Андрій Парамонов (Харків). З книги "Дорогами Сквороди. Слобідська Україна"

Великий Бурлук – ще одне знакове місце, де неодноразово перебував Сковорода. І, мабуть, справа більше в тому, що воно знаходилось на великому поштовому шляху між Білгородом та Ізюмом, між Харковом та Куп’янськом – оминути його в своїх подорожах Сковорода не міг. Вперше він пройшов тут ще у 1762 році. Відомості ж про мешкання Сковороди у Бурлуку ми маємо за 20 листопада 1778 року з листа мандрівника до Івана Григоровича Диського у Куп’янськ. 

Село Великий Бурлук було засноване полковником Яковом Чернігівцем і перша згадка про населений пункт належить до 1675 року[1]. Назву він отримав від річки Бурлук. Село входило до складу Балаклійського полку, поки харківський полковник Григорій Єрофійович Донець-Захаржевський не підпорядкував його Харківському полку, а село Бурлук забрав до своїх маєтностей. У подальшому Великим Бурлуком, що відійшов до Ізюмського полку, володів син полковника Костянтина Григоровича Донець-Захаржевського, теж полковник Ізюмського полку Михайло Донець-Захаржевський.

На 1732 рік ми бачимо, що в Бурлуку живе у 158 дворах та 233 хатах 755 чоловіків підданих селян, стоїть будинок, де мешкав власник маєтку під час приїздів сюди, а серед служителів його бачимо предка академіка Дмитра Яворницького – Андрія Андрійовича Яворницького (1692 р. н.)[2]. Пізніше земельна дача Великого Бурлука мала 47384,5 десятини землі, з яких найбільше було сінокосів – майже 29487 десятин, а орної землі – 14500 десятин[3].

За часів Сковороди маєток у Бурлуку та на навколишніх землях належав удові полковника Сумського слобідського полку Михайла Михайловича Донець-Захаржевського – Анастасії Іванівні (народжена в козацькій родині Штепів у 1716 році) та її дітям: Якову, Івану, Костянтину, Михайлу і Миколі. Під час розподілу основний маєток у Бурлуку отримав Яків Михайлович, який і став другом Сковороди. Він народився у 1737 році[4], в службі з 1752 року був підпрапорним, а з 30 травня 1757 року – сотник[5]. У відставку вийшов у чині секунд-майора.

Дружиною Я. М. Донець-Захаржевського стала донька ізюмського полковника Анастасія Лаврентіївна Шидловська, вона подарувала йому чотирьох дітей і померла в молодому віці. Після смерті дружини Яків Михайлович переїхав у Великий Бурлук, старші діти Олександр (1764 р. н.) та Володимир (1767 р. н.) залишились у Петербурзі, а от менші Андрій (1771 р. н.) та Катерина (1775 р. н.) були з батьком і мали можливість спілкуватись зі Сковородою під час його візитів. У 1790 році Сковорода присвятив свій переклад трактату Плутарха своєму другові: «Книжечка Плутархова О спокойствии души Высокомилостивому государю Якову Михайловичу его высокоблагородию Донцу-Захаржевскому»[6]. Останній раз Григорій Савич побував у Великому Бурлуку в 1792 році.

У 1780-і роки частина великобурлуцького маєтку належала братові Якова Михайловича – секунд-майору у відставці Івану Донець-Захаржевському (1743 р. н.). А маєток Шипувате, що по дорозі на Гусинку, Куп’янськ, Ізюм, належав меншому братові корнету Костянтину Михайловичу Донець-Захаржевському (1746 р. н.). А після нього – наймолодшому братові – капітану у відставці Миколі Донець-Захаржевському (1753 р. н.), який жив у цьому маєтку із дружиною Єлизаветою Миронівною (1763 р. н.) та трьома доньками: Олександрою, Варварою та Софією. Він же заснував на своїх землях ще один маєток – село Миколаївку. До речі, один з хуторів Розаліон-Сошальських – Приютін (Приютіне) був поруч з селом Шипувате.

Сковорода знав представників роду Донець-Захаржевських, ще будучи викладачем колегіуму, у нього навчались діти полкового ротмістра Сумського слобідського полку – Павло Михайлович та Василь Михайлович Донець-Захаржевські, які доводились племінниками Якову Донець-Захаржевському. Михайло Коваленський дружив із цією родиною у Петербурзі, особливо з Яковом Михайловичем і, можливо, познайомив зі Сковородою ближче. З листування ми знаємо, що саме через Донець-Захаржевських Михайло Коваленський пересилав подарунки Сковороді. 

