Церква Покрови 1837 р.[1]

В глибинних просторах Лебединського повіту, далеко не тільки від великих поселень, залізниць, але в стороні і від колійних доріг, загубилося в широкому степу сільце Гринцеве. Поселення – давнє; принаймні, з архівних джерел довідуємося, що в ньому в 1720 р. уже була церква[2].

В 1913 р., проїжджаючи на велосипеді повз Гринцеве, я зафотографував тут маленьку скромну церковку. Ні обміряти, ні оглянути її всередині мені ні тоді, ні згодом не пощастило. Тепер доводиться обмежитися лише тим, що може дати фото.

Між тим церковка ця дуже цікава, і обминути її ніяк не можна. Збудована вона в 1837 р. Але архітектурні форми її не дають найменшої підстави розглядати ії як представника пізнєампірової доби. Очевидно, у Гринцевому – і громада, і майстер, що збудував цю церковку, – «забули» про наказ Синода 1803 р., що «категорично забороняв навіть звертатися до нього з проханням дозволити збудувати дерев’яну церкву». Цим наказом Синод мав намір під корінь підрізати природний процес розвитку народної монументальної архітектури на Україні, передавши справу будування церков в руки єпархіальних архітекторів, що проектували і будували казенні трафаретні церкви («по высочайше апробированным образцам»), які не тільки не мали ніяких зв’язків з українським народним мистецтвом, а навпаки, повинні були знищити і пам’ять про нього. Єпархіальні архітектори прибрали будування церков до своїх рук і усердно стали «прикрашати» Україну не тільки мурованими, але й дерев’яними[3] шаблонними пізнєампіровими, пізніш в «квазирусском» стилі церквами. Багатовікова історія розвитку української народної дерев’яної монументальної архітектури на Лівобережжі була таким чином «завершена».

І от, зовсім несподівано, церква в Гринцевому виявляє, що народна монументальна архітектура ще не вмерла, що народні майстри в місцевостях, куди не сягало око начальства, продовжували створювати пам’ятки архітектури в національних традиціях і в формах, що склалися на Україні протягом попередніх віків, що їхня продукція відповідала смакам і естетично задовольняла і замовців – громаду, і майстрів.

Але це ще не все. Церква в Гринцевому – тризрубна, триверха – її композиція, характер архітектурних форм і, можна думати, в якійсь мірі і пропорції відтворили план і структуру зрубів стін пам’яток тої фази розвитку народної монументальної архітектури, що викристалізувалася, певно, ще в XVI ст. і відбилася в ряді пам’яток XVII і наступного віку. Я маю на увазі, зокрема, церкву Юрія в Старих Хуторах[4], з якою можна і слід порівнювати церкву в Гринцевому.

Південні грані плану бабинця і вівтаря церкви в Гринцевому, як видно на фото, одного розміру. Плани цих дільниць були теж одного розміру – ми припускаємо: квадрати. Південна грань плану центральної дільниці тої ж церкви (її теж видно на фото) – більша грані бабинця. Якщо побудувати квадрат з стороною = довжині південної грані центральної дільниці церкви в Гринцевому, то половина діагоналі цього квадрата дає розмір = довжині південної грані плану вівтаря (чи бабинця) тої ж церкви. Фото стверджує також, що висота зруба стін вівтаря (і бабинця) дорівнює довжині південної грані плану тої ж дільниці. Висота зруба стін центральної дільниці теж дорівнює довжині південної грані її плану, і вона більша висоти зрубів сусідніх дільниць. З певністю можна твердити, що внутрішня висота бабинця (і вівтаря) разом з ліхтарем дорівнювала ½ довжини плану будівлі. Важче обстоювати думку – але це теж можливо, – що внутрішня висота центральної дільниці разом з ліхтарем дорівнювала довжині плану центра і бабинця, взятих разом. Наші припущення щодо побудови плану і зрубів стін дільниць Покровської церкви в Гринцевому базуються на подібності церков в Гринцевому і в Старих Хуторах під Вінницею.

Аналіз обмірних креслеників церкви Юрія в Старих Хуторах[5], простота і гармонійність її пропорцій доводять, що в ній втілився дух українського реалістичного мистецтва, ідеї Відродження, ідеї доби визвольної боротьби XVI–XVII століть. Церква в Гринцевому свідчить, що дух тої доби, традиції її були живучі, якщо відбилися в пам’ятці, що виникла в глухому закутку Слобожанщини мало не на грані другої половини XIX віку. Знаменний факт!