Андрій Парамонов (Харків)

Першим і єдиним, хто згадав про село Старицю, був перший біограф Григорія Сковороди – Михайло Коваленський, який приділив досить багато уваги цьому епізоду в житті нашого героя. Це була друга половина липня 1760-го року, у колегіумі розпочались канікули, і Сковорода поїхав у Білгород до своїх приятелів – архієпископа Іоасафа Миткевича та архімандрита Білгородського Миколаївського монастиря Гервасія Якубовича. 

«…Год протек, и он оконча срочное время, приехал к Иоасафу для препровождения обыкновенного в училищах времени отдохновения. Епископ, желая удержать его более при училище, поручил Гервасию, как приятелю его, уговаривать его, чтобы принял он монашеское состояние, обещевая довести его скоро до сана высокого духовенства. Гервасий начал советовать Сковороде, предлагая желание Архыерея, благовидность пользе его, предстоящую ему в сем поприще честь, славу, почтение, и по его мнению счастливую жизнь.

Не таковы долженствовали быть предложены побуждения для сердца Сковороды. Он выслушал сие, возревновал по истине, и сказал Гервасию: разве вы хотите, чтоб и я умножил число фарисеев? Еште жирно, пейте сладко, одевайтесь мягко, и монашествуйте! а Сковорода полагает монашество в жизни не стяжательной, малодовольстве, воздержанности, в лишении всего ненужного, дабы приобресть всенужнейшее, в отвержении всех прихотей, дабы сохранить себя самого в целости, в обуздании самолюбия, дабы удобнее выполнить заповедь любви к ближнему, в искании славы Божией, а не славы человеческой. Гервасий убеждал его милостью Архиерея, дружбою своею, пользою церкви; но Сковорода, тверд духом и правилас, выразил ему в ответ: благодарствую за милость, за дружбу, за похвалу: Я не заслуживаю ничего сего за непослушание мое к вам при сем случае. Гервасий, зная недостатки его, и думая, что он нуждаясь содержанием и знакомством в чужой стороне, должен будет согласиться на предложение его, оказал ему остуду. Григорий, приметя сие, решился скоро. На третий же день, дождавшись в передней выхода его, подошел сказать ему всемилостивейше: прошу вашего высокопреподобия на путь мне благословения. Гервасий, не глядя на него, благословил его с досадою; а Сковорода, с миром отошел, тотчас отправился к новому приятелю своему в деревню Старицу, в окрестностях Белгорода…»[1].

Поблизу Білгорода села з такою назвою не існує, на схід від міста існує село Стариково, але воно не підходить під опис Коваленського «…Старица было место изобильное лесами, водотечами, удолиями, благоприятствующими глубокому уединению…»[2]. Де знаходилась Стариця, правильно вказав Леонід Махновець: «…Село Стариця розташоване за 39 верст на південь від Білгорода при впадінні річки Стариці в Сіверський Донець (нині Вовчанського району Харківської області)…»[3].

Але тут постає питання: що ж то за невідомий приятель, який прихистив Сковороду? На нього довгий час не існувало відповіді. Таких людей слід було шукати серед власників маєтку в селі Стариця. Між тим, виявилось, що селом володів Білгородський Миколаївський чоловічий монастир[4], і якщо вести мову про цього приятеля, то ним міг бути архімандрит Гервасій Якубович і ніхто інший. Можливо, на 1760 рік Стариця належала не монастирю, а приватній особі? Та ні, на мапі 1732 року ми бачимо, що землі, на яких засновано село Стариця, належали саме Білгородському Миколаївському монастирю[5].

Якщо Стариця належить монастирю, де архімандритом є Гервасій Якубович, то текст біографії Коваленського неправильно описує ситуацію. Адже без дозволу архімандрита в його маєтностях Сковорода жити б не міг. У цьому випадку саме його друзі сховали Сковороду в монастирських володіннях, але від чого? А, може, Сковорода не міг відмовити своїм друзям і став послушником, та жив не в монастирі, а біля володінь його? Було б цікаво дізнатись статус Сковороди під час перебування у Стариці, він служив при храмі села, чи при школі? Питань, на жаль, більше, ніж відповідей. Коваленський лише додає: «…Отец Гервасий донес Епископу об отзыве Сковороды на предложение его, и об отбытии его. Добродушный Иоасаф неподосадовал, но только пожалел об нем…»[6].

Як же дістався Сковорода Стариці 1760 року? З Білгорода він ішов дорогою Білгород – Цареборисів на містечко Вовче (сучасний Вовчанськ) через Маслову Пристань та Шебекіно. Із Вовчого він переходив на стару Торецьку дорогу, доходив до села Прилепи і далі йшов на Старицю.

