання [330, спр.8, арк.100], 1764 р. засланий до Казані [289, с.260].

Певний час в 50-х рр. XVIII ст. полком управляв обозний Охтирського полку М. Боярський.

 Милорадович Михайло Олександрович (1759-1761) – з гетьманських полків, служив в Ізюмському полку, призначений полковником, відставлений від команди , засуджений за зловживання 1765 р.

11. Черкасов Олексій (1764) – росіянин, майор призначений в Ізюмський полк [330, спр.8, арк.7].

 

Сумський полк

1. Кондратьєв Герасим Кіндратович (1659-1701) - осадчий м. Сум [311, с.133], урядував разом з синами, помер 1701 р. [295, с.325].

2. Леонтьєв Кіндрат (1660) - з “п’яниць”, обраний на “чорній раді”, скинутий старшиною і воєводою [330, спр.151, арк.170-171].

3. Кондратьєв Іван Герасимович (1664-1678) - урядував разом з батьком, помер 1678 р. [295, с.321].

4. Кондратьєв Григорій Герасимович (1678-1683) - урядував разом з батьком, помер від ран [330, спр.151, арк.304 зв.].

5. Кондратьєв Андрій Герасимович (1684-1708) до 1701 р. полковникував разом з батьком, 1708 р. вбитий під час походу на К.Булавіна [295, с.325].

6. Кондратьєв Іван Андрійович (1708-1728) – син полковника А. Кондратьєва, помер 1728 р. [254, №18, с.33].

7. Перехрестов-Осипов Василь Данилович (1728-1737) – син охтирського полковника Д. Перехреста, зять полковника М. Осипова, ротмістр Охтирського полку, призначений кн. Голіциним, з 1737 р. у відставці [22, №18, с.33; 288, с.155].

8. Кондратьєв Дмитро Михайлович (Гнатович ???) (1737-1743) – з полкових старшин, помер 23.ХІІ. 1743 р. [330, спр.8, арк.44; 41, с.223,245; 334, спр.1221, арк.1].

9. Кондратьєв Андрій Васильович (1743-1748) – обраний з полкових старшин [330, спр.8, арк.44,167; 334, спр.1221, арк.1,3, спр.786, арк.1].

10. Донець-Захаржевський  Михайло Михайлович (1748-1760) - син ізюмського полковника, призначений полковником 1748 р., помер 1760 р. [330, спр.8, арк.114; 334, спр.786, арк.1,2].

11. Романов Роман Романович (1760-1764) – призначений з полкових старшин, до цього прем’єр-майор реґулярної служби [330, спр.8, арк.1зв.].

Додаток Б. Таблиця               Виборність полковників у слобідських полках 50-ті рр. ХVІІ ст. – 1714 р.

Назва полку	Кількість полков-ників *	Обраних	Призна-чених	Невідомо	Урядува-ли довіч-но	Усунуті, скинуті	Доля невідома	Переве-дені на іншу службу
Острогозький	8	5	3	-	5	3
Харківський	10	5	1	4	5	2	1	2
Ізюмський	3	3			2			1
Сумський	4**	4			3	1
Охтирський	14***	6	4	4	2	4	2	6
Разом	39	23	8	8	17	10	3	9

                Обраними вважаємо:

1) Якщо це осадчий отаман переселенської валки (І.Дзинковський, Г.Кондратьєв).

2) Якщо існує згадка, що полковника обрано.

3) Якщо існує супліка старшини і поспільства, щоб їм було призначено урядувати певну особу.

4) Якщо уряд передається в спадок від батька до сина, від дядька до небожа тощо.

Додаток В

                                               Старшинські драбини слобідських полків 1652-1711 рр.

                Схема 1.

                Острогозький полк 1652 р.¹

Полковник

                                                               обозний                                               писар

                                               суддя                    сотники                                осавули

                                                                              (8 чол.)                                                 (11 чол.)

                                                                                              хорунжі (10 чол.)

                Схема 2.

                Харківський полк 1660 р.²

                                                                                              Полковник

                                                               суддя                                                    писар

                                               отаман                 сотники (4 чол.) полковий осавул

                                                                                              сотенні хорунжі (5 чол.)

 

                Схема 3.                                                                                             Схема 4.

                Острогозький полк 1668 р.                                           Харківський полк  1668 р.

                               

Полковник                                                                                        Полковник

                обозний                     писар                                                              осавул                  писарі (2 чол.)

полкові осавули        хорунжі (8 чол.)                                                        хорунжий              сотники (7 чол.)

(2 чол.)                

сотники (10 чол.)

 

                Схема 5.                                                                                             Схема 6.

                Сумський полк 1668 р.                                                   Охтирський полк 1668 р.³

 

                               Полковник                                                                                         Полковник

писар                    сотники (10 чол.)              осавули (4 чол.)                сотники (7 чол.)

 

                Схема 7.

Харківський полк  1680 р.⁴

                                              

                                                                                              Полковник

                                                                              наказний полковник

                               полковий осавул                                              полковий             полковий             полковий

                               та підосавул                                      суддя                    обозний                обозний осавул

 

                               полкові писарі                   сотники хорунжий та знаменщик

                               (2 чол.)

                Схема 8.

                Сумський полк Григорія Кондратьєва 1680 р.⁵

 

                                                                                              Полковник

                               писар                    осавули (2 чол.)                хорунжі (2 чол.) обозний

                                                                                              сотники

                                                                              сотенні  сотенні

                                                                              хорунжі                осавули

                Схема 9.

                Схема слобідського полку за І.Квіткою та І.Срезневським ⁶

                                                                                              Полковник

                                                                                     Полкова  рада

                                               обозний,  суддя,  2 писаря,  2 осавули,  хорунжий

 

                                                                                              сотники

                                                   сотенні отамани, осавули, писарі, хорунжі

 

                Слобідські полки в поході під Новосергіївськом 1711 р.⁷

 

                Схема 10.                                                                                          Схема 11.

                Охтирський                                                                                       Сумський

Полковник                                                                                        Полковник

обозний    писар   хорунжий   осавул         обозний    писар    хорунжий   осавул

                               сотники                                                                               сотники

 

                Схема 12.

                Харківський                                                                      

                                                                                              Полковник                                                                                        

обозний   писар   сотники   хорунжий   прапорщик   осавул

 

                Схема 13.

                Ізюмський

                                                                                              Наказний Полковник

                                                               суддя                    осавул  сотники хорунжий

                               Література до додатку В. Складено за:

1  Воссоединение Украины с Россией. Сб. Документов. – М., 1954. – Т.3. – С.368.

2 Юркевич В. Харківський перепис р. 1660 // Записки  істор. філ. Відділу Всеукраїнської Академії наук. – К., 1928. – кн. ХХ. – С.145.

3  Багалей Д.И. Материалы для истории колонизации и быта степной окраины Москвоского государства. – Х., 1886. – Т.1. – С.55.

4   ІРНБУ. ф. ХХІХ. Спр.148. С.145.

5 ІРНБУ. ф.ХХІХ. Спр.151. С.277. Існував ще Сумський полк Герасима Кондратьєва.

6  (Квитка И.) Записки о слободских полках с начала их поселения до 1776 г. –Х., 1812. – С.8; Срезневский И.И. Историческое обозрение гражданского устроения Слободской Украины со времени ее заселения до преобразования  в Харьковскую губернию. – Х., 1883. – С.8.

7. Материалы относящиеся к очерку служебной деятельности Шидловских на Слободской Украине. – СПб., 1896. – С.54–55.

 

Додаток Д. Чисельність старшин слобідських полків в другій половині XVII ст.

Таблиця 1.                           Харківський полк

№	Назва полку, рік перепису	Загальна кількість козаків	Старшин	% старшини відносно  загалу козацтва
1	2	3	4	5
1.	Харківський полк 1660р. [312,с.133]*	1357	17	1,25
2.	1668 р. [24, с.55]	1123 + 12**	12	1,05
3.	1679 р. - козаки [112, с.72] 1680 р. - старшина [330,спр.148, арк.145]	5546	42	0,75
4.	1691 р.     [330,спр.152, арк.478]	6960 + 48	48	0,6

 

Таблиця 2.                          Сумський полк             

1	2	3	4	5
1.	Сумський полк 1659 р. [330, спр.3, арк.3]	3597	42	1,15
2.	1668 р. [24, с.55]	1265 + 16	16	1,24
3.	Сумський полк Григорія Кондратьєва + Сумський полк Герасима Кондратьєва  1680 р. [330, спр.151, арк.277]	2953 + 2881	51 + 34	1,43
4.	Сумський полк 1691р. [330, спр.152, арк.478]	7159 + 35	35	0,48

Таблиця 3.                           Охтирський полк

1	2	3	4	5
1.	Охтирський полк 1668 р. [24, с.55]	1416 + 8	8	0,56
2.	1691 р. [330, спр.152, арк.478]	6411 + 20	20	0,31

 

Таблиця 4.                           Острозький полк

1	2	3	4	5
1.	Острогозький полк      1653 р. [59, с.368]	1003 + 36*	36	3,3**
2.	1668 р. [24, с.55]	1523 + 23	23	1,48
3.	1691 р. [330, спр.152, арк.478]	1929 + 15	15	0,77

 

Таблиця 5.                           Ізюмський полк

1	2	3	4	5
1.	Ізюмський полк 1691р.[330, спр.152, арк.478]	2301 + 19	19	0,81

Всі таблиці опубліковано: Маслійчук В.Л. Чисельність козацької старшини в слобідських полках в другій половині XVII ст. // Вісник Харківського університету. - №442. Історія України. – Вип.3. – Харків, 1999. – С.3 – 4.

 

Додаток Е. Господарство старшини другої половини XVII – поч. XVIII ст.

С. Ружинський. Охтирка.                                                              Х. Федоров. м. Білопілля.

Охтирський полк 1678 р.                                                        Сумський полк 70-ті рр. XVII ст.

	Світлиця, 3 хати, 2 комори, хутір, 150 “четей”, ґуральня, броварня, 2 млина		3 шинкових місця, 3 двори з коморами, лісок з пасікою, двір на р. Кризі, млин, сінокоси

 

 

 

 

 

Звездин З.К. К вопросу о социальных                      Миклашевский И.Н. К истории

отношениях на Слободской Укранине                     хоз. быта Московского госу-

в конце XVII - начале XVIII в. // Истори-                 дарства. – М., 1894. – С.197.

ческие  записки. – Т.39. – 1952. – С.199. 

 

 

 

Д. Зинов’єв, маєтність продана Р. Кондратьєву                    Я. Ковалевський. Золочів

в 90-ті рр. XVII ст.   Охтирка.                                                                      Харківський полк 1682 р.

 

	Двір на р. Хухрі, млин з ставком, сіножатні луки, пасіка з суконними валюшами, 2 крамниці		18 десятин оранки, 22 дес. цілини, 32 десятини лісу, 555 копиць сіна

 

 

 

 

 

Миллер Д.П. Архивы Харьковской                                            Важинский В.М. Землевладение

губернии // Сборник Харьковского                                           и складывание общины одно-

историко-филологического общества.                      дворцев в XVII веке.- Воронеж,

- Т.3. – С.357.                                                                                    1974. – С.152.

 

                                                               Ф.В. Шидловський. с. Дворічний кут.

                                                               Харківський полк 1711 р.

Двір з 2-ма світлицями і кімнатами, надбрамна хата, конюшня, три “клети”, 1 сарай, 4 свині, 16 гусей, 46 індиків, немолочена пшениця, жито, овес, 2 млини

 

                                                               Материалы для очерка служебной

деятельности Шидловских. – СПб.,

1896. – С.158.

Маєтності А. Кондратьєва

Сумського полковника 1703 р.

 

2015 “четей” в полі, 2000 з оранкою лісами і дібровами, з сіножатями 12 млинів, три села, два сільця, хутір. Та ще 10 дворів, 5 подворок, пасічні місця, 3 рибних стави, три пасіки, в селах при млинах – 176 підданих. В “четі” не покладено 552 десятини в полі, 350 десятин сіножатей.

Миллер Д.П. Архивы Харьковской Губернии // Сб. ХИФО. – Т.13. – С.215.

 

Додаток Ж. Маєтності полковників слобідських полків другої половини XVII ст.