Безумовно, Сковорода знав і управителів маєтку в Бурлуку, на початок 1780-х років ними були прапорщик у відставці Петро Степанович Степанов та відставний гусар Нестор Степанович Величко. Коли ж маєток у Великому Бурлуку перейшов цілком до володіння Якова Михайловича, то управителем став прапорщик Василь Гаврилович Раєвський.

Садиба Донець-Захаржевських розташовувалась на правому березі річки Бурлук, дерев’яний одноповерховий будинок стояв біля річки, його  ґанок виходив до регулярного парку і саду з великою кількістю плодових дерев. Вікна південного фасаду виходили на греблю і млин на річці Бурлук, за рахунок греблі сформувався доволі великий став. Неподалік панського будинку стояв квартал зі службових будівель і хат дворових людей, поруч була і дерев’яна церква.

Здавна у Великому Бурлуку проходили чотири ярмарки, кожна тривала  чотири дні. Продавали на них здебільшого рогату худобу і дерев’яні вироби, якими славилось село. На всю довжину величезного маєтку Донець-Захаржевських стояли хутори при млинах, загонах худоби, винокурнях, пасіках.

Наприкінці життя Яків Михайлович Донець-Захаржевський хворів, його розбив параліч. Його син Андрій вийшов у відставку заради батька. Умовляв його хоча б перебудувати старий садибний будинок, однак господар був проти. Після смерті Якова Михайловича у 1801 році всі сини вийшли у відставку та розділили маєтності батька. Андрій Якович Донець-Захаржевський спочатку ремонтував батьківський будинок, а у 1820-і роки за проєктом професора архітектури Євгена Васильєва розпочав будівництво двоповерхового дерев’яного палацу на кам’яному підвальному поверcі. А от нову церкву на честь Преображення Господня він побудував з каменю за два роки до смерті. У 1839 році храм освятили. Старий батьківський будинок, де жив Сковорода, було розібрано теж у 1830-і роки. Після Андрія Яковича Донець-Захаржевського маєток у Великому Бурлуку перейшов до його зятя Воїна Дмитровича Задонського, чиї нащадки володіли садибою до 1917 року.

Палац, побудований Андрієм Донець-Захаржевським, суттєво постраждав у часи Другої світової війни, тоді він знаходився на території МТС Великобурлуцького району. У 1952 році було прийнято рішення про ремонтні роботи, які МТС зобов’язалась виконати до 1955 року, а от Міністерство сільського господарства УРСР відмовлялось виділяти гроші. Тоді ще існував частково збережений парк Донець-Захаржевських, а крім цього, дві сторожки на колишній території церкви[7]. Сторожки ті купили для приватного проживання жительки Великого Бурлуку, поточний ремонт будівель проводили, але залізну покрівлю міняти не хотіли. Цікаво, що пізніше одну з цих сторожок приписали як будинок, де жив Сковорода. Звичайно, це неможливо, оскільки вони буди побудовані разом із кам’яною церквою у 1839 році.

За радянських часів у старому парку Донець-Захаржевських на території вже Великобурлуцької районної сільгосптехніки було встановлено монумент на згадку про перебування Сковороди в цій садибі.

Кожен з нас бував у Великому Бурлуку не раз. Звісно, що Андрій Парамонов – здавна, ще працюючи журналістом приватного телеканалу у середині 1990-х років. А разом ми приїхали навесні 2021 року, відвідали тоді й Шипувате. Палац Донець-Захаржевських і сьогодні мав би прикрашати селище Великий Бурлук, однак він перебуває у жахливому стані і перспектив  відновлення немає жодних. Ми пройшлись вздовж річки Бурлук, відшукуючи можливе місце старого будинку Донців-Захаржевських, де бував Сковорода. Насолоджувались співом солов’їв, милувались великим панським ставком, на березі якого підприємці відкрили якусь кав’ярню чи корчму.

Місцеві мешканці, особливо ті, хто живе у палаці Донець-Захаржевських, вже традиційно виходять до кожного туриста з благаннями про допомогу в ремонті. Натякають, що бояться пожежі. Хтось заводить нудні оповіді про привида, який начебто живе у підвалі палацу.

З урахуванням величезної земельної дачі Великого Бурлука у XVIII  столітті об’їхати всі старі хутори ми б не змогли. Хоча побачити природу, якою насолоджувався тут Григорій Савич, нам справді дуже хотілось.

Якщо у Великому Бурлуку не залишилось більшості старовинних будівель маєтку, то у Шипуватому є на що подивитись. І давні будинки, і хати, і старий млин; земська школа і земська лікарня. Але все це споруди кінця XIX – початку XX століття, які не мають відношення до Сковороди. Звісно, що така кількість старовини повинна спонукати до виникнення інтересу до історії в цьому краї і, сподіваємось, так обов’язково й станеться.