До загальної земельної дачі монастирських земель (7283 десятини 1427 квадратних сажні), окрім Стариці, входили села Ізбицьке, Прилепи та Огурцова Поляна, де проживали 941 чоловік та 968 жінок[7]. Більшість людей проживали саме в Стариці, це були економічні селяни монастиря (426 чоловіків та 428 жінок) та піддані черкаси (183 чоловіка та 184 жінки). Церков на цих землях було дві, обидві дерев’яні. Миколаївська – у селі Стариця та Йоанна Предтечі в Ізбицькому. Остання була побудована 1756 року, до нас дійшло її зображення завдяки фотографії 1929 року мистецтвознавця Павла Жолтовського.

Місця рясніли лісами, понад половину земельної дачі займав стройовий дубовий ліс, дров’яні ліси складались із дуба, клена та верби. Через землі протікав Сіверський Донець, куди впадали річки Стариця, Муром, Добринська та Сіврюцький Суходол. Незважаючи на велику кількість річок, автор опису 1785 року пише, що в них водились щуки, окуні, плотва та пічкурі, яких і вживали в їжу місцеві жителі. Сінокосів було мало, тому скотарством тут майже не займались, а от рілля становила 2630 десятин 1635 сажнів, тому хліборобство було основою для жителів. Чорнозем у цих місцях був піщаним, і найкраще родило жито, усі інші культури – поганенько. У Стариці, Ізбицькому та окремо на Сіверському Донці були млини, які використовували не тільки для помелу хліба й переробки на крупи, але й для виробництва сукна, чим займались жінки.

Що ж робив у Стариці Сковорода? Довіримось Михайлові Коваленському: «…Сковорода, поселясь тамо, паче всего прилежал к познанию себя и упражнялся в сочинениях, относительных к сему. В лишениях своих призывая в помощь веру, не полагал оной в наружных обрядах одних; но во умерщвлении самопроизволения Духа, т. е. побуждений от себя самолюбия происходящих, в заключении всех желаний своих в волю всеблагого и всемогущего Творца, по всем препятствиям, намерениям и делам. Он единственно занимался, повелевать чувству своему, и поучать сердце свое, недерзать господствовать над порядком промысла Божия, но повиноваться оному во всей смиренности… Нигде столько не обозревает себя человек, как в уединении; и не напрасно сказано древним мудрецом; уединенный должен быть или Царь, или зверь. Преобороть скуку, проклятие исчадие недовольства, занять ум и сердце упражнениями достаточными ублажить их, есть дело не иного, как мудрого, обладающего собою, царя уединенного, священника Божия, понимающего вездесущие и всеисполнение духа Господня и поклоняющегося ему духом.

 Сковорода, провождая тамо дни свои в бодрости духа, веселости, безпечалии, благонадежности, часто говаривал при посещающих его: О свобода! О наука!

Слух о необыкновенной жизни его, и назидательном собеседовании привлек многих искателей знакомства его…»[8]. Про кого саме говорив Коваленський, ми не знаємо; серед поміщиків того часу, які мали маєтки поблизу Стариці і Вовчанська, можемо назвати Маслаєвих, Бакшеєвих, Герсіванових, Бекарюкових, Врємєвих, Гендрікових, Арапових, Мордвінових, Виродових, Сонцевих. Деякі з них жили й у Харкові, тож могли знати Сковороду.

Дослідники вважають, що в Стариці Сковородою були написані «Песнь 9-я и 12-я» із «Сада божественных песней». Звідси ж Сковорода написав чотири листи до Воронежа до Кирила Ляшевецького, з яких нам відомий тільки один, датований 19 липня 1761 року[9].

Навесні 1762 року Сковорода покидає Старицю й прямує до Харкова: він ішов великою поштовою дорогою Вовчанськ – Харків зі Стариці на Ізбицьке, далі на Тернову, Веселе й виходив на великий поштовий шлях Білгород – Харків біля Тишків.

Ми відвідали село Старицю восени 2021 року, заїхавши туди з боку Вовчанська. Розташоване осторонь жвавих шосе, промислових підприємств, Стариця – тихе й довге село, з поганенькою центральною дорогою та огидною піщаною пилюкою. Центральна частина Стариці вирізняється оформленою частиною під дитячий майданчик та могилою воїнів часів Другої світової війни. Цього дня Стариця була кінцевою точкою для нас, тому ми, за старою звичкою, влаштували собі обід із сирного пирога, чаю та якихось смаколиків. Григорій Савич не залишив нас і цього разу: пронизливий вітер стихнув, визирнуло сонце, і ми задоволено відзначили, що він поруч із нами, бо йому, мабуть, подобаються наші подорожі за його адресами.

Після обіду ми проїхали вздовж усього села й зафіксували всі старі будівлі. Звісно, що в Стариці нічого не нагадує тих часів, коли воно належало до монастирської власності, церква не зберіглась, але залишилось досить багато старих дерев’яних будинків, деякі з яких обкладені цеглою. Те саме стосується й села Ізбицьке, яке розташоване в глухому куті й де тиша стоїть неймовірна. Церква в Ізбицькому не достояла до сьогодні, але його старі хати повинні бути досліджені етнографами та краєзнавцями.