 

Ж.1. Села на землях Григорія, Костянтина Федора, Івана Донець-Захаржевських      (Харківський і Ізюмський полки)

1. Архангельське (Бабаї) – поступово захоплене Г. Донцем в дітей боярських 1685-1690, володіння Ф. Донця, закріплене грамотою 1700 р. [330, спр.148, арк.1; 23, с.95-110; 345, Оп.2, спр.297, арк.9; 294, с.106].
2. Березове – поблизу Бабаїв на колишніх землях дітей боярських, засноване на проміжку 1687-1690 рр. [330, спр.148, арк.1; 294, с.106].
3. Борки – осаджене Г. Донцем “без указу”, перейшло в полкове володіння від І. Донця, передане полковнику Куликовському  1713 р. [24, с.294; 251, с.384].
4. Буди – село Ф. Донця [345, Оп.2, спр.297, арк.9].
5. Бурлук (Великий Бурлук) – на поступних землях, затверджено за дітьми К.Г. Донця [24, с.170; 296, с.307].
6. Верещаківка – (напевно лише частина села) продана в 1713 р. Г.С. Квітці І. Донець-Захаржевським [345, Оп.2, спр.297, арк.1зв.].
7. Водолага – засноване Г. Донцем 1677 р. на своїй землі [251, с.163], в 1723 р. продано М.К. Донець-Захаржевським таємному раднику Дашкову [36, с.109].
8. Гиївка - [345, Оп.2, спр.297, арк.9; 294, с.106].
9. Данилівка (Мала Данилівка) – осідок І.Г. Донець-Захаржевського 1714 р., продане А. Дуніну [294, с.129].
10. Дворічний кут (Дворічне) – осаджене Г. Донцем, віддане як посаг за донькою Уляною Ф.В. Шилову (Шидловському) 1691 р. [300, с.17].
11.  Довжик – землі, що належали Г. Донцю, затверджені за його сином Федором [294, с.15].
12.  Жихар – перша згадка про цю маєтність Г. Донця на Удах 1680 р. (татарський погром) [24, с.87], закріплене за Ф. Донцем [345, Оп.2, спр.297, арк.9].
13.  Комарівка – село на прикордонні з Полтавським полком, осаджене Г. Донцем, продане І. Донцем Л. Шидловському [24, с.296].
14.  Коротич – напевно лише був тимчасово в володінні Донців, на поч. XVIIІ ст. це село охтирського полоковника Ф. Осипова, в 1722, 1732 рр. записане за В. Перехрестовим-Осиповим [300, с.199; 339, спр.12, арк.86; 24, с.212].
15.  Космачів хутір [24, с.222].
16.  Куряж – землі передані Г. Донцем харківському Преображенському монастиреві [293, с.54; 346, спр.169, арк.1].
17.  Лідне – хутір на Лідному колодязі, осаджений Г. Донцем 1688 р. [330, спр.148, арк.6].
18.  Миронівка [345, Оп.2, спр.297, арк.171 зв.].
19.  Олексіївка [345, Оп.2, спр.297, арк.13 зв.], село, куплене Ф. Донцем у харківських козаків [263, с.550].
20.  Основа – село, населене Ф. Донцем, напевно віддане на “поминовение” Покровській церкві м. Харкова, бо у 1713 р. с. Основа – володіння цієї церкви, де похований Ф. Донець [94, с.920; 293, с.69], продане в 1713 р. І. Захаржевським Г. Квітці [345, Оп.2, спр.297, арк.1 зв; 294, с.129].
21. Пилипове - [345, Оп.2, спр.297, арк.9].
22.  Польове – хутір Польовий відданий ченцям Преображенського монастиря Г. Донцем [346, спр.169, арк. 1 зв. - 2].
23.  Ржавець – село на Ржавому “колодязі”, затверджене за Ф. Донцем 1696 р. [294, с.106].
24.  Рогозянка (Мала Рогозянка) – затверджено за Ф. Донцем 1700 р. [294, с.151].
25.  Рокитне – осаджене Г. Донцем, продане його дружиною Явдохою липецькому сотнику І. Черняку [24, с.291].
26.  Уди – осаджене на землях Г.Ф. Донців [294, с.106].
27.  Цапівка [345, Оп.2, спр.297, арк.171-171 зв.].

Села Довжик, Бабаї, Березове, Жихар, Миронівка, Рогозянка, Ржавець, Олексіївка, Космачів, Лідне, Пилипове, Гиївка, Яківка, Соломахівка, Цапівка, Коротич, Буди, хутори Туровський, Холін, Прилуцький – на землях Ф. Донця, що перейшли як посаг і спадок за його донькою Параскевою поручику Я. Крапоткіну, а після смерті Я. Крапоткіна до одруженого на його доньці, Є.П. Щербініна [345, Оп.2, спр.297, арк.9, 10, 13 зв., 171-171 зв.; 36, с.221-222].

 

Ж.2. Села Івана та Данила Перехрестових (Охтирський полк)

1. Борова – “описне перехрестівське село” (забране державою після конфіскації володінь І. Перехрестова 1704 р., за цими селами наглядала охтирська старшина) [336, спр.48, арк.1].
2. Гути – “описне перехрестівське село” [336, спр.48, арк.12; 345, Оп.2, спр. 297, арк.27].
3. Журавне – віддане І. Перехрестом як посаг за донькою старшині з Гетьманщини Ф. Гречаному [295, с.106].
4. Кам’янка – “описне село” перейшло до царського духівника Т. Надаржинського [295, с.115].
5. Каплунівка – “описне село” [345, Оп.2, спр.297, арк.27 зв.], однак частково в ньому жили козаки [301, с.227].
6. Криничний (хутір) – в 1696 р. осаджений І. Перехрестом біля Тростянця [295, с.111].
7. Кручик – “описне село” [336, спр.48, арк.12].
8. Куп’єваха – село І. Перехреста перейшло в спадок його сину Данилу [345, Оп.2, спр.297, арк. 29 зв.].
9. Литвинівка – “описне село”, згадується під час конфіскації майна 1704 р. [336, спр.48, арк.12; 333, Оп.2, спр.34, арк.20, 52 зв.].
10.  Лутище – від І. Перехреста в1704 р. передається наступному полковнику Ф. Осипову [295, с.106].
11.  Люджа – населена І. Перехрестом на куплених у росіян землях [295, с.150].
12.  Матвіївка – від І. Перехреста в 1705 р. віддане новому охтирському полковнику Ф. Осипову [295, с.184].
13.  Микитівка - “описне перехрестівське село” [345, Оп.2, спр.297, арк. 73 зв.].
14.  Нова Рабиня - “описне перехрестівське село” [336, спр.40, арк.2], згадується як поміст’я з маєтком під час конфіскації 1704 р. [333, Оп.2, спр.34, ар.28].
15.  Основинці - “описне перехрестівське село”, маєток 1704 р. [336, спр.48, арк.2 зв.; 333, Оп.2, спр.34, арк.20 зв., арк.135].
16.  Пархомівка - “описне перехрестівське село” [345, Оп.2, спр.297, арк.27].
17.  Риботин – село І. Перехреста, що він поступився своїм кузенам Петру і Панасу 1703 р. [295, с.113].
18.  Соснівка (Сосонка) - “описне перехрестівське село” куплене суддею Л. Лесевицьким [345, Оп.2, спр.297, арк.74].
19.  Стара Рабиня – село І. Перехреста 1699 р. [295, с.181].
20. Тормова – село, побудоване на віднятих землях біля м. Мурафи [295, с.34]
21.  Тростянець – вотчина І. Перехреста [295, с.111], в 1721 р. пожалувана царському духівнику Т. Надаржинському [336, спр.3, арк.1; 9, с.36].
22.  Український (хутір) - описне перехрестівське володіння [345, Оп.2, спр. 297, арк.82].
23.  Черепівка - “описне перехрестівське село”; за скаргами на охтирську старшину писаря Яготинця, в 40-х рр. XVIII ст. обивателі з нього розійшлись [336, спр.40, арк.3].
24.  Яблучне - “описне перехрестівське село” [336, спр.78, арк.1, 15 зв.].

Частина володінь І. Перехреста розміщувалась компактно між Хмелівкою (Високопіллям) і Красним кутом [336, спр.48, арк.2]. Описні села пожалувані різним особам в 40-80-х рр. XVIII ст.

 

Ж.3. Села на землях Герасима та Андрія Кондратьєвих та їх спадкоємців у першій половині XVIII ст. (Сумський полк)

1. Біловід – село, віддане А.Г. Кондартьєвим як посаг за данькою В. Савичу у 1704 р. [334, спр.1820, арк.4 зв.].
2. Будки – село, що дісталось у спадок Р.Г. Кондратьєву у 90-х рр. XVII ст. [334, спр.4, арк.2].
3. Вир – село, осаджене Г. Кондратьєвим у 70-х рр. XVII ст., перейшло у володіння до Р.Г. Кондратьєва [334, спр.1212, арк.1; спр.4, арк.2], відмежоване 1710 р. [334, спр.211], у 1732 р. володіння І.І. Кондратьєва [24, с.258].
4. Вища (Мала) Сироватка – володіння І.І. Кондратьєва у 1732 р. [24, с.262], А.В. Кондратьєва у 1744 р. [178, с.221].
5. Великий Бобрик – село, засновне А.Г. Кондратьєвим у 1699 р., затверджене у 1703 р. [350, Оп.1, спр.12, арк.2], у 1732 р. у бунчукового товариша І. Чарниша [24, с.264], у 1744 р. у А.В. Кондратьєва [178, с.221].
6. Гірне – володіння І.І. Кондратьєва у 1732 р. [24, с.263].
7. Головатівський (хутір) – заснований на землях проданих старшиною А. Марковим А.Г. Кондратьєву у 1703 р. [178, с.232].
8. Бичарівка (хутір) – володіння І.І. Кондратьєва у 1732 р. [24, с.257].
9. Глибінь – володіння І.І. Кондратьєва у 1732 р. [24, с.261].
10.  Гребениківка – володіння І. Лизогуба у 1732 р. [24, с.265], сам І. Лизогуб, оскільки був представником гетьманської старшини, до одруження володінь у Сумському полку не мав, а отримав значні маєтності одружившись на онуці А.Г. Кондратьєва – К.М. Кондратьєвій (одиначці в сім’ї) [334, спр.4, арк.1], в 1744 р. це село – володіння А.В. Кондратьєва [178, с.221].
11.  Грімне – володіння сумського обозного Д. Кондратьєва у 1732 р. [24, с.269].
12.  Дегтярний (хутір) – володіння І.І. Кондратьєва у 1732 р. [24, с.262].
13.  Єфрімівка – володіння А.В. Кондратьєва у 1744 р. [178, с.221].
14.  Закобиляче – володіння І.І. Кондратьєва у 1732 р. [24, с.269].
15.  Залізняк – село, віддане за заповітом Г. Кондратьєва невістці Марії (дружині Гр. Кондратьєва) і онукам у 1699 р. [178, с.207].
16.  Злодіївка – село, закріплене за А.Г. Кондратьєвим у 1694 р. [178, с.231].
17.  Іволжин (хутір) – володіння А.В. Кондратьєва у 1744 р. [178, с.221].
18.  Іллєк – володіння І.І. Кондратьєва у 1732 р. [24, с.269].
19.  Істороп – у 1699 р. за заповітом Г. Кондратьєва село віддане невістці Марії з дітьми [178, с.207], у 1732 р. володіння сотників І. та Г. Кондратьєвих та Г. Кондратьєвої [24, с.263, 273].
20.  Конопельки –  село у 1704 р. придбане по купчих А. Кондратьєвим [178, с.231].
21.  Крівне (Кровня) – село, осаджене у 70-х рр. XVII ст. Г. Кондратьєвим [334, спр.1212, арк.1], у 1732 р. володіння І. Лизогуба [24, с.260].
22.  Кудинівка – село Р.Г. Кондратьєва у 90-х рр. XVII ст. [334, спр.4, арк.2], у 1732 р. володіння І.І. Кондратьєва [24, с.273].
23.  Малий Бобрик – село, засновне І. Чарнишем на землях Кондратьєвих у 1727 р. [24, с.265], володіння А.В. Кондратьєва у 1744 р. [178, с.221].
24.  Малий Степець (Степ) (хутір) – володіння І.І. Кондратьтєва у 1732 р. [24, с.264].
25.  Морочий (хутір) – володіння А.В. Кондратьєва у 1744 р. [178, с.221].
26.  Нижня Верхосулка – володіння А.В. Кондратьєва у 1744 р. [178, с.221].
27.  Низ – володіння І.І. Кондратьєва у 1732 р. [24, с.261].
28.  Павлівка – село, відмежоване І.А. Кондратьєву у 1710 р. [334, спр.211, 212].
29.  Павлівка (хутір) – поселений І.А. Кондратьєвим на “жалуваній землі” у 1721 р. [24, с.258].
30.  Піщане – село, осаджене у 70-80-х рр. XVII ст. Г. Кондратьєвим [334, спр.1212, арк.1], володіння І. Чарниша у 1732 р. [2, с.259], А.В. Кондратьєва у 1744 р. [178, с.221].
31.  Писарівка – село, осаджене В. Савичем на землях посагу від А. Кондратьєва [24, с.260].
32.  Попівка (хутір) – володіння А.В. Кондратьєва у 1744 р.  [178, с.221].
33.  Пушкарівка – в 1698 р. село, пожалуване А.Г. Кондратьєву [178, с.231], у 1732 р. володіння його онука І.І. Кондратьєва [24, с.259].
34.  Радківщина (хутір) – володіння А.В. Кондратьєва у 1744 р. [178, с.221].
35.  Романівка – село, осаджене у 90-х рр. XVII ст. Р. Кондратьєвим [334, спр.4, арк.2].
36.  Руднівка – поселення Г. Кондратьєва у 70-80-х рр. XVII ст. [334, спр.1212, арк.1], у 1732 р. володіння І. Лизогуба [24, с.260].
37.  Рясне – володіння І.І. Кондратьєва у 1732 р. [24, с.265].
38.  Самотіївка – володіння А.В. Кондратьєва у 1744 р. [178, с.221].
39.  Старе село – поселення Г. Кондратьєва у 70-80-х рр. XVII ст. [334, спр.1212, арк.1].
40.  Терешкове – володіння І.І. Кондратьєва у 1732 р. [24, с.265].
41.  Токарі – володіння Д. Кондратьєва у 1732 р. [24, с.261].
42.  Хотин – село, осаджене Г. Кондратьєвим у 70-80-х рр. XVII ст. [334, спр.1212, арк.1], у 1732 р. володіння І. Чарниша [24, с.260], у 1744 р. – А.В. Кондратьєва [178, с.221].
43.  Шпилівка – село, поселене Р.Г. Кондратьєвим у 90-х рр. XVII ст. [334, спр.1212, арк.3, спр.4, арк.2], у 1732 р. володіння Ганни Кондратьєвої [24, с.266].
44.  Шустикове – затверджене у 1667 р. володіння Г. Кондратьєва [327, спр.1539, арк.1 зв.].
45.  Яструбине – володіння І. Чарниша у 1732 р. [24, с.259], володіння А.В. Кондратьєва у 1744 р. [178, с.221].

Взагалі, у зв’язку з плутаниною в успадкуванні процес набуття земель родиною Кондратьєвих висвітлити дуже важко, незважаючи на збереження родинних документів (ф.1717 ЦДІА). Тому в переліку можливі неточності. Сподіваємося на подальші студії щодо землеволодіння цього роду.

 

Ж.4. Села Ф.В. Шидловського в Харківському та Ізюмському полках

1. Балаклійка – в Ізюмському полку, реквізоване 1711 р.
2. Всесвятське (Мерчик) в Харківському полку, передано небожеві Л.І. Шидловському 1710 р.
3. Гнилиця – в Ізюмському полку.
4. Дворічний Кут – дістав як посаг за У. Донець, реквізовано 1711 р.
5. Іванівське – в Харківському полку.
6. Колодяжне – в Ізюмському полку, згоріло 1711 р.
7. Миколаївка в Харківському полку, віддана Л.І. Шидловському.
8. Новомлинок – в Ізюмському полку.
9. Різдвяне (Богородицьке) – в Харківському полку [300, с.149-150, 184].

До володінь Шидловського можна віднести два села Ізюмського полку Сватову Лучку і Малинівку. Сватову Лучку Ф.В. передав небожеві Г.І. Шидловському, а той обмінявся з старшиною Ізюмського полку на с. Малинівку, однак старшин вдалося закріпити за полком Сватове, а Малинівку повернути до полку 1719 р. [322, спр.29, арк.4 і зв., 5].

В Курському повіті окрім володінь в слобідських полках Ф.В. Шидловський мав села Уколово, Дайміно, Миколаївка, Воробйово, Верейтиново, Білий Колодязь. Загальна кількість його підданих 722 двори (633 “черкас”, 54 росіян, 35 поляків) [300, с.184].

 

Додаток З. Відомі нам полковницькі і “урядові” дозволи і листи на землю і майно, полковницькі “універсали”, згадки про них

Харківський полк

Полковника Григорія Донця.

1. 1678 р. Преображенському монастиреві на ґрунти “забойців” Омеляна і Левка Жигалки [293, с.76].
2. 1688 р. Дозвіл мешканцю с. Коротича М. Матвієнку на млинову займу [197, с.97; 294, с.106].
3. 1690 р. Лист люботинському сотнику Ф. Григорьєву (Альбоському) на ліс, займу з дозволом будувати млина [14, с.163].

 

К. Донця.

1. 1686 р. Лист на озера по Чепелю Преображенському монастиреві [293, с.78].

 

Ф. Донця.

1. (?) дозвіл золочівському козаку Г. Тенденику володіти заїмочним лісом [339, спр.1, арк.1].
2. (?) Успенській церкві м. Харкова на ґрунти і сінокоси поблизу Бабаїв [333, Оп.2, спр.2, арк.2].
3. 1703 р. сотнику Шишці Авраму дозвіл “займи” і спадку [323, Оп.11,спр.6, арк.71].
4. 1704 р. Лист на розподіл майна між сотником Ф. Альбоським і пасинками [14, с.164].
5. (?) урядовий лист сотнику І. Гаєвському на ґрунт [345, Оп.2, спр.297, арк.53].
6. Маєтності віддані Ф. Донцем та Ф.В. Шидловським та ін. в підпомічники старшинам Харківського полку 1700-1714 рр.

1. Судді С. Квітці – с. Лозове.
2. Городничому Т. Голуховичу – с. Верещаківка.
3. Писарю Романовичу – с. Сінолицівка.
4. Вдові полковника Куликовского – с. Борки.
5. Угольчанському сотнику С. Михайлову – с. Одринка.
6. Колишньому мереф’янському сотнику Г. Колосовському -  Оксютівка.
7. Підпрапорному С. Левандовському – с. Пісочне.
8. Колишньому перекопському сотнику І. Андрійовичу – с. Ков’яги [333, Оп.2, спр.25, арк.7].

 

Л.І. Шидловського.

1. 1710 р. на землі сотнику І. Гаєвському [345, Оп.2, спр.297, арк.52].
2. 1711 р. городничому Голуховичу на с. Верещаківку [333, Оп.2, спр.25, арк.11].

 

Г.С. Квітки.

1. 1714 р. сотнику С. Смородському на оселення хутора по р. Березовій [324, Оп.2, спр.127, арк.4].
2. 1730 р. хорунжому П. Бульському на ліс біля р. Мжі [197, с.92].

 

Старшинські листи на маєтності в Харківському полку.

1. 1710 р. Л.І. Шидловському за позику 300 р. старшина дає землю по р. Бабці і Гнилиці [342, Оп.1, спр.27, арк.1 і зв.].
2. 1713 р. (27.VI) затвердження землі за обозним В. Ковалевським [345, Оп.2, спр.196, арк.12]. (за рукою П.М. Апраксіна).

 

Ізюмський полк

М. Донець-Захаржевського.

1. 1715 р. писарю І. Капустянському на землю біля Ізюма [345, Оп.2, спр.297, арк.143].
2. 1716 р. на хутори предкам В. Зеленського [345, Оп.2, спр.297, арк.147].
3. 1724 р. Підтвердження права володіти озерами Преображенському монастиреві на Чепелі [345, спр.297, арк.153].

 

Охтирський полк

М. Матвєєва (Матвійовича).

1. Боромлянським козакам на володіння в верхів’ях р. Білки [295, с.117].

 

Д. Зиновьєва.

1. Більчанському сотнику В.Л. Ковальчуку байрак в верхів’ях р. Білки [295, с.117].

 

Ф. Осипова.

1. 1709 р. (20.ІІІ) Дозвіл осавулу М. Шарому будувати слобідку (Шарівку) [295, с.226].
2. 1709 р. (21.ІІІ) Лист охтирському писарю С. Кобеляцькому “на дворовое порозжее место, застоючее от бывшего полковника Ивана Перехрестова” [295, с.47].
3. Села, віддані за універсалами Ф. Осипова у “курінь” (курінчики) полковим старшинам у другому десятилітті XVIII ст.

с. Бакирівка (Кириківська сотня) – полковому судді М. Боярському;

с. Любівка (Колонтаївська сотня) – охтирському полковому обозному;

с. Млинки (Котельвянська сотня) – охтирському полковому писарю;

с. Деревки (Котельвянська сотня) – в полковницький курінь [301, с.225-226].

 

Сумський полк

Г. Кондратьєва.

1. В 1688 р. миропільському монастиреві млин з маєтностей покійного сотника Гавришева на р. Пслі біля с. Великої Рибиці, з поселенням при тому млині підданих черкас [164, с.104].

 

А. Кондратьєва.

1. 1691 р. ворожбянському жителю Ф. Чернявському на гайок, через який була суперечка з сотником білопільським [295, с.426].

Листи на маєтності Ф.В. Шидловського (“універсали”)

як ізюмського полковника

1. 1693 р. – затвердження за Преображенським монастирем озер на Чепелі [345, Оп.2, спр.297, арк.153].
2. 1700 р. зміївському сотнику І. Височину на грунт втеклого Реви [339, спр.3, арк.1 зв.].

 

Ф.В. Шидловського як бригадира

1. 1708 р. Дозвіл каплунівському отаману (Охтирський полк) купити земельні володіння розжалуваного полковника І. Перехреста [83, с.188].
2. 1709 р. (4.03) полковому охтирському судді Л. Лесевицькому на землю с. Хоружівки (спаленої шведами) [295, с.150].
3. 1709 р. Дозвіл на перевезення хати з перехрестівського села Основинці охтирському полковому судді М. Маньковському [336, спр.48, арк.2 зв.].
4. 1709 р. урядовий лист ізюмському полковому старшині М.І. Пештичу на землю біля Вільхового рогу [345, Оп.2, спр.297, арк.134].
5. 1711 р. (11.04) Лист ротмістру А. Дуніну на землю в с. Старому Салтові [300, с.50].

Додаток К. Чисельність прошарку старшини в слобідських полках 1709–1731 рр.

                Острогозький полк

Рік	1718	1721	1729
Старшин	17	36	43
Козаків	400	412	427
Разом	417	448
% старшини	4,07	8,03	9,14

               

Ізюмський полк

Рік	1709	1714	1718	1729
Старшин	29	31	40	57
Козаків	458	495	650
Разом старшин і козаків	487	526	690
Всього населення	3383	5095		4240
% старшин щодо козаків	5,95	5,89	5.79
% щодо населення	0,86	0,6		1,34

                 

Харківський полк

Рік	1729
Старшин	55
Козаків	850
Допоміжних чинів (помічників)	1011
Разом старшини і козаків	905
Разом з помічниками	1916
% старшин серед козаків	6,07
% старшин серед козаків з помічниками	2,87

           

Охтирський полк

Рік	1709	1726
Старшин	79	114
Козаків	950	1222
Разом старшин і козаків	1129	1336
Всього населення	6203	7010
% старшин серед козаків	6,99	8,5
% з всього населення	1,27	1.6

 

                Сумський полк

Рік	1721	1729
Старшини	29	91
Козаків	730
Разом старшини і козаків	759
Населення	3177	6872
% старшин до козаків	3,82
% з всього населення	0,91	1,32

Таблицю складено за [330, спр.8, арк.178-182].

 

Додаток Л. Пожалування “волохам” в слобідських полках, волоські маєтності

                Харківський полк.

1. с. Кут (Дворічний кут, Волоський кут) (поблизу Вільшанської сотні) з описних володінь Ф.В. Шидловського, в 1712 р. пожалуване І. Абазі (46 дворів) і Марку Житничару (34 двори) [300, с.188], за ними в 1722 р. [339, спр.12, арк.127–132], і надалі 1732 р. [24, с.218], належало Абазам до сер. ХІХ ст. [343,  спр.25].
2. с. Лопань (Золочівська сотня) – в 1716 р. це маєтність Харківського Преображенського монастиря [294, с.150], в 1722 р. – ротмістра П. Стамбула [339, спр.12, арк.163], так само і 1732 р. (62 двори, 207 підданих) [24, с.214]. Наприкінці 30-х рр. повернуто Харківському полку [339, спр.801, арк.127, 129–131].
3. с. Данилівка – “волоха” ротмістра А. Дуніна (з колишніх володінь Захаржевських) 1722, 1732 рр. [339, спр.12, арк.157 зв., 161; 24, с.223]. Перепис 1732 р. – 43 двори, 146 підданих.
4. с. Стара Водолага – так само [339, спр.12, арк.152–156], перепис 1732 р. – 214 дворів, 874 підданих [24, с.223].
5. с. Хорсівка – його ж за переписом 1732 р. – 8 дворів, 37 підданих [24, с.223].
6. Слобідка Стахонівка (Золочівська сотня) – ротмістра А. Жияна, за переписом 1732 р. – 8 дворів, 28 підданих [24, с.214].
7. Хутір Караван – А. Дуніна, 1732 р. – 19 підданих [24, с.223].

 

Ізюмський полк

1. с. Колодяжне – з описних маєтностей Шидловського, в 1712 р. 149 дворів розділено між 11 волохами [300, с.188], в 1732 р. 8 поміщиків (поділено) [24, с.252].
2. с. Балакліївка – з описних маєтностей Шидловського, в 1712 р. 94 двори поділено між 7 волохами [300, с.188], у 1732 р. – село частково належить полковнику Новгородського полку К. Реткіну і лише частина його волохам і сотнику Капністу [24, с.253].
3. с. Новомлинське – з описних маєтностей Ф.В. Шидловського, 1712 р. 13 дворів поділено між 6 волохами, що-найбільше, 86 дворів отримав Георгій Спатар (Мечник) [300, с.188], йому ж Юрію Мечнику належить слобода Новомлинська 1732 р., значно зменшена (23 двори, 74 підданих, 4 мельника), частина села за волохом Грозовцем [24, с.252].

 

Сумський полк

1. м. Піна – надане волохам 1715 р. полку Кигича [188, с.59]
2. с. Річки – надане 1715 р., однак у 1732 р. записано як козацьке [24, с.266].
3. с. Злодіївка – 1732 р. за Кигичем, надане 1715 р., 110 дворів, 498 підданих [24, с.270].
4. с. Угроїди – в 1732 р. за полковником Кигичем, 39 дворів, 202 підданих тощо [24, с.270].
5. Хутір волоха В. Ніколаєва – 2 двори, 1 хата [24, с.265].

 

Охтирський полк

1. м. Мурафа – пожалуване “волоському” полковнику В. Танському 1712 р. [171, с.621], в 1732 р. – переяславського полковника В. Танського – 122 двори, 410 підданих, ротмістра Гната Ознякова – 3 двори, 19 підданих, М. Бедряги – 2 двори, 7 підданих, В. Маршака – 1 двір, 3 підданих [24, с.238].  1732 р. містечко частково козацьке.
2. Хутір В. Танського – 1 двір, 13 підданих 1732 р. [24, с.238].

 

Додаток М. Старшинські села за ревізією 1713 р. у Харківському і Ізюмському полках

                Харківський полк

Полковника П.В. Куликовського – с. Борки і с. Лідне.

Охтирського бригадира Ф. Осипова – с. Артемівка, с. Коротич.

Колишнього полковника Л. Шидловського – с. Всесвяцьке, с. Гуки.

Полкового обозного В. Ковалевського – с. Вертіївка.

Вдови полковника Гр. Донця – с. Рокитне, с. Березове.

Івана Донець-Захаржевського – с. Стара Водолага, хутір Хорсиківка.

Вдови полковника Ф. Донець-Захаржевського – с. Рогозянка, с.Довжик, с.Бабаї, с. Жихар, с. Ржавець, с. Клотва.

Старшини А. Дуніна – с. Данилівка.

Писаря Д. Худолія – с. Олексіївка.

Полкового сотника П. Рубана – с. Рубанівка.

Липецького сотника І. Черняка – с. Уди.

Золочівського сотника А. Голуховича – с. Андріївка

Вдови П. Черняка – с. Веселе, с. Гатище.

Ф. Ковалевського – с. Кадниця, с. Лютівка, с. Рясне в Охтирському полку.

Вдови І. Гаєвського – с. Мерефа, с. Городище.

Козака С. Дробицького – с. Полупанівка.

Вдови сотника М. Ковалевського – двори (без назви).

Волоським переселенцям – с. Кут.

Церкві Покрови – с. Основа.

                Крім цього осавул Харківського полку Г. Квітка (Афанасьєв) у Чугуївському повіті мав с. Грем’яче.

Ізюмський полк

Полковника М. Захаржевського – с. Константинівка, с. Куп’є, с. Бурлук.

Полкового судді Д. Данилевського – с. Курбатов, с. Балаклійка, хутір Вертелецький, хутір Данилівка.

Полкового обозного І. Степанова – хутір Вільшанка.

Полкового писаря Ю. Розаліона – с. Тушинець.

Полкового осавула М. Пестича – с. Балаклійка, хутір Вільховий ріг.

Сотника І. Зарудного – с. Хатнє, с. Козинка.

Лиманського сотника С. Семенова – хутір Лупиха.

Зміївського сотника І. Двигубського, хутір Безпалівка.

Остропільського сотника Д. Бистрицького- с. Комарівка.

Бишкитського сотника Р. Любицького – хутір Любівка.

Куп’янського сотника І. Диского – хутір Дисківка.

Кам’янського сотника С. Підкользина – хутір Підкользинівка.

Вдови сотника С. Богуславського – хутір Сениха.

Вдови сотника Ф. Смородського – хутір Федорівка.

Відставних сотників Ф. і Й. Щербин – с. Бурлук.

Святогорського Успенського монастиря – с. Студенець.

Миколаївського Зміївського монастиря – с. Гнилиця і хутір Дурківка.

Протопопа Ізюмської Преображенської церкви О. Олешкова – с. Чепелівка.

Балаклійського протопопа Д. Степанова – с. Крейдянка.

Колишнього генерал-майора Ф. Шидловського – с. Іванівка, с. Миколаївка.

Знатних волохів – с. Колодяжне, с. Новомлинок, с. Балаклійка.

Чугуївського ротмістра П.Б. Корожана – с. Височинівка , хутір Веденецький.

                Крім цього полковий суддя Д. Данилевський в Чугуївському повіті володів сільцем в урочищі Микитівці.

Таблиця        Села і хутори з підданими у Харківському і Ізюмському полках 1713 р.

Полк	Харківський	Ізюмський
Загальна кількість сіл і хуторів з підданими	32	34
Села і хутори, якими володіють старшини, що відбувають службу	8	19
Села і хутори, якими володіють старшинські діти, вдови, особи старшинського походження, що безпосередньо не відбувають служби	20	3
Села і хутори “великороссийского народа помещиков”	2	2
Села і хутори, надані представникам молдавської політичної еміграції, “волохам”	1	5
Села і хутори, якими володіють представники кліру	1	5

Реєстр і таблицю складено за: Доклады и приговоры состоявшиеся в правительствующем Сенате в царствование Петра Великого изд. Императорской Академией Наук под ред. акад. Н.Ф. Дубровина. – Т.IV. – кн.ІІ. – СПб., 1891. - №1139. – С.919–921.

Додаток Н. Порівняльна таблиця даних переписів 1713, 1722, 1732 у Харківському полку

Дата	1713	1722*	1732
Загальна кількість сіл і хуторів з підданими	32	77	141
Села і хутори, якими володіють старшини, що відбувають службу	8	33	68**
Села і хутори, якими володіють діти, вдови, старшини інших полків, особи старшинського походження, що безпосередньо служби не відбувають	20	15	14
Села і хутори “великороссийского народа помещиков”	2***	17	30
Села і хутори представників молдавської політичної еміграції 1711 р.	1	5	6
Села і хутори монастирів, церков, представників кліру	1	7	23

Перепис 1713 р.

Доклады и приговоры приговоры состоявшиеся в правительствующем Сенате в царствование Петра Великого изд. Императорской Академией Наук под ред. акад. Н.Ф. Дубровина. – Т.IV. – кн.ІІ. – СПб., 1891. - №1139. – С.919–920.

Перепис 1722 р.

Центральний державний історичний архів у м. Києві. – Ф.1725. спр.12.

 

Перепис 1732 р.

Центральний державний історичний архів у м. Києві. – Ф.1725. спр.22.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Акты Московского государства, изданные императорской Академией наук под ред. М.А. Попова. – Разрядный приказ, Московский стол. – СПб., 1890 (далі АМГ). – Т.1. – 1571–1634 гг. – 810 с.
2. АМГ. – СПб., 1894. – Т.2. – 1635–1659 гг. – 818 с.
3. АМГ. – СПб., 1901. – Т.3. – 1660–1664 гг. – 704 с.
4. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные археографическою комиссией (далі АЮЗР). – СПб., 1863. – Т.4. – 1657–1659 гг. – 276 с.
5. АЮЗР. – СПб., 1867. – Т.5. – 1659–1665 гг. – VIII, 335 с.
6. АЮЗР. – СПб., 1872. – Т.7. – 1657–1663 гг., 1668–1669 гг. – 400 с.
7. АЮЗР. – СПб., 1875. – Т.8. – 1668–1669 гг., 1648–1657 гг. – 400, 29 с.
8. АЮЗР. – СПб., 1879. – Т.9. – 1668–1672 гг. – 1011 с.
9. АЮЗР. – СПб., 1882. – Т.12. – 1675–1676 гг. – 874, 15 с.
10.  АЮЗР. – СПб., 1892. – Т.15. – 1658–1659 гг. – Х, 4, 62, 25 с.
11. Альбовский Е. Валки – окраинный город Московского государства. К 350-летию Валок. Репринтное издание. – Харьков: Фолио, 1993. – 54 с.
12.  Альбовский Е. История Харьковского слободского казачьего полка 1650–1765 гг. – Харьков, 1895. – 218 с.
13. Альбовский Е. Первая в г. Харькове казнь и возникновение слободского козачьего полка. – Белосток, 1903. – Х с.
14. Альбовский Е. Харьковские казаки вт. пол. XVII в. – СПб., 1914. – 222 с.
15. Апанович О.М. Збройні сили України п. п. XVIII ст. – К.: Наукова думка, 1969. – 224 с.
16.  Апанович Е.М. Переселение украинцев в Россию накануне освободительной войны 1648 – 1654 гг. // Воссоединение Украины с Россией. Сборник статей. – М., 1954. – С.78–104.
17. (Апостол П.Д.) Дневник П.Д. Апостола // Киевская старина. – 1895. - №7. – С.100–155.
18.  Архив правительствующего Сената в годы правления Петра І. – СПб., 1872. – Т.1. Опись именным высочайшим указам и повелениям царствования императора Петра Великого 1704–1725. Сост. П. Баранов. – 168 с.
19. Багалей Д.И. Займанщина в Левобережной Украйне XVII и XVIII ст. // Киевская старина. – 1883. - №12. – С.560–592.
20.  Багалей Д.И. Заметки о новых материалах для истории Слободской Украйны // Сборник Харьковского историко-филологического общества (далі Сборник ХИФО). – 1893. – Т.5. – С.167–172.
21. Багалей Д.И., Миллер Д.П. История города Харькова за 250 лет его существования (1655–1905). – Харьков, 1905. – Т.1. – 568 с.
22. Багалій Д.И. Історія Слобідської України / Передмова, коментар В.В. Кравченка. – Харків: Основа, 1991. – 256 с.
23. Багалей Д.И. Материалы для истории города Харькова в XVII в. – Харьков, 1905. - 112 с.
24. Багалей Д.И. Материалы для истории колонизации и быта степной окраины Московского государства (Харьковской и отчасти Курской и Воронежской губернии) в XVI – XVIII ст., собранные в разных архивах и редактированные Д.И. Багалеем. – Харьков, 1886. – Т.1. – 362 с.
25. Багалей Д.И. Материалы по истории колонизации и быта степной окраины Московского государства. – Т.2 // Сборник ХИФО. – 1890. – Т.2. – 437 с.
26.  Багалей Д.И. Новые материалы для истории Слободской Украины // Сборник ХИФО. – 1893. – Т.5. – С.172–280.
27.  Багалей Д.И. Очерки из истории колонизации степной окраины Московского государства. – М., 1887. – 614 с.
28. Багалей Д.И. Украинская старина: (Очерки, заметки, материалы из стародавнего харьковского быта и культуры). – Харьков, 1896. – 304 с.
29.  Байер. История о жизни и делах молдавского господаря князя Константина Кантемира, сочиненная Санкт-петербургской Академии Наук покойным профессором Беером с российским переводом с приложением родословія князей Кантемиров в Москве в университетской типографии у К. Новикова. -  1783. – 408 с.
30.  Бантыш-Каменский Д.Н. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства. – К.: Час, 1993. –656 с.
31.  Барвинский В. Исторический очерк Харьковской губернии. – Х., 1918. – 22 с.
32. Барвинский В. Крестьяне в левобережной Малороссии в XVII - XVIII веках// Записки императорского Харьковского университета 1909года - кн.1-3. - 296+ІІІс.
33.  Березин Л.В. Хорватия, Словения, Далмація и военная граница. – СПб., 1879. – Т.2. – 590 с.
34.  Болховитинов Е.Д. Историческое, географическое и экономическое описание Воронежской губернии, собранное из историй, архивных записок и сказаний. – Воронеж, 1800. – 228 с.
35.  Борисенко В.Й. Соціально-економічний розвиток Лівобережної України в др. пол. XVII ст. / АН УРСР І-т історії.  – К.: Наукова думка, 1986. – 264 с.
36.  Бумаги кабинета министров императрицы Анны Иоановны 1731–1740, собраны и изданы под ред. А.Н. Филиппова (далі Бумаги …) – Т.1 (1731–1732) // Сборник Русского исторического общества (далі Сборник РИО). – Т.104. – Юрьев, 1898. – 508 с.
37.  Бумаги … – Т.ІІ (1733 г.) // Сборник РИО. – Т.106. – Юрьев,1899. – 654 с.
38.  Бумаги …  – Т.ІІІ (1734 г.) // Сборник РИО. – Т.108. – Юрьев, 1900. – 512 с.
39.  Бумаги … – Т.IV (1735 г.) // Сборник РИО. – Т.111. – Юрьев, 1901. - .
40.  Бумаги … – Т.V (1736 г.) // Сборник РИО. – Т.114. – Юрьев, 1902. – 682 с.
41.  Бумаги … – Т.VІ (1737 г.) // Сборник РИО. – Т.117. – Юрьев, 1903. -   .
42.  Бумаги … – Т.VІІ (1738 г. Январь–июнь) // Сборник РИО. – Т.120. – Юрьев, 1905. – 536 с.
43.  Бумаги … – Т.VІІІ (1738 г. Июль–декабрь) // Сборник РИО. – Т.124. – Юрьев, 1906. – 544 с.
44.  Бумаги … – Т.ІХ (1739 г. Январь–июнь) // Сборник РИО. – Т.126. – Юрьев, 1907. – 615 с.
45.  Бумаги … – Т.Х (1739 г. Июль–декабрь) // Сборник РИО. – Т.130. – Юрьев, 1909. – 716 с.
46.  Бумаги … – Т.ХІ (1740 г. Январь–май) // Сборник РИО. – Т.138. – Юрьев, 1912. – 614 с.
47. Важинский В.М. Землевладение и складывание общины однодворцев в XVII в. (на материалах южных уездов России) – Воронеж.: Изд-во Воронежского гос. университета, 1974. – 236 с.
48. Важинский В.М. Развитие рыночных связей в южных русских уездах во второй половине XVII в. // Ученые записки Кемеровского государственного педагогического института. – Кемерово, 1963. – №5. – С.102–141.
49. Важинский В.М. Торговые связи южных городов России в третьей четверти XVII в. // Города феодальной России. – М.: Наука, 1966. – С.298–307.
50. Важинский В.М. Хлебная торговля на юге Московского государства во второй половине XVII в. // Ученые записки Московского областного Педагогического Института им. Н.К. Крупской. – М., 1963. – Т.127. – С.3–30.
51.  Величко С. Літопис / Переклад з книжн. укр. мови, комент. В.О. Шевчука. – К.: Дніпро, 1991. – Т.2. – 642 с.
52.  Веселовский С.Б. Сметы военных сил Московского государства 1661–1663 гг. – М.: Издание императорского общества истории и древностей Российских при Московском Университете, 1911. – 59 с.
53. Виноградов Г. Феномен українського “Великого степового кордону”. Філософсько-культурологічна характеристика // Академія пам’яті професора В. Антоновича 16 – 18 березня 1993 р. Доповіді і матеріали. – К., 1994. – С.240–242.
54. Водарский Я.Е. Население России в конце XVII – начале XVIII века (Численность, сословно-классовый состав, размещение). – М.: Наука, 1977. – 263 с.
55. Волис В.Ф. К истории Ахтырского слободского полка // Краеведческие записки. Ахтырский краеведческий музей - Ахтырка, 1962. - Вып.3. - С.36-83.
56. Волис В.Ф. Ахтырский полковник Иван Иванович Перекрестов// Краеведческие записки. Ахтырский краеведческий музей - Ахтырка, 1962. - Вып.3. - С.35-56.
57. Воронежский край с древнейших времен до конца XVII в.: Документы и материалы по истории края. / Сост. и автор пояснительного текста проф. В.П. Загоровский. – Воронеж, 1976. – 192 с.
58. Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах. – М.: Акад. наук СССР, 1953. – Т.1. – 1620–1647. Украина накануне освободительной войны. – 587 с.
59.  Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах. – М.: Акад. наук СССР, 1953. – Т.3. – 644 с.
60. Востоков А. Полтавский полковник Иван Черняк // Киевская старина. – 1889. – №10. – С.1–17.
61. Востоков А. Суд и казнь Григория Самойловича // Киевская старина. – 1889. – № 1. – С.41–63.
62. Второв Н. О заселении Воронежской губернии // Воронежская беседа. –Воронеж, 1861. – С.246–272.
63. Глаголев В.П. Движение на Дону и на юге России весной 1682 г. // Ученые записки Московского государственного заочного педагогического института. – М., 1958. – Т.1. – С.113–196.
64. Голикова Н.Б. Политические процессы при Петре І. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1957. – 336 с.
65.  Головинский П. Слободские козачьи полки. – СПб., 1864. – VII, 246 с.
66.  Голубцова Е.И. Коллекция актов Шибанова. Документы Чугуевской съезжей избы // Записки отдела рукописей государственной библиотеки им. Ленина. – М., 1954. – Вып.16. – С.6–12.
67.  (Гордон П.) Дневник генерала Патрика Гордона, веденный им во время его пребывания в России от 1661 до 1699 г. – часть 2-я (1661–1684 гг.). Перевод с нем. М. Салтыковой. – М., 1892. – 244 с.
68.  Горобець В.М., Струкевич О.К. Українсько-російські політичні відносини другої пол. XVII – XVII ст. – тенденції, характер, етапи // Український історичний журнал. – 1997. - №1. – С.22–43.
69.  Грамота Петра Великого изюмскому полковнику Фед. Шидловскому в 1704 г. // Записки Одесского общества истории и древностей российских. – 1844. – Т.3. – С.351–362.
70.  Грушевський М.С. Ілюстрована історія України / АН України. І-т укр. археографії, І-т історії України. Вступна стаття В.А. Смолія, П.С. Соханя. – К.: Наукова думка, 1992. – 544 с.
71.  Грушевський М.С. Історія України-Руси: в 11 т. 12 кн. – К.: Наукова думка, 1995. – Т.8. – 856 с.
72.  Грушевський М.С. Історія України-Руси: в 11 т. 12 кн. – К.: Наукова думка, 1996. – Т.9. кн.1. – 880 с.
73.  Грушевський М.С. Історія України-Руси: в 11 т. 12 кн. – К.: Наукова думка, 1997. – Т.9. кн.2. – 776 с.
74. Гуржій О.І., Чухліб Т.В. Гетьманська Україна. – К.: Видавничий дім Альтернативи, 1999. – 304 с.
75.  Гуржій О.І. Еволюція соціальної структури селянства Лівобережної та Слобідської України (друга пол. XVII–XVIII ст.). – К.: АН України. І-т історії, 1994. – 106 с.
76.  Гуржій О.І. Підсусідництво – як соціальне явище на Україні доби феодалізму // Феодалізм на Україні: Зб. Наук. праць. – К.: Наук. думка, 1990. – С.66–78.
77.  Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині  XVII – XVIII ст.: кордони, населення, право. – К.: Основи, 1996. – 222 с.
78.  Данилевич В.Е. Время образования слободских черкасских полков // Сборник статей, посвященных В.О. Ключевскому, его 30-летнему юбилею профессорской деятельности в Московском университете. – М., 1909. – С.632–639.
79.  Данилевич В. Из истории управления Слободской Украины в XVII ст.            (К биографии Острогожского черкаского полковника И.С. Саса). – Б.м., б.г. – 10 с.
80.  Данилевич В. Нові дані для біографії І. Сірка // Записки Українського наукового товариства в Київі. – К., 1908. – Кн.3. – С.140–148.
81.  Данилевич В. Роспись борошню детей И.Н. Дзинковского. – Б.м., б.г. – 10 с.
82.  Данилевский Г.П. Украинская старина: Материалы для истории украинской литературы и народного образования. – Харьков, 1866. – 403 с.
83.  Данное письмо // Молодык. – 1843. – С.187–188.
84.  Дашкевич Я.Р. Козацтво на Великому кордоні (Матеріали “круглого столу” Українське козацтво: сучасний стан та перспективи дослідження проблеми) // Український історичний журнал. – 1990. – №12. – С.20–22.
85.  Дашкевич Я.Р. Україна на межі між Сходом і Заходом (XIV–XVIII ст.) // Записки Наукового товариства ім. Шевченка. – Львів, 1991. – Т.CCXXII. – С.28–44.
86. Демидова Н.Ф. Служилая демократия в России XVII в. и ее роль в формировании абсолютизма. – М.: Наука, 1987. – 228 с.
87. Джиджора І. Матеріали Московського “Архива Министерства Юстиции” до історії Гетьманщини // Записки наукового товариства ім. Шевченка. – Львів, 1906. – Т.86. – С.59–81.
88. Доклады и приговоры, состоявшиеся в правительствующем сенате в царствование Петра Великого, изданные императорскою Академиею наук под ред. Н.В. Калачова (Далі Доклады …). – Т.1, год 1711. – СПб., 1880. –  476 с.
89. Доклады … – Т.2, кн.1, год 1712. – СПб., 1882. – 464 с.
90. Доклады … – Т.2, кн.2, июль-декабрь 1712. – СПб., 1883. – 552 с.
91. Доклады … – Т.3, кн.1, январь-июль 1713. – СПб., 1887. – 447 с.
92. Доклады … – Т.3, кн.2, 1713-й год. – СПб., 1888. – 35 с., С.452–1572.
93. Доклады … – Т.4, кн.1, январь-июль 1714. – СПб., 1888. – 600 с.
94. Доклады … – Т.4, кн.2, июль-декабрь 1714. – СПб., 1891. – 31 с., С.601–1436.
95. Доклады … – Т.5, кн.1, январь-июнь 1715. – СПб., 1892. – 25, 584 с.
96. Доклады … – Т.5, кн.2, июль-декабрь 1715. – СПб., 1897. – 24, С.585–1453.
97. Доклады … – Т.6, кн.1, январь-июль 1718. – СПб., 1901. – 24, 586 с.
98. Дополнения к актам историческим, собранные и изданные археографическою комиссию. – СПб., 1875. – Т.9. – 353 с.
99. Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. Огляд життя і політичної діяльності. – Нью-Йорк: Видання УВАН у США, 1985. – 712 с.
100. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – Мюнхен: Дніпрова хвиля. – 1966. – Т.2. – 346 с.
101. Древние грамоты и другие письменные памятники, касающиеся Воронежской губернии и частію Азова, собранные и изданы Н. Второвым и К. Александровым-Дольником. – Воронеж, 1851. – Кн.1. – XII, 168, 87 с.
102. Дубровський В. Перша фабрика на Україні (Слобідська Глушківська  мануфактура (1719–1727). – К.: ДВУ, 1930. – 119 с., 1 л. карт.
103. Дядиченко В.А. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII – поч. XVIII ст. – К.: АН УРСР, 1959. – 532 с.
104. Ермуратский В.Н. Дмитрий Кантемир – мыслитель и государственный деятель. – Кишинев: Карта молдовеняске, 1973. – 154 с.
105. Ермуратский В. Общественно-политические взгляды Дмитрия Кантемира. – Кишинев: Госиздат Молдавии, 1956. – 103 с.
106. Ефименко А.Я. Старинная одежда и принадлежности домашнего быта слобожан // Харьковский сборник. – 1887. –  Вып.1. – С.171–181.
107. Ефименко П.С. Могила гетманцев в г. Лебедине // Киевская старина. –1884. – №4. – С.693–695. 
108. Жалованные грамоты и указы Острогожскому черкасскому полку (сообщены П.Г. Бутковым) // Журнал Министерства Внутренних дел. – 1840. – №4. – С.9–26.
109. Загоровский В.П. Белгородская черта. – Воронеж: Изд-во Вор. ун-та, 1969. – 304 с.
110. Загоровский В.П. Возникновение и развитие городов в Воронежском крае в XVII – XVIII веках // История заселения и хозяйственного освоения Воронежского края в эпоху феодализма. – Воронеж: Изд-во Вор. ун-та, 1987. – С.62–93.
111. Загоровский В.П. Историческая  топонимика Воронежского края. – Воронеж: Изд-во Вор. ун-та, 1973. – 136 с.
112. Загоровский В.П. Изюмская черта. – Воронеж, 1980. – 238 с.
113. Загоровский В.П. Общий очерк истории заселения и хозяйственного освоения южных окраин России в эпоху зрелого феодализма // История заселения и хозяйственного освоения Воронежского края в эпоху феодализма. – Воронеж: Изд-во Вор. ун-та, 1987. – С.3–23.
114. Запись Сологуба // Молодык. – 1843. – С.189–190.
115. Звездин З.К. К вопросу о социальных отношениях на Слободской Украине в конце XVII – начале XVIII в. // Исторические записки. – М., 1952. – Т.39. – С.181–203.
116. Зиновіїв К. Вірші. Приповісті посполиті. – К.: Наукова думка, 1971. – 381 с.
117. Иванов В.В. Современная деревня в Харьковской губернии // Харьковский сборник. – 1993. – Вып.7. – С.1–29.
118. Извлечение преосв. Филарета Харьковского из фамильных записок Квиток. Предисл. Д.И. Багалея // Харьковский сборник. – 1888. – Вып.2. – С.189–194.
119. Илляшевич Л.В. Краткий очерк истории Харьковского дворянства. – Харьков, 1885. – 168, 36 с.
120. Исторические материалы // Воронежская беседа. – 1861. – С.1–37.
121. Исторический очерк Харьковской губернии // Харьковский календарь. – Харьков, 1871. – С.149–154.
122. Историческое описание земли Войска Донского. Изд. Второе. – Новочеркасск, 1903. – 400, 40, 11 с.
123. История крестьянства в Европе. Эпоха феодализма. - М:Наука,1986. - т.3. Крестьянство Европы в период разложения феодализма и зарождения капиталистических отношений - 523с.
124. Історія Русів / Укр. пер. І. Драча; вст. ст. В. Шевчука. – К.: Рад. письменник, 1991. – 318 с.
125. История Украинской ССР: в 10-ти т. / Гл. редкол. Ю.Ю. Кондуфор и др. – К.: Наукова думка, 1983. – Т.3. Освободительная война и воссоединение Украины с Россией. Начало разложения феодализма и зарождение капиталистических отношений (вторая половина XVII – XVIII в.). – 719 с., ил., карт., 4 л. ил. карт.
126. История Югославии в двух томах под. ред. Ю.В. Бромлея. – М.: Изд-во АН СССР, 1963. – Т.1. – 736 с.
127. К истории Котельвы //  Киевская старина - 1901 - №11 - с.74-76.
128. Кабузан В.М. Народы России в XVIII веке: Численность и этнический состав. – М.: Наука, 1990. 254, [2] с.
129. Каманин И. Илляшевич Л.В. Краткий очерк истории харьковского дворянства. – Х., 1885 // Киевская старина. – 1885. - №11. – С.520–524.
130. Каразин В.Н. Взгляд на украинскую старину // Молодык. – 1844. – С.33–39.
131. Катрухин А.Н. Из народных разсказов о слободско-украинских помещиках // Киевская старина. – 1885. – № 1. – С.198–200.
132. Кафенгауз Б.Б. Очерки внутреннего рынка России первой половины XVIII в. (По материалам внутренних таможен). – М.: Изд-во АН СССР, 1958. – 355 с.
133. (Квитка И.И.) Записки о слободских полках с начала их поселения до 1766 г. – Харьков, 1812. – 87 с.
134. Квітка-Основ’яненко Г.Ф. Дворянские выборы. Комедия в трех действиях // Зібрання творів у семи томах. – К.: Наукова думка, 1978. – Т.1. – С.192–263.
135. Квітка-Основ’яненко Г.Ф. Конотопська відьма // Зібрання творів у семи томах. – К.: Наукова думка, 1981. – Т.3. – С.131–191.
136. Квітка-Основ’яненко Г.Ф. Основание Харькова // Зібрання творів у семи томах. – К.: Наукова думка, 1981. – Т.6. – С.367–404.
137. Квітка-Основ’яненко Г.Ф. Пан Халявський // Зібрання творів у семи томах. – К.: Наукова думка, 1981. – Т.4. – С.7–197.
138. Квітка-Основ’яненко Г.Ф. Панна Сотниковна // Зібрання творів у семи томах. – К.: Наукова думка, 1981. – Т.4. – С.291–320.
139. Квітка-Основ’яненко Г.Ф. Татарские набеги // Зібрання творів у семи томах. – К.: Наукова думка, 1981. – Т.6. – С.518–579.
140. Кириченко Н.П. Текст русско-молдавского договора 1711г и соответствие его летописи И. Некулче // Вековая дружба: Материалы научной сессии Института истории молдавского филиала АН СССР. – Кишинев, 1958. – С.198–210 .
141. Клейнмихель Н.В. Очерк истории Харьковской усадьбы//Лукомский Г. Старинные усадьбы  Харьковской губернии - Петроград, 1917. - с.25-35.
142. Ключевский В.О. История сословий в России // Собрание сочинений. – М., 1959. – Т.6. – С.276–466.
143. Ковалівський А. Харків (Культурно-історичний нарис). – Харків: ДВУ, 1930. – 86 с.
144. Кованько С.И. Историко-статистическое описание г. Харькова // Харьков (неофициальное прибавление к Харьковским губернским ведомостям) 1859 г.  – №6. – С.42–46; №7. – С.50–52; № 8. – С.59–62; №10. – С.74–78; №12. – С.91–95; №15.- С.114–117; №16. – С.12–124; №17. – 140–142. 
145. Когут З. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини, 1760–1830. – К.: Основи, 1996. – 317 с.
146. Костомаров Н.И. Мазепа // Собрание сочинений. - Спб., 1905 - кн.6. - т.16. - с.375-789.
147. Котошихин Г. О России в царствование Алексея Михайловича. – СПб., 1906. – 214 с.
148. Крестьянская война под предводительством Степана Разина. Сборник документов. – М., 1959. – Т.2, Ч.2. Восстание на юге и волнения в других областях Русского государства. – 242 с.
149. Крестьянские и национальные движения накануне образования Российской империи. Булавинское восстание // Труды историко-археографического института. – М., 1935. – Т.12. – 512 с. + 1 карта.
150. Крестьянство и националы в революционном движении 1666–1671 гг. – М., 1931. – 427 с.
151. Кривошея В.В. Українська козацька старшина. Урядники гетьманської адміністрації. Реєстр. – К., 1997. – 103 с.
152. Крип’якевич І.П. Історія України. 2-е вид. перероб. і доп. – Львів: Світ, 1992. – 560 с.
153. Крупницький Б. Гетьман Данило Апостол і його доба. – Авсбург: Заграва, 1948. – 192 с.
154. Крупницький Б. Слобідська Україна XVII–XVIII ст. // Енциклопедія українознавства. Загальна частина. – К.: І-т археографії, 1995. – С.464–465.
155. Лазаревский А.М. Малороссийские посполитые крестьяне // Записки Черниговского статического комитета. – 1866. – Вып.1. – 152 с.
156. Лазаревский А.М. Описание старой Малороссии: Материалы для истории заселения, землевладения и управления. – К., 1888. – Т.1. Полк Стародубский. – XVI, 288 с.
157. Лазаревский А.М. Отрывки из дневника гетманской канцелярии за 1722–23 годы // Чтение в обществе Нестора летописца. – К., 1898. – Т.12. – С.90–145.
158. Лазаревский А.М. Павел Полуботок (Очерк из истории Малороссии XVIII в.) // Русский архив. – 1880. – №1. – С.137–209.
159. Лащенков Н. Домовыя церкви в покоях слободско-украинских дворян помещиков // Харьковский сборник. – Харьков, 1889. – Т.3. – С.1–34.
160. Леп’явко С. Граничари Хорватії і українське козацтво // Сіверянський літопис. – 1999. – №4. – С.140–144.
161. Лисяк-Рудницький І. Каразин і початки українського національного відродження // Історичні есе. – К.: Основи, 1994. – Т.1. – С.203–220.
162. Лукомский Г.К. Старинные усадьбы Харьковской губернии. – СПб., 1917. – 100 с. с ил., 114 вкл. л.
163. Лукьянов П.М. История химических промыслов и химической промышленности России до конца ХІХ в. Под ред. акад. Вольфковича. – М.-Л.: Изд-во АН СССР, 1949. – Т.ІІ. – 732 с.
164. Максимов Е. К вопросу о колонизационном значении монастырей в Слободской Украине // Киевская старина. – 1887. – №9. – С.93–108.
165. Максимов Е. Страничка из истории Слободской Украины // Киевская старина. – 1886. – №3. – С.467–481.
166. Маркевич А. Столбцы, принадлежащие графу М.М. Толстому в г. Одессе // Киевская старина. – 1889. – №2. – С.506.
167. Маркович Я. Дневник генерального подскарбия Якова Марковича (1717–1767 гг.). Издание Киевской старины (далі Маркович Я. Дневник …). Под ред. А.М. Лазаревского. – К., 1893. – Т.1. – 1723–1725 гг. – 329 с.
168. Маркович Я. Дневник … – К., 1893. – Т.2. – 1726–1729 гг. – ІІ, 342 с.
169. Маркович Я. Дневник … – К., 1893. – Т.3. – 1730–1734 гг. – 418 с.
170. Маслійчук В.Л. Козацька старшина Харківського слобідського козацького полку 1654–1706 рр. – Харків, 1999. – 122 с.
171. Материалы военно-ученного архива Главного штаба. – СПб., 1871. – Т.1. – 846, 14, 28 с.
172. Материалы для истории Воронежской и соседних губерний. Воронежские Акты. – Воронеж, 1887. – Т.1 (упор. Л. Вейнберг, Л. Полторацкая). – 420 с. + карта.
173. Материалы для истории Воронежской и соседних губерний, состоящие из царских грамот и других актов XVII и XVIII столетий. – Воронеж, 1861. – Кн.1. – 459, 15 с.
174. Матеріалы для отечественной исторіи. Издал М. Судіенко. – Кіев, 1855. – Т.2. – 512 с.
175. Материалы по истории Воронежской и соседних губерний. Акты XVI, XVII и XVIII в. Собр. и изд. Л.Б. Вейнбергом. – Воронеж, 1886. – Вып. VII. – С.490–627.
176. Метлинский А.Л. Материалы к истории Малороссии // Прибавление к Харьковским губернским ведомостям. – 1840. – №1. – С.1–6; №3. – С.23–26; №5. – С.43–48; №9. – С.93–94; №11. – С.108–111; №12. – С.115–118; №13. – С.122–126; №14. – С.131–135; №15. – С.139–140.
177. Миклашевский И.Н. К истории хозяйственного быта Московского государства.  – Б.м., 1894. – Ч.1. Заселение и сельское хоз-во южной окраины XVI–XVII вв. – 3, 310 с.
178. Миллер Д.П. Архивы Харьковской губернии // Сборник Харьковского историко-филологического общества. – 1892. – Т.16. – С.IV, 197–450.
179. Миллер Д.П. Очерки из истории и юридического быта старой Малороссии. Превращение козацкой старшины в дворянство // Киевская старина. – 1897. Т.LVI. – №1. – С.1–31; 2. – С.188–220.
180. Миронов Б. Социальная история России периода империи (XVIII - начало ХХ в.): Генезис личности, демократической семьи, гражданского общества и правового государства: В 2т. - т.1. - Спб.: Дмитрий Буланин, 1999 - 548с.
181. Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. – К., 1908. – Т.1. – А–Д. – 8, 519 с.
182. Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. – К., 1910. – Т.2. – Е–К. –  VI, 720, 20 с.
183. Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. – К., 1912. – Т.3. – Л–О. – IV, 824, 24 c.
184. Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. – К., 1914. – Т.4. – П–С. – IV, 858 c.
185. Модзалевский В.Л. Слухи о назначении Кантакузина гетманом Малороссии 1718 г. // Киевская старина 1904. – №6. – C.451 – 464.
186. Мохов Н. Очерки молдавско-русско-украинских связей (с древнейших времен до начала ХІХ в.). – Кишинев: Штиинца, 1961. – 213 с.
187. Мышлаевский А.З. Война с Турціею 1711 г. Прутская операция // Сборник военно-исторических материалов. – СПб., 1898. – Вып.XII. – 359 с.
188. Мышлаевский А.З. Крепости и гарнизоны Южной России в 1718 г. – СПб., 1897. – 62 с.
189. Новомбергский Н. Материалы по истории медицины в России. – СПб., 1905. – Т.1. – 191 с.
190. Новомбергский Н. Материалы по истории медицины в России. – СПб., 1906. – Т.2. – 405 с.
191. Новомбергский Н. Очерки внутреннего управления в Московской Руси XVII столетия. Продовольственное строение. Материалы // Записки императорского Московского археологического института им. имп. Николая ІІ. – М., 1915. – Т.ХХ. – 392 с.
192. Новосельский А.А. Из истории донской торговли в XVII в. // Исторические записки. – 1948. – Т.26. – С.198–216.
193. Новосельский А.А. Распространение крепостнического землевладения в южных уездах Московского государства в XVII в. // Исторические записки. – 1938. – №4. – С.21–40.
194. Новосельский А.А. Феодальное землевладение. Боярство, дворянство и церковь // Очерки истории СССР. Период феодализма XVII в. – М., 1955. – С.139–163.
195. Новосівський І. Деякі українські проблеми в світлі молдавської хроніки Йона Некульчі // Збірник на пошану проф. д-ра Ол. Оглоблина - Вид.УВАН у США - Нью Йорк,1977. - С.341-364.
196. Нудьга Г.А. Климовський Семен // Українська літературна енциклопедія. – К.: Укр. рад. енциклопедія ім. М.П. Бажана, 1990. – Т.2. – С.489–490.
197. Овчаренко Є. Земельна власність у Слобідській Україні XVII–XVIII в. Її походження і форми // Записки історико-філологічного відділу Всеукраїнської академії наук. – К., 1928. – Т.ХXVII. – С.41–70.
198. Оглоблин Н. Обозрение историко-географических материалов XVII и начала XVIII в., заключающихся в книгах Разрядного Приказа // Описание документов и бумаг, хранящихся в Московском отделении Архива министерства юстиции. – М., 1884. – Кн.4. – С.161–529.
199. Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. – Нью-Йорк–Париж–Торонто: Видання Орг. Оборони чотирьох слобід України, 1960. – 408 с.
200. Оглоблін О.П. Нариси з історії України. Випуск VI. Україна в кінці XVII – в першій чверті XVIII ст. – К., України, 1941. – 279 с.
201. Окиншевич Л. Генеральна старшина на Лівобережній Україні XVII–XVIII вв. // Праці комісії для виучування історії західно-руського та українського права. – Вип.2. – К., 1926. – С.84–175.
202. Окиншевич Л. Звідомлення Л.О.Окиншевича про відрядження до Москви (травень-липень 1926) //Праці комісії для виучування історії західно-руського та українського права. – Вип.3. – К., 1927. - С.341-370.  
203. Окіншевич Л. Значне військове  товариство в Україні–Гетьманщині XVII–XVIII ст. – Мюнхен, 1948. – 230 с.
204. Окіншевич Л. Лекції з історії українського права. - Мюнхен, 1947. -171с.
205. Окиншевич Л. Рада старшинська на Гетьманщині (Історично-юридичний нарис). // Україна. – 1924. – №4. – С.12–26.
206. Описание дел архива Морского Министерства за время с половины XVII до начала XIX столетия. – СПб., 1877. – Т.1. – VIII, X, 762, 9 л.
207. Описание документов и бумаг, хранящихся в Московском архиве министерства юстиции (далі Описание…). – М., 1896. – Кн.10. – VI, 526, 38 c.
208. Описание … – М., 1899. – Кн.11. – XIII, 509, 55 с.
209. Описание … – М., 1901. – Кн.12. – 551, 76 c.
210. Описание … – М., 1903. – Кн.13. – 546, 83 c.
211. Описание … – М., 1905. – Кн.14. – 338, 84 c.
212. Описание … – М., 1908. – Кн.15. – 533, 154 c.
213. Описание … – М., 1910. – Кн.16. – 518, 184 c.
214. Описание … – М., 1912. – Кн.17. – XVI, 452, 160 c.
215. Описание … – М., 1913. – Кн.18. – 410, 110 c.
216. Описание … – М., 1914. – Кн.19. – 278 c.
217. Описи Харківського намісництва XVIII ст. / Упоряд. В.О. Пірко, О.І. Гуржій. – К.: Наукова думка, 1991. – 223 с.
218. Опись высочайшим указам и повелениям, хранящимся в Санкт-Петербургском архиве. – СПб., 1875. – Т.2 (Составитель П. Баранов). – 1002 с.
219. Опись высочайшим указам и повелениям, хранящихся в Санкт-петербургском сенатском архиве за XVIII в. – 1740–1762. – СПб., 1878. – Т.3. – 513 с.
220. Панова В.И. Воронежское Прибитюжье в XVII в. // Воронежский край на южных рубежах России (XVII–XVIII вв.). – Воронеж, 1981. – С.68–76.
221. Панова В.И. Попытки строительства русских крепостей на Битюге в XVII в. // История заселения и хозяйственного освоения Воронежского края в эпоху феодализма. – Воронеж, 1987. – С.56–62.
222. Пассек В. Очерк Харьковской губернии. – Б.м., б.г. – 86 с.
223. Пекарский В. Введение в историю просвещения в России XVIII ст. – СПб., 1862. – Т.1. – 578 с.
224. Переписка и бумаги графа Бориса Петровича Шереметева. – СПб., 1879. – 516 с.
225. Переписка по поводу измены Мазепы // Молодык. – 1843. – С.113–130.
226. Петров Н.И. К истории колонизации Слободской Украины // Киевская старина. – 1888. – №4. – С.23–51.
227. Петров Н.И. К истории колонизации Слободской Украины // Киевская старина. – 1888. – №6. – 314–340.
228. Письма и бумаги императора Петра Великого (далі Письма …). – СПб., 1912. – Т.6 (июль – декабрь 1707). – 634, LXXXII c.
229. Письма … – Петроград, 1918. – Т.7. – Вып.1. – 637 с.
230. Письма …  – М., 1948. – Т.8. – Вып.1 (июль–декабрь 1708). – 406 с.
231. Письма …  – М.: Изд-во АН СССР, 1951. – Т.8. – Вып.2. – С.411–1175.
232. Письма …  – М., 1956. – Т.10 (январь–декабрь 1710). – 870 с.
233. Письма …  – М., 1962. – Т.11. Ч.1 (январь – 12 июля 1711 г.). – 606 с.; 2 вкл.
234. Письма …  – М.: Наука, 1964. – Т.11. Ч.2. – 743 с.
235. Пічета В. (Рецензія) Альбовський Е. Харьковскіе козаки. – СПб., 1914 // Український науковий збірник: видання Українського наукового товариства у Київі. – Вип.2. – М., 1916. – С.121–123.
236. Полное собрание законов Российской империи (далі ПСЗ). – Спб., 1830. – Т.1 (1639–1675). – 1029 с.
237. ПСЗ. – СПб., 1830. – Т.2 (1676–1688). – 974, 2 с.
238. ПСЗ. – СПб., 1830. – Т.3 (1689–1699). – 690 с.
239. ПСЗ. – СПб., 1830. – Т.4 (1700–1712). – 881 с.
240. ПСЗ. – СПб., 1831. – Т.5 (1713–1719). – 780 с.
241. ПСЗ. – СПб., 1831. – Т.6 (1720–1722). – 815 с.
242. ПСЗ. – СПб., 1831. – Т.7 (1723–1727). – 922 с.
243. ПСЗ. – СПб., 1830. – Т.8 (1728–1732). – 1014 с.
244. ПСЗ. – СПб., 1830. – Т.9 (1733–1736). – 1024 с.
245. ПСЗ. – СПб., 1830. – Т.12 (1744–1748). – 960 с.
246. Полянський Ф.Я. До питання про посесійні мануфактури на Україні в XVIII ст. // Наукові записки Інституту економіки АН УРСР. – 1954. – №2. – С.129–170.
247. Пономарьов О.М. Розвиток капіталістичних відносин у промисловості України XVIII ст. – Львів, В-во Львів. ун-ту, 1971. – 182 с.
248. Посохова Л.Ю. Харківський колегіум. – Харків, Бізнес Інформ, 1999. – 186 с., [8] с. іл.
249. Протоколы, журналы и указы Верховного Тайного совета 1726–1730 гг. Изданы под ред. Н.Ф. Дубровина (далі Протоколы …). – Т.1 (февраль – июль 1726 г.) // Сборник Русского исторического общества (далі Сборник РИО). – Т.55. – СПб., 1886. – 504 с.
250. Протоколы …  – Ч.ІІ (август – декабрь 1726 г.) // Сборник РИО. – Т.56. – СПб., 1887. – 643 с.
251. Протоколы …  – Ч.ІІІ (январь - июнь 1727 г.) // Сборник РИО. – Т.63. – СПб., 1888. – 876 с.
252. Протоколы …  – Ч.IV (июль – декабрь 1727 г.) // Сборник РИО. – Т.69. – СПб., 1889. – 970 с.
253. Протоколы …  – Ч.V (январь - июнь 1728 г.) // Сборник РИО. – Т.79. – СПб., 1891. – 604 с.
254. Протоколы …  – Ч.VI (июль – декабрь 1728 г.) // Сборник РИО. – Т.84. – СПб., 1893. – 746 с.
255. Протоколы …  – Ч.VII (январь - июнь 1729 г.) // Сборник РИО. – Т.94. – СПб., 1894. – 872 с.
256. Протоколы …  – Ч.VIII (июнь 1729 – 4 марта 1730 г.) // Сборник РИО. – Т.101. – СПб., 1898. – 872 с.
257. Путро А.И. Левобережная Украина в составе Российского государства во вт. пол. XVIII в.: Некоторые вопросы социально-экономического и общественно-политического развития. – К.: Выща школа, 1988. – 140 (2) с.
258. Ригельман А. Летописное повествование о Малой России, ее народе и козаках вообще, отколь и из какого народа они происхождение свое имеют и по каким случаям они сейчас при своих местах обитают. – К.: Либідь, 1995. – 802 с.
259. Ригельман А. О донских козаках // Чтения Московского общества истории и древностей российских. – 1846. – Т.4. – C.81–154 + VII c.
260. Род Ковалевских за триста лет 1651-1951. - Париж,1951. - 31, VIIс.
261. Розенфельд И.Б. Присоединение Малороссии к России (1654–1793 гг.): Историко-юридический очерк. – Петроград, 1915. – 191 с.
262. Розыскные дела о Ф. Шакловитом и его сообщниках. – СПб., 1884. – Т.1. – ХІІ, 2 с., 1280 стб.
263. Сборник судебных решений, состязательных бумаг, грамот, указов и других документов, относящихся к вопросу о старозаимочном землевладении в местности бывшей Слободской Украины / Сост. В.В. Гуров при участии Е.К. Бродского. – Х., 1884. – XVII, IV, 705 c.
264. (Самовидець) Літопис Самовидця / Підгот. видання Ч.І. Дзира. – К.: Наукова думка, 1971. – 208 с.
265. Селиванов А. Старозаимочные земли Харьковской губернии. – Харьков, 1842. – 40 с.
266. Слюсарський А.Г. Слобідська Україна: Історичний нарис XVII – XVIII ст. – Харків: Кн. Газ. Вид-во, 1954. – 280 с., 1 л. карт.
267. Слюсарский А.Г. Социально-экономическое положение Слобожанщины в XVII–XVIII вв. – Харьков: Кн. изд., 1963. – 460 с.
268. Соловьев С.М. История России с древнейших времен. – М.: Соцэкгиз, 1963. – Кн.ІХ. – Т.17–18 (Комент. кандидат наук С.М. Троицкого). – 701 с.
269. Соловьев С.М. История России с древнейших времен. – М.: Соцэкгиз, 1963. – Кн.Х. – Т.19 – 20 (Комент. С.М. Троицкого). – 781 с.
270. Срезневский И.И. Историческое обозрение гражданского устроения Слободской Украины со времени ея заселения до преобразования в Харьковскую губернию. – Харьков, 1883. – 24 с.
271. Старозаимочные земли. Решение Харьковского окружного суда по искам крестьянских обществ в Харьковской казенной палате о старозаимочных землях с приложением жалованных слободским полкам грамот и других документов / Собраны Н. Чижевским. – Харьков, 1883. – ІІІ, 123 с.
272. Стецюк К. Вплив повстання Степана Разіна на Україну. – К.: Вид-во АН УРСР, 1947. – 117 с.
273. Стецюк К.І. З історії спільної боротьби російського і українського народів проти феодально-кріпосницького гніту (Іван Дзиковський) // Наукові записки інституту історії АН УРСР. – 1952. – №4. – С.187–205.
274. Стецюк К.І. Народні рухи на Лівобережній і Слобідській Україні в 50-х – 70-х рр.XVII ст. – К.: АН УРСР, 1960. – 353 с.
275. Стецюк К.І. Соціально-економічні відносини і загострення класових суперечностей на Слобожанщині // Історія селянства Української РСР. – К., 1967. – Т.1. Дожовтневий період. – С.185–190.
276. Сторожев В.Н. Из архивных мелочей // Киевская старина. – 1892. – №5. – С.294–297.
277. Сторожев В.Н. К вопросу о колонизации Левобережной Украины // Киевская старина. – 1890. – №6. – С.544–549.
278. Сторожев В.Н. К вопросу о южнорусской колонизации // Киевская старина. – 1890. – №5. – С.379–380.
279. Сторожев В.Н. Материалы для истории колонизации Левобережной Украины // Киевская старина. – 1890. – №9. – С.497–503.
280. Стороженко Н.В. Семен Вакуленко – сотник пирятинский (1696–1720) // Киевская старина. – 1891. – №1. – 120–126.
281. Страница из истории благоустройства г. Харькова (1760–1765) // Харьковский сборник. – Харьков, 1887. – Вып.1. – С.182–197.
282. Строельная книга г. Острогожска. Сообщено В.Н. Тевяшовым // Труды Воронежской архивной комиссии. – Воронеж, 1902. – Вып.1. – С.64–74.
283. Субтельний О. Мазепинці: Український сепаратизм на початку XVIII ст. / Пер. з англ. В. Кулика. – К.: Либідь, 1994. – 240 с.
284. Сумцов Н.Ф. Слободско-украинское дворянство в произведениях Г.Ф. Квитки // Киевская старина. – 1884. – №6. – С.201–209.
285. Таранущенко С. Покровський собор у Харкові. – Харків, 1923. – 32, ХХІІ с.
286. Твердохлебов А.Д. Ахтырский Свято-Троицкий монастырь // Харьковский сборник. – Харьков, 1887. – Вып.1. – С.81–86.
287. Твердохлебов А.Д. Котельва // Харьковский сборник. – Харьков, 1888. – Вып.2. – С.113–130. 
288. Твердохлебов А. Наследственное полковничество // Киевская старина. – 1887. – №5. – С.152–170.
289. Теличенко И. Протест слободской старшины против реформы 1765 г. // Киевская старина. – 1888. – №2. – С.244–270.
290. Тихомиров Б. Разинское движение на Слободской Украине // Исторический сборник. – 1934. – №2. – С.97–115.
291. Трифильев Е.П. Очерки из истории промышленности Слободской Украины // Сборник Харьковского историко-филологического общества. – 1894. – Т.6. – С.12–48.
292. Українська література XVIII ст. / Упор. О.В. Мишанич. – К.: Наукова думка, 1983. – 686 с.
293. Филарет. Историко-статистическое описание Харьковской епархии (далі Филарет …). – Харьков, 1859. – Отд.1: Краткий обзор епархии и монастыри. – 322 стб.
294. Филарет … – Харьков, 1857. – Отд.2: Уезды Харьковский и Валковский. – 336 стб.
295. Филарет … – Харьков, 1857. – Отд.3: Уезды Ахтырский, Богодуховский, Сумской, Лебединский. – 604 с.
296. Филарет … – Харьков, 1857. – Отд.4: Уезды Змиевской и Волчанский. – 336 стб.
297. Филарет … – Харьков, 1858. – Отд.5: Старобельский и Изюмский уезд. – 462 стб.
298. Хоткевич Г. До історії Слобожанщини (Процес салтівців з Пассеками) // Наукові записки науково-дослідчої кафедри історії української культури ім. Д.І. Багалія. – Харків, 1927. – Т.6. – С.77–91.
299. Шевченко Ф.П. Політичні та економічні зв’язки України з Росією в середині XVII ст. – К.: АН УРСР, 1959. – 500 с.
300. (Шидловский С.). Материалы для очерка служебной деятельности Шидловских в Слободской Украйне 1696–1727 гг., собранные и изданные С.И. Шидловским. – СПб., 1896. – 266 с.
301. Шиманов А.Л. Главнейшие моменты в истории землевладения Харьковской губернии // Киевская старина. – 1882. – №11. – С.193–228; №12. – С.401–419.
302. Шліхта Н. Елементи річпосполитської ідеології та політичної риторики в "Історії русів"// Молода нація - 2000 - №1 - С.5 - 23.
303. Шугуров В. Илья Иванович Квитка – неизвестный писатель конца прошлого и начала текущего столетия // Киевская старина. -  1890. – №3. – С.444–453.
304. Шутой В.Е. Борьба народных масс против нашествия армии Карла XII 1700–1709. – М.: Изд-во. соц.-эк. лит-ры, 1958. – 457 с.
305. Щербина Ф. Крестьянское хозяйство по Острогожскому уезду. – Воронеж, 1887. – 454, 50 с.
306. Чаев Н.С. Взаимоотношение Москвы и Дона накануне Булавинского восстания // Труды историко-археографического института. – М., 1935. – Т.12. – С.5–32.
307. Черепнин Л.В. Классовая борьба 1682 г. на юге Московского государства //  Истор. записки. – 1938. – Т.4. – С.41–75.
308. Черкасова С. З історії дворянського стану Слобідської України (на матеріалах ономастики 17–18 ст.) // Історичні віхи Слобідської України: XVII – поч. ХХ ст. – Харків, 1997. – С.26–33.
309. Черкасова С.А. Особливості формування міщанського та купецького станів Слобідської України в ІІ пол. XVII–XVIII ст. // Вісник Харківського університету. – №442. Історія України. – Харків, 1996. – Випуск 3. – С.9–13.
310. Чулинович Ф. Крестьянские восстания в Хорватии. – М.: Изд-во иностр. лит-ры, 1959. – 245 с.
311. Юркевич В. Еміґрація на Схід і залюднення Слобожанщини за Богдана Хмельницького. – К.: Вид-во ВУАН, 1932. – 189 с.
312. Юркевич В. Харківський перепис р. 1660 // Записки історико-філологічного відділу Всеукр. Академії наук. – К., 1928. – Кн.ХХ. – С.129–173.
313. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. У 3-х т. – К.: Наукова думка, 1990. – Т.2. – 560 с.
314. Яворский М. Гр. С. Сковорода и его общество // Багалей Д.И. Украинский странствующий философ Г.С. Сковорода. – Харьков, 1923. – С.45–65.
315. Яковенко Н. Нарис історії України: з найдавніших часів до кінця XVIII століття. – К.: Генеза, 1997. – 312 с.
316. Яковлева Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття. Причини і початок Руїни. – К.: Основи, 1998. – 447 с.
317. Historia panowania Jana Kazimierza pzez nieznajomego autora wydana z rekopismu pzez E Raczynskiego – Poznan, 1840. – T.1. – 484 s.
318. Gayecky George. Cossack Administration of the Hetmanate. – Cambridge, Mass, 1978. – Vol.1–2. – 790 p.
319. Kappeler Andreas. Kleine Geschichte der Ukraine. – München: Verlag C.H. Beck, 1994. – 285 s.
320. Neculce J. Letopisetul tariї Moldavei si osama de cuuinte. – Ed. ingrijta, cu glosar, indice, si o introducere de J. Jordan Bucuresti: Ed de stat pentru literatura si arta, 1955 – 463 p.
321. Ornowski J. Bogaty w parantele, slawe y honory wirydyarz herbownemi wielmoznych ich Mosciow Panow P. Zacharzewskich, pozornie po swoych kwarterach zasadzony, rozami na ozdoba rodowitey, slawney y zamozney w honory prozapiej, in triade roz wysymbolizowancy jego Carskiego Najasnieyszego Maiestatu Stolnika y Polkownika Charkowskiego w jego Mci Pana P. Theodora Zacharzewskiego niesmiertelnemu imieniu ogczysta musa przez przychylnego y zycliwego Sluge Jana Ornowskiego w prezencie szczerey zycliwosci oddamy Roku Ktorego ogrod Maria Zamknione wydala kwiat jessejski dziwnie roszwinione. W.S. cudotworney wielkiey Lawrze Kijowo Pieczarskiey, 1705 (Аркуші ненумеровані).
322. Subtelny Orest. The Domination of Eastern Europe: native nobilities and foreign absolutism, 1500-1715. Kingstone, Monreal, 1986. - 259p.

             Архівні матеріали.

             Зібрання Харкова.

323. Державний архів Харківської області (ДАХО). – ф.14. – Харьковское дворянское собрание.
324. ДАХО – ф.284. – Валківський земський повітовий суд.
325. ДАХО - ф.287. - Ізюмський повітовий суд.
326. Рукописний відділ Харківської центральної наукової бібліотеки – Родословные книги Харьковского наместничества.

             Зібрання Києва:

327. Інститут рукописів Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського (далі ІРНБУВ). – ф.ІІ. – Зібрання О.М. Лазаревського.
328. ІРНБУВ. – ф.Х. – Всеукраїнська Академія наук.
329. ІРНБУВ. – ф.ХІІ. – Модзалевський В.Л.
330. ІРНБУВ. – ф.ХХІХ. – Данилевич В.Ю.
331. ІРНБУВ. – ф.СХІІ. – Київська старовина.
332. Науковий архів Інституту історії Академії наук України. – Оп.3.
333. Центральний державний історичний архів України у місті Києві (далі ЦДІА). – ф.1638. – Воронежская губернская канцелярия.
334. ЦДІА. – ф.1717. – Кондратьевы.
335. ЦДІА. – ф.1718. – Сумская приказная изба.
336. ЦДІА. – ф.1721. -  Ахтырская полковая канцелярия.
337. ЦДІА. – ф.1722. – Изюмская полковая канцелярия.
338. ЦДІА. – ф.1723. – Острогожская полковая канцелярия.
339. ЦДІА. – ф.1725. – Харьковская полковая канцелярия.
340. ЦДІА. – ф.1777. – Харьковская городовая ратуша.
341. ЦДІА. – ф.1780. – Комиссия учреждения слободских полков.
342. ЦДІА. – ф.1791. – Чугуевская приказная изба.
343. ЦДІА. – ф.1814. – Ковалевские.
344. ЦДІА. – ф.1819. – Белгородская губернская канцелярия.
345. ЦДІА. – ф.1892. – Харьковский верхний земский суд.
346. ЦДІА. – ф.2009. – Белгородская духовная консистория.
347. ЦДІА. – ф.2025. – Донцы-Захаржевские.
348. ЦДІА. – ф.2063. – Шиманов А.Л.
349. ЦДІА. – ф.2111. – Змиевская приказная изба.
349. ЦДІА. – ф.2168. – Копії документів з історії